Література

1. Жаренкова Г. И. Понимание грамматических отношений детьми с недоразвитием речи // Школа для детей с тяжелыми нарушениями речи. – М ., 1976.

2. Лурия А. Р. Основные проблемы нейролингвистики. – М., 1975.

3. Цветкова Л. С., Ахутина Т. В. Методика оценки речи при афазии.- М., 1981.

УДК 378.046.4:376.112.4 «1918/1941»

Курси та їх роль у вирішенні проблеми підготовки й підвищення кваліфікації дефектологічних кадрів України у 18-41 рр. Хх ст. Олена Шевченко27

Подальший розвиток спеціальної освіти в Україні розглядається в контексті проблеми підготовки дефектологічних кадрів як важливої умови реалізації ідеї корекційно-компенсаторного навчання дітей дошкільного і шкільного віку. Важливість об’єктивного осмислення історичного досвіду, накопиченого в Україні за радянський період, необхідність реформування системи підготовки майбутніх дефектологів на основі творчого використання спадщини минулого й зумовлює актуальність проведеного дослідження.

Культурні, соціальні, економічні та політичні умови, що склались в Україні на початку ХХ століття, суттєво вплинули на формування системи освіти кадрів дефектологів, яка мала свої відмінності від російської та західноєвропейської. В країнах Західної Європи на початку ХІХ століття на тлі політичних, економічних та культурних змін виникла необхідність у педагогічних кадрах для роботи з дефективними дітьми. Раніше за всіх стала проводитись підготовка вчителів для сліпих та глухих дітей. На базі дитячих спеціальних закладів педагоги проходили короткострокові курси або тривале стажування. Поступовому поглибленню цілей та завдань підготовки дефектологів у кінці ХІХ століття сприяло визнання “гуманістичної концепції користі“, за якою аномальні особи, які навчались та виховувались за спеціальними методиками, могли стати корисними членами суспільства, завдяки своїй праці та іншим формам соціальної активності.

На початку ХХ століття в багатьох країнах (Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Югославія, Італія та ін.) було прийнято закони про обов’язкове навчання дефективних дітей, що сприяло функціонуванню системи різноманітних курсів з підготовки спеціалістів для роботи з усіма категоріями дефективності.

У період 20-х років ХХ століття в країнах Західної Європи, у Росії та в Україні відбувався процес становлення та накопичення досвіду в справі підготовки дефектологів. Для дефектологічної освіти було характерним поєднання курсової підготовки із вищою освітою, перетворення її із періодичної в постійну шляхом організації спеціальних вузів або відділів при педагогічних вузах. Ідею поєднання курсової підготовки дефектологів із університетською освітою вперше було проголошено у Німеччині в 1903 році П. Шуманом. У 1922 році при Мюнхенському університеті Р. Егенбергером було відкрито дворічний курс дефектологічної підготовки для осіб з педагогічною освітою. Пізніше подібна форма підготовки дефектологів реалізувалась в інших університетах Німеччини: Берліні (1927 р.), в Галлє (1928 р.), в Майнці (1929 р.). Така форма організації освіти дефектологів знайшла подальше розповсюдження у більшості країн Західної Європи.

У 20-х роках у Варшаві (Польща) під керівництвом Марії Гжегожевської було започатковано інститут спеціальної педагогіки із однорічним терміном навчання, куди приймались особи, що закінчили п’ятирічний курс учительських семінарій та мали практичний педагогічний стаж роботи. В Австрії при Віденському Педагогічному Інституті існувала лікарсько-педагогічна секція під керівництвом доктора Хеллера та Лацара із строком навчання у 2 роки. Після закінчення строку навчання у секції студенти мали пройти дворічну педагогічну практику, скласти іспити спочатку на звання учителя, а потім – дефектолога. Фактично термін навчання становив 4 роки. У Бельгії навчання дефектологів продовжувалося протягом року. Його могли отримати особи, що закінчили 3-річний Вищій Педагогічний Інститут.

У другій половині ХІХ ст., завдяки самовідданій діяльності прогресивних педагогів та лікарів у Росії, почали відкриватися перші заклади для аномальних дітей. Педагоги та лікарі, які працювали у цих закладах, не мали спеціальної підготовки, досвід роботи з дітьми здобувався власною практикою. Окремі з них з метою поповнення професійного досвіду проходили стажування за кордоном (М. П. Лебедєва, К. Х. Маляревська, В. П. Кащенко, К. К. Грачова, Ольга та Олена Сікорські). Було очевидним, що успішність навчально-виховної роботи визначається рівнем підготовки спеціалістів-дефектологів.

Вперше ідею підготовки педагогів для потреб спеціальних закладів було озвучено на Другому з’їзді російських діячів з технічної і професійної освіти (1896), який відбувся у Петербурзі, та розвинуто на наступних з’їздах і конференціях. Прогресивні педагогічні ідеї щодо підготовки дефектологічних кадрів стали поштовхом для відкриття курсів, заснованих за ініціативи та на кошти приватних осіб: дворічні курси з підготовки сурдопедагогів на базі Петербурзького училища глухих (1897); курси при Всеросійському опікунстві глухонімих з підготовки сурдопедагогів (1900); перші приватні курси сестер-нянь К. К. Грачової, на базі яких готувався персонал для роботи з різними категоріями розумово відсталих дітей (1900); курси з підготовки психологів-дослідників, педологів, педагогів для дефективних дітей, вихователів і педагогів для глухонімих дітей, персоналу з догляду за дефективними дітьми (1907), 6-ти тижневі курси з підготовки вчителів для допоміжної школи (1911) на базі психоневрологічного інституту та ін.

У 1914 р. в Одесі відкрилася науково-практична лабораторія при Камері суду для неповнолітніх злочинців, яка розглядала медико-педагогічні та медико-юридичні питання, а з 1916 р. на її базі систематично проводилися лекції з проблем педології для слухачів фребелівських курсів, курси для лікарів і педагогів народних шкіл, а також для груп осіб, які бажали присвятити себе педології. Згодом лабораторія перетворилася у педологічний інститут. Багатий досвід науково-практичної, дослідницької та навчальної роботи, накопичений за роки існування лабораторії, було використано у післяжовтневий період при підготовці дефектологів і лікарів, які працювали з аномальними дітьми.

З 20-х років ХХ ст., після встановлення в Україні влади більшовиків, у системі державної освіти почали створюватися спеціальні заклади для дітей з вадами психофізичного розвитку, осмислювалася сутність і природа дитячої дефективності, соціальна значущість суспільної допомоги цим дітям, а відтак – і потреба у підготовці відповідних спеціалістів.

Важливою формою освіти майбутніх дефектологів стали курси з підготовки кадрів, підвищення кваліфікації та стажування лікарсько-педагогічного персоналу. Така робота проводилася на базі своєрідних за структурою та організаційними формами закладів: Одеської науково-дослідної кафедри педології (педологічний інститут) та лікарсько-педагогічних кабінетів міст Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава.

Історія розвитку Одеського педологічного інституту пов’язана зі створенням в Одесі (1914) науково-практичної лабораторії при Камері суду для малолітніх злочинців. У листопаді 1921 р. Одеський педологічний інститут було перейменовано у науково-дослідну кафедру педології з одним факультетом – педологічним. Деканом цього факультету призначено М. М. Тарасевича. Структурними складовими кафедри педології вважалися Одеський обласний лікарсько-педологічний кабінет та обласний колектор для дефективних дітей. Починаючи з 1920 р. на його базі проводилися наукові конференції співробітників педологічного інституту, які могли відвідувати усі бажаючі. Одним із завдань кафедри, окрім науково-дослідницької роботи, стала підготовка кваліфікованих спеціалістів-педологів і дефектологів. У 1921 р. відбувся перший набір на короткострокові курси (34 студенти та 20 вільних слухачів) [3, с.14, 41].

На Всеукраїнській педагогічній конференції (1922) було висловлено пропозицію про надання Одеській науково-дослідній кафедрі педології статусу центру підвищення кваліфікації та науково-практичного стажування педагогів і лікарів з дефектології та педології. На педологічному факультеті почали функціонувати вищі трирічні курси, навчально-допоміжна база яких охоплювала: лабораторію експериментальної психології; лікарсько-педологічний кабінет; дослідний колектор для дефективних дітей; науково-показове кіно; бібліотеку. У навчальному плані кількість лекційних годин на ІІ і ІІІ курсах пропорційно зменшувалася за рахунок збільшення практичних і семінарських занять. Вдень слухачі брали участь у навчальній і виховній роботі спеціальних закладів або працювали у лікарсько-педологічному кабінеті, у вечірні години слухали лекції [1, с. 6, 15] .

Аналіз навчального плану свідчить про достатньо високий рівень підготовки, якої набували слухачі на трирічних педологічних курсах. Тому цілком обґрунтованим стало прийняте на засіданні факультетської комісії Одеського педологічного факультету (1923) рішення про надання педологічним курсам статусу вищого навчального закладу з підвищення кваліфікації педагогів і лікарів спеціальних закладів з терміном навчання в три роки та кількістю кандидатів на зарахування до 100 осіб [2, с. 27]. Проте, незважаючи на значну потребу у кваліфікованих педагогах-дефектологах, ініціатива факультетської комісії не отримала підтримки з боку уряду. Вивчення архівних матеріалів показало, що майже за півроку (29.02.24 – 8.08.24) успішна робота Одеського педологічного факультету, де того часу навчалося 112 осіб, була розвалена. Цей епізод свідчить про негативний вплив соціально-політичних умов на становлення системи освіти дефектологів.

Важливою віхою у підготовці дефектологічних кадрів стало прийняття 16 жовтня 1922 р. Кодексу законів про народну освіту УСРР, згідно з яким лікарсько-педагогічні кабінети отримали офіційний статус [4, с. 31]. У 1923 р. в чотирьох містах відкрилися лікарсько-педагогічні кабінети: у Києві (керівник проф. А. В. Володимирський); у Харкові (керівник проф. В. П. Протопопов); в Одесі (керівник проф. М. М. Тарасевич); у Катеринославі (керівник доктор І. М. Левінсон). На їх базі активно розпочалася підготовка та перепідготовка педагогічного персоналу спеціальних закладів. 21 травня 1924 р. усім завідувачам лікарсько-педагогічних кабінетів було надіслано єдиний навчальний план, що можна вважати першою спробою уніфікувати процес підготовки спеціалістів-дефектологів. З метою більш повного охоплення практичних працівників курсовою перепідготовкою, в міста, де не функціонували лікарсько-педагогічні кабінети, для самостійного опрацювання, надсилалися програми, плани занять, конспекти методичної літератури.

У другій половині 20-х років ХХ ст. відбулося скорочення чисельності кандидатів на навчання за різними формами підготовки й перепідготовки. Зниження уваги до підготовки педагогів-дефектологів пояснювалося офіційною владою тимчасовими соціально-економічними проблемами, дефіцитом коштів, необхідністю розв’язання інших невідкладних завдань (введення обов’язкового початкового навчання) та ін. Як вихід із кризового стану, органам народної освіти рекомендувалося, насамперед, здійснювати облік “старих” кадрів і залучати їх до роботи у спеціальних закладах. Окрім того, гальмівним фактором став необґрунтований висновок НКО України про те, що “продукція факультетів соціального виховання ІНО і педагогічних шкіл вважалася за задовільну і навіть трохи за перебільшену”. Внаслідок бездіяльності НКО України підготовка педагогів для роботи із “дефективним дитинством” обмежувалася діяльністю лікарсько-педагогічних кабінетів досвідних станцій міст Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава [6, с. 10].

Проте, незважаючи на низку соціально-економічних труднощів цього етапу, робота з підготовки дефектологічних кадрів не припинялася, що давало змогу зберегти накопичений досвід.

Соціокультурні умови, що склалися в Україні на початку 30-х років ХХ ст., потребували реформування системи освіти дефективних дітей. НКО України був розроблений “План розвитку мережі установ для дефективних дітей на 1929/1930 – 1932/1933 операційні бюджетові роки”. В одному з його підрозділів “Підготовка та перепідготовка педкадрів для установ дефективного дитинства” наголошувалося, що наявність у республіці фахівців-дефектологів не відповідає встановленому кадровому мінімуму, що гальмує розширення мережі спеціальних закладів. З огляду на це рекомендувалося розширювати підготовку дефектологічних кадрів у вищих навчальних закладах і на курсах.

Нова освітня політика потребувала подальшого розширення різних форм підготовки майбутніх дефектологів і підвищення якості їхньої професійної освіти. Визначальною особливістю цього етапу став масово-репродуктивний підхід до курсової підготовки педагогічного персоналу. Завдяки цьому компенсувався дефіцит дефектологічних кадрів. Протягом ІІ-ї п’ятирічки (1932/1933 – 1935/1936 рр.) на курсах готувалися педагогічні кадри для шкіл-інтернатів, екстернатів, дитячих садків, які за новими штатними розкладами (залежно від категорії дефективності) мали виконувати посадові обов’язки вчителів-груповодів, вчителів ІЗО, музики, фізкультури, вихователів, інструкторів з розвитку слуху, інструкторів з праці, піонерватажків.

Паралельно із підготовкою нових кадрів активно проводилася робота з підвищення їхньої кваліфікації. 4 лютого 1933 р. Київський обласний відділ народної освіти видав розпорядження “Про засоби підвищення кваліфікації робітників установ дефективного дитинства”. Для цього часу характерний активний пошук і творче застосування різних форм підвищення кваліфікації педагогічних працівників спеціальних закладів з урахуванням об’єктивних місцевих особливостей, зокрема, змісту роботи, категорій працівників, які підлягали підвищенню кваліфікації, матеріальних можливостей та ін.

Курсова підготовка та підвищення кваліфікації педагогів-дефектологів України у першій половині 30-х років ХХ ст. проводилася на базі лікарсько-педологічних інститутів фізичної дефективності міст Одеси, Харкова, Києва, Дніпропетровська, лікарсько-педологічного кабінету Харкова та кабінетів індивідуальної педагогіки досвідно-педагогічних станцій м. Києва та м. Дніпропетровська.

Одеський лікарсько-педологічний інститут відігравав важливу роль у підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців-дефектологів. Інститут наслідував основні напрями діяльності лікарсько-педагогічного кабінету Одеської досвідної станції НКО, який 23 жовтня 1929 р., згідно постанови Раднаркому УСРР, було реорганізовано у лікарсько-педологічний інститут. Його директором став проф. М. М. Тарасевич. На базі інституту кожні 6 місяців функціонували курси, де отримували підготовку педагоги спеціальних закладів усіх регіонів України. За планом НКО України (1931) інститут отримав доручення підготувати понад тисячу нових педагогів-дефектологів. У 1933 р. економічно-організаційні негаразди завадили роботі Одеського лікарсько-педологічного інституту і його плідна науково-педагогічна діяльність призупинилася.

У Києві робота з підготовки та перепідготовки дефектологів здійснювалася на базі кабінету індивідуальної педагогіки, який входив до складу Київської досвідно-педагогічної станції. Науково-педагогічна робота кабінету була багатоаспектною і не зводилася лише до організації та проведення курсів для стажерів, педагогів спеціальних закладів, котрі прагнули підвищити свою кваліфікацію. На базі Київської досвідно-педагогічної станції з 1932 р. працювала окрема дефектологічна група, одним із найважливіших аспектів діяльності якої стало підвищення кваліфікації педагогів-дефектологів: проводилися збори, конференції, на яких виголошувалися інформаційні доповіді, відбувався обмін досвідом, аналізувалися окремі клінічні випадки, обговорювалися методичні та практичні питання щодо виховання та навчання дефективних дітей.

Під час дослідження ми з’ясували, що з 1929 по 1933 р. у курсовій роботі відбувся відхід від універсалізації. При складанні навчальних планів враховувся принцип фуркації – відбувалося секційне розгалуження одержуваної спеціалізації (олігофренопедагогіка, сурдопедагогіка, тифлопедагогіка). До цього часу такий розподіл ні у вищій школі, ні у курсовій підготовці не здійснювався. Аналіз історико-педагогічної літератури, нормативних документів, періодичних видань та архівних матеріалів свідчить, що вже наприкінці 20-х – на початку 30-х років у навчальний процес впроваджувалися прогресивніші форми підготовки і підвищення кваліфікації педагогів спеціальних закладів, які сприяли розвиткові творчої педагогічної майстерності: лекції, конференції, семінари регіонального та центрального рівнів; заочний інструктаж, практична робота з методичними виданнями, колективне чи індивідуальне листування; організація екскурсій та відряджень до установ, ознайомлення з їх роботою, огляд кабінетів, участь у роботі лабораторій, студій, майстерень; розробка наукової чи методичної проблематики студентами та її захист.

Постанова НКО УСРР від 2 листопада 1935 р. “Про заходи у справі підготовки і підвищенні кваліфікації вчителів шкіл дефективного дитинства” стала своєрідним поштовхом для подальшого розвитку системи підготовки дефектологічних кадрів. Удосконаленню підлягали всі її складові. З 1 вересня 1936 р. при Київському педагогічному інституті передбачалося відкриття дефектологічного факультету із контингентом набору до 60 осіб і здійснення підготовки та підвищення кваліфікації педагогічного персоналу на курсах. Заходи, передбачені постановою, були прогресивними для того часу: втілення їх у життя могло б стати значним внеском у вирішення кадрових питань спеціальних шкіл.

Проте суб’єктивізм та збочення, що панували у 30-ті роки, негативно позначалися на розвитку системи підготовки кадрів дефектологів. Після виходу 4 липня 1936 р. наказу НКО УРСР щодо виконання постанови ЦКВКП(б) “Про педологічні викривлення у системі наркомосів”, було закрито або розформовано всі заклади, діяльність яких пов’язувалася з педологією [5, с. 117-119]. Результатом бездумної ліквідації педології як науки стала втрата цінного досвіду організації підготовки дефектологів та закриття багатьох закладів, на базі яких педагоги набували відповідної кваліфікації та підвищували свій фаховий рівень.

Після виходу 20 серпня 1939 р. постанови РНК УРСР про загальне обов’язкове навчання дефективних дітей робота з підготовки спеціалістів-дефектологів активізується. Ця постанова стимулювала діяльність НКО у справі підготовки висококваліфікованих дефектологічних кадрів.

Важливою формою дефектологічної освіти на цьому етапі залишалася курсова підготовка. Вивчення державних документів дає підставу стверджувати, що для вирішення кадрової проблеми організовувалися численні курси, на які, згідно з розпорядженням НКО УРСР, направлялися педагоги з усіх областей України. За період з 1935 по 1940 рр. державними органами влади приймалися постанови, якими визначалися та координувалися різні аспекти роботи цих курсів в Україні (постанова НКО УСРР “Про заходи у справі підготовки і підвищення кваліфікації вчителів шкіл дефективного дитинства” (1935), постанова РНК УРСР “Про заходи забезпечення загальним обов’язковим навчанням глухонімих і сліпих дітей” (1938), постанова РНК УРСР ”Про організацію річних курсів підготовки вчителів для шкіл глухонімих і сліпих дітей” (1938), постанова НКО УРСР ”Про організацію тримісячних курсів підготовки вихователів шкіл глухонімих, сліпих і допоміжних шкіл” (1940), постанова НКО УРСР “Про організацію набору слухачів на Харківські річні курси підготовки вчителів шкіл глухонімих на 1939/1940 навчальний рік” (1939) та ін.). У другій половині 30-х років на базі курсів готувалися вчителі-дефектологи 1-4 та 5-8 класів допоміжної школи, вчителі 1-4 та 5-8 класів шкіл глухонімих і вчителі 1-5 та 6-7 класів шкіл сліпих.

Провідними установами, на базі яких проводилась курсова підготовка та перепідготовка кадрів дефектологів у другій половині 30-х та на початку 40-х років, стали: Київська обласна досвідно-педагогічна станція, яка 10 серпня 1938 р. за постановою РНК УРСР була реорганізована у Київський центральний науково-методичний кабінет спеціальних шкіл; Харківський науково-дослідний інститут дефектології; Харківська педагогічна школа, на базі якої у 1939 р. відкрився відділ спеціальних шкіл та Одеська дефектологічна станція.

Таким чином, наведені у дослідженні факти, висновки та узагальнення дають підстави розглядати створену у зазначений період систему підготовки і перепідготовки майбутніх дефектологів як підґрунтя ідеї сучасної дефектологічної освіти. Творче використання історичного досвіду має визначати напрями подальшої роботи педагогічних університетів щодо вдосконалення змісту, структури, технологій і форм організації підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки дефектологів з урахуванням сучасних тенденцій розвитку спеціальної освіти.