2. Сутність та зміст політичної культури

Політична культура є своєрідним синтезом політики й культури, вона відображає політичну сферу суспільства. Сам термін «політична культура» ввів у науковий обіг німецький учений доби Просвітництва Й.-Г. Гердер. Вивчання політичної культури як відносно самостійної сфери культурного життя почалося лише в 50-ті роки XX ст.,

Численні дослідження сутності і змісту політичної культури дають можливість простежити її роль і функції в суспільному житті. Американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба запропонували своє бачення політичної культури й її означення. Під політичною культурою вони розуміли сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб'єктивну сферу, яка лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення. При цьому індивідуальні орієнтації складаються на основі: а) пізнавальних орієнтацій — істинне чи хибне знання про політичні процеси й ідеї; б) ефективних орієнтацій — відчуття зв'язку, ангажованої, пропозиції тощо по відношенню до політичних об'єктів; в) оцінкових орієнтацій — суджень і уявлень про політичні об'єкти, а це передбачає використання щодо політичних об'єктів і подій оцінкових критеріїв.

Сучасні трактування політичної культури представляють її як складне й багатовимірне суспільне явище зі своїми глибинними історичними й психологічними детермінантами. Політична культура означається як складова загальної культури, що формується і виявляється в процесі політичного життя, історично й соціально зумовленим продуктом життєдіяльності людей, продуктом їхньої політичної творчості, який відображає процес опановування її суб'єктами політичних відносин, розвиток їхніх власних духовних якостей як суб'єктів політики.

Такий підхід дає можливість аналізувати політичну культуру як універсальне соціальне явище, враховувати широке розмаїття факторів і детермінант, які впливають на її формування й функціювання в політичному житті суспільства, використовувати різні критерії щодо її характеристики.

Як продукт історичного розвитку суспільства політична культура синтезує в собі політичну свідомість, діяльність і поведінку людей у сфері владних відносин. Вона є якісним показником способу політичної поведінки й діяльності громадян, що реалізуються в певних культурних цінностях (політичних знаннях, соціальному досвіді, зразках поведінки, закріплених у звичаях, законах).

Багатогранність політичної культури виявляється в поведінці й діяльності як індивідуальних, так і колективних суб'єктів політики, у функціюванні й розвитку політичних інститутів і системи в цілому. 

3. Типологія громадських обєднань

Громадські об'єднання — об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Функцій:опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.

Громадські організації класифікують за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські самодіяльні органи та громадські рухи.

Масові громадські організації. Це добровільні, організаційно оформлені об'єднання громадян, які мають на меті задоволення і захист інтересів своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і законності. До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі, добровільні товариства, релігійні та інші організації.

Громадські самодіяльні органи, їх створюють при державних органах: комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад; вуличні, квартальні комітети, різні клуби (партійні, політичні, виборців, робітників, дитячі), неформальні об'єднання. Вони не мають офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як соціальне значущими, так і асоціальними.

Громадські рухи. Це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність.

Громадські об'єднання класифікують і за іншими критеріями.

За спільним інтересом створюються спілки підприємців, кооператорів, профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об'єднання культурного та гуманітарного, релігійного напрямів. Політичні мотиви спричиняються до відповідних ідейно-політичних угруповань і течій.

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації (офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а також неформальні організації (не зареєстровані юридично, створені спонтанно за ініціативою «знизу», згідно з усвідомленими спільними інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої програми, за принципами самоврядування).

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні (недозволен! законом) громадські об'єднання.

Непартійні об'єднання нарівні з політичними партіями різняться за соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами і метою суспільних перетворень. Безумовно, у партій цей поділ виражений чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об'єднань, позаяк партії концентровано виражають інтереси соціальних сил, організації, що борються за владу.