ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ЯК ФОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕЗАДАПТАЦІЇ ПІДЛІТКІВ ТА МОЛОДІ…………………………………………………………………………5

1.1.Підходи до тлумачення поняття девіантної поведінки як форми соціальної дезадаптації……………………………………………………………………....5

1.2.Основні види девіантної поведінки та форми їх прояву у поведінці підлітків та молоді……………………………………………………………….9

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА ЗАПОБІГАННЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ У ПІДЛІТКІВ ТА МОЛОДІ

2.1.Основні причини девіантної поведінки підлітків та молоді

2.2.Різновиди профілактики девіантної поведінки серед підлітків та молоді

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Таке явище, як девіантна поведінка, що розуміється як порушення загальноприйнятих соціальних норм, придбало в останні роки масовий характер і поставило цю проблему в центр уваги педагогів,соціологів, соціальних працівників та психологів, медиків, працівників правоохоронних органів. Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стало однією із головних завдань сьогодення. Вагомий внесок у дослідження психолого-педагогічних аспектів важковиховуваності, попередження правопорушень серед неповнолітніх зробили: К. Ушинський, П. Блонський, С. Шацький, А. Макаренко, В. Сухомлинський. Біля витоків теорії девіантної поведінки стояли Є. Дюркгейм, Р. Мертон, А. Коєн, ідеї яких отримали подальший розвиток у соціологічних роботах В. Афанасьєва, Р. Крауда, О. Осипової та ін. Оскільки девіації мають поведінковий характер, їх дослідження побудовано на положеннях інституційної теорії, розкритих у роботах таких її представників, як С. Архієреєв, Т. Веблен, Дж. Коммонс, Дж. Ходжсон, О. Яременко.

Серед різноманітних теорій і концепцій девіантної поведінки важливе місце посідають дослідження психоаналітичної орієнтації, які здебільшого базуються на працях З. Фрейда. У працях його послідовників (А. Адлер, Е. Фромм, К. Хорні, У. Шуту та ін.) генезис злочинності, зокрема, розглядався разом з такими іншими формами атипової поведінки як неврози, психастенія, сексуальні розлади тощо.

У радянській і вітчизняній психології (М.О. Алеманский, Л.М. Зюбіна, О.М. Леонтьєв, О.Е. Личко, А.Р. Лурія, Д.І. Фельдштейн тощо) і кримінології (В.Н. Кудрявцев, Г.М. Миньковський, О.Р. Ратіков, О.М. Яковлев та ін.) переконливо показано, що девіантна поведінка не визначається «природженими механізмами», обумовлюючись причинами соціально-психологічними, серед них і характером мікросередовища, і недоліками виховання. Дослідженню пропедевтики девіантної поведінки присвячені праці С.А. Белічевої, О.С. Бєлкіна, В.П. Кащенка, Л.М. Семенюка та ін. [17].

Розгляд цієї теми припускає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї.

Норми і правила поведінки, вироблені суспільством, прищеплюються людині з перших днів її життя в процесі виховання у сім’ї, дошкільних закладах, школі. Форми реагування дитини на навколишню дійсність, закріплюючись першочергово на рівні умовно-рефлекторної діяльності, набувають соціально чи особистісно значущого характеру вже тоді, коли на етапі інтенсивного розвитку вищих психічних функцій і проявів перших особистісно направлених реакцій вона починає виділяти себе з навколишнього середовища, співвідносити своє “Я” з реальними відношеннями, бажаннями. В залежності від умов виховання досвід спілкування чи взаємодії закріплюється, культивуються також нові форми і способи реагування, які на наступних етапах розвитку стають стійкими звичками поведінки. Поведінка - це деяка відносно узгоджена і послідовна сукупність вчинків особистості, яка може мати місце у ситуаціях, які визначаються соціальною групою і регулюються певними правилами (нормами). Норма – це явище суспільної свідомості у вигляді вимог, які поділяє більшість членів суспільства, що створюють оптимальні умови існування окремого індивіда з урахуванням його соціальної ролі. Оскільки саме поняття «норма» пов’язане з поведінкою, що відхиляється від норми, а саме девіантною, адже девіантна поведінка набуває певний сенс лише тоді, коли як основним вихідним критерієм для визначення її сутності використовується поняття «соціальна норма». Тому темою нашої курсової роботи ми обрали : «Девіантна поведінка підлітків та молоді як форма соціальної дезадаптації», адже вважаємо її актуальною та важливою для розкриття [3].

Метою курсової роботи є теоретичний аналіз проблеми виникнення та поширення девіантної поведінки серед дітей та молоді, і висвітлення основних шляхів профілактики та подолання цього соціального явища.

Для реалізації поданої мети, було поставлено наступні завдання:

1. охарактеризувати підходи до визначення поняття девіантної поведінки як форми соціальної дезадаптації підлітків та молоді;

2. визначити основні види девіантної поведінки та форми їх прояву;

3. з’ясувати основні причини формування девіантної поведінки у дітей та молоді;

4. визначити основні різновиди профілактики девіантної поведінки серед дітей та молоді.

Розділ 1. Теоретичні аспекти девіантної поведінки

1. Підходи до тлумачення поняття девіантної поведінки та теорії девіації

У словнику В. Даля поняття девіації визначено як «ухилення від вірного шляху». Словники із психології, соціології, соціальної педагогіки і соціальної роботи тлумачать девіантну поведінку (від лат. deviatio – відхилення) як систему вчинків, що суперечать прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам (деструкції, дезорганізуючі відхилення, злочинна, аморальна поведінка); поведінку, яка не узгоджується з нормами, не відповідає соціальним очікуванням [20].

Характеризуючи девіантну поведінку з медичної точки зору, дослідники за основу диференціації показників цього явища висувають нервово-психічні патології особистості, акцентуації характеру, генетичну обумовленість, фізичні і психічні недоліки дітей та інші фізіологічні і психобіологічний характеристики (В. Кащенко, А. Личко, Н. Зелінська та ін.).

Соціологічне трактування поведінкових девіацій враховує соціальні і культурні фактори, що впливають на їх формування. Причиною девіантної поведінки більшість соціологів, починаючи з Е. Дюркгейма, вважають соціальну дезорганізацію і результати неправильної соціалізації у дитинстві (В. Андрущенко, В. Болгаріна, М. Вебер, Е. Гідденс та ін.) [23].

Морально-правовий (кримінологічний) аспект девіантної поведінки розробляється правознавцями, педагогами, психологами (А. Долгова, А. Габіані, Ю. Аргунова, В. Єрмаков, Г. Мінковський, А. Нікітін Д. Фельдштейн) з урахуванням антисоціальної спрямованості особистості, характеру проступків і правопорушень, злочинних установок особистості, спрямованості людини на порушення суспільних норм.

Психологія (М. Алемаскін, С. Белічєва, С. Бодмаєв, Н. Вербинська, Л. Зюбін, А. Кочетов, М. Максимова) розглядає девіантну поведінку відносно вікового періоду розвитку особистості, роблячи акцент на особистісних факторах (емоційна незрілість, песимізм і надмірна веселість, замкненість, психологічна нестійкість, навіюваність, тривожність, нездатність долати складні життєві ситуації соціально прийнятними способами, імпульсивність, лабільність настрою тощо).

Педагогічні дослідження девіантної поведінки (М. Алємаскіна, А. Гройсман, В. Матвєєв, О. Бєлкін та інші) за основу беруть характер суспільної активності школярів, рівень важковиховуваності і педагогічної занедбаності, ситуації успіху чи неуспіху у навчанні, характер міжгруповихстосуніків у класному колективі тощо. Сучасні дослідники розглядають девіантну поведінку („аберація поведінки”) як „поведінку, яка порушує загальноприйняті правила, норми, стандарти поведінки, що визнаються й схвалюються в системі конкретної культури” (Г. Аванесов); „поведінку, яка є наслідком негативних процесів соціалізації” (Л. Вєйландє); „система вчинків чи окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві нормам і проявляються у вигляді незбалансованих психічних процесів, дезадаптованості, порушенні процесів самоактуалізації та ухиленні від морального та етичного контролю особистості над власною поведінкою” (А. Капська) [22].

Отже, серед вітчизняних та зарубіжних дослідників не існує єдиної точки зору на термін "девіантна поведінка". Одні вважають, що мова має йти про всі відхилення від схвалюваних суспільством соціальних норм, інші пропонують включати в це поняття тільки порушення правових норм, треті -різні види соціальної патології (алкоголізм, наркотизм, вбивства). На нашу думку, девіантна поведінка завжди пов'язана з певною невідповідністю людських вчинків, дій, способів діяльності поширеним в суспільстві чи групах нормам, правилам, стереотипам, очікуванням, цінностям. При цьому девіантна поведінка може виступати як засіб досягнення мети, як спосіб психологічного розвантаження, як самоціль, що задовольняє потреби людини в самореалізації та самоствердженні.

У теорії девіантної поведінки виокремлюють кілька підходів до оцінки поведінкової норми і девіацій.

Соціальний підхід базується на уявленні про суспільну небезпеку чи безпеку поведінки людини. У відповідності з цим до девіантної поведінки відносять поведінку, яка може бути потенційно небезпечною для суспільства чи оточуючих людей.

Психологічний підхід, на відміну від соціального, розглядає девіантну поведінку у зв'язку з конфліктом, деструкцією та саморуй­нівною поведінкою особистості. Девіант, у відповідності з цим підхо­дом, свідомо чи неусвідомлювано прагне зруйнувати власну самоцінність, не дозволити собі реалізувати своїх нахилів.

У межах психіатричного підходу девіантні форми поведінки розглядаються як дохворобливі особливості особистості, що сприяють формуванню психічних розладів та захворювань. Під девіацією в цьому підході розуміють психічні розлади, які не в повній мірі досягли психопатологічних якостей.

Етнокультурний підхід визначає, що девіації доцільно розгля­дати з урахуванням традицій певного суспільства. Вважається, що норми поведінки, прийняті в одному соціокультурному середовищі, можуть значно відрізнятися від норм інших груп людей. Тому дужеважливим є врахування етнічних, національних, расових, конфесійних характеристик людини.

Віковий підхід розглядає девіації поведінки з позиції вікових особливостей та норм. Поведінка, що не відповідає віковим стан­дартам, може бути визнана як девіантна.

У табл. 1.1.стисло подано поділ девіантної поведінки на три типи, залежно від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства.

Таблиця 1.1.