4)) Коре́йська війна́ 1950—1953 років — збройний конфлікт між Корейською Народно-Демократичною Республікою таПівденною Кореєю, який тривав з 25 червня 1950 року до 27 липня 1953 р.

Часто конфлікт часів Холодної Війни розглядався як опосередкована війна між Сполученими Штатами Америки іОрганізацією Об'єднаних Націй з південного боку та Народно-Визвольною Армією Китаю і військово-повітряними силамиРадянського Союзу з північної. У складі Комуністичних збройних сил діяли солдати Корейської Народної Армії, добровольці Народно-Визвольної Армії Китаю і Військово-повітряні сили Радянського Союзу.

Проти об'єднаних комуністичних військ боролися Південна Корея, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Філіппіни,Канадська Конфедерація, Турецька Республіка, Королівство Нідерланди, Австралійський Союз, Нова Зеландія,Королівство Таїланд, Ефіопія, Королівство Греція, Французька Республіка, Республіка Колумбія, Королівство Бельгія,Південно-Африканський Союз і Велике Герцогство Люксембург, які діяли у складі збройно-миротворчих сил Організації Об'єднаних Націй.

У Південній Кореї цю війну називають «Інцидентом 25 червня», а до початку 90-их років використовували назву «Смута 25 червня».

Історичні передумови Корейської Війни

Корейський півострів з 29 серпня 1910 року до 15 серпня 1945 року перебував у складі Японської Імперії. 6 серпня 1945року Радянський Союз денонсував пакт про ненапад 1941 року і через два дні оголосив війну збройним силам Японської Імператорської Армії. Радянські війська 25 армії 1-ого Далекосхідного фронту, десантні, морсько-піхотні і моторизовані частини увійшли у Корейський півострів з півночі. Американські піхотні і кавалерійські частини у складі 1 кавалерійської, 24 і 25 піхотних дивізій також увійшли у Корейський півострів з півдня.

10 серпня 1945 року у зв'язку з капітуляцією Японської Імператорської Армії представники Сполучених Штатів Америки іСоюзу Радянських Соціалістичних Республік домовились розділити Корейський півострів по 38-ій паралелі, припускаючи, що останні частини Квантунської Армії генерала Ямади Отодзо — японські піхотні і механізовані з'єднання 58 армії уКореї, здадуться військам Робітничо-Селянської Червоної Армії під командуванням маршалів Олександра Василевського,Родіона Малиновського, Кирила Мерецкова і генерала Максима Пуркаєва, а капітуляцію останніх угруповань японських військ 58 армії приймуть Сполучені Штати Америки. Таким чином Корейський півострів було розділено на дві частини: на північну у складі Радянського Союзу і південну у складі Сполучених Штатів Америки. Пропонувалося, що розподілКорейського півострова залишається тимчасовим.

У грудні 1945 року представники Сполучених Штатів Америки і Союзу Радянських Соціалістичних Республік підписали договір про тимчасове управління країною. У Кореї сформувалися уряди Корейської Народно-Демократичної Республіки іРеспубліки Кореї.

На півдні Корейського півострова США за підтримки Організації Об'єднаних Націй провела вибори, внаслідок чого було сформовано тимчасовий уряд на чолі президентом Південної Кореї Лі Син Маном. Ліві партії бойкотували вибори.

На півночі командування радянської армії передало владу комуністичному уряду на чолі з колишнім майором Червоної Армії, генеральним секретарем Корейської Трудової Партії Кім Ір Сеном.

Антигітлерівська коаліція пропонувала, що через деякий час Корейська Народно-Демократична Республіка і Південна Корея мали об'єднатися, однак в умовах початку Холодної Війни Сполучені Штати Америки і Союз Радянських Соціалістичних Республік так і не змогли домовитись про деталі об'єднання, тому у 1947 році Організація Об'єднаних Наційз подачі президента США Гаррі Трумена прийняла відповідальність за майбутнє Корейського півострова на себе.

Як президент Південної Кореї Лі Син Ман, так і колишній майор Радянської Армії, 1-ий представник кабінету МіністрівКорейської Народно-Демократичної Республіки і 1-ий генеральний секретар Корейської Трудової Партії Кім Ір Сен не приховували своїх намірів: дві корейські держави мали об'єднатися. Прийняті у 1948 році Конституції Південної Кореї іКорейської Народно-Демократичної Республіки проголосили, що метою кожного з двох урядів було розповсюдження своєї влади на всю територію держави. Показано, що у відповідності з Конституцією 1948 року столицею Південної Кореї вважає себе Сеул, у тому як Пхеньян був тимчасовою столицею держави, у котрі вищі органи влади Корейської Народно-Демократичної Республіки знаходились лише до «визволення» Сеула. При цьому через рік радянські і американські війська виведені з Корейського півострова.

Уряд Китайської Народної Республіки слідкував за розвитком подій у Корейському півострові. Крім того, 1-ий представник Комуністичної партії Китайської Народної Республіки Мао Цзедун був переконаний, що американська інтервенція у Азіюдестабілізує ситуацію у регіоні і негативно впливає на його плани розгромити Гомінданівські війська генералісимуса Чан Кайші, які знаходилися у Тайвані. З початку 1949 року колишній майор Радянської Армії, 1-ий представник Кабінету Міністрів Корейської Народно-Демократичної Республіки і 1-ий генеральний секретар Корейської Трудової Партії Кім Ір Сенперіодично звертався до радянського уряду з вимогою про допомогу у повномасштабному вторгненні у Південну Корею. Він підрахував, що лівий тимчасовий уряд на чолі з президентом Південної Кореї Лі Син Маном не користується популярністю, і стверджував, що наступ військ Корейської Народної Армії призведе до масового повстання, у ході якого жителі Південної Кореї разом з ними скинуть Сеульський режим.

1-ий представник Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік і секретар Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу Йосип Сталін, однак, посилаючись на недостатню ступінь готовності Корейської Народної Армії і можливість втручання у конфлікт військ Організації Об'єднаних Націй і Сполучених Штатів Америки і розв'язання повномасштабної війни з застосуванням атомної зброї, вирішив не задовольняти вимоги Кім Ір Сена і ймовірно вважав, що ситуація у Корейському півострові може привести до нової війни. Незважаючи на загрозу, Радянський Союз продовжував надавати Корейській Народно-Демократичній Республіці велику військову допомогу. Північна Корея у відповідь на озброєння Республіки Кореї також продовжила нарощувати свою військову міць, організуючи Корейську Народну Армію по радянській моделі і під проводом радянських військових радників. Велику роль грали також етнічні корейці з Китаю, ветерани Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки, які зі згоди Пекіна перейшли у службу на Корейську Народну Армію. Тим часом збройні сили Корейської Народно-Демократичної Республікиперевершили південнокорейські війська по всім ключовим компонентам. Нарешті, у січні 1950 року після великих коливань і піддавшись на умовляння колишнього майора Радянської Армії, 1-ого представника Кабінету Міністрів Корейської Народно-Демократичної Республіки і 1-ого генерального секретаря Корейської Трудової Партії Кім Ір Сена 1-ий представник Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалистичних Республік і секретар Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу Йосип Сталін дав згоду на проведення наступальної операції. Деталі булі згодні під час його візиту наМоскву у березні — квітні 1950 року, а завершальний план наступу було підготовлено радянськими радниками наприкінцітравня.

12 січня 1950 року державний секретар США Дін Гудерхем Ачесон заявив, що оборонний периметр США на Тихому океаніпроходить по Алеутським, Рюкюським і Філіппінським островам, що говорилося проте, що Корея не ввійде у сферуамериканських державних інтересів. Цей факт додав рішучості уряду Корейської Народно-Демократичної Республіки у розв'язанні збройного конфлікту і допоміг переконати Йосипа Сталіна у тому, що військове втручання збройних сил США у конфлікт малоймовірно, саме тому конфлікт має назву Корейської Війни

[ред.]Хід Корейської Війни

[ред.]«Мала війна» в районі 38-ої паралелі

Передтечею Корейської війни явилася «мала війна» 1949—1950 років, що складалася з «інцидентів» у районі 38-ої паралелі як зі сторони Корейської Народно-Демократичної Республіки, так і Республіки Кореї.

Найгрізнішими з них можна вважати конфлікт за гору Сон'як висотою 488,2 м у провінції Хванхе з травня до липня 1949року, у волості Качхона уїзду Пексона провінції Хванхе 21 травня — 7 червня, вторгнення Південнокорейської Армії у район Яньяна провінції Канвона кінець червня — липень 1949 року, конфлікт біля гори Инпха у провінції Хванхе з липня дожовтня 49-ого року, інцидент у бухті Монгимпхо 6 серпня та інші.

Крім того, у райони північніше і південніше 38-ої паралелі у ході 1949 — початку 1950 років постійно засилалися розвідувально-диверсійні групи з метою проведення підривно-диверсійних і терористичних актів, залякування мирного населення.

[ред.]Початок Корейської Війни

Територіальний контроль корейського півострова в ході воєнних дій.

Китайська пропаганда, зображає китайців та корейців, які поборюють імперіалістів Заходу

Вранці 25 червня о 4-ій годині під прикриттям артилерії війська Корейської Народної Армії під командуванням членів Соціал-Демократичної партії Кореї — заступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека перейшли державний кордон з південним сусідом. Чисельність угруповання Корейської Народної Армії, навченої радянськими військовими радниками, склала 135000 північнокорейських солдатів і офіцерів, у її складі було 150 танків Т-34. З південної сторони чисельність угруповання Південно-Корейської Армії, навченої американським спеціалістами і озброєної американською зброєю, на початок війни склала 150000 солдатів і офіцерів, вона не мала бронетехніки і авіації. Уряд Корейської Народно-Демократичної Республіки заявив, що «зрадник» Лі Син Ман напав на територію Північної Кореї. Наступ військ Корейської Народної Армії у перші дні Корейської Війни виявився успішним. 28 червня війська Корейської Народної Армії 2-ох членів Соціал-Демократичної партії Кореї узяли столицю Південної Кореї — Сеул. Головні напрямки удару включали Кесон, Чхунчхон, Ийджонбу і Онджин. Був майже повністю зруйнований Сеульський аеропорт Кімпхо. Однак головна ціль не досягнута — блискавичну перемогу так і не здобули, президенту Південної Кореї Лі Син Ману і його керівництву вдалося врятуватися і залишити рідний Сеул. Масового повстання, на котрому розрахувало керівництво Корейської Народно-Демократичної Республіки, також не було. До середини cерпня до 90% території Південної Кореї було зайнято Корейською Народною Армією.

Початок Корейської Війни став найгрізнішим для США та інших західних держав: буквально за тиждень, 20 червня Дін Гудерем Ачесон зДержавного департаменту США у своїй доповіді Конгресу заявив, що війна малоймовірна. Президенту США Гаррі Трумену про початок війни повідомили через декілька годин після її початку, у зв'язку з тим, що він на вихідні поїхав на Батьківщину у Міссурі, а державний секретар — у Меріленд. З іншого боку, є свідчення того, що початок Корейської війни було заплановано, так Сполучені Штати Америкиперейшли до евакуації своїх громадян 24 червня.

Незважаючи на післявоєнну демобілізацію американської армії, що істотно послабила її силу в регіоні, США мали тут великий військовий контингент під командуванням генерала Дугласа Макартура у окупованій Японії. За винятком Британської Співдружності, ніяка держава не мала у регіоні такої військової міці. На початку війни президент Гаррі Трумен наказав військовому губернаторові Японії Дугласу Макартуру забезпечити всім необхідним арміюПівденної Кореї і провести під прикриттям авіації евакуацію американських громадян. Президент Америки Гаррі Трумен не приймав поради свого оточення розв'язати війну у повітрі проти Корейської Народно-Демократичної Республіки, однак наказав 7-ому флоту забезпечити оборону Тайваню, щоб покінчити з політикою невтручання у низку боїв між комуністичними і гомінданівськими військами. Гомінданівський уряд на чолі з генералісимусом Чан Кайші, тепер утворений у Тайвані, просив про військову допомогу, однак уряд Сполучених Штатів Америки відмовив, виправдовувавши свою відмову можливістю втручання у Корейську Війну Китайської Народної Республіки.

25 червня у Нью-Йорку була скликана Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй, на повістці дня якого стояло корейське питання. Перша початкова резолюція, пропонувана американцями, була прийнята 9-ма голосами «за» при відмові від «проти». Представник Югославії утримався, а радянський посол Яків Малік не зявився на голосування через відмову умов з Москви. За іншими даними, Радянський Союз не брав участь у голосуванні про вирішення Корейської проблеми, оскільки до цього моменту відкликав свою делегацію у знак протесту проти неприйняття в Організацію Об'єднаних Націй китайських представників.

Тоді європейські держави вставали на сторону США і надавали військову допомогу американській армії, яка поспішала на допомогу збройним силам Південної Кореї. Однаквійська Організації Об'єднаних Націй були відкинуті далеко у Пусан. Військам Сполучених Штатів Америки і Республіки Кореї не вдалося прорватися з оточення, і лише тільки вони зуміли стабілізувати фронт по річці Нактонган і 3 серпня 1950 року підірвати міст, що не допустити узяття північнокорейськими військами Тегу. Розповідалося, що військам Корейської Народної Армії під командуванням членів Соціал-Демократичної партії Кореї заступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека було не важко з часом захопити весь Корейський півострів. Однак війська Організації Об'єднаних Націй змогли відбити атаки військ Корейської Народної Армії і перейшли у героїчний контрнаступ.

Під час Теджонської наступальної операції військам Корейської Народної Армії вдалося форсувати річку Кімган, оточити і розділити на дві частини 24-ту піхотну дивізію США, полонивши її командира, генерал-майора Вільяма Діна. Відтак армія США втратила 32000 солдатів і офіцерів, 220 гармат і мінометів, 20 танків, 540 кулеметів і 1300 автомобілів. Під час боїв у річці Нактонган частини 1 кавалерійської і 25 піхотної дивізій були розбиті, на південно-західному напрямку 6 піхотна дивізія і мотоциклетний полк 1-ої армії Корейської Народної Армії розгромили частини відступаючої Південно-Корейської Армії, захопили південно-західну і південну частини Кореї і вийшли у підступи до Масана, змусивши відступити 1-у морсько-піхотну дивізію. 20 серпня наступ військ Корейської Народної Армії під командуванням членів Соціал-Демократичної партії Кореї — заступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека було призупинено. Армія Організації Об'єднаних Націй зберегла за собою до 120 км по фронту і до 100—120 км у глибину і доволі успішно обороняла Пусанський плацдарм. Усі спроби Корейської Народної Армії 2-ох членів Соціал-Демократичної партії Кореї прорвати лінію фронту не принесли успіхів.

Війська 10-го організаційного армійського корпусу генерал-майора Едварда Елмонда уІнчхоні. Вересень 1950 року

Тепер Армія Організації Об'єднаних Націй військового губернатора окупованої Японії Дугласа Макартура отримала підкріплення у складі 9 піхотного полку 2-ої піхотної дивізії США, 6, 70, 72 і 73 танкових батальйонів, 2 танкових рот і 27 британської піхотної бригади і нарахувала 70000 солдатів і офіцерів, 500 танків, 1634 гармати і міномета різного калібру і 1120 літаків.

[ред.]Контрнаступ армії Організації Об'єднаних Націй

Контрнаступ військ 8-ої армії США генерала Метью Ріджуея і південнокорейських військ генерала Чон Ніль Гуна і командира 1-ої піхотної дивізії Пак Сон-Ньйопа почався 15 вересня. До цього їх підтримав Тихоокеанський флот США — 230 бойових кораблів. Їм притостояла Корейська Народна Армія під командуванням членів Соціал-Демократичної партії Кореї заступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека. Вона мала 83 моторизований і 766 окремий піхотний полки, 105 танкову, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 12, 13 і 15 піхотні дивізії і 25 стрілецьку бригаду — 54000 солдатів і офіцерів, 40 танків і 811 гармат.

Начальник штабу армії США Лоутон Коллінз,генерал армії та військовий губернаторокупованої Японії Дуглас Макартур і начальник штабу Військово-Морського флоту СШАФорест Шерман під час обговорення плану десантної операції

Того ж дня 10-й армійський корпус ООН генерал-майора Едварда Елмонда у складі 1 морсько-піхотної і 7 піхотної дивізій, 17 південнокорейського піхотного полку і 41 британського окремого загону Командос провів десантну операцію з цілью здобуттяІнчхона і столиці Південної Кореї — Сеула. Вже 16 вересня Інчхон був узятий десантними частинами 10-ого організаційного армійського корпусу. На південному напрямку у контрнаступ перейшли війська 8-ої армії генерала Метью Ріджуея і південнокорейські війська генерала Чон Ніль Гуна і командира 1-ої піхотної дивізії Пак Сон-Ньйопа, вони мали 36 артилерійських дивізіонів. Війська 10-ого організаційного армійського корпусу генерал-майора Едварда Елмонда і 8-ої армії генерала М.Ріджуеяз'єдналися і оточили 1-у армійську групу Корейської Народної Армії. Тепер вже армія Організації Об'єднаних Націй 22 вереснязаволоділа столицею Південної Кореї — Сеулом і через 15 днів дійшла до 38-ої паралелі. Після серії боїв у районі кордону 1950року між Корейською Народно-Демократичною Республікою і Південної Кореї війська Організації Об'єднаних Націй 11 жовтняперейшли у наступ на Пхеньян.

Крім того солдати Корейської Народної Армії створили 2 оборонні рубежі на відстані 160 і 240 км на північ від 38-ої паралелі, тоді наказ про оборону Пхеньяна передано переформованим 3, 4 і 6 піхотним дивізіям. Тоді командувачі Корейської Народної АрміїЧхве Йен Гон і Кім Чхек провели артилерійську підготовку і авіаційні удари. 20 жовтня усього за 40-45 км північніше Пхеньянависадився авіадесант до 5000 воїнів і Столиця Корейської Народно-Демократичної Республіки впала.

Солдати 1 американської дивізії морської піхоти та 17 південнокорейського піхотного полку ведуть бої з частинами 25-ої стрілецької бригади Корейської Народної Армії на вулицяхСеула. Вересень 1950 року

[ред.]Втручання у Корейську війну СРСР і Китайської Народної Республіки

До кінця вересня стало ясно, що війська Корейської Народної Армії під командуванням 1-ого представника Кабінету МіністрівКорейської Народно-Демократичної Республіки і 1-ого Генерального секретаря Корейської Трудової Партії Кім Ір Сена і членів Соціал-Демократичної партії Кореї заступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека були майже повністю розгромлені, і тоді заняття Корейського півострова військами Організації Об'єднаних Націй буде лише питанням часу. Протягом першого тижняжовтня тривали активні консультації між керівництвом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Китайської Народної Республіки. Крім того, генерал Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки Пенг Дегуай вирішив створити у Кореїударне угруповання з 10 піхотних, 1 танкової дивізій, стрілецької і механізованої бригад, моторизованого і окремого піхотного полків розгромленої Корейської Народної Армії і своїх 33 народно-добровольчих дивізій. Підготовка до подібного варіанту велася до кінця весни 1950 року, коли 1-ий представник Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік і СекретарЦентрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу Йосип Сталін і 1-ий представник Кабінету Міністрів Корейської Народно-Демократичної Республіки і 1-ий генеральний секретар Корейської Трудової Партії Кім Ір Сен донесли до відома 1-ого секретаря Комуністичної партії Китайської Народної Республіки Мао Цзедуна про напад на Південнокорейські землі.

Китайське керівництво публічно заявило, що Китайська Народна Республіка вступить у Корейську Війну, якщо війська Організації Об'єднаних Націй форсують 38-у паралель. Відповідне попередження було передано через посла Індії у Китайській Народній Республіці на початку жовтня. Однак президент США Гаррі Трумен не вірив у можливість широкомасштабного китайського втручання, і заявив, що китайські попередження є лише «спробами шантажувати Організацію Об'єднаних Націй».

Вже наступного дня після того як 8 жовтня 1950 року війська Організації Об'єднаних Націй перейшли державний кордон міжКорейською Народно-Демократичною Республікою і Південною Кореєю, представник Комуністичної партії Китайської Народної Республіки Мао Цзедун віддав наказ 33-м китайським народно-добровольчим дивізіям підійти до державного кордону міжКитайською Народною Республікою і Корейською Народно-Демократичною Республікою і форсувати річку Ялуцзян. «Якщо ми дозволимо США окуповати весь Корейський півострів, ми повинні бути готові до того, що вони оголосять війну Китаю», — сказав він Сталінові. Прем'єр-міністр Китайської Народної Республіки Чжоу Еньлай був терміново посланий на Москву для донесення міркувань Мао Цзедуна радянському керівництву. 1-ий представник Комуністичної партіїКитайської Народної Республіки Мао Цзедун у очікуванні допомоги від 1-ого представника Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік і секретаряЦентрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу Йосипа Сталіна відклав дату вступу у Корейську Війну на 6 днів з 13 до 19 жовтня.

Літак МіГ-15

Однак СРСР обмежився підтримкою з повітря, причому радянські винищувачі МіГ-15 не повинні були підлітати до лінії фронту ближче, ніж на 100 км. Нові реактивні літаки брали верх над застарілами американськими літаками Lockheed F-80 Shooting Star, поки не прибули сучасні літаки North American F-86 Sabre. Про надану Радянським Союзом військову допомогу у США було добре відомо, але для уникнення ядерного конфлікту жодних заходів з боку США не вжито. У цей самий час протягом всього періоду Корейської Війни радянські представники публічно і офіційно запевняли, що «радянських пілотів у Кореї немає».

25 жовтня 1950 року президент Гаррі Трумен відправився до острова Вейк для унеможливлення інтервенції 33 китайських дивізій генерала Пен Дегуая і заходів для обмеження масштабів Корейської Війни. Там генерал Дуглас Макартур переконав свого президента, що «коли китайці намагаються увійти у Пхеньян, там буде велика різанина».

Китайська Народна Республіка більше не могла чекати. До середини жовтня питанням про її вступ у Корейську Війну було вирішено і узгоджено з Москвою. Наступ 33 народно-добровольчих дивізій Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки генерала Пенга Дегуая почався 25 жовтня 1950 року. Скориставшись несподіваним нападом, китайські народно-добровольчі з'єднання зім'яли оборону військ Організації Об'єднаних Націй, однак при цьому відійшли у гори. Втрати 33 народно-добровольчих дивізій склали 10000 китайських солдатів і офіцерів, але 8-а американська армія також втратила 2000 солдатів і офіцерів (не рахуючи 6000 південнокорейських) і змушена заняти оборону вздовж річки Ханган. Війська Організації Об'єднаних Націй, незважаючи на удар китайських народно-добровольчих частин, продовжили наступ на ріку Ялуцзян.

Солдати 1 американської дивізії морської піхоти з танком відходять після розгрому 7 китайських народно-добровольчих дивізій і прориву з оточення. Зима 1950 року

На початку жовтня китайські народно-добровольчі частини почали другий наступ. Щоб виманити американців з оборонних позицій між Ханганом і Пхеньяном, генерал Пен Дегуай дав наказ китайським народно-добровольчим дивізіям імітувати паніку. 24 листопада генерал Дуглас Макартур направив частини ООН просто в пастку. Обійшовши Збройні сили ООН із заходу, китайці оточили їх 12 своїми дивізіями і завдали флангового удару по 8-ій армії США. Під час битви у Чхосінському водосховищі з 26 листопада до 13 грудня був розбитий полк 7 американської піхотної дивізії. У американської морської піхоти справи йшли набагато краще — незважаючи на вимушений відступ на південь, 1 дивізія МП генерала Олівера Сміта розгромила 7 китайських дивізій.

На північному сході Корейського півострова війська Організації Об'єднаних Націй відійшли до Хиннама, побудували оборонну лінію і розпочали евакуацію у грудні 1950 року. Загалом до 100 000 американських вояків і 360 000 мешканців Корейської Народно-Демократичної Республіки на військових і торговельних суднах успішно переправили у Південну Корею.

4 січня 1951 року війська Корейської Народної Армії під командуванням членів Соціал-Демократичної партії Кореї заступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека і Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки під командуванням генералаПенга Дегуая знову захопили столицю Південної Кореї — Сеул. Війська 8-ої армії США і 10-ого організаційного армійського корпусу змушені відступити. Замість померлого після автомобільної аварії у районі Сеула 23 грудня генерала Волтона Вокерановим головнокомандувачем 8-ої армії США став командир 18-го повітряно-десантного корпусу і ветеран Другої Світової ВійниМетью Ріджуей. Він взявся за зміцнення морального і бойового духу своїх воїнів, однак ситуація для них була настільки критичною, що командування розмірковувало про використання ядерної зброї. Усі спроби контрнаступу тим часом не принесли успіхів. Однак у результаті Сеульської наступальної операції, яка почалась 21 лютого 1951 року, організаційним військам вдалося майже відкинути 15 китайських народно-добровольчих дивізій на північ. Нарешті, 7 березня почалась операція. Було обрано два напрямки контрнаступу у центральній частині лінії фронту. Наступ військ Організації Об'єднаних Націй виявився успішним. Незабаром війська Організації Об'єднаних Націй 18 березня форсували річку Ханган і знову здобули столицю Південної Кореї — Сеул. Однак 22 квітня війська Корейської Народної Армії і Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки під командуванням членів Соціал-Демократичної партії Кореїзаступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека і генерала Пенга Дегуая розпочали контрнаступ. Удар був нанесений на західному секторі фронту, а два допоміжних — у центрі і сході. Північнокорейські піхотні і китайські народно-добровольчі частини прорвали оборону військ ООН, розділили американські війська на окремі угруповання і підійшли до Сеулу. У напрямку головного удару північнокорейських піхотних і китайських народно-добровольчих з'єднаннь опинилась і 29 британська піхотна бригада, яка зайняла позиції на річці Імджінган. Втративши у бою чверть особового складу, вона змушена відступити. Усього у ході наступу з 22 до 29 квітня були поранені і полонені 20 000 американських і південнокорейських солдатів і офіцерів.

11 квітня 1951 року за наказом президента США Гаррі Трумена генерал Дуглас Макартур зрікся командування військами ООН. Було декілька причин, серед них і зустрічД.Макартура з президентом Тайваню Чаном Кайші, проведення наступальних операцій і недостовірні відомості про чисельність китайських військ біля внутрішньокорейського кордону, передані ним президентові Гаррі Трумену на острові Вейк. Крім того, Дуглас Макартур наполягав на ядерному ударі по КНР, не зважаючи на небажання Гаррі Труменом ядерного конфлікту з СРСР. Гаррі Трумен не був у захваті від того, що Дуглас Макартур бере на себе повноваження, які належать Верховному Головнокомандувачеві, яким є президент США. Військова еліта підтримала президента. Замість генерала Дугласа Макартура новим головнокомандувачем військ Організації Об'єднаних Націй став генерал Метью Ріджуей, а новим командиром 8-ої армії США призначено генерал-лейтенанта Ван Фліта.

Наступ військ Корейської Народної Армії під командуванням членів Соціал-Демократичної партії Кореї заступника Чхве Йен Гона і глави секретаріату Кім Чхека і Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки під командуванням генерала Пенга Дегуая, що почався 16 травня, не приніс успіху. Головнокомандувач військ Організації Об'єднаних Націй Метью Ріджуей 21 травня зумів зупинити наступ і вже почав наступати по всьому Корейському фронту. Північнокорейські піхотні і китайські народно-добровольчі з'єднання були відкинуті з Південної Кореї на 38-у паралель. Тоді армія Організації Об'єднаних Націй перейшла після контрнаступу до позицій, захоплених під час 4-ої Сеульської наступальної операції.

Американський історик і ветеран Корейської Війни Бевін Александер описав тактику китайських добровольців у своїй книзі «Як виграють війни»:

У китайців не було авіації, тільки гвинтівки, кулемети, ручні гранати і міномети. Проти набагато краще укомплектованої американської армії вони використовали ту ж тактику, як і проти націоналістів під час громадянської війни 1946—1949 років. Китайці нападали переважно вночі, причому вибрали невеликі військові формування — роту або взвод — після чого атакували, використавши чисельну перевагу. Особливо нападаючі розділялися на декілька частин по 50—200 чоловік: поки одна частина нападаючих відрізала шляхи відступу, інші узгоджено атакували з фронту і флангів. Атаки тривали доти, поки захисники не були розбиті або полонені. Потім китайці пересувалися на відкритий фланг ближче до наступного взводу і повторювали свою тактику.

[ред.]Корейська Війна заходить у глухий кут

Американські солдати беруть у полон китайських добровольців. Весна 1952 року

До червня 1951 року Корейська Війна досягла критичної точки. Незважаючи на важкі втрати, кожна зі сторін розширила армії до близько мільйона солдатів і офіцерів. Незважаючи на перевагу в технічних засобах, Організація Об'єднаних Націй була не в змозі досягти вирішальної переваги. Питання про застосування ядерної зброї на Корейському фронті розглядалося американцяминеодноразово, але щоразу приймалося рішення про його неефективність. Усім сторонам конфлікту стало ясно, що досягти перемоги будь-якою ціною буде неможливо і необхідні переговори для підписання миру. Вперше сторони сіли за стіл переговорів у Кесоні 8 липня 1951 року, однак під час дискусій Корейська Війна продовжилася.

Метою військ Організації Об'єднаних Націй було становлення Південної Кореї у довоєнних кордонах. Командування Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки висунуло схожі умови. Обидві сторони свої вимоги закріпили кровопролитними наступальними операціями. Так, під час наступу 31 серпня — 12 листопада 1951 р. війська 8-ої армії втратили 22 000 солдатів і офіцерів (не рахуючи 38 000 ООНівських військовиків). Наприкінці листопада китайські народно-добровольчі частини почали контрнаступ, втративши до 100000 солдатів і офіцерів. Незважаючи на кровопролиття Корейської Війни, її фінальний період характеризувався лише відносно невеличкими змінами лінії фронту і довгими періодами дискусій про можливе завершення Корейської Війни.

До початку зими головним предметом переговорів стала репатріація військовополонених. Комуністи погодились на добровільну репатріацію за умови, що всі північнокорейські і китайські військовополонені будуть повернуті на батьківщину. Однак багато військовополонених не захотіли повертатися. Крім того, група Народно-Армійських військовополонених мала громадянство Південної Кореї, а воювала на стороні Корейської Народної Армії з примусу. Щоб зірвати процес просіювання «відмовників», командування північнокорейськими народно-армійськими і китайськими народно-добровольчими частинами направило у південнокорейські табори військовополонених своїх агентів, які провокували безладдя.

	Ми б'ємося у Кореї для того, щоб нам не довелося воювати в Уічиті, в Чикаго, в Новому Орлеані чи в бухті Сан-Франциско
— Гаррі Трумен. 1952 рік

[ред.]Продовження воєнних дій 1950—1953

Об'єднавшись, армії Північної Кореї та КНР зуміли зупинити рух сил ООН, і відштовхнути їх на південь. Сеул знову перейшов у комуністичні руки 4 січня 1951 року.

Після довготривалих боїв фронтова смуга опинилася біля довоєнного кордону, біля 38-ї паралелі, де й знаходилася після цього.

Генерал МакАртур хотів продовження бойових дій проти Північної Кореї, наполягав на продовженні війни. Коли він почав критикувати уряд США за бездіяльніть у цьому напрямку, президент зняв його з посади, а його місце зайняв генерал Метью Ріджуей. Він почав переговори з комуністичною стороною 10 липня 1951 року.

[ред.]Хронологія основних подій корейського конфлікту 1950 р.

25 червня — Північна Корея вторгається на південнокорейську територію з силами в 135 тисяч людей.

27 червня — США оголошує про своє втручання. 7-мий флот США займає позицію біля острова Тайвань. Збитий перший у цій війні північнокорейський літак, радянський Як.

28 червня — Авіація США наносить удар по північнокорейських силах біля ріки Хан. Північнокорейська армія окуповує Сеул.

29 червня — 18 бомбардувальників В-26 роблять рейд на аеродром біля Пхеньяну. 25 ворожих літаків знищено на землі, 1 Як збитий у повітрі.

30 червня — Президент США, Трумен дозволив висадку піхотинців в Південній Кореї та бомбування Північної Кореї. 1 липня — Перші піхотні загони США прибувають до Кореї. В їх числі оперативна група Сміта (Task Force Smith). 2 липня — Атакований торпедоносцями американський легкий крейсер «Джуно»(USS Juneau) нищить 3 з 4 ворожих суден. 3 липня — Американська та австралійська авіація помилково атакує наземні сили Південної Кореї. 5 липня — Біля Осану американська оперативна група Сміта (Task Force Smith), маючи 406 піхотинців і 134 артилеристи, приймає перший бій, зазнає значних втрат, але на якийсь час затримує швидке просування армії КНДР. 12 липня — 8-ма Армія США бере під контроль всі наземні операції в Кореї. 12-23 липня — Північнокорейськими військами 3-ї та 4-ї Дивізії захоплено південнокорейське місто Теджон, багато техніки 24-ї Піхотної Дивізії США, та взятий у полон генерал-майор Вільям Дін. 13 липня — Генерал-лейтенант Волтон Вокер бере під керівництво наземні операції в Кореї. 13-26 липня — 6-та Північнокорейська дивізія просувається на південь непоміченою уздовж західного узбережжя Кореї, захоплює Чонджу та, обійшовши 8-му Армію сил ООН, атакувавши Чінджу, спрямовє свій рух до Пусану. 18 липня — Висадка американського десанту в Похандоні. Авіаційним ударом американців знищено нафтоочисний завод у Вонсані, Північна Корея. 22 липня — В битві за Таежон американці зазнають великих людських втрат та відступають на південь. 24-25 липня — 3-я дивізія Північної Кореї перемагає американські 8-й і 5-й кавалерійські полки і захоплює м. Йондон, але, втративши 2 000 вбитими та пораненими через артилерійський обстріл, зупиняє свій наступ. 25-31 липня — 6-та північнокорейська дивізія вибиває 19 Полк 24-ї Дивізії США з Чінджу, та окуповує Чінджу. 26 липня — 8-ма Армія США починає відступ до раніше підготованих позицій. 31 липня — До Пусану прибувають сили 9-го піхотного полку 2-ї піхотної дивізії США. 4 серпня — Встановлена кругову оборону навколо Пусану. Оборона Пусану триває до 16 вересня. 8 серпня — 6-й, 70-й та 73-й танкові батальйони висаджуються в Пусані. 13 серпня — Перший американський контрнаступ зупинено. 15 серпня — Після чотириденного бою, сили ООН призупиняють рух військ Північної Кореї. 16 серпня — 72-й Танковий Батальйон та дві танкові роти висаджуються в Пусані, підсилюючи оборону міста. Тепер сили ООН переважають сили Північної Кореї в танках, в артилерії, в людях, та досі мають повітряне панування. 29 серпня — 27-ма британська бригада приєднана до оборони Пусану. 15 вересня — Висадка військ ООН в північно-західній частині Південної Кореї, в порту Інчхон,- операція CHROMITE. 29 вересня — Сили ООН повністю займають Сеул після тижня боїв. 7 жовтня — Війська ООН тиснуть північнокорейців на північ, перетинають 38 паралель, старий кордон між двома державами, задля спроби об'єднання Кореї. 10 жовтня — 1-й корпус військ Південної Кореї здобуває порт Вонсан. 14 жовтня — Китайські комуністичні воєнні сили перетинають річку Ялу, починають бойові дії на північнокорейському боці, — проти військ ООН. 15 жовтня — Президент Трумен зустрічається з Макартуром на острові Вейк, розглядаються сценарії майбутніх дій. 19 жовтня — ООН займає Пхеньян, столицю Північної Кореї. 26 жовтня — 10-й корпус та 1-а дивізія морської піхоти США висаджуються в Вонсані. 29 жовтня 7-ма дивізія сил США висаджується в Івоні. 1 листопада — Китайський наступ біля Юнсану. 24 листопада — Генерал МакАртур починає свою наступальну кампанію «Вдома до Різдва». 27-30 листопада — Чотири китайські армії атакують 1-у дивізію морської піхоти США та 7-му піхотну дивізію США в районі водосховища Чосін. 30 листопада — Президент США Трумен оголошує про можливість застосування ядерної зброї проти Китаю. 30 листопада-11 грудня — 1-а дивізія морської піхоти США оточена китайськими військами і виривається з оточення в районі водосховища Чосін. 10 китайських атакуючих дивізій зазнають значних втрат. 11 грудня — Закінчується китайський наступ на Чойсінському водосховищі. Сили ООН відступають. ООН починає евакуацію своїх сил в Хиннамі. 23 грудня — Генерал Вокер вмирає після автоаварії, генерал Ріджуей приймає під своє керівництво 8-му армію. 24 грудня — Останні війська 10-го корпусу евакуйовані з території Північної Кореї.

[ред.]Хронологія основних подій корейського конфлікту 1951 р.

Морські піхотинці США криються танком, який стріляє по комуністичним позиціям.

4 січня — Сеул окуповано китайцями. 5 січня — Війська ООН покидають Інчхон. 25 січня — Сили ООН відновлюють офензіву. 10 лютого — Інчхон знову окупован силами ООН. 11 лютого — Контрнаступ китайців починається біля Хонсону. 11-12 лютого — Китайськими силами знищено 8-му Дивізію Південної Кореї в районі Хонсону. 18 лютого — Комунистичні сили починають відступ уздовж всієї фронтової смуги. 21 лютого — 8-ма Армія починає операцію «Кіллер», — наступ на північ силами 9-го та 10-го корпусів. 1 березня — Фронтова смуга розсташована між 37-ю та 38-ю паралелями. 18 березня — Війська ООН займають Сеул. 11 квітня — Місце генерала МакАртура займає генерал Метью Ріджуей. 13 червня — ООН будують укріплення уздовж 38-ї паралелі. 10 червня — В Косоні починаються переговори про припинення вогню. Війна продовжується 6-ма тижнями після цього. 23 вересня — Після 18-денної битви сили ООН займають «Хребет Розбитого Серця». 27 листопада — Починаються переговори про припинення вогню в м. Панмунджоні.

[ред.]Хронологія основних подій корейського конфлікту 1952 р.

25 травня — Рейд 9-ті танків 245-го танкового батальйону та 45-ої піхотної дивізії США, на Агок, слідує як відповідь на три напади комунистів на сектор. 6-14 липня — Операція «Каунтер»(Counter). 45-та піхотна дивізія США атакує противника задля встановлення 11-ти опорних баз на Горбі — 266,прозваном «Старим Лисим Горбом»(Old Baldy).В той же час,2 китайських батальйона переходять в атаку на Опорну Базу ООН на Горбі-191. 17 липня — 4 серпня — Триває битва за «Старий Лисий Горб»(Горб-266). 23 липня — Авіацією ООН пошкоджена північнокорейська енергосистема, що призводить до майже повного загублення електропостачання в Північній Кореї та 25% в північно-східній частині Китаю. 29 серпня — Відбувається найбільший в цій війні авіаційний напад сил ООН на місто Пхеньян.Робиться 1,403 авіа-вилітів. 1 вересня — 144 літаків військово-морського флоту США нищать північнокорейський нафтоочисний завод в Аоджі. 17-24 вересня — Американський 65-й піхотний полк з 3-ї піхотної дивізії оточений китайською армією на сторожевій заставі «Келлі». від 9 жовтня до липня — Тривають бомбові удари ООН проти споруд постачання противника. 14-25 жовтня — Операція «Шоудаун»(Showdown), -битва за Горб-598, тобто «Снайперський Гребінь»(Sniper Ridge). 3 листопада — Ведуться бої в районі «Гребня Розбитого Серця»(Heartbreak Ridge). 25 грудня — 38-й Піхотний Полк 2-ї Піхотної Дивізії США відбіває напад китайських сил на опорний пункт на «Горбі Ті-Бон»(T-Bone Hill).

[ред.]Хронологія основних подій корейського конфлікту 1953 р.

28 березня — Лідери КНР та Північної Кореї погоджуються на обмін військовополоненими. 18 квітня — Сили ООН виходять переможцями в битві за «Горб Свинячої Відбивної». 26 квітня — Відновлюються мирні переговори. 14 червня — Комуністичні альянти відштовхують сили Південної Кореї на південь. 18 червня — Південна Корея відпускає 27 тисяч північнокорейських військовополонених, які відмовляються від репатріації. 25 червня — Китайці розпочинають активні воєнні дії проти армії Південної Кореї. 10 липня — Поновлюються мирні переговори. 27 липня — Мирна угода підписана між США, Північною Кореєю та КНР. Південна Корея від підписання угоди відмовилась. Бої припинені близько 22 години. 4 вересня — Починається обмін військовополоненими.

[ред.]Закінчення воєнних дій

Вельми великі людські втрати, воєнні витрати зробили цю війну непопулярною у США. На президентських виборах у США переміг Дуайт Ейзенхауер, який у своїй предвиборчій кампанії обіцяв прискорити закінчення цього конфлікту.

Переговори щодо закінчення війни проводилися декілька разів, 10 липня 1951, 27 листопада 1951, 26 квітня 1953, однак мир після цих переговорів виявився не довготривалим. Врешті 27 липня 1953, під тиском Ейзенхауера, була підписана угода про повне припинення воєнних дій. Підписанню передували 1076 раундів переговорів, що тривали два роки і 19 днів. Угода про перемир'я, яке так ніколи і не оформилося в мирний договір, передбачала створення чотирикілометрової демілітаризованої зони (ДМЗ), по 38 паралелі — новий кордон між двома державами пройшов на місці фронтової смуги на дату 27 липня 1953 року.

В підписанні угоди брали участь представники від США, від Китайської Народної Республіки та від Північної Кореї. Південна Корея відмовилась вислати свого представника, проте угода 27 липня все ж таки була підписана без участі Південної Кореї.