1.1.Поняття забезпечення позову

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи з спірних правовідносин (ст. 6 Цивільного кодексу, статті 4,5 ЦПК). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя в справах, що виникають по спорах з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин.

В теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначно. При визначені позову як звернення до суду на порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача, його авторами проігноровано те, що такий спір виник між суб’єктами матеріальних правовідносин ще до звернення до суду. А суді порушується не спір, а цивільна справа. Автори, які визначають позов, як вимогу позивача, звернену через суд, про захист права, відводять суду не властиву йому роль посередника та не враховують, що позивач та відповідач як суб’єкти процесу з’являються після прийняття судом позову до розгляду[17:306].

Позов втілює в собі право заінтересованої особи на порушення цивільної справи і судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і громадських інтересів. Сам позов у цивільному судочинстві – це вимого до суду заінтересованої особи про здійснення правосуддя в цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою.

Суть позову може бути визначено правильно лише з врахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової сторін, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці сторони позову врегульовані. Вимого позивача до відповідача (матеріально-правова сторона позову), хоч і має до процесуальний характер, виникає ще до порушення цивільного процесу, але тільки з порушенням цивільного процесу в справі в суді набуває цивільно-процесуального характеру як складова частина позову. Це свідчить про те, що позов виступає цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі його органу, яким є суд. Процесуально-правова сторона позову – це вміщена в ньому вимога до суду про захист права з спірних правовідносин[17:306-307].

1.2.Підстави для забезпечення позову

Нині чинний цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року, підставою для забезпечення позову передбачає заяву осіб, які беруть участь у справі. При цьому вжиття заходів забезпечення позову є не обов’язком, а правом суду (ч. 1 ст. 151 ЦПК України) [5:60].

У заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:

1) причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов;

2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності;

3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

Забезпечення позову, за новим кодексом, так само як і за старим, допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду[11:139].

Новелою ЦПК України є можливість подати заяву про забезпечення позову ще до подання позову, проте в чітко передбаченому випадку. Так, відповідно до ч. 4 ст. 151 ЦПК України, за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності. До заяви про забезпечення позову додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб’єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову[5:60].

Введення новели були зумовлені внесенням змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності» від 22 травня 2003 р., оскільки значення запобіжних заходів для охорони прав інтелектуальної власності неможливо переоцінити. Практика останніх років засвідчила, що позовний порядок захисту прав інтелектуальної власності занадто повільний [9].

Оскільки відповідач-порушник отримує копію позовної заяви, як правило, за тижні 2-3 до першого судового засідання і розгляду справи по суті, він має змогу знищити, сховати, вилучити з продажу контрафактну продукцію, а також знищити всі інші можливі докази. Застосування ж запобіжних заходів дозволяє упередити дії порушника, спрямовані на знищення та приховування доказів[9].

Проте, на мою думку, чинний ЦПК має й недоліки, оскільки не передбачає, на відміну від ЦПК УРСР, в справах про стягнення аліментів, заробітної плати і відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника, право судді, приймаючи такі справи до свого провадження, з власної ініціативи вирішити питання про забезпечення позову. Так, враховуючи важливість справ для громадян про стягнення аліментів, заробітної плати, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, суддя, приймаючи такі справи до свого провадження, з власної ініціативи вирішує питання про забезпечення позову (ч. 2 ст. 149 ЦПК УРСР)[17:308].

Згідно ЦПК УРСР порушити перед судом вимогу про забезпечення позову мав право позивач шляхом включення її до змісту позовної заяви або подання про це самостійної заяви. Звернутися до суду з заявою про забезпечення позову могли прокурор, органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації, які пред'явили позов в інтересах інших осіб, а також усі інші особи, які беруть участь у справі (ст. 149 ЦПК).

На відміну від чинного цивільного процесуального закону чинний господарський процесуальний закон більш детально й ширше врегульовує відносини, пов’язані з забезпеченням позову, оскільки передбачає окрім безпосередньо самого забезпечення позову, ще й вжиттям запобіжних заходів.

Відповідно до ст. 43-1 ГПК України, особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Запобіжні заходи, відповідно до 43-2 ГПК України, включають: 1) витребування доказів; 2) огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; 3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб[2:25].

Таким чином, інститут цивільного процесуального права «забезпечення доказів» трансформовано в інституті запобіжних заходів господарського процесу значно ширше. А саме, передбачена можливість накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Позитивним є в інституті запобіжних заходів господарського процесуального права те, що вжиття запобіжних заходів до подання позову можливе не тільки в питаннях порушення прав інтелектуальної власності, оскільки надзвичайно підвищується гарантія виконання судових рішень у всіх спірних господарських правовідносинах[15:99].

Таким чином, із запровадженням інституту запобіжних заходів у господарському процесі з’являється чимало новел, що становлять виключення із загальних принципів господарського процесу. Інститут запобіжних заходів, на мій погляд, буде позитивно впливати на правову охорону прав суб’єктів правовідносин.

Ч. 5 ст. 151 ЦПК України встановлює, що у разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви, у вказаному вище випадку, заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня постановляння ухвали про забезпечення позову[5:60].

Здійснювати аналіз тої чи іншої правової норми допомагає узагальнення судової практики з того чи іншого питання. При цьому слід зауважити, що узагальнення судової практики з питань вжиття запобіжних заходів за ЦПК на даний час не напрацьовано. До цього часу чинна постанова № 9 Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р., «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції»[10].

Своєрідно регулюються правові відносини із забезпечення адміністративного позову Кодексом про адміністративне судочинство від 6 липня 2005 року.

Так, ст. 117 встановлює, що суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень[3:79].