Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Пол_політичні_ідеології.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
29.08.2019
Размер:
145.92 Кб
Скачать

Міністерство освіти і науки України

ОДЕСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ХОЛОДУ

Мілова М. І., Дмитрашко С. А.

Політологія

Політичні ідеології

Навчальний посібник

Одеса 2009

Посібник підготовлено кафедрою соціальних наук відповідно до освітньо-професійної програми та структурно-логічної системи підготовки бакалаврів.

Рецензент:

доктор політ. наук, професор

Південноукраїнський педагогічний університет

завідувач кафедри політології С.М.Наумкіна

Посібник затверджено на засіданні кафедри соціальних наук

“1” грудня 2009 р., протокол № 4

Завідувач кафедри

д.політ.н.

професор М. І. Мілова

Мілова М. І., Дмитрашко С. А. Політичні ідеології. Навчальний посібник для студентів 2-3 курсів денної форми навчання всіх спеціальностей. – Одеса, ОДАХ, 2009. – 23с.

Зміст

  1. Поняття політичної ідеології, функції та рівні її функціонування………………………………………….....................4

  2. Сучасні політичні ідеології…………………………………..............6

2.1. лібералізм……………………………….………………………...9

2.2. консерватизм…………………….……………………………...10

2.3. соціалізм і соціал-демократія....................…………………….11

2.4. фашизм ……………………………………..…….......................13

2.5. ісламський фундаменталізм……………………………………14

3. Питання для самостійної роботи та самоконтролю (тести та ін.)17

Основні поняття: політична ідеологія, політична доктрина, лібералізм, неолібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, соціалізм, марксизм, соціал-демократизм, фашизм, неофашизм, ісламський фундаменталізм.

1. Світ політичного неможливо уявити без ідеології. Влада та пов'язані з нею форми правління, а також політичний курс держави потребують легітимацію, виправдання. Ідеологія виконує це завдання, тому в політології, політичній філософії значне місце займає питання про співвідношення політики та ідеології. ХХ століття було століттям ідеології, оскільки воно пройшло під знаком не просто боротьби, а війни різноманітних політичних систем. В умовах демократії ідеології – це ціннісні орієнтири, що допомагають людям визначитися щодо своїх політичних пріоритетів. В умовах тоталітаризму ідеологія – це засіб виправдання режиму, жорстке вірування, за відхилення від якого карають як за найтяжчий злочин.

Термін «ідеологія» з'являється в епоху Просвітництва. Перші тлумачення ролі ідеології звертали увагу на ідеологію як інтелектуальну систему, яка є «мовою почуттів», оформленням мотивів людської діяльності (В. Парето, Д. Істон, А. Консолі) підкреслювали не емоційну, а ціннісну структуру ідеології, як складову частину політичної свідомості. Як і наука, ідеологія належить до теоретичної свідомості, але на відміну від науки в ній обов'язковим є ціннісний момент, поєднання знань та вірувань, причому частка вірувань буває різна залежно від типу ідеології. Якщо ідеологія раціоналістична – вона може бути більш наукова, якщо ірраціональна, то може ґрунтуватися майже лише на міфах, легендах, ірраціональних аргументах.

По різному оцінюється роль політичної ідеології. Діапазон від характеристики політичної ідеології як «служниці влади», тому не пов'язаною з реальністю та невпливовою, до визначення її відкритою до змін, гнучкоадаптуємої ідейної системи, яка пронизує весь політичний простір. Г. Лассуєл розглядав політичну ідеологію як різновид комунікації, спрямований на підтримку політичного співтовариства, як такого. Вона включає елементи, спрямовані на суспільну свідомість: політичні доктрини, політичну формулу (перелік основних положень Конституції) й політичну міранду (легенди, міфи, церемонії).

Отже, політична ідеологія – це інструменти обґрунтування групових інтересів та мобілізації людей на їх захист. Ідеологія є систематизованим, теоретично опрацьованим відображенням специфічних поглядів, цінностей та інтересів класів, соціальних верств, націй, конфесій та інших суспільних груп, коли ті входять у політичний процес, стають суб'єктами політики. Іншими слова, політична ідеологія – це різновид корпоративної свідомості, який відображає групову точку зору щодо напряму політичного та соціального розвитку суспільства.

Як засіб ідейного забезпечення групових інтересів політична ідеологія є інструментом еліти, яка з допомогою ідеології консолідує групові об'єднання громадян, забезпечує зв'язок з громадянами, спрямовує певну послідовність дій у політичному просторі. Від компетентності, тактики еліти залежить сутність ідейного оформлення тих чи інших групових інтересів.

Політична ідеологія схематизує дійсність. Тому може бути використана для примітивації політичної свідомості громадян, маніпулюванням населенням. Позитивна складова схематизації дійсності полягає в тому, щоб зафіксувати визначені критерії оцінки політичної реальності, створити нормативну модель сприйняття світу політики, зробити складну ситуацію політичної динаміки зрозумілої для звичайної людини. За допомогою ідеології політичні цілі групи символізуються та отримують індивідуальні значення, а політичні дії отримують конкретний напрямок. Як результат зменшується стихійність сприйняття політики та хаотичність політичної взаємодії в групі. Політична ідеологія стає «картою дійсності» (К. Дейч).

Завдяки ідеології згруповуються масові емоції, почуття невдоволення або солідарності, протесту або підтримки. Ідеологія супроводжує процес агрегування та артикуляції групових інтересів, створює концепції уявлень людей щодо політичної ситуації, включає ці уявлення в їхню загальну картину світу, намагається зробити зрозумілими політичні зміни.

90ті роки ХХ століття позначились новим типом соціальної депресії, унікальною формою «пострадянського душевного стану», який не можна порівняти з наслідками Великої депресії В США. Тоді все миттєво зруйнувалося, але суспільний лад, політична ідеологія, життєва філософія залишились незмінними, тому люди легше справилися із наслідками змін. В пострадянських країнах змінилося усе.

Без ідеології в суспільній та індивідуальній свідомості збільшуються тенденції до спрощення політичної дійсності. Замість гри інтересі, складного взаємозв'язку сил й позицій люди бачать карнавал, театр абсурду, у якому політики збирають компромати, говорять незрозумілі слова, безглуздо діють. У такому випадку емоції домінують в колективних позиціях, не дають можливості раціонально осмислювати ситуацію, усвідомити свої переваги, зростають імпульсивні, радикальні моделі поведінки.

Реальна роль політичної ідеології у сфері влади залежить від характеру оволодіння нею суспільною свідомістю, тому основні функції ідеології:

  • Ідейне оволодіння суспільною свідомістю;

  • Впровадження в суспільну свідомість власних критеріїв оцінки минулого, теперішнього й майбутнього;

  • Створення позитивного образу в очах суспільної думки цілей та завдань політичного розвитку;

  • Стимуляція цілеспрямованих дій громадян в ім'я підтримки та виконання завдань;

  • Активна протидія конкуруючим доктринам, вченням.

Надзвичайно важлива функція політичної ідеології полягає в ослабленні політичної напруги за рахунок переносу протистояння політичних сил в область ідейної політики, в створенні та підтримці групових цінностей, в солідаризації, тобто посиленні внутрішньої єдності групи.

Політика – арена зіткнення різних ідеологічних систем, ідеологічних течій і напрямів. «Політика як мистецтво можливого» створює певну межу надмірній ідеологізації світу політичного, з іншого боку, ідеологія, в свою чергу, визначає можливу межу, за яку та чи інша політична партія або уряд при проведенні свого політичного курсу може вийти без шкоди фундаментальним принципам свого політичного кредо.

Відмова від політичної ідеології не є умовою побудови демократичної держави, оскільки в сучасному світі політика як арена зіткнення різних конфліктуючих інтересів неможлива без ідеології. Мова повинна йти не про деідеологізацію, а про утвердження плюралізму ідейно-політичних течій, підходів, методологічних принципів, їхнього співіснування, терпимості й відкритості по відношенню одне до одного. Відомо, що американська Конституція (так само, як і політичні інститути інших демократичних держав) є втіленням ідей лібералізму, а пізніше – соціал-демократизму. Ліберальні та соціал-демократичні ідеології здобули перемогу на підставі змагальності та консенсусу.

Розрізняють такі рівні функціонування ідеології:

  • Теоретико-концептуальний, на якому формуються основні положення, що розкривають інтереси, суспільно-політичні цінності та цілі певного класу, верстви, нації, держави. Це рівень політичної філософії групи, основних цінностей, орієнтирів розвитку, ідеалів та принципів, в ім'я яких відбуваються зміни від реформ до революцій. Важливим є показник ієрархії цінностей, тобто характер вибору цінностей – свобода рівність, справедливість, безпека, власність – в конфліктній ситуації.

  • Програмно-політичний, на якому соціально-філософські принципи та ідеали переводяться у програми, гасла та вимоги політичної еліти, що стимулюють політичну активність мас і становлять ідейну основу для прийняття управлінських рішень. Ідеології стають доктринами, тобто, партії, об'єднання використовують їх для мобілізації підтримки з боку певних груп або всього суспільства. На цьому рівні політичні ідеали перевіряються на життєздатність, тобто ідеології повинні реагувати на проблеми суспільного розвитку, артикулювати інтереси суспільства, втілювати їх у політичну волю. Це рівень оцінки поточних політичних подій, дій уряду, тому тут може відбуватися зближення представників різних політичних ідеалів, а також віддалення адептів одної ідеології. Між теоретично-концептуальним й програмно-політчним рівнями може існувати певне протиріччя.

  • Актуалізований рівень політичної ідеології характеризує певний ступінь практичного освоєння суспільством принципів тієї чи іншої ідеології: втілення її принципів і завдань у формах політичної участі людей та в інститутах соціальної практики. Цей рівень може бути представлений широким спектром засвоєння людьми ідеологічних ставлень: від постійної зміни політичних позицій до сприйняття своїх політичних прихильностей як глибинних світоглядних орієнтирів. Ідеології, здатні визначити принципи соціального мислення людей, упорядкувати в їх свідомості картини світу, є «тотальні» (К. Манхейм). Ідеології, в яких проголошується часткова зміна форм правління, функцій держави, виборчих систем, не здатні вплинути на світоглядні уявлення громадян, є «часткові» (Н. Пуланзас).

Отже, політична ідеологія як складова частина політичної культури, надає значимість інституційним відносинам, пояснює політичні реальності. Ідеологічні цінності є необхідною умовою володарювання і легітимізації політичної влади і тому становлять один із найістотніших компонентів політичної системи. Здобуття влади і визначення та проведення певних політичних курсів здійснюється не тільки завдяки політичним діям, за допомогою яких оволодівають державним апаратом, а й завдяки довготривалій ідеологічній підготовчій роботі у громадському суспільстві (А. де Бенуа).

Карта політичних ідеологій у ХХ столітті представлена двома магістральними напрямами:

  • реформістським у вигляді лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму;

  • революційним у вигляді ленінізму, фашизму, які мали свої регіональні, національні, системні різновиди.

Ряд провідних країн, таких як США, Великобританія, Франція, Швеція, Данія та інші, обрали шлях поступових соціально-економічних, політичних перетворень капіталізму. Адептами реформістських змін були всі провідні політичні сили, які визнавали головні принципи ринкової економіки та політичної демократії. Їх об'єднувало розуміння необхідності збільшення ролі держави у всіх сферах суспільства, особливо соціальної, економічної, для подолання негативних наслідків ринкової економіки. Мова йде про сили, які за основу соціально-політичних програм обрали принципи ідейно-політичних течій лібералізму, консерватизму та соціал-демократизму.

Революційно-тоталітарний шлях обрали Росія, Італія, Німеччина, та ряд країн Європи, Азії, яким властиві слабкість, відсутність інститутів, цінностей, норм громадянського суспільства, правової держави, конституалізму, парламентаризму. Радикальна зміна існуючої суспільно-політичної системи абсолютно новою системою завдяки революційному перевороту, примусовому скасуванню існуючої влади дозволяє визначити головні течії тоталітаризму як революційні рухи, оскільки вони пропонували радикальну зміну існуючої системи шляхом примусового перевороту. Різниця полягає в тому, що соціалістична революція в Росії керувалася «прогресивними» ідеалами рівності, соціальної справедливості, інтернаціональної єдності всіх народів. Фашистські перевороти, здійснені в Італії, Німеччині, Іспанії носили «консервативний» характер тому що керувалися ідеалами расизму, насилля, імперської великодержавності.

Запропонована карта ідеології ХХ століття відображає бачення суспільного й державного устрою, яке відповідає інтересам макрогруп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами. Перетворення ідеології на інструменти політики партії, лідера, нації, держави означає втілення ідеології у відповідних суспільно-політичних доктринах, тобто ідейних основах платформ суб'єктів політики. Функціональна роль суспільно-політичних доктрин полягає насамперед у тому, що вони визначають політичний курс, стратегію і тактику тих чи інших політичних сил. Складовою доктрин є концепція політики, що в нормативному плані відображає певний тип взаємодії особи, суспільства й держави, визначає шляхи і засоби досягнення політичних цілей. Доктрина вужча, ніж ідеологія, у рамках однієї ідеологічної системи може бути декілька доктрин, що відрізняються баченням шляхів досягнення цілей та цінностей, що містяться в даній ідеології. Може бути право-радикальна й ліберальна доктрини націоналізму.

2.1. Лібералізм як самостійна ідеологічна течія сформувався на основі політичної філософії англійських просвітителів Дж. Локка, Т. Гоббса, Дж. Мілля, А. Сміта у кінці XVII – XVIII ст. Об'єднавши свободу особи з вшануванням основних прав людини, а також з системою приватної власності, лібералізм заклав в основу своєї концепції ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва. Головним критерієм оцінки розвитку суспільства стала свобода особи.

У відповідності з цими пріоритетами провідними політичними ідеями лібералізм були і залишаються правова рівність громадян, договірна природа держави, рівноправність професіональних, економічних, релігійних, політичних асоціацій, які змагаються в політиці. Ліберали вважають важливим орієнтиром розуміння цінності самого процесу життя, переконаність в необхідності поступових та раціональних змін.

Лібералізм відстоює критичне ставлення до держави, високу політичну відповідальність громадян, релігійну віротерпимість, плюралізм, ідею конституціоналізму. Протягом ідейної еволюції лібералізм визначав ступінь свободи та безпеки, ступінь втручання держави у приватне життя індивіда, відданість цінностям демократії і вірність Вітчизні. Виникала потреба подолати протиріччя між уявою про людину як носія вічних бажань і реальну людину, яка мусить змінюватися у зв'язку з еволюцією суспільства і культури. Тому у ХХ столітті поруч із традиційним лібералізмом сформувались напрями, такі як ліберталізм, неолібералізм.

Ліберталізм захищав основні цінності лібералізму, заперечував необхідність його внутрішніх змін. Ф. Хайек, Л. Мізес вважали, що будь-яке економічне планування веде до політичної диктатури, так як планування є формою тиранії, а конкуренція є символом свободи. Крім того, підкреслювали небезпеку експроіції більшістю багатої меншості, що ставить під загрозу основні принципи лібералізму. Вихід вбачали в розвитку індивідуалізму, приватної власності, вільного ринку, зменшення ролі держави.

Адаптація лібералізму до реалій ХХ століття представлена неолібералізмом. Важливою ознакою сучасної політичної системи неоліберали вважали справедливість, а уряд – орієнтація на моральні цінності та принципи. Політична програма неолібералів підкреслювала важливість ідеї консенсусу в суспільстві, необхідність участі мас в політичному процесі, демократизацію процедури прийняття рішень. Неоліберали вважають, що демократичність визначається не більшістю, а плюралізмом організаційних форм і реалізації державної влади. Дж. Роулс у книзі «Теорія справедливості» підкреслює важливість не політичної рівності, а соціальної, що зближує неолібералізм із соціал-демократизмом.

Лібералізм реалізований в багатьох країнах, на базовій основі лібералізму розвивалися теорії політичної участі, демократичного елітизму. З іншого боку, неолібералізм надто орієнтований на публічні види людської діяльності, негативно ставиться до віру, мораль вважає як особисту справу людини, що приводить до звуження стосунків індивіда та суспільства, посилює атомізацію суспільства.

В зовнішньополітичній сфері неолібералізм представлений як глобальна світоглядна система, яка приведе до універсалізації держав, які реалізують принципи свободи та рівності громадян, тому здатних вирішити фундаментальні проблеми людства (Ф. Фуку яма). Неолібералізм диктує норми політ коректності у глобальному масштабі, намагається об'єднати людство, зробити його однорідним культурно, етнічно, інформаційно. Одначе С. Хангтинтон підкреслює, що культури та цивілізації усталені, тому глибинні несвідомі архетипи різних етносів подолати неможливо, так як вони виступають формою колективної ідентифікації. С. Хангтинтон попереджує, що конфлікти між цивілізаціями неминучі, але має надію, що в кінцевому результаті неоліберальна модель стане найбільш придатною для всіх держав.

На сьогодні конфлікт не подолано, про що свідчить діяльність неурядових релігійних організацій, які виборюють традиційні цінності радикальними шляхами, методами.

2.2. Консерватизм – це стиль мислення і модель поведінки в політиці та житті взагалі, одночасно це особлива ідеологічна позиція. Консерватизм виник після спроби радикально змінити суспільну систему за часів Великої Французької революції.

Консерватори виходили з абсолютного пріоритету суспільства над людиною: «люди проходять мов тіні, але вічно загальне благо» (Е. Берк). Свобода людини визначається його обов'язками перед суспільством, можливістю пристосуватися до його вимог. Політичні проблеми розглядали як релігійні та моральні, тому головне питання перетворень бачили в духовному перетворенні особи, органічно пов'язаній із її здатністю підтримувати цінності сім'ї, церкви, моралі. Система цінностей консерваторів – це сім'я, релігія, власність. На основі цих фундаментальних підходів зформувалися політичні орієнтири консерватизму: ставлення до конституції як до прояву вищих принципів, які втілюють божественне право і не можуть змінюватись людиною; переконаність в необхідності правління закону та обов'язковості морального підґрунтя в діяльності незалежного суду; розуміння громадянської законослухняності як форми індивідуальної свободи.

В основі політичного порядку, за думкою консервативних ідеологів, лежить поступовий реформізм, який ґрунтується на компромісі. Компроміс є єдиною гарантією збереження відносного порядку і соціальної гармонії, є балансом, адаптацією як норми консервативної ідеології.

З першої половини 70х років ХХ століття неоконсерватизм зміг адаптувати традиційні цінності до постіндустріального етапу розвитку західного суспільства. Залежність людини від техніки, прискорений режим життя, екологічна криза, втрата традиційних орієнтацій викликала орієнтацій ну кризу.

В цих умовах неоконсерватизм запропонував суспільству духовні пріоритети сім'ї та релігії, соціальної стабільності, яка базується на моральній відповідальності громадянина й держави, повагу до права та державного порядку. Зберігаючи ринкове господарство, неоконсерватори чітко орієнтувалися на збереження в суспільстві й громадянині людських якостей, моральних законів, що дозволило заповнити душевну пустоту, духовний вакуум.

Основна відповідальність за збереження людяності лягла на самого індивіда, який повинен розраховувати на власні сили і локальну солідарність сім'ї, громади. Одночасно держава повинна намагатися зберігати цілісність суспільства, забезпечувати необхідні громадянину умови життя на основі законності й правопорядку, створення політичних асоціацій, розвивати громадянське суспільство.

Неоконсерватизм створив цілісну картину світу, допоміг подолати орієнтацій ну кризу, надав ясну формулу взаємостосунків між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою (Д. Белл, З. Бжезинський).

2.3. Соціалізм сформувався та поширився у ХХ ст. як реагування на односторонність лібералізму. Захищаючи республіканську форму правління, конституційний лад та права людини, лібералізм ігнорував соціальну нерівність. Соціалісти підкреслювали необхідність вирішення соціального питання: захисту соціальних прав трудового населення, поліпшення їх матеріального становища, без чого люди не можуть скористатися політичними правами та свободами.

Соціалізм розділився на доктринальні різновиди: революційний марксизм-ленінізм і соціал-демократизм.

Марксизм був однією з найрадикальніших течій європейського соціалізму, який злився з комунізмом, доповнивши соціальні гасла боротьби за право людей праці, утопією безкласового комуністичного майбутнього та революційним радикалізмом. Особливість марксизму полягає у класовому підході до питання про суспільно-політичний устрій, у розгляді класової боротьби як рушійної сили історії, а держави – як органу класового панування, тому недооцінили принципи демократичної влади. Марксизм створив концепцію «диктатури пролетаріату», в якій пролетаріат розглядали як прогресивний клас, здатний подолати експлуатацію людини людиною, і тому політичну межу вбачали в сприянні приходу пролетаріату до влади.

Насильницький прихід до влади, революційне утвердження нового ладу, гегемонія пролетаріату над селянством, встановлення влади нової партійної бюрократії призвели до утвердження диктаторських режимів в Росії, СРСР, Китаї, Кубі.

Модернізація Росії в економічній, політичній сфері викликала потребу в послідовних діях нової влади. Прихід до влади Й. Сталіна завершив створення держави диктаторського типу, з пануючою ідеологією, монолітною партією. Було посилено ідею про боротьбу в умовах побудови соціалістичної держави, створення умови для суспільних перетворень (колективна власність, індустріалізація народного господарства, колективізація села) засобами терору держави по відношенню до громадського населення.

Взагалі, соціалісти намагались подолати «несправедливість» суспільства, встановленням політичного регулювання економічних процесів, встановленням державою принципів та норм соціальної рівності, тому в ідеології соціалізму держава вища ніж індивід, свідоме управління вище ніж еволюційний розвиток, політика вища ніж економіка.

Соціал-демократію можна позначити як соціально-політичний рух, так і ідейно-політичну течію. Соціал-демократія зростала в рамках марксизму, відстоювала інтереси пролетаріату в умовах капіталістичної держави. Соціал-демократія визнає існуючі суспільно-політичні інститути та загальноприйняті правила гри. Життєва практика обумовила відмову від тези революційного переходу від старої до нової суспільної системи. Соціал-демократи намагаються удосконалити систему шляхом інтеграції в її структури, прийняттям цінностей, норм, принципів. Для представників цієї ідеології було характерно визнання правової держави як позитивного фактора в справі поступової реформації й трансформації капіталістичного ладу.

Важлива роль в формуванні соціал-демократизму належить Е. Бернштейну. Він обґрунтував необхідність переходу соціал-демократії на «грунт парламентської діяльності», що дозволить максимально представляти народне законодавство. Е. Бернштейн провів соціалістичну інтерпретацію лібералізму, виокремив три основні ідеї: свободу, рівність, солідарність. Причому на перше місце поставив солідарність робітників, вважаючи, що без неї свобода та рівність при капіталізмі для трудящих будуть побажаннями.

Перед соціал-демократизмом стояла велика задача: створити соціалістичне суспільство з економічною ефективністю, свободою та рівністю всіх членів суспільства. В 1951 р. було прийнято Франкфуртську декларацію, де були зафіксовані основні цінності демократичного соціалізму. Центральне місце в побудові демократичного соціалізму займає свобода, самовизначення людини. Рівність надає смислу свободі. Справедливість враховує рівність прав усіх людей, тобто свобода та рівність обумовлюють одна одну. Результатом стає справедливість як однакова для всіх свобода. В особистій сфері це означає вільний розвиток людини, а в політичній – участь в прийнятті рішень в суспільстві й державі.

Соціал-демократи проводять багато реформ – націоналізація деяких галузей економіки, збільшення соціальних програм держави, скорочення робочого дня, що дозволило створити фундамент для економічного розвитку.

В 70-80 рр. ХХ ст. соціал-демократизм поставив в основу своїх програм політичний плюралізм, приватно-капіталістичні принципи розвитку економіки, державне регулювання економічними процесами, соціальну допомогу, забезпечення максимального рівня занятості. Відмовились від націоналізації галузей економіки.

Сьогодні йде дискусія між лібералами, консерваторами та соціал-демократами. Консерватори та ліберали наполягають, що демократія є політичний феномен і не повинна розповсюджуватися на інші сфери, в тому числі економічну. Соціал-демократи вважають, що демократія, свобода, рівність не повинні обмежуватися тільки політичною сферою, прагнуть до більших, ніж є, свободи, справедливості, солідарності.

2.4. Фашизм як ідеологія виник у 20х рр. ХХ століття. Засновником фашизму був Б. Муссоліні. Його теорія корпоративного тоталітаризму (виправдовувала агресивні дії влади в ім'я блага відданого їй населення), крайній націоналізм, «безмежна воля» держави та елітарність його політичних правителів, також прославляла війну.

Характерним різновидом фашизму був німецький націонал-соціалізм, який більш ідеологічно ірраціональний («германський міф»), позначився надзвичайно великим рівнем тоталітарної організації влади й відвертим расизмом. Теоретики німецького націоналізму створили ідеологію на пріоритеті соціальних політичних прав «аріїв». У відповідності з визначенням привелійованості аріїв була проголошена політика підтримки держав «культур-створюючих рас» (до справжніх аріїв було віднесено німців, англійців, ряд північних європейський народів), обмеження життєвого простору для етносів, які «підтримують культуру» (слов'яни) та винищення культур руйнівних народів (негри, євреї, цигани). Націонал-соціалізм ставив на перше місце расу, держава відігравала другорядну роль.

Конкретні історичні трактовки фашизму можна побачити у франкістській Іспанії, Португалії при А. Салазарі, в Аргентині при президенті Пероні, Греції кінець 60 рр. сьогодні є ідейні різновиди фашизму: неонацизм (базується на принципі расової чистоти та ідеалі надлюдини), неофашизм (відмова від етичного месіанізму, індивідуалізму, посилення ідеалу «ґрунту», народу, патріотизму, «природної держави» із «нещадним урядом». Небезпека фашизму полягає в тому, що він виникає у перехідну добу, в умовах кризи та невдоволення дрібних буржуа, які виступають проти капіталізму та лівих сил. Можливе об'єднання великого капіталізму та дрібних буржуа заради боротьби за владу. Отримавши владу, фашизм здатний на створення тоталітарного режиму. Важливою умовою є відсутність законів, спрямованих на боротьбу із радикалізмом. Сьогодні неонацисти проголошують гасла боротьби із глобалізацією, збільшенням боротьби із гастрайбайтерами, «Arbeit für Deutsche!» («Роботу для німців!»), тобто неонацизм трансформується до вимог ХХІ століття, але сутність залишається, тому боротьба полягає у розвінчанні їхньої расистської ідеології.

Особливо важливо усвідомити, що фашизм з'являється там, де на перший план виступає межа придушення демократії, а жадоба насилля та терору заступає задачу захоплення влади. Політично фашизм оформлює заборону демократії, демагогію в формуванні суспільної думки, вождізм, боротьбу з ворогами як інструмент політичної боротьби за владу. Переродження рухів у фашистські можливо, якщо закріплюється соціальне, національне, політичне, ідеологічне вищість в збиток іншим громадянам, народам, а також не визнається ніяка соціальна ціна для досягнення політичних цілей.

2.5. Спробуємо охарактеризувати ісламський фундаменталізм.

Декілька десятиліть тому виникла ідея щодо «азіатських цінностей» - релігійності, моральності, аскетизму. В ісламських країнах відбувається відродження релігії як основи культурного затвердження східних країн. Це проявляється в відтворенні західних цінностей та інститутів. Сьогодні «американське», «європейське» не є символом найкращого. Навпаки, лідери східних країн вважають, що економічні досягнення дозволяють вносити корективи в систему міжнародних відносин. Аргумент полягає в єднанні економічних досягнень із релігійністю населення, а також особливій соціальності східних націй. Людина є частиною роду, корпорації. Держава виступає в ролі захисника морального порядку.

Популярний іслам як релігія смислу, могутності, проявлено в гаслі «Іслам – це рішення». Для мусульман майбутнє знаходиться в минулому, в поєднанні західних цивілізаційних надбань з високою релігійністю. Кожна подія повинна бути освячена волею Господа, тому араби кажуть «Якщо забажає Аллах». Араби вважають, що ісламське відродження – це спроба поставити ісламські закони на місце західних (ісламізація освіти, одягу, поведінки, способу життя).

Нафтовий бум дав великі гроші для розповсюдження ісламу не тільки в ісламських країнах, але і в неісламських. Мусульмани вважають, що тільки вони є правовірні, тому радикально налаштовані групи використовують терористичні акції як засіб знищення західних цінностей, символів (11 вересня 2001, Нью-Йорк) та справи, якими можна догодити Аллаху. Також американський лібералізм, який розповсюджує демократію силовими методами, спонукає до відповідних радикальних дій.

Ісламський фундаменталізм – це основа державного управління та основа діяльності терористичних організацій. Ісламський фундаменталізм намагається створити нову модель ісламської держави, відродити панісламізм як основу перевтілення світового співтовариства.

Ісламська концепція поділяє світ на «Умму» (громада мусульман) та весь інший світ. Вони нерівнозначні. Певним сигналом може бути єдинобожіє, що є свідченням певного рівня цивілізації. Розповсюдження ісламу є релігійним обов'язком ісламської держави. Методи розповсюдження можуть бути як мирними, так і з використанням насилля. Інструмент реалізації ісламської світобудови є політика, тому в 1983 році було прийняте рішення про боротьбу з будь-якими проявами західної цивілізації в ісламських країнах, а також проголошено намір відродити глобальну ісламську цивілізацію (що є свідченням ідеології ісламського фундаменталізму).

Ісламська концепція поділяє світобудову на групи:

  1. Дар аль-Іслам (світ Ісламу). Захист його – священний обов'язок мусульман.

  2. Дар аль Харб (світ війни). Це світ загрози мусульманам.

  3. Дар аль-Агд (світ договору). Це світ, який знаходиться в середині ісламської держави, наприклад, проявлено в домовленостях із християнськими громадами в ісламських країнах.

Ісламський фундаменталізм намагається нав'язати свою релігію та цінності західному світові.

В ісламських країнах використовують іслам як засіб легітимації власної влади, того чи іншого політичного режиму. Намагаються зняти конфлікти, як в Марокко між арабами й берберами за допомогою розповсюдження ісламу.

Мусульманські країни виступають ареною діяльності для різноманітних угрупувань, які виступають під ісламськими фундаментальними гаслами. Це:

  • «Брати-мусульмане»

  • «Аль-Каїда»

  • «Джамаа ісламія»

  • «ХАМАС»

  • «Хезболла».

Їх називають неурядові релігійно-політичні організації, вони таємні, опозиційні державі. Вони формуються із безробітних, робітників, тобто постраждалих від капіталізації. Виступають проти модернізації, проголошують примусове встановлення «ісламської держави» всередині країни. Ззовні вони є непримереними ворогами Заходу, США, Ізраїля.

Намагаються нав'язати ісламську модель розвитку Заходу силовими методами. Це означає, що Захід втрачає контроль над сходом; що Схід стає економічним, політичним, військовим конкурентом Заходу, й при цьому, зберігає власну культуру, ідентичність.

Ісламський фундаменталізм – подвійне явище, позитивне (Ісламське відродження) й негативне (терористичні організації).

Більш детально ознайомитись з матеріалами з означених питань Ви зможете, прочитавши питання з цієї теми з наведених у списку літератури підручниках.

Питання для самостійного опрацювання

І. Дайте короткі відповіді на питання:

  1. Як і під впливом чого формувались політичні ідеології?

  2. Які існують підходи до пояснення суті ідеології та джерел її формування?

  3. Які з функцій ідеології є найбільш важливими?

  4. Охарактеризуйте особливості ідеології лібералізму на різних історичних етапах.

  5. Зміст та різновиди консерватизму

  6. Витоки та основні течії соціалізму та комунізму.

  7. Суть ідеології фашизму.

  8. Ісламський фундаменталізм: політичний та релігійний аспект.

  9. Сучасна соціал-демократія: загальна характеристика

ІІ. Ваше відношення до наступних висловлювань

  1. «В історії народів важливі і глибоко впливають на їхню долю не революції, не війни, а зміни в основних ідеях». (Гюстав Лебон)

  2. «Люди сильні до того часу, поки вони відстоюють сильну ідею» (З. Фрейд)

  3. «Історичний досів людства у ХХ ст. склався таким чином, що ідеї вже не запалюють, не кличуть, не ведуть, а тільки жахають… людина повинна служити не ідеї, а істині. Це її призначення, її свобода, гідність і велич. Вічні самоочевидні істини на відміну від політичних ідей не примушують, а переконують нас» (П. Загребельний)

  4. Американський політолог Д. Белл в роботі «Кінець ідеології» наполягає на тому, що ера ідеології завершена: «Всі ідеології приречені до саморуйнування… Ідеологія – це відчуження життя, пародія на реальність…». Однак, інший американський вчений У. Ростоу стверджує, що рушійною силою розвитку завжди виступає світогляд. Іншими словами він запевняє, що світом правлять ідеї. Порівняйте ці твердження.

ІІІ. Оберіть правильну відповідь:

  1. Ідеології відіграють у суспільному житті:

А) конструктивну роль;

Б) деструктивну роль;

В) першу і другу залежно від обставин та типу ідеології.

2. Як формуються ідеології?

А) під впливом інтересів того або іншого класу, соціальної групи тощо;

Б) під впливом цінностей, що панують у даному суспільстві;

В) під впливом обох названих чинників 3. Спробуйте визначити відомі Вам ідеології за наступними ознаками:

Прогресивні –

Реакційні –

Демократичні –

Тоталітарні –

Релігійні –

  1. До лібералізму належать:

А) класичний лібералізм

Б) неолібералізм кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст..

В) свій варіант

5. До засадничих цінностей консерватизму належать:

А) сім’я;

Б) релігія;

В) свобода слова;

Г) мораль;

Д) традиція;

Є) індивідуалізм

6. Назвіть три принципи, що лежать в основі теоретичної платформи соціал-демократії:

А)

Б)

В)

7. Чи тотожні поняття ісламізм та ісламський фундаменталізм?

А) Так Б)Ні

8. Відмітьте, яка з наведений ідеологій може бути використана як політична доктрина сучасної України. Обґрунтуйте відповідь.

А) лібералізм

Б) консерватизм

В) неоконсерватизм

Г) соціалізм

Д) соціал-демократизм

Е) націоналізм