53.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — вид кримінального покарання, відповідно до якого особі забороняється обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (наприклад, керувати транспортним засобом; слід відрізняти це покарання від аналогічного адміністративного стягнення).
Метою призначення цього покарання є недопущення особи до певних посад чи до певної діяності, щоб ця особа не могла використовувати свою посаду для подальшої злочинної діяльності та вчинення нових злочинів.
Покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є як основним, так і додатковим покаранням. За один і той самий злочин його не може бути призначено і основним, і додатковим одночасно.
Застосування цього покарання як основного можливе на строк від двох до п'яти років за умови, що воно передбачене в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України чи якщо суд визнає за необхідне перейти до більш м'якого покарання на підставі статті 69 КК України.
Застосування цього покарання як додаткового можливе на строк від одного до трьох років за умови, що воно передбачене в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України як обов'язкове; якщо воно факультативне, але суд визнає за неможливе збереження за особою права продовжувати обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; може бути призначено при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням; в разі переходу до більш м'якого покарання суд може і не призначати цей вид покарання.
Під обійманням певної посади слід розуміти обіймати будь-які посади: платні чи безоплатні, виборні чи призначувані, тимчасові чи постійні тощо; під діяльністю можна розуміти будь-яку діяльність: професійну, підприємницьку чи іншу (право полювання чи керування автомобільним транспортом — за аналогією з відповідним адміністративним стягненням). Якщо в санкції статті прямо не вказано вид діяльності чи перелік посад, суд має вказати це у вироку.
При призначенні даного виду покарання як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців чи позбавлення волі воно поширюється на весь час відбування основного покарання і на строк, встановлений вироком суду з моменту відбуття основного покарання. В разі призначенні даного виду покарання як додаткового до інших видів основного покарання строк обчислюється, а також у разі звільнення від основного покарання з випробуванням — з моменту набрання вироком законної сили.
Виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — при призначенні як основного, так і додаткового покарання, — покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи — на органи внутрішніх справ. Виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке призначене як додаткове до арешту, обмеження чи позбавлення волі/тримання у дисциплінарному батальйоні, покладається на адміністрацію відповідної установи. Вона також не може використовувати засудженого на роботах, виконання яких йому заборонено відповідно до вироку; після відбуття засудженим основного покарання або в разі умовно-дострокового звільнення чи заміни покарання більш м'яким надсилає копію вироку до кримінально-виконавчої інспекції за місцем проживання чи служби засудженого.
54.
1. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
2. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.
3. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.
1. Громадські роботи — вид основного покарання, який полягає у виконанні засудженим безоплатних суспільне корисних робіт.
Безоплатні суспільно-корисні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час. Конкретні види таких робіт визначаються органами місцевого самоврядування. Ними можуть бути: прибирання вулиць, парків, скверів, інших територій, роботи з благоустрою населеного пункту, ремонту будівель, комунікацій, вантажно-розвантажуючі роботи, догляд за хворими, сільськогосподарські роботи, роботи по впорядкуванню лісів та інші роботи, що не потребують спеціальної підготовки чи певної кваліфікації.
2. Суд вправі застосовувати громадські роботи на строк від п’ятдесяти до двохсот сорока годин. Винний зобов’язаний відбувати дане покарання не більш як чотири години на день.
Вільніш від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час, що залишається після робочого дня (часу навчання). Виконання цього покарання в нічний час (з 22-1 до 6-ї години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.
3. Не призначаються громадські роботи непрацездатним (Інвалідам першої та другої груп), вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби. Даний вид покарання не повинен застосовуватися і до працівників міліції, оскільки вони постійно перебувають при виконанні службових обов’язків. Недоцільність їх застосування до інших категорій працівників може бути визначена судовою практикою.
4. КК не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-дострокового їх звільнення від покарання (ст. 81), а також заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82).
5. Ухилення від відбування громадських робіт утворює склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 389.
Конституція України (ст. 43).
Виправні роботи
1. Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.
2. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінск, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.
3. Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.
1. Виправні роботи є одним із видів основних покарань, яке обмежує право засудженого на зміну місця роботи, просування по службі, позбавляє частини заробітної плати.
Засуджений відбуває дане покарання тільки за місцем роботи, що має за мету його виправлення в звичайних для нього умовах праці та запобігання вчинення ним нового злочину. Місцем роботи
є підприємство, організація, установа, незалежно від форми власності, де особа прийнята на роботу у передбаченому законодавством порядку, виконує покладеш у зв’язку з цим на неї трудові (службові) обов’язки й одержує заробітну плату.
Із змісту ст. 57 вигниває, що дане покарання не може бути призначене безробітним, оскільки, на відміну від ст. 29 КК 1960 р., у ній не передбачена можливість його відбування в інших місцях, що визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт, а також тому, що воно передбачає відрахування із суми заробітку.
Виправні роботи можуть буси призначені на строк від шести місяців до двох років. В дохід держави за вироком суду відраховується щомісячно із суми заробітку засудженого від десяти до двадцяти відсотків.
2. Суд не вправі застосовувати виправні роботи до певних категорій осіб, якими є: вагітні жінки; жінки, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною; непрацездатні; неповнолітні, які не до-сягли шістнадцяти років; особи пенсійного віку; військовослужбовці; працівники правоохоронних органів; нотаріуси; судді; прокурори; адвокати; державні службовці; посадові особи органів місцевого самоврядування.
3. У певних випадках закон (ч. З ст. 57) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом.
4. КК передбачає також можливість умовно-дострокового звільнення від відбування виправних робіт (ст. 81) і звільнення від його відбування з випробуванням (ст. 75).
5. Порядок застосування виправних робіт до неповнолітніх регулюється ст. 100.
6. Ухилення від відбування виправних робіт утворює склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389.
55.
Службові обмеження для військовослужбовців — це вид кримінального покарання, що застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років.
Як основне покарання службове обмеження для військовослужбовців може бути призначене лише військовослужбовцю не строкової служби у наступних випадках:
якщо це покарання передбачене санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК України за деякі військові злочини;
якщо суд, з огляду на обставини справи та особу засудженого, вважає за можливе замість обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк;
якщо це покарання призначається військовослужбовцю в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду покарання (на підставі статті 69 Кримінального кодексу).
Протягом виконання військовослужбовцем кримінального покарання у виді службових обмежень:
він не може бути підвищений за посадою
він не може бути підвищений у військовому званні
строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання
із суми грошового забезпечення засудженого провадиться відрахування в доход держави в розмірі, який встановлюється вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.
Суд, який постановив вирок про службове обмеження для військовослужбовця, після набрання ним законної сили направляє копію вироку командиру військової частини, де проходить службу військовослужбовець. Після цього командир видає відповідний наказ, де зазначається розмір відрахувань у доход держави з грошового утримання засудженого військовослужбовця, строк, протягом якого він не може бути підвищений у військовому званні чи за посадою, а також який строк йому на зараховується в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання. Наказ доводиться до відома засудженого й оголошується по військовій частині.
Про прийняття вироку до виконання командир військової частини протягом трьох днів сповіщає відповідний суд. За три дні до закінчення встановленого службового обмеження командир видає наказ про припинення виконання вироку суду.
56.
Стаття 48. Порядок виконання покарання у виді конфіскації майна
1. Суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання Державній виконавчій службі, про що сповіщає відповідну фінансову установу. У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не проводилося.
2. Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою за місцезнаходженням майна відповідно до Закону України "Про виконавче провадження".
Коментар:
Стаття, що коментується, визначає порядок виконання покарання у виді конфіскації майна. Конфіскація майна, як різновид додаткового кримінального покарання, полягає в примусовому безплатному вилученні майна засудженого у власність держави. Цей вид покарання застосовується тільки тоді, коли він передбачений санкцією статті закону, за якою підсудний визнаний винним у вчиненому злочині.
Суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання у державну виконавчу службу, про що сповіщає відповідний фінансовий орган. У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опис майна не проводився.
Виконання покарання у вигляді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою районних (міських) управлінь юстиції за місцем перебування майна.
На підставі отриманих від суду документів державний виконавець приймає рішення про відкриття виконавчого провадження в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження".
В опису зазначається повне і точне найменування кожного предмета, його відмінні ознаки, в тому числі вага, колір, метраж, ступінь зношеності та індивідуальні характеристики. Описані предмети пломбуються, опечатуються і передаються на зберігання, про що в опису робиться відповідна відмітка. Опис майна, складений державним виконавцем, підлягає затвердженню суддею.
Безпосередня оцінка конфіскованого майна здійснюється комісією до якої входять представники органів державної виконавчої служби, державної податкової інспекції; уповноважених фінансових органів і органів чи установ, що здійснюють розпорядження цим майном.
Стаття 59. Конфіскація майна
1. Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
2. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
3. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.
Коментар:
1. Конфіскація майна - додатковий вид покарання, який полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке належить засудженому на праві власності.
2. За змістом ч. 1 ст. 59 конфіскація, як законна форма позбавлення права власності, є повною або частковою. У вироку суду має бути чітко визначена та частина майна, яка конфіскується, або перелічено всі предмети, що конфіскуються (наприклад, підприємство, що є власністю винного, його будинок, дача, автомобіль, гараж, телевізор). Заміна майна, що конфіскується, на еквівалентну грошову суму не допускається.
3. Особливістю конфіскації майна є те, що вона: 1) може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених в санкціях норм Особливої частини КК; 2) встановлена за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (про поняття тяжких та особливо тяжких злочинів див. ст. 12 і коментар до неї). Корисливим тяжким або особливо тяжким злочином може бути визнаний будь-який із злочинів, визначених у частинах 4 чи 5 ст. 12, якщо його вчинено із корисливих спонукань. Під корисливими спонуканнями слід розуміти бажання винного одержати внаслідок вчинення злочину матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків або досягти іншої матеріальної вигоди.
4. Для забезпечення конфіскації майна і цивільного позову у кримінально-процесуальному порядку накладається арешт на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, на яких законом покладено матеріальну відповідальність за його дії, а також вилучається майно, на яке накладено арешт. Вилучені гроші, цінні папери та коштовності передаються за описом у фінансові органи для зберігання. Транспортні засоби описуються, опечатуються і передаються на зберігання в органи ДАІ. Будівлі описуються, і до нотаріальної контори або виконкому сільської ради надсилається лист або копія постанови про накладення арешту з приписом не засвідчувати жодних цивільно-правових угод щодо них. Приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, утворює склад злочину, передбаченого ст. 388.
5. У ч. 3 ст. 59 вказано, що Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України. Такий Перелік є додатком до цього КК. Конфіскація, таким чином, не має абсолютного характеру, оскільки мінімум майна (предмети першої потреби), необхідного засудженому та особам, які перебувають на його утриманні, не підлягає конфіскації.
6. Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86), а також при звільненні від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 1 ст. 79) та умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ст. 81), якщо до дня набрання чинності закону про амністію або на день звільнення від покарання не був виконаний вирок суду в частині конфіскації майна.
7. Конфіскація як вид покарання не застосовується до неповнолітніх (ст. 98).
8. Поряд з конфіскацією як видом додаткового покарання виділяють спеціальну конфіскацію, яка не є видом покарання. Вона передбачена кримінально-процесуальним законодавством і полягає в примусовому безоплатному вилученні в дохід держави знарядь злочину, що належать обвинуваченому, а також грошей, цінностей, інших речей, нажитих злочинним шляхом (наприклад, статті 176, 177, 201, 204, 208, 209, 240, 246, 248, 249, 305 КК).
57.
Стаття 60. Арешт
1. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.
2. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.
3. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.
Коментар:
1. За своєю правовою природою арешт є різновидом позбавлення волі на короткий строк, що полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції від суспільства. Така ізоляція засудженого поєднується із застосуванням до нього обмежень, спеціально передбачених режимом відбування даного покарання, а також із застосуванням заходів виховного характеру. Це покарання може застосовуватися, коли воно вказане в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, а також при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), та при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85).
Арешт може застосовуватися до всіх засуджених, у т. ч. і до непрацездатних (інвалідів 1 - 2 групи), осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби. Суд не може застосовувати арешт до вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до семи років. Особливості застосування арешту щодо неповнолітніх визначено у ст. 101.
2. Короткочасність ізоляції від суспільства особи, засудженої до арешту, полягає у тому, що цей вид покарання встановлюється на строк від одного до шести місяців. Конкретний строк арешту визначається судом, виходячи із загальних засад призначення покарання (ст. 65).
3. Відбування арешту здійснюється в спеціальних виправних установах - арештних домах. Згідно з ч. 2 ст. 60 військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.
4. До осіб, які відбувають арешт, не може застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81).
5. Особи, які були засуджені до арешту, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину (п. 5 ст. 89).
6. Втеча засудженого до арешту з місця позбавлення волі або з-під варти утворює склад злочину, передбаченого ст. 393.
Обмеження волі — це відносно новий вид кримінального покарання (з'явився у новому Кримінальному кодексі України від 1 вересня 2001), який полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до її постійного місця проживання без ізоляції від суспільства в умовах здійснення над нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Як вид покарання обмеження волі чинить подвійний вплив на засудженого: він обмежується у праві на вільне пересування та обрання місця проживання та обов'язково залучається до праці
Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років.
Обмеження волі може бути застосоване в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (на підставі статті 82 КК України).
Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до пенсіонерів, військовослужбовців строкової служби, до інвалідів I та II груп.
Особи відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці їх проживання. Якщо виправний центр у певній адміністративно-територіальній одиниці відсутній, можливе направлення засудженого у виправний центр іншої одиниці. Межі виправних центрів визначаються Управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань в АР Крим, областях, місті Києві та області за погодженням з органами місцевого самоврядування.
Строк покарання обчислюється у роках, починаючи з дня прибуття і постановлення на облік засудженого у виправному центрі. У строк покарання зараховується час перебування під вартою відповідно до статті 72 КК України (тобто один день в слідчому ізоляторі дорівнює двом дням обмеження волі) та час слідування під вартою до виправного центру.
Стаття 63. Позбавлення волі на певний строк
1. Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.
2. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу.
Коментар:
1. Позбавлення волі на певний строк - це один із видів основних покарань, який полягає в примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Це покарання може застосовуватися лише тоді, коли воно вказане в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, а також коли суд дійде висновку про можливість незастосування довічного позбавлення волі (ст. 64). Відбування засудженими покарання у виді позбавлення волі на певний строк здійснюється у виправно-трудових установах. Вид виправно-трудової установи, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається спеціальними комісіями Державного департаменту України з питань виконання покарань.
При позбавленні волі засуджений обмежується в праві вільного пересування і користування своїм часом, вибору місця проживання та місця і часу праці, на відпочинок, освіту тощо. При цьому засуджений піддається виправно-трудовому впливу, поєднаному з проведенням з ним виховної роботи. Його життя і діяльність підпорядковані установленому режиму відбування цього покарання.
2. Стаття 63 встановлює строки позбавлення волі - від одного до п'ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених відповідними статтями Загальної частини цього Кодексу (ч. 2 ст. 71, ч. 5 ст. 80, ч. 2 ст. 87, ст. 102). Суд, керуючись загальними засадами призначення покарання, визначає такий строк позбавлення волі, необхідний і достатній для досягнення мети покарання.
Позбавлення волі на певний строк може застосовуватись і на строк, більший п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 71, ч. 2 ст. 87).
3. Звільнення від відбування позбавлення волі з випробуванням може застосовуватися лише тоді, коли воно призначене на строк не більше п'яти років (ст. 75). Особа, засуджена до позбавлення волі на певний строк, може бути умовно-достроково звільнена від відбування покарання (ст. 81). Невідбута частина цього покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням (ст. 82). Ця особа може бути повністю або частково звільнена від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85).
4. До неповнолітніх позбавлення волі на певний строк застосовується у порядку, передбаченому ст. 102.
5. Особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393.
58.
Стаття 62. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
1. Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.
2. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.
Коментар:
1. Тримання в дисциплінарному батальйоні - вид основного покарання, що застосовується виключно до військовослужбовців строкової служби. Воно застосовується на строк від шести місяців до двох років.
Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні може застосовуватися не лише тоді, коли воно вказане в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62). До засуджених військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні замість позбавлення волі застосовуватися не може.
2. Військовослужбовці, що відбувають покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні, не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75), але до них може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81).
3. Особи, які відбули покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, визнаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89).
4. Дисциплінарний батальйон є військовою частиною, а тому самовільне залишення його створює склад злочину, передбаченого статтями 407 або 408.
59.
Позбавлення волі — кримінальне покарання в Україні, яке полягає в ізоляції засудженого від суспільства та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи. Є одним із найсуворіших кримінальних покарань, знаходиться між обмеженням волі та довічним позбавленням волі. Може бути призначене за більшість злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України на термін від одного до п'ятнадцяти років, а за сукупністю вироків — до двадцяти п'яти років.[1]
Позбавлення волі у Кримінальному кодексі України призначається за більшість злочинів як єдине та як альтернативне покарання. Цей вид покарання може застосовуватися з деякими уточненнями до всіх груп населення. В разі звільнення від покарання позбавлення волі може бути замінено будь-яким іншим покаранням.
Позбавлення волі призначається на строк від одного до п'ятнадцяти років. Залежно від того, яка верхня межа строку позбавлення волі передбачена в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, розрізняються злочини невеликої тяжкості (2 роки), середньої тяжкості (5 років), тяжкі (10 років) та особливо тяжкі (15 років). Позбавлення волі на необмежений термін називається довічним і розглядається як окреме покарання.
За сукупністю вироків строк позбавлення волі може перевищувати п'ятнадцять років і становити максимум 25 років. Це можливе, якщо один із вироків призначено за особливо тяжкий злочин.[1]
Якщо судом буде застосоване більш м'яке покарання, ніж передбачено санкцією статті (частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу, строки складаються так: одному дню позбавлення волі відповідають: 1 день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, 2 дні обмеження волі, 3 дні службових обмежень для військовослужбовців, 3 дні виправних робіт, 8 годин громадських робіт. Строк тримання під вартою теж зараховується до строку позбавлення волі з розрахунку день за день.
За сукупністю злочинів чи вироків остаточне покарання не може перевищувати 15 років.
Вирок суду набирає законної сили через п'ятнадцять діб після його оголошення.[4] Після цього вирок у триденний строк звертається до виконання.[5] Нагляд за дотриманням законодавства про виконання вироку здійснює прокурор. Під вартою засуджені направляються до колонії відбування покарання, вид якої визначає Державний департамент України з питань виконання покарань. Між набранням вироку законної сили та безпосереднім етапом до колонії засуджені мають право на короткострокове побачення з близькими родичами. При переміщенні їм надаються одяг, взуття та харчування. Переміщення відбувається за рахунок держави. Під час етапу чоловіки, жінки, неповнолітні, підслідні по одній справі, засуджені до довічного позбавлення волі, хворі на туберкульоз легенів чи психічно хворі транспортуються окремо.
60.
Стаття 64. Довічне позбавлення волі
1. Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
2. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
Коментар:
1. Довічне позбавлення волі - найсуворіший із усіх видів основних покарань, який полягає у пожиттєвій ізоляції засудженого від суспільства в спеціальних виправно-трудових установах. Цей вид покарання застосовується судом тільки тоді, коли воно вказане в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин.
2. Це покарання встановлене лише за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 1 ст. 64). Про поняття таких злочинів див. ст. 12 та коментар до неї. Ними є злочини, за які санкціями норм Особливої частини КК передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі (передбачені ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, статтями 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443).
3. Довічне позбавлення волі застосовується тільки у випадках, коли суд, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини справи, що пом'якшують та обтяжують покарання, не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Застосування судом цього виду покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання, та без належного мотивування, чому суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк, є підставою для зміни вироку.
4. Не застосовується довічне позбавлення волі до таких категорій осіб: 1) осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років; 2) осіб, що вчинили злочин у віці понад 65 років; 3) жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину; 4) жінок, що були в стані вагітності на момент постановлення вироку.
5. До засуджених до довічного позбавлення волі не застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), а до засуджених, які відбувають це покарання, - умовно-дострокове звільнення від його відбування (ст. 81). До них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82).
6. Довічне позбавлення волі не має абсолютного характеру. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87). Відповідно до ч. 5 ст. 80, якщо суд не визнає за можливе застосувати давність виконання обвинувального вироку, довічне позбавлення волі заміняються позбавленням волі на певний строк. Слід мати на увазі, що давність притягнення до кримінальної відповідальності і давність виконання обвинувального вироку не застосовується при вчиненні деяких злочинів, за які передбачене довічне позбавлення волі (ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442).
7. Особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393.
61.
Принципи та загальні засади призначення покарання.
Принципи призначення покарання:
• законність покарання;
• визначеність покарання в судовому вироку;
• обґрунтованість покарання і обов’язковість його мотивування у вироку;
• гуманність покарання;
• індивідуалізація покарання;
• справедливість покарання.
Стаття 65. Загальні засади призначення покарання
1. Суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
3. Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.
4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 цього Кодексу.
1. При постановленні обвинувального вироку і призначенні покарання суд завжди вирішує два основних завдання: перше з них пов'язане з кваліфікацією злочину за відповідною статтею (частиною статті) КК, а друге — з індивідуалізацією покарання у межах санкції тієї статті КК, за якою кваліфіковане діяння винного. Правильна кваліфікація злочину є необхідною передумовою (обов'язковою умовою) індивідуалізації покарання, оскільки лише на її підставі можливе винесення судом законного і обґрунтованого вироку, а отже, і призначення доцільного і справедливого покарання.
2. Призначення покарання — завершальний етап розгляду кримінальної справи, протягом якого суд згідно зі ст. 324 КПК вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; б) чи є обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання підсудного, і які саме; в) яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При вирішенні зазначених питань суд керується закріпленими в КК нормами про систему і види, підстави і порядок призначення покарання, і, передусім, приписами ст. 65 КК.
3. Загальні засади призначення покарання (ст. 65 КК) являють собою встановлену в кримінальному законі і обов'язкову для суду систему відправних, вихідних вимог (критеріїв, правил) про підстави, порядок та межі призначення покарання, якими керується суд при призначенні певного виду і конкретної міри покарання в кожному випадку вчинення злочину, з кожної окремої кримінальної справи і щодо кожного підсудного.
4. Вимоги ст. 65 КК є, по-перше, обов'язковими для суду, оскільки закріплені безпосередньо в законі і суд не має права ігнорувати жодну з них при призначенні покарання. По-друге, вони мають відправний (вихідний) характер, оскільки визначають ті основні напрямки, за якими здійснюється діяльність суду при призначенні покарання. По-третє, саме ці вимоги дозволяють суду визначити щодо кожної справи, чи є підстави, в якому порядку і в яких межах повинен бути призначений підсудному певний вид покарання і конкретна його міра. По-четверте, правила призначення покарання, що встановлені у ст. 65 КК, є дійсно загальними, оскільки мають універсальний характер і застосовуються по кожній кримінальній справі, незалежно від її особливостей і в усіх без винятку випадках, тоді як інші приписи про порядок призначення покарання (наприклад, передбачені статтями 68, 69, 70 та 71 КК) використовуються судом лише в окремих (спеціальних) ситуаціях, коли в цьому виникає необхідність. Нарешті, загальні засади — це не просто сума окремих вимог, а певна їх система, кожен елемент якої взаємопов'язаний і взаємодіє один з одним. Так, якщо в п. 1 ч. 1 ст. 65 КК вказується на обов'язковість призначення покарання у межах санкції статті Особливої частини КК, то в п. 2 пропонується враховувати при цьому ще й положення норм Загальної частини КК, а в п. З — індивідуальні особливості вчиненого і особу винного. Отже, жодна із загальних засад не має пріоритету перед іншою, всі вони рівноцінні і рівнозначні, оскільки кожна розвиває, уточнює, доповнює і, якоюсь мірою, навіть коректує іншу. Тобто жодна не може враховуватися лише сама по собі, ізольовано, у відриві від інших, тому що загальні засади перебувають у такому співвідношенні одна з одною, яке обумовлює, що всі вони повинні враховуватися судом у їх сукупності — єдності, взаємозв'язку і взаємодії.
62.
Обставини, які пом'якшують покарання — це певні обставини, які знижуть суспільно небезпечний рівень злочину та особи злочинця.
Стаття 66 КК України вказує на перелік певних обставин, які судом мають враховуватися як такі, що пом'якшують покарання. Цей список не є вичерпним, тобто будь-яка інша обставина може також бути врахована судом як пом'якшуюча.
За аналогією з обставинами, які обтяжують покарання, якщо пом'якшуюча обставина впливає на кваліфікацію злочину, суд не може посилатися на 66 статтю Кримінального кодексу, враховуючи її ще раз як пом'якшуючу.
Обставини, які пом'якшують покарання за вчинення злочину:
з'явлення зі зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину
добровільне відшодкування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди
надання медичної чи іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину
вчинення злочину неповнолітнім
вчинення злочину жінкою у стані вагітності
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин
вчинення злочину під впливом примусу, погрози або через матеріальну, службову чи іншу залежність
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, яке було викливане неправомірними або аморальними діями з боку потерпілого
вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане із вчиненням злочину у випадках, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу.
Ті самі обставини, які передбачені пунктами 1, 2, 4, 5, 6, пом'якшують відповідальність і за вчинення адміністративного правопорушення. Крім цього, адміністративну відповідальність пом'якшує і факт вчинення злочину жінкою, яка має дитину віком до одного року.
1. З'явлення зі зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину
З'явлення зі зізнанням означає, що особа, яка вчинила злочин, до порушення кримінальної справи чи до притягнення цієї особи як обвинуваченої добровільно заявляє до компетентного органу внутрішніх справ про вчинення нею злочину.
Щире каяття означає добровільну критичну оцінку особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовності нести кримінальну відповідальність.
Активне сприяння розкриттю злочину означає добровільну допомогу слідству будь-яким чином: повідомлення правоохоронним органам або суду фактів по справі, надання доказів, інших відомостей про власну кримінальну діяльність чи діяльність інших осіб. Воно має бути активним, тобто певним чином ініціативним.
2. Добровільне відшкодування збитків
Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди має відбутися добровільно, зі власної ініціативи і до вироку суду, за яким він має щось відшкодовувати. Збитки — це шкода майнового характеру, яка відшкодовується у грошовій формі. Компенсація моральної шкоди також визнається пом'якшуючою обставиною. Судом може розглядатися ця обставина як пом'якшуюча, незалежно від того, коли шкода була компенсована — до порушення кримінальної справи, під час досудового слідства чи в суді; також не має значення факт відшкодовування іншою особою.
2.1. Надання допомоги після вчинення злочину
Надання медичної або іншої допомоги має бути вчинене безпосередньо після вчинення злочину, а не через тривалий час. Це, наприклад, може означати при здійсненні наїзду виклик швидкої медичної допомоги, власна допомога чи транспортування до лікарні. Якщо ж порушник, навпаки, залишить місце ДТП, то він повинен буде сплатити витрати на лікування на підставі статей 1195, 1206 Цивільного кодексу України, і це не враховуватиметься як пом'якшуюча обставина.
3. Вчинення злочину неповнолітнім
Якщо злочин вчинено неповнолітнім, це враховується судом при призначенні йому покарання як пом'якшуюча обставина.
4. Вчинення злочину жінкою в стані вагітності
Відповідно до певних медичних уявлень вагітність — це фізіологічний процес, під час якого з яйцеклітини утворюється плід. Цей процес супроводжується негативним впливом на психіку жінки. Через це, якщо жінка вчинила злочин під час перебігу вагітності, це зарахується як пом'якшуюча обставина.
5. Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких обставин
Збіг тяжких сімейних, особистих чи інших обставин означає збіг таких обставин, які заподіюють особі страждань, негативно впливають на її психіку, створюють у неї відчуття розпачу, дратівливості тощо та схиляють до неправомірної поведінки. Законом не передбачений перелік таких обставин, але виходячи з судової практики ними визнаються: смерть або хвороба рідної чи близької людини, тяжка хвороба винного, втрата роботи, сімейний конфлікт, спровокований, наприклад, подружньою зрадою, важкий матеріальний стан тощо. При цьому суд має чітко дослідити, чи можна врахувати певну обставину такою, що пом'якшує покарання, врахувавши особу винного та зв'язок між подією і злочином. Наприклад, якщо складний матеріальний стан викликано пияцтвом або втрата роботи у справі про зґвалтування, ці обставини не враховуються як пом'якшуючі.