12.3 Основні інтеграційні об'єднання світу

Процеси інтеграції найбільш інтенсивно відбуваються у Європі. У 1957 р. у Римі був підписаний, а в 1958 р. ратифікований договір про утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) між 6 країнами Європи: ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами й Люксембургом.

У 1960 р. на противагу ЄЕС був укладений договір про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), куди ввійшли сім держав: Англія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія Швеція, Швейцарія – так звана «Європейська сімка» під егідою Англії.

З моменту виникнення інтеграційне об'єднання ЄЕС виявилося ефективнішим у порівнянні з ЄАВТ. Власне кажучи, ЄЕС поглинуло ЄАВТ, і в цей час у ЄС (в 1993 році воно ЄЕС офіційно перейменоване в Європейські спільноти) входить 27 держав: Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Данія, Німеччина, Греція, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Латвія, Литва, Мальта, Нідерланди, Португалія, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. ЄС має асоційованих членів із числа країн, що розвиваються.

Інтеграційні процеси в Західній Європі, еволюціонуючи, пройшли 4 етапи

Перший етап (кінець 50-х початок 70-х років ХХ ст.) характеризується поступовим скасуванням мит і кількісних обмежень у торгівлі між країнами-членами ЄЕС, формуванням митного союзу, введенням єдиного митного тарифу стосовно третіх країн.

Другий етап (середина 70-х – середина 80-х років ХХ ст.) – це період застійного, кризового розвитку західноєвропейської інтеграції. Інтеграція не стала панацеєю від світової економічної кризи 1973-1975рр. Різке падіння промислового виробництва й зростання безробіття відбулися в країнах-членах ЄЕС, підсилилися диспропорції в рівнях економічного розвитку між країнами Співтовариства.

Третій етап (середина 80-х – початок 90-х років ХХ ст.) відрізняється подальшим успішним розвитком інтеграційних процесів, збільшенням членів співтовариства й розширенням до 69 складу країн, що розвиваються, асоційованих у ЄЕС. З 1979 року в ЄЕС починає діяти Європейська валютна система (ЄВС), тобто проводиться валютна інтеграція. Її головна мета – використати західноєвропейську регіональну валюту ЕКЮ на противагу долару й згідно з новою зміненою економічною й політичною обстановкою у світі виробити загальну стратегію у валютно-фінансовій сфері країн-членів ЄЕС і реалізовувати її у МВФ, на нарадах Великої сімки, у системі світогосподарських зв'язків.

Головним імпульсом у подальшому просуванні процесів інтеграції в Західній Європі стало набуття чинності із 1 липня 1987 р. Єдиного Європейського акта (ЄЄА).

ЄЄА підтвердив загальну мету держав-членів співтовариства – формування Європейського Союзу як союзу політичного й економічного, у якому забезпечується високий рівень інтеграції в економічній, валютно-фінансовій і гуманітарній областях, а також у зовнішній політиці, включаючи забезпечення безпеки.

На третьому етапі головним результатом інтеграції в межах ЄЕС було формування до кінця 1992 року єдиного внутрішнього ринку країн-членів Співтовариства, а також створення передумов для формування валютного й політичного союзів.

Четвертий етап (середина 90-х років – початок ХХІ ст.). Із січня 1993 р. здійснюється вільне пересування факторів виробництва, тобто в межах ЄЕС сформувався єдиний економічний простір, що є новим якісним етапом у розвитку західноєвропейської інтеграції. На основі Маастрихтського договору (лютий 1992 р.) ЄЕС з 1 січня 1994р. перетворилося в ЄС.

Згідно з Маастрихтським договором відбувається поетапне формування єдиної європейської валютної системи з єдиною грошовою одиницею євро. У період з 1999 р. по 2002 р. взаємно фіксуються курси валют і прив’язуються до євро, засновується Центральний банк ЄС й європейська система центральних банків. З 2000 р. почали друк грошових знаків євро з європейською символікою на одному боці купюри й національною символікою – на іншому. Із січня 2002 р. євро ввійшло в обіг поряд з національними валютами, а з липня 2002 р. стало єдиною грошовою одиницею в межах ЄС. Одночасно формується єдиний політичний союз, що виражається в політичному зближенні країн ЄС й у посиленні дієвості унікальної системи міждержавного керування в ЄС за допомогою п'яти основних інституціональних органів: Європейського парламенту, Комісії ЄС, Європейської ради, Ради міністрів, Суду ЄС, що представляють законодавчу, виконавчу й судову влади.

Об'єктивні процеси економічної інтеграції відбуваються й в інших районах світу. Найбільш розвиненим інтеграційним угрупованням в американському регіоні є Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), яка створена в січні 1994 р. США, Канадою й Мексикою.

На відміну від Західної Європи, де інтеграційні процеси починалися з ініціативи зверху від урядів, у Північній Америці імпульсом до створення інтеграційного об'єднання йшли знизу вгору, від прагнення до співробітництва на мікрорівні між американськими й канадськими компаніями, а також між американськими й мексиканськими фірмами.

Інтеграційні процеси в НАФТА, за задумом його організаторів, будуть проходити за типом інтеграції в ЄЕС: створення загальних ринків товарів, капіталів, робочої сили, технологій, а у кінцевому підсумку – зрощування процесів відтворення, формування єдиного господарського механізму трьох країн.

Особливості інтеграції НАФТА.

По-перше, Північно-американська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві – це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою воно об'єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни.

По-друге, країни, що об'єднались в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку, більше того, рівень Мексики різко контрастує з рівнем США та Канади. Власне, це не є винятковим явищем: у Західній півкулі подібний приклад демонструє МЕРКОСУР, до якого поряд з такими велетнями Латинської Америки, як Бразилія та Аргентина, входять Уругвай і Парагвай, котрі значно поступаються їм в економічному розвитку.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США – світовий лідер з науково-технічним потенціалом та конкурентоспроможною економікою.

Основні торговельні та інвестиційні канали в межах угруповання спрямовані переважно зі США або до США; більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади і Мексики припадає на торгівлю зі США. Що до канадсько-мексиканських торговельних та інвестиційних зв'язків, то до останнього часу вони залишалися надто слабкими.

По-четверте, угода має широко масштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами – інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте країни-члени НАФТА є водночас і атлантичними, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів – Західної Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

На відміну від ЄС, що піднявся на найвищий інтеграційний ступень, НАФТА не має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що на даний час цілком улаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності. Зрештою, зона вільної торгівлі – це перший етап у міжнародній економічній інтеграції, і йому притаманні свої інституційні механізми.

Найбільше активно інтеграційні процеси проходять в АСЕАН, створеній у 1967р. у складі 5 членів: Брунею, Індонезії, Малайзії, Філіппін, Сингапуру, Таїланду. У 1995р. до них приєднався В'єтнам. У 1992р. між державами-членами АСЕАН – була досягнута домовленість про організацію зони вільної торгівлі до 2008р. на основі поступового зниження тарифів. Добавити

АТЕС засноване у 1989р. Її членами (до 1997р.) були 18 держав: Австралія, Бруней, Гонконг (Сянзан), Канада, Китай, Кірибаті, Малайзія, Маршаллові острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Республіка Корея, Сингапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі. У 1997р. до АТЕС приєдналися ще три країни: В'єтнам, Перу й Росія.

Мета АТЕС - шляхом об'єднання країн у даному угрупуванні стимулювати взаємне співробітництво в різних областях: у першу чергу на ринку товарів і капіталів, а також в області транспорту, енергетики й т.ін. Кінцева мета об'єднання - утворення зони вільної торгівлі до 2020р., а всі необхідні умови для цього повинні бути забезпечені промислово розвиненими країнами об'єднання до 2010р.

Інтеграційні процеси розвиваються на різних континентах, у різних регіонах земної кулі: в Африці, на Близькому Сході, у Латинській Америці. У 80-ті роки ХХ ст. країни, що розвиваються, заснували понад 40 торгово-економічних об'єднань, але більшість із них перебували на підготовчому етапі, деякі з них до цього часу вже розпалися.

Особливо слід сказати про таке інтеграційне об'єднання, що виникло в останньому десятилітті, як Співдружність Незалежних Держав (СНД) (1992 р.), у яке входили 12 країн до кінця 2008 р.: Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан та Україна, як асоційований член. 18 серпня 2009 Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності.

У межах СНД у 1992 р. був підписаний договір про вільну торгівлю, а у вересні 1993 р. – договір про створення економічного союзу, у 2004 р. – про єдиний економічний простір. Добавити

Незважаючи на те, що економіка країн-членів СНД – була раніше інтегрована в єдиний народногосподарський комплекс, економічні відносини між ними будуються важко. Заважають зміцненню й зімкненню Співдружності Незалежних Держав як протиріччя економічного й політичного характеру між країнами-членами, так й явні й приховані дії західних країн, які прагнуть остаточно роз'єднати колишні радянські республіки й будувати відносини з кожною з них окремо.

Найголовнішим фактором, що перешкоджає розвитку інтеграційних процесів у СНД, є політичний. Політичні й націоналістичні амбіції деяких операторів країн-членів СНД - не дозволяють створити умови найбільшого сприяння в економічних, правових, інформаційних сферах.

Як відомо, головною ланкою інтеграційного зближення є мікрорівень, співробітництво й кооперація між зацікавленими підприємствами, яких на території колишнього СРСР тисячі. Однак на території СНД даний фактор аж ніяк не домінує. Багато в чому через те, що не ухвалені рішення політичного характеру, а якщо й ухвалені, то «не працюють». Так, хоча й був підписаний у 1993р. рамковий договір про створення економічного союзу, відкритий для вступу кожної із країн СНД, робилися спроби реального створення митного союзу, однак виконання поставлених завдань гальмувалося найчастіше саме політиками.

Були створені й наднаціональні органи управління, такі, як, наприклад, Міждержавний економічний комітет (ММК) у жовтні 1994р.-постійнодіючий виконавчо-розпорядницький міжурядовий орган з певними контрольними функціями, однак процеси усередині СНД як і раніше не ведуть до реального об'єднання ресурсів, коштів і зусиль країн-учасниць в інтересах формування нової реальної економічної спільноти.

Для України членство в СНД об'єктивно вигідно з кількох сторін.