Парламент і питання зовнішньої політики

В розвинутих демократичних державах парламент традиційно відграє важливу роль в сфері зовнішньої політики. Існує цілий набор ефективних засобів і методів парламентського контролю в зовнішньополітичній діяльності: розподіл бюджетних коштів, флотування уряду, схвалення його загального зовнішньополітичного курсу, право рішення питань війни і миру, ратифікація міжнародних договорів…

Всі названі інститути існували і активно працювали у Франії в роки 4 республіки. З прийняттям конституції 1958р. ситуація змінилася. Конституція 5 республіки має унікальні норми (наприклад, статті 34, 38, 40, 41, 42, 47..), що не мають аналогів в конституційному праві інших держав. Автори Конституції за оцінкою французького дослідника Арона «зібрали воєдино всі можливі обмеження парламенту, які законодавці могли тільки уявити в своїй уяві». Деяке покращення в 1990-х, однак не сильно. Парламентські повноваження в сфері зовнішньої політики за залишковим принципом.

Французький парламент сьогодні практично повністю позбавлений можливіості проявляти ініціативу в області зовнішньої політики. ЦЕ право президента. Він визначає вектор зовнішньої політики. Голова держави не несе відповідальності перед парламентом.

Важливим інструментом участі парламенту в рішенні зовнішньополітичних питань в Національному зібранні – Комісія з міжнародних справ. Коло компетенції комісії – впитання зовнішньої політики, багатосторонні міжнародні відносини, контакти з міжнародними організаціями. В Сенаті – Комісія з міжнародних справ, національної оборони і збройним силам.

Головне завдання комісій -аналіз і експертна оцінка законопроектів, що поступають на їх розгляд + слухання з різних зовнішньополітичних питань. Однак комісії як і палати, не можуть вносити поправки до текстів міжнародних договорів, які були вже до того розглянуті, схвалені і підписані уповноваженими на те державними органами.

Комісії аналізують законопроект, обговорюють його і готують свій висновок. Після цього законопроект передається на пленарне засідання кожної з палат парламенту. Його схвалення Національним зібранням і Сенатом означає, що законодавчо дан дозвіл на ратифікацію конкретного міжнародного договору.

Комісія з фінансів – без її участі неможливо утвердження державного бюджету і виділення грошей на зовнішню політику. Однак, Конституція (ст..40) забороняє членам парламенту пропонувати якісь поправки до фінансових законопроектів.

Конституція (ст..47) регламентує строки обговорення бюджету в парламенті – 70 днів. Якщо не вкладаються в такі рамки, бюджет може бути введений в силу ордонансом уряду. Тобто якщо члени парламенту спробують зайняти більш жорстку позицію, уряд може на законній основі отримати все, ігноруючи думку депутатів. Норма унікальна, що відсутня в інших країнах.

Парламентарії отримують фрагментарне уявлення про те, як передбачається витрачання коштівв сфері зовнішньої політики. Бюджети для Міністерства закордонних справ, об’м взносів Фрнації в ЄС, бюджет підтримки і розвитку французької сови за кордоном, бюджет міністерства оборони – все вноситься в парламент окремо, в різний час. Практично неможливо створити загальну картину і проголосувати зі знанням справи.

У Франції укорінилися практика, що як тільки бюджет офіційно парламентом схвалюється, уряд своїми декретами починає вносити в нього поправки, змінюючи об’ми витрат в потрібному для себе напрямку.

Т.ч. при формальній важливості процесу обговорення державного бюджету в парламенті, його члени де-факто не мають реальних можливостей користуватися цим правом для контролю за тим, що збирається робити уряд на міжнародній арені.

Серед інструментів контролю з боку депутатів за діями уряду на міжнародній арені є право ратифікації міжнародних договорів і угод. Однак уряд може обходити..

Підписаний договір можна кваліфікувати як такий, що не підпадає під визначення договору чи угоди в тому сенсі, як їх трактує Конституція (наприклад, договори, що приймаються в ході багатосторонніх переговорів).

Міжнародну угоду можна оголосити конфіденційною і на цій основі виключити її обговорення в парламенті.

Парламент може лише тільки схвалити чи відхилити наданий текст. Вносити в нього зміни не може.

МЗС - Повсякденною роботою щодо реалізації розробленого президентом і його оточенням загального зовнішньополітичного курсу.

З конституційно-правової точки зору міністр закордонних справ має особливий – в порівнянні з іншими міністрами – статусом.

1. Він – єдиний член уряду (не враховуючи самого прем’єр-міністра), який може розглядатися з кордоном як офіційний представник держави. Даний факт визнається і міжнародним правом: згідно Віденської конвенції про договори міністи закордонних справ можуть підписувати міжнародні договори, не пред’являючи спеціальних повноважень.

2. Він – офіційна особа, функцією якого – приймати участь в переговорах, приймаючи зобов’язання від імені держави. Зустрічі міністрів закордонних справ стають все більш частими, інституалізуються: міністри закордонних справ входять в склад керівних органів цілої низки міжнародних організацій (різні європейські ради).. Міністри закордонних справ стають зв’язковою ланкою між власною країною і міжнародними організаціями.

3. Ефективна ланка формування громадської думки в країні. Через міністра висловлюється офіційна позиція уряду.

Президент (за де Голлем) мав визначати стратегічні цілі, загальний напрямок зовнішньої політики. Міністр закордонних справ знаходить дипломатичну форму завданого напрямку. Прем’єр-міністр в цій схемі в тіні, сфера його пріоритетної відповідальності – внутрішня політика.

Чим більш довірливими були відносини між міністром і президентом, тим більшим авторитетом вони користувалися. Наприклад, відносини міністра закордонних справ Кув де Мюрвілля при де Голлі. Генерал виступав з ініціативами, а міністр засоби і методи реалізації.

Міністра закордонних справ кожного тижня зустрічається з президентом без присутності прем’р-міністра, може виступати в Раді мінстрів, не узгоджуючи текст попередньо з прем’єр-міністром.

Структурно МЗС:

Загальне керівництво - сам міністр закордонниз справ, 2 міністри делегати (1 – з європейських справ, ІІ – з питань співробітництва і сприяння розвитку французької мови), державний секретар – керує 2-сторонніми відносинами Франції, генеральний секретар, що очолює генеральний секретаріат міністерства. Згідно декрету від 2.11.1979 р. – має «здійснювати допомогу міністру в загальній орієнтації і проведенні зовнішньої політики». При генеральному секретаріаті функціонує створений в 1973р. Дослідницький центр аналізу і прогнозів, що має вивчити актуальні проблеми сьогоднішнього дня, надаючи рекомендації з їх можливого вирішення, розробляє довгострокові прогнози розвитку зовнішньої політики Франції.