3. Виборче законодавство в Україні

Виборча система в Україні грунтується на таких законодавчих актах: «Про вибори Президента України» (1997), «Про вибори народних депутатів України» (2004), «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів (2004).

Згідно з чинним законодавством, суб'єктами висування кандидатів у Президенти України є партії й виборчі блоки, які налічують не менше як 1000 членів і зареєстровані Центральною виборчою комісією як такі, що беруть участь у президентських виборах, а також збори виборців, якщо в них беруть участь не менше як 500 громадян України. Висунутою на зборах виборців вважається особа, за яку проголосували не менше як дві третини учасників зборів. Претендент може бути зареєстрований як кандидат у Президенти України, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше як 100 000 громадян України, котрі мають право голосу, у тому числі не менше як 1500 громадян у кожному з двох третин від загальної кількості виборчих округів. Вибори Президента України вважаються такими, що відбулися, якщо в них узяли участь більше половини виборців, внесених у списки. Обраним на посаду Президента України вважається кандидат, котрий одержав на виборах більше як половину голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. При повторному голосуванні обраним на посаду Президента України вважається кандидат, який одержав на виборах більше як половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів, поданих проти нього.

Законом України «Про вибори народних депутатів України» передбачено, що: народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування; у кількості 450 чоловік; вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

Згідно із Законом України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» вибори депутатів міських рад, районних у містах рад, районних рад, обласних рад, міст Києва та Севастополя , Верховної Ради Автономної Республіки Крим проводяться за пропорційною основою.

Вибори депутатів сільських, селищних рад та вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в одномандатних округах.

4. Характерні риси партійної системи в сучасній Україні

В Україні склалася багатопартійна система з малими партіями. Якою ця система буде у майбутньому, залежить від зміни моделі державного управління та від того, як на практиці буде реалізована політична реформа. Поки що можна констатувати, що конституційна реформа, започаткована 8 грудня 2004 року, носить половинчастий і неоднозначний характер. З одного боку, вона змінює попередню систему з сильним Президентом, безвідповідальною Верховною Радою і безпорадним урядом, з іншого боку – під виглядом демократизації фактично цементує клановий характер української політики.

Як свідчить історичний досвід, події на зразок „помаранчевої революції” мало впливають на ставлення еліти до народу. Але вони підштовхують до вирішення проблем, змушуючи відмовитись від застарілих і недієздатних інституційних механізмів. Отже, виникають умови для наступної зміни форм взаємодії влади і громадянського суспільства.

Билет 20. 1. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки загалом зробило Кирило-Мефодіївське товариство. У «Книзі буття українського народу», відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів, деяких інших народів за провідної ролі України; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності тощо.

Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)".

Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство.

Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. Слов'янські поняття про суспільний устрій визнавали

1.єдиним джерелом загальної народної правди волю народу (віче).

2.князь - це правитель, третейський суддя, встановлювач порядку, захисник від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Тарас Шевченко (1814-1861) справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова, але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин і суспільного ладу в цілому.

Михайло Драгоманов Громадянське суспільство загалом еволюціонізує від первісного роду і племені завдяки розуму, сім'ї, матеріальному виробництву, класовій боротьбі, природним шляхом досягаючи політичної форми общини. Держава нав'язується людській громаді згори як зовнішнє, штучне, неприродне утворення, а її різновиди зумовлені географічними факторами. Головна ідея конституційного проекту М. Драгоманова — перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де українці створять громаду «Вільна спілка», мета якої — політичне, економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й поєднання інтересів різних національностей.

У другій половині XIX ст. на арені вітчизняної політичної думки з'явилися кілька видатних особистостей, серед яких виокремлювався Володимир Антонович Він вважав, що національне відродження просувається не від нації етнографічної до нації політичної, а навпаки. На його думку, можна змінити зовнішні риси національності, але внутрішні її ознаки незмінні. Вроджена нездатність і нелюбов українства до державного життя, вважав мислитель, не така вже страшна, бо вільна творча спільність людей краща від держави.

М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства, відкинувши традиційні схеми, довівши, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї «колиски», а кожний з них має власне коріння. Історію України він веде від Київської Русі через ГалицькоВолинське князівство, далі — литовськоруську добу, період визвольних змагань козацькогетьманських часів і Переяславського договору з Росією.