А. Шумилін

3. Жести в культурах світу

Американець і араб, обоє бізнесмени, уклавши довгоочікуваний контракт, жмуть один одному руки, після чого перший, у силу прийнятих у нього будинку звичок, влаштовується в м'якому кріслі, закинувши ногу на ногу, а другий, зробивши перепрошуючі жести, залишає приміщення. Незабаром американцеві дають зрозуміти, що угода підписана зайво поспішно і краще було б про нього забути. Американець у повному здивуванні. Але людина, знайомий зі звичаями різних країн, пояснить йому, що, закинувши ногу на ногу, «янкі» зробив непрощенну помилку: показати підошву своїх черевиків жителеві Саудівської Аравії - образа, сильніше якого в цьому королівстві не придумати.

У спілкуванні з людьми Сходу європейців чекає маса несподіванок. Негативне погойдування головою індіанців означає згода, а не заперечення. Відомий американський жест «Про кей» (великий і вказівний пальці утворять кільце, а три інших распрямлены) буде сприйнятий як непристойний жест у Греції і Бразилії, як знак погрози в Єгипті і як прохання заплатити гроші в Японії.

Узагалі на Сході культура пояснення жестами досить різноманітна. У Японії або в Кореї вона мінімально контактна. Вітати там предпочитают уклонами (чим нижче уклін, тим більше поваги), а досить своєрідний спосіб рукостискання використовується найчастіше в офіційних ситуаціях – приветствующий обома долонями обіймає кисть приветствуемого. Широко посміхатися, демонструючи зуби, вважається непристойним для східних жінок. Посміхаючись, вони звичайно прикривають рот рукою. Пристойності, що вимагають в арабів не дивитися прямо в очі співрозмовникові, європейці нерідко розцінюють як ознака нечесності або нещирості партнера.

В іншому ж світі контактне спілкування – рукостискання, обійми, поцілунки – широко поширений. В арабських країнах прийняті рукостискання на будь-який смак і манер: від мимоходно-мимолетного до тривалої процедури вітання, коли міцно стиснуті руки двох людей нескінченне число раз трясуться рухами вниз. Арабські жінки в країнах Перської затоки під час такого вітання звичайно не стискають руки друг дружку, а лише доторкаються ними горизонтально і тільки выпрямленными долонями. Саудовец при рукостисканні в знак розташування попридержит якийсь час у своїй руці вашу. У Судану ж вірний знак розташування до співрозмовника – поплескування по плечу, перш ніж простягнути руку.

Джерело: Комсомольська правда. 1994. 18 лютого.

Зведення до перенісся брів, змах рукою або широке розведення рук у різних культурних контекстах позначає: подив або невдоволення, погрозу або прояв нервозності, дружність або ворожість.

Існують і такі жести, значення яких по-різному в рамках однієї і тієї ж культури. Так, наприклад, військовий може віддавати честь, тільки коли він одягнений у військову форму. А от коли честь віддає людина в цивільному одязі, це може розцінюватися як дуріння або навіть знущання.

4. Культура звертання до іншої особи

У класичній латині слово «Ego» уживалося, щоб підкреслити значущість особи і протиставити його з іншим. Подібно прямому поглядові в очі, що у багатьох тварин служить сигналом виклику, а в людей ретельно регламентується (підданим нерідко заборонялося піднімати ока на свого государя; донині вважається непристойним і зухвалої пильно дивитися в очі незнайомій людині), звертання від першої особи, незалежно від свого змісту, має відтінок самоствердження. Для запобігання зв'язаної з цим конфронтації була вироблена система язикових ритуалів, зокрема, непряма форма звертання, коли той, до кого звертаються, називається в третій особі або описово («мій государ», «синьйор»). Шанобливість у звертанні до вищої особи доповнюється зневажливими епітетами стосовно себе: замість «я» говорять, наприклад, «покорнейший слуга», «невартий раб».

Ця церемоніальна мова, або «мова титулів», має древню традицію і представлена у всіх мовах. Особливо витонченими формами користуються народи Південно-Східної Азії. У китайській і в'єтнамській мовах узагалі не прийнято говорити про себе в першій особі: замість «Я» покладене вказувати те відношення, у якому що говорить знаходиться до співрозмовника. Звичаї говорити про себе в третій особі відтворює, аж до деталей, що існує соціальну ієрархію. Індивід у такий спосіб без кінця нагадує собі, що перед особою свого короля він – підданий, перед особою вчителя – учень, перед старшим – молодший і т.д. Він, так сказати, не існує інакше, як у зв'язку з іншим. Його «Я» послідовно ідентифікується з його численними сімейними і соціальними ролями.

Соціальні джерела цієї диференціації чітко видні в китайській мові, де поняття «Я» виражається по-різному, у залежності від того, чи символізує воно гордість, самоствердження або самознищення. У ввічливій розмові людин описує себе словом «чэнь» (спочатку – «раб», «підданий») або «моу», що значить «хтось» або «хто-небудь» (значення, прямо протилежне унікальності і неповторності «Я»). У службовій переписці древнього Китаю вживалося багато інших зневажливих синонімів «Я» («ню» - «раб», «низький»; «юй» або «мін» - «дурний»; «ди» - «молодший брат» і т.п.). Навпроти, у звертаннях від імені імператора підкреслювалася його одиничність, неповторність, при цьому уживалися вираження «гуа-жэнь» («самотня людина») або «гу-цзя» («посиротілий пан»). Іншими словами, форма «Я» служить своєрідним вираженням соціального статусу людини і рівня його домагань.

Американський психолог Р. Браун вивів наступну закономірність: форми словесного спілкування вищих до нижчого збігаються з формами взаємного звертання добре знайомих, близьких людей рівного статусу, а форми звертання нижчих до вищого збігаються з тими, котрими взаємно користуються люди рівного статусу, мало знайомі один з одним.

Так, у російській мові старший по положенню або вікові може звертатися до молодшого на «ти», і ця форма звертання прийнята також серед близьких людей рівного статусу; молодший же звертаються до старшого на «ви», і таке звертання прийняте також серед не особливо близьких людей рівного статусу.

Та ж закономірність діє й у невербальному спілкуванні (жести, дотики): старший може поплескати молодшого по плечу, тоді молодший повинний знаходитися від старшого на «шанобливій відстані».

Джерело: Кін И.С. У пошуках себе. М.,1984.

Спілкування між людьми убрано в різні форми й умовності. Спосіб спілкування продиктований культурними нормами, що пропонують, кок повинні звертатися або спілкуватися один з одним старші за віком і чином, чоловіки і жінки, законослухняні і злочинці, тубільці й іноземці.