3. Соціологічний аналіз економічних інститутів.

Економічні інститути можна охарактеризувати як сукупність формальних та неформальних норм і правил, які регулюють поведінку людей в економічній сфері діяльності. Це гнучкі структури, що трансформуються під впливом дій. Вироблення правил, що діють у соціально-економічному просторі, – це і є створення інституцій.

Економічні інститути з'являються в суспільстві завдяки тому, що люди в соціальних групах намагаються реалізовувати свої потреби спільно. У ході суспільної практики вони знаходять деякі прийнятні зразки, шаблони поведінки, які поступово через повторення та оцінку перетворюються в стандартизовані звичаї та звички. Протягом деякого часу ці шаблони та зразки поведінки підтримуються суспільною думкою, приймаються та узаконюються. На цій основі розробляється система санкцій. Наприклад, банки як елемент інституту бізнесу розвивалися як потреба в нагромаджені, переміщуванні, запозиченні та відкладанні грошей і в результаті перетворилися на самостійний інститут.

Одним із головних формувальних базисних елементів економічних інститутів є соціальні норми поведінки. Норми як неформальні обмеження на поведінку виходять з уявлень, сформованих індивідуально на ґрунті організованої ідеології та життєвого досвіду. Вони відіграють надзвичайно важливу роль в обмеженні доступних альтернатив поведінки, визначаючи в такий спосіб і перебіг розвитку інституцій.

Власність як економічний інститут виникає на підставі обмеження економічних ресурсів і складає необхідні правила їх розподілу та ефективного використання. Внаслідок цього виникають відносини нерівності між людьми, розшарування їх залежно від володіння правом на власність як економічним ресурсом. Одна частина набуває виключних прав на володіння. Це є основою для соціального розшарування в суспільстві.

Інститут власності встановлює три види права:

• право на володіння (захищає інтереси власників);

• право на використання (захищає частково інтереси невласників);

• право на розпорядження (захищає інтереси суспільства).

Існують різні критерії форм власності. Серед них основними є:

1. Права, які забезпечують власність. За ознакою прав, які забезпечують власність, розрізняють дві історично сформовані форми власності: приватну та суспільну. Приватна форма забезпечує власнику виключні права на володіння відповідними економічними ресурсами. Суспільна форма власності заперечує виключні права і надає загальнодоступного характеру відповідним ресурсам.

2. Суб'єкт власності. За ознакою суб'єкт власності визначають власність індивідуальну, сімейну, комунальну, кооперативну, корпоративну, державну.

3. Об'єкт власності. За ознакою об'єкт власності розрізняють власність матеріальну, трудову, інтелектуальну.

Приватна власність – є результатом майнового розшарування суспільства, а також показником абсолютно іншої ціннісної орієнтації, наявності в соціальному середовищі індивідуалістичних уявлень, які є чужими для громадського укладу й менталітету.

Приватних власників поділяють на три види:

• окремі фізичні особи – індивідуальні власники;

• групи фізичних осіб – партнери, які об'єднані родинними зв'язками чи договором про право власності на спільне (загальне) майно;

• корпорація, яка об'єднує групу власників акцій, що дають одержувачам акцій право на отримання приватного доходу (дивідендів) від господарської діяльності корпорації.

Інститут суспільної власності виник у західних країнах на підставі цивільного права вже після законодавчого оформлення інституту приватної власності. Власниками тут є або адміністрація міського виборчого органу влади, або фонд, який створюється та управляється яким-небудь товариством. До таких фондів відносять фонд страхування, благодійний та інші. Вони постають як юридичні особи, діяльність яких регламентується законодавством країни.

При кооперативній власності (на відміну від приватної групової) право розпорядження належить не кожному окремому співвласнику (члену кооперативу), а всьому колективу власників у цілому як юридичній особі.

Під соціалістичною власністю розуміють право власності всього суспільства на матеріальні блага та послуги в даній країні. До них відносять як засоби виробництва, так і предмети споживання. Вони декларуються соціалістичною власністю в країнах, які проголосили себе соціалістичними (колишній СРСР, Північна Корея, Куба). Фактично цією власністю розпоряджаються призначені державою й керівництвом правлячої партії чиновники. Тобто саме ті чиновники перетворилися в правлячу верству («номенклатуру»), у власників з обмеженим правом власності.

Соціальні функції власності визначаються її роллю в формуванні соціальної структури суспільства й відносин нерівності між соціальними групами та спільностями. Показниками соціальної ефективності власності є: можливість вільного розвитку особи та окремих соціальних спільнот; ступінь соціальної нерівності; можливість соціальної мобільності; адекватне реагування та врегулювання конфліктів; охорона природного середовища та забезпечення екологічної безпеки населення тощо.

Власність забезпечує певний соціальний статус, владу та престиж у суспільстві. Володіння певними економічними ресурсами означає не тільки отримання більш високих доходів, але й приносить людям незалежність та свободу. Зміни у формах власності й перерозподілу власності детермінують зміни соціальної структури суспільства.

Наприклад, характерним світовим процесом у соціальній стратифікації суспільств є тенденція заміни індивідуального суб'єкта власності колективним – корпорацією. Зростання корпоративного капіталу формує новий тип власників – акціонерів та новий тип товару – акції. Акціонери-власники є різнорідною соціальною групою, яка поєднує різних суб'єктів: фізичних осіб – власників акцій, акціонерні фонди, взаємні фонди (страхові, пенсійні тощо).

Акціонерна власність є щаблем на шляху подолання межі між двома полярними економічними суб'єктами – власниками та найманими працівниками. Масовий акціонер є одночасно і масовим робітником, і менеджером. Таким чином, розширюється коло власників, обмежується соціальна диференціація, пірамідальність доходів, зростає відносний відсоток середнього класу, зменшуються потенційні умови соціальних конфліктів.