2.4. Співпраця і конфлікти в комунікаційній діяльності

У таблиці 2.1 представлені форми комунікаційної діяльності в залежності від суб'єктів, які беруть участь, та їх комунікаційних ролей. Ці форми можуть мати різне змістовне наповнення: вони можуть служити зміцненню співробітництва та консенсусу між участниками комунікації, а можуть висловлювати конфліктні відносини, боротьбу поглядів, недовіра. У таблиці 2.2 наведені приклади співпраці і конфліктів у різнихних формах комунікаційної діяльності.

Як показує таблиця, найбільш «миролюбною» формою є наслідування: тут немає грунту для конфліктів у всіх видах комунікації (мікро-, міді-, макро-). Найбільш «войовничою» формою слід визнати управління, де представлені такі способи імперативного примусу, як наказ, цензура, інформаційна війна, контрпропаганда, культурний імперіалізм та інші огидні явища комунікаційного насильства. Правда, все більшого поширення в сучасних демократичних суспільствах отримує маніпулятивне управлення, які підміняють конфліктогенні команднеі припримусу м'якими психологічними технологіями, що створюють у реципієнта ілюзію свободи вибору і співробітництва з комунікантами (реклама, паблік рілешенз, іміджмейкерство).

Табл.2.2.

Співробітництво і конфлікти у формах комунікаційної діяльності

МІКРОКОМУНІКАЦІЯ						МІДІКОМУНІКАЦІЯ				МАКРО- КОМУНІКАЦІЯ
співробітництво			конфлікт			співробітництво		конфлікт		співробітництво	конфлікт
І н І	І н Г	І н М	-			Г н Г	Г н М	-		М н М Модернізація, запозичення досягнень	-
Навчання ремеслу, мові, професіоналізація, соціалізація						Мода, адаптація, асиміляція
І у І	І у Г	І у М	І у І	І у Г	І у М	Г у Г	Г у М	Г у Г	Г у М	М у М Традиції, гуманітарна допомога	М у М Ін форм.війна, культурний імперіалізм
Навіювання, переконання, лідерство в групі, пророцтво, харизма			Наказ, авторитаризм, диктатура			Шкільна освіта, реклама, паблік рилейшнз, пропаганда		Бюрократія, цензура, засекреченість, контрпропаганда
І д І Дружба, ділове спілкування, консультація			І д І Полеміка, сварка.			Г д Г Ділові переговори, конференції		Г д Г Суперництво політ.партій, наук.шкіл, трудовий конфлікт		М д М Міжнародне співробітництво, діалог культур	М д М Міжетнічні конфлікти, конфронтація

Діалогова комунікація в найбільшій мірі відповідає соціально-психологічній природі людей і тому вона приносить найбільше задоволення учасникам. Саме діалог, створюючи спільність «МИ», створює грунт для спільної творчої діяльності, для дружнього спілкування, для розкриття і розвитку особистісного потенціалу партнерів. Діалог на рівні мікрокомунікації стає формою духовної дружби і ефективного ділового співробітництва, що не заперечує принципових суперечок і розбіжності в думках. На рівні мідікомунікації можливе діалогічне співробітництво між різними соціальними групами, в тому числі – діалог із владою, що знову-таки не скасовує суперництва і полемічних дискусій між опонентами. Для досягнення національної згоди і міжнародного співробітництва вирішальне значення має макрокомунікаційний діалог, учасниками якого стають народи, держави,цивілізації.

Християнська проповідь любові до ближнього, по суті справи, виступає за «дифузне» дружнє злиття. Ізраїльський філософ Мартін Бубер (1878-1965), акцентуючи відмінності між діалогом (суб'єкт-суб'єктне відношення) і управлінням (суб'єкт-об'єктне відношення), виділяє два типи ставлення людини до навколишньої дійсності: а) відношення «Я- ТИ », що передбачає «перетікання з Я в ТИ », справжнє розуміння і взаємне спілкування людей; б) ставлення «Я-ВОНО», коли людина, будучи суб'єктом свідомості і дії, сприймає оточуючі його предмети і інших людей як безособових об'єктів, що служать для утилітарного використання, експлуатації, маніпулювання. Буття людей ділиться таким чином на діалогічне існування, коли розвивається діалог між особистістю і навколишнім світом, між особистістю і Богом, і монологічне (егоцентричне) існування. Повноцінна реалізація особистості, – стверджуєт М.Бубер у своєму вченні, іменованому «діалогічним персоналізмом», – можлива лише в першому випадку. Таким чином, форми комунікаційної діяльності набувають світоглядного звучання.

Цікаво звернути увагу на те, що різні літературні стилі займають різні місця в табл.2.2, переходячи від наслідування до управління і далі до діалогу. Давньоруські житійні писання (житія святих отців), так само як романтичні (Дж.Байрон, А.Бестужев-Марлинский, М.Лермонтов) і утопічно-публіцистичні твори (Н.Чернишевський, П.Лавров, Н.Острівський) пропонували своїм читачам зразки для наслідування, референтну групу, тим самим керуючи їх поведінку за допомогою формули «І н Г».

Просвітницька та критико-реалістична література, починаючи з М.М.Карамзіна і закінчуючи М.Горьким, культивувала суб'єкт-об'єктні відносини з «другом-читцем», що відповідає формулі співробітництво «Г у М» або «Г у Г».

На відміну від попередніх естетичних стилів, де автор незмінно вважав себе пророком, вчителем життя, «генієм» (модернізм), в сучасному російському постмодернізмі автор утримується від управлінського монолога і запрошує читача брати участь в інтелектуальній грі з текстами. При цьому в якості обов'язкової умови мається на увазі знання читачами тих «привчаєних текстів», тих «цитат», з яких постмодерніст конструює своє «вторинне» твір.

Треба визнати, що проблеми співробітництва та конфліктності до останнього часу не були предметом пильної уваги наших вчених. Правда, не можна не згадати етичні ідеї чудового теоретика анархізма Петра Олексійовича Кропоткіна (1842-1921).Н а противагу соціал-дарвінізму, зведення законів боротьби за існування до аморальної війни «всі проти всіх», Кропоткін відстоював принцип універсальної кооперації в природі і суспільстві, взаємодопомога як фактор еволюції. Посилаючись на інститут товариськості, тобто вроджену потребу в спілкуванні, Кропоткін пояснював походження родових общин, трудовиої кооперації, культурного прогресу і майбутнього комуніститичного суспільства.

У перші роки Радянської влади Олексій Капітонович Гаст (1882-1941), російський вчений і поет, виступив як засновник Центрального інституту праці (1920 р.), де розвивалася методологія наукової організації і культури праці, приділяла чималу увагу комунікації між співробітниками. Ідеї цієї методології отримали розвиток в ергономіці – науці, яка вивчає взаємовідношення «людина – знаряддя праці», і в сучасній теорії менеджменту.

У 90-ті роки набули актуальності не проблеми творчої кооперації, а проблеми врегулювання конфліктів. Виявилося, що конфлікти – неминучий спутник суспільного життя, представлений на всіх рівнях соціальної комунікації – міжособистісному, груповому, масовому. Сформувалася конфліктологія, що представляє собою одну з прикладних соціально-комунікаціоних дисциплін. Предметом конфліктології є подружні конфлікти, трудові конфлікти, міжетнічні і політичні конфлікти та інші конфліктні ситуації, згадані в табл. 2.2. Теоретичним і методологічним фундаментом при вивченні як співпраці, так і конфліктності є соціальна психологія, де проблема спілкування завжди займаюла центральне місце.