Можно ли узнать свою родословную по фамилии

Люди, которым хочется знать свою родословную, но не хочется ничего для этого делать, часто задают вопрос: "Можно ли узнать свою родословную по фамилии?" Можно было бы сразу ответить: Нет! Фамилия это подсказка, но без генеалогических исследований все равно не обойтись. Но такой короткий ответ, как правило, никого не убеждает. Поэтому придется объяснять долго.

Что такое фамилия? Фамилии образованы как ответ на уточняющий вопрос: - это какой? Ну, допустим, в деревне 10 Иванов, чтобы их различать в разговоре, при отсутствии фамилий применяют прозвища. Украинские и белорусские фамилии во многих случаях так и сохранили форму прозвищ, которые из индивидуальных стали семейными. Нередко они выглядят как существительные единственного числа в именительном падеже. Русские фамилии по своей форме указывают на принадлежность или происхождение, то есть выглядят, чаще всего, как ответ на вопрос: "Ты чей?", или "Какой это?"

Фамилия не обязательный атрибут, она появляется только тогда, когда нужна, то есть человек не живет на одном месте, а мобилен, переезжает. Так что, естественно, у дворян, мещан, купцов, фамилии появились раньше, чем у крестьян

Когда имя или прозвище, от которого образована фамилия, оканчивалось на на -ь, -ч, -или -й, фамилия оканчивалась на -ев. Примеры (произвольные): Пень - Пнев, Светоч - Светочев, Лентяй - Лентяев. Если имя (прозвище) оканчивалось на гласную, фамилия оканчивалась на - ин. Корова - Коровин. Ну а если на согласную (кроме ч) - то на -ов. Столб - Столбов. Кстати, иногда возникает соблазн предположить, что многие русские фамилии произошли от украинских и белорусских -соответствия есть почти для всех фамилий, которые произошли не от имен, а от прозвищ - аналогичная фамилия только без этих вышеуказанных суффиксов есть почти всегда. Не поддавайтесь соблазну, все надо сначала изучить!

Большая часть княжеских (а потом и боярских) фамилий указывала на те земли, которые им принадлежали, или целиком на местность, откуда он был родом. Поразмышляйте про фамилии Шуйский, Вяземский, Елецкий, Звенигородский, Мещерский, Тверской, Тюменский и др. Но не все фамилии такого вида княжеские, это может быть просто указанием на местность, откуда кто-то прибыл. Допустим, прибыл на новое место человек без фамилии, его и запишут по месту происхождения - говорит, что из населенного пункта под названием Городец, будет Городецким. А по форме это дворянская фамилия, от наследственных владений под названием Городец. Кстати, многие еврейские фамилии образованы именно по такому, географическому принципу.

У крестьян, которые занимались отхожими промыслами, фамилии, появлялись сразу, как они начинали ими заниматься. Но эта фамилия, как ни странно, могла не записываться в ревизские сказки и метрические книги и со временем меняться. Например, всем известна знаменитая купеческая фамилия Рябушинских. Родоначальник ее Михаил Яковлевич до 1820 был Яковлевым. В 1820 он получил право именоваться Ребушинским, а потом Рябушинским по названию слободы Пафнутьево-Боровского монастыря, откуда был родом. Его дедом был Денис Кондратьев, а двоюродные братья носили фамилию Стекольщиковы.

Часто фамилии у крестьян появлялись, только если они куда-то переселялись и по новому месту их регистрировали, или когда их призывали в солдаты. А массовое "офамиливание" началось, когда ликвидировали крепостное право и стало увеличиваться городское население - в городах фамилия была необходима.

На нынешней территории Закарпатья государство заставило каждого иметь фамилию как постоянный признак в 1780 году по наказу австрийского цесаря, в России это наступило позже. Только в 1888 вышел указ: "...Как обнаруживает практика, и между лицами, рожденными в законном браке, встречается много лиц, не имеющих фамилий, то есть носящих так называемые фамилии по отчеству, что вызывает существенные недоразумения, и даже иногда злоупотребления... Именоваться определенной фамилией составляет не только право, но и обязанность всякого полноправного лица, и означение фамилии на некоторых документах требуется самим законом".

Фамилии крестьянам давали чиновники, и многое от них зависело. Чиновник мог дать фамилию такую, которую предлагал сам "офамиливаемый". Мог выдумать фамилию издевательскую, если относился к этому человеку плохо или вымогал взятку. А мог дать фамилию нейтральную, если пребывал в благодушном настроении, а человек сам фамилию не придумал. Не зря же так много фамилий, образованных от имени (Иванов, Петров, Сидоров Макаров и т.д.), очевидно, наши чиновники большей частью пребывали в благодушно-равнодушном настроении. Нередко целые деревни записывались на одну фамилию - без затей, на фамилию бывшего помещика. А могли записать фамилию и по прозвищу, при этом подлинное значение фамилии знает только тот, кто давал прозвище. Мог пошутить и помещик. Были ли Ваши предки дворовыми? Если да, то вероятность получения фамилии-прозвища от помещика очень высока.

Достаточно часто русифицировались нерусские фамилии, допустим, Саркисян превращался в Саркисова, Кальнинш в Кальнина и тому подобное. Кстати, кое-где сейчас происходит обратный процесс. Согласно статье 189 Семейного кодекса Азербайджанской Республики, изменение фамилии, отчества и имени гражданином АР допускается после достижения восемнадцатилетнего возраста. При получении удостоверения загсы Азербайджана сейчас предлагают гражданину следующие варианты изменения окончаний фамилии: замена в фамилиях окончаний "ов" и "ев" на "ли", либо опустить окончания и прибавить к корню фамилии окончание "заде".

Известны семинарские фамилии. В 1440-х Русская церковь перестала подчиняться константинопольскому патриарху и обрела автокефалию - самостоятельность. В 1589 в церкви появился первый патриарх. Церковная реформа патриарха Никона (совершение крестного знамения тремя сложенными пальцами вместо двух; совершение крестного хода вокруг церкви с запада на восток, а не наоборот; замена земных поклонов поясными при сохранении их числа; использование наряду с восьми- и шестиконечным крестом четырехконечного; установление троекратного возгласа "аллилуйя" вместо двукратного; проведение литургии над пятью просфорами вместо семи) привела к расколу, о котором я уже по разным поводам писала. Борьба с ним поставила церковь в зависимость от государства и подчинила ее государственной власти.

В 1720 году, по поручению Петра I архиепископ Феофан Прокопович составил "Духовный регламент", в котором высшей властью в церкви объявлен император, само же управление церковью поручено Святейшему синоду (коллегии высших чинов церкви) под непосредственным контролем со стороны государства в лице обер-прокурора. В 1721 году "Духовный регламент" был утвержден правящими архиереями и настоятелями монастырей. Патриархов больше у церкви не было. Церковь стала орудием государства, что, впрочем, с материальной точки зрения, пошло ей на пользу. Именно вследствие этого у священнослужителей появились фамилии.

Священнослужители, с точки зрения государства, были таким же сословием, как и любое другое, ими надо было руководить, их надо было организовывать и направлять. Закрепилась практика наследования церковных приходов. Подробности - тут. При императрице Анне Иоанновне (в 1739) последовал указ - основать во всех епархиях духовные семинарии, но этот указ долго не мог быть приведен в исполнение, хотя некоторые духовные учебные заведения и до того существовали. На первых порах дело ограничилось тем, что положили разослать по всем епархиям "учительных священников" с целью подготовлять детей духовных лиц к духовному званию. Только после того, как число семинарий возросло, стали появляться семинарские фамилии.

Большинство фамилий священников создавалось в XIX веке. До этого иереев обычно именовали отец Александр, отец Василий, батюшка или поп Иван, при этом никакой фамилии не подразумевалась. Их дети, если возникала необходимость, часто получали фамилию Попов. Далеко не все священники получали образования в семинарии, так что значительная часть фамилий священников семинарскими, в прямом смысле этого слова, не является. Многие священники, и в особенности их дети, получали фамилии от названий церквей, где они или их отцы служили: Ильинский, Сергиевский, Предтеченский, Троицкий и т.д. Ряд фамилий связан с названием икон: Знаменский (икона Знамение Божией Матери), Вышенский (Вышенская икона Божией матери). С названием икон связаны фамилии Державин и Державинский (икона "Державная"), Достоевский (икона "Достойно есть"). Где-то было написано, что большинство фамилий священников оканчивалось на -ский, в подражание украинским и белорусским фамилиям, потому что в то время много выходцев из этих областей было в среде церковной администрации, преподавателей семинарий и духовных академий. Но, по-моему, это перегиб - эти фамилии просто прилагательные, ответ на вопрос "какой?".

Искусственные фамилии характерны для великорусского духовенства, украинские и белорусские священники, как правило, и в семинарии сохраняли свою наследственную фамилию. Искусственные фамилии в семинарии давались не только тем, кто не имел фамилий, но часто и тем, у кого они уже были. Шутливая формула получаемых фамилий: "По церквам, по цветам, по камням, по скотам, и яко восхощет его преосвященство". Фамилии могли меняться по решению руководства, например, у Унбегауна есть пример изменения фамилии Ландышев на Крапивин, потому что ученик плохо отвечал в классе. У него же есть пример фамилий шести родных братьев: Петропавловский, Преображенский, Смирнов, Миловидов, Скородумов и Седунов. Поскольку эти фамилии именно выдумывались, они могли образовываться не по правилам образования фамилий. Например, вздумав образовать фамилию от слова бронза, в семинарии давали фамилию Бронзов, хотя по правилам, от клички Бронза должна была получиться фамилия Бронзин (как я уже писала, ответ на вопрос "ты чей?"). Также известны семинарские фамилии Наградов, Пальмов, Розов, Тайнов.

И среди священников, и среди тех, кто получил фамилию в семинарии, были фамилии, образованные от названий всех самых главных праздников: Благовещенский, Богоявленский, Введенский, Воздвиженский, Вознесенский, Воскресенский, Всесвятский, Знаменский, Покровский, Преображенский, Рождественский, Сошественский, Сретенский, Троицкий, Успенский. Фамилия Покровский могла быть дана как в честь праздника "Святого Покрова", так и священнику, служившему в церкви Покрова Святой Богородицы. Часто давалась в духовной среде фамилия Субботин, поскольку несколько суббот в году были днями особого поминовения усопших.

Семинарские фамилии от имен святых или от церкви в честь этого святого: Анненский, Аннинский, Варваринский, Екатеринский, Георгиевский, Саввинский, Косминский, Сергиевский, Андреевский, Ильинский, Николаевский, Дмитриевский, Константиновский, Петрвоский, Зосимовский, Лавровский, Флоровский. Фамилии, сочетающие в себя два крестильных имени связаны со святыми, чьи праздники празднуются во дин и тот же день или с церквями, названными в их честь. Примеры: Борисоглебский, Космодамьянский, Петропавловский.

Фамилии от эпитетов, данных определенным святым: Ареопагитский, Богословский, Дамаскинский, Златоустовский, Иерапольский, Катанский, Коринфский, Магдалинский, Медиоланский, Неаполитеанский, Неаполитанов, Обнорский, Парийский, Персидский, Первозванский, Предтеченский, Радонежский, Фессалоницкий, Победоносцев, Савваитов, Савваитский, Стартилатов, Студитов, Студитский. Фамилия Питовранов возникла в честь пророка Илии, которого "питали враны".

От названий из Ветхого завета произошли фамилии: Авессаломов, Иерихонов, Израилев, Ливанов, Маккавейский, Мельхиседеков, Немвродов, Саульский, Синайский, Содомов, Фараонов, Фаресов. Фамилии от названий из Нового Завета: Вифлеемский, Гефсиманский, Голгофский, Елеонский, Еммауский, Иорданский, Назаретский, Самарянов, Фаворский.

Также семинарскими являются фамилии: Ангелов, Архангельский, Богородицкий, Православлев, Пустынский, Райский, Серафимов, Спасский, Иконостасов, Исполатов, Исполатовский, Кондаков, Крестов, Крестинский, Крестовский, Метаниев, Минеев, Образский, Триодин, Храмов, Агнцов, Вертоградов, Вертоградский, Десницкий, Десницын, Глаголев, Глаголевский, Зерцалов, Златовратский, Извеков, Колесницыын, Новочадов.

Фамилии, так или иначе отражавшие черты характера семинариста, давались в качестве награды или наказания. Богобоязнов, Мягков, Мягкосердов, Долеринский (от лат. - скорбеть), Липеровский (от греч. - печальный), Смелов, Неробеев, Веселов, Веселовский, Смехов, Забавин и их "латинские однофамильцы". Гиляровский, Гиляров и Гилляров образованы от латинского слова hilaris - "веселый". Благовидов, Благонравов, Боагорассудов, Благосклонов, Добровольский, Добролюбов, Громогласов, Златоумов, Любомудров, Миролюбов, Остроумов, Песнопевцев, Простосердов, Славолюбов, Смиренномудренский, Тихомиров, Тихонравов, Велкиов, Глубоковский, Лазурский, Обновленский, Поцелуевский, Чиннов.

Примеры семинарских фамилий: Афинский, Духосошественский, Бриллиантов, Добромыслов, Бенеманский, Кипарисов, Пальмин, Реформатский, Павский, Голубинский, Ключевский, Тихомиров, Мягков, Липеровский (от греческого корня, означающего "печальный").

Самую многочисленную группу семинарских фамилий составляют фамилии "географические". Произведены они, как правило, от имен не епархиальных городов, а населенных пунктов поменьше, потому что в основном учились в семинарии своей епархии. Если семинарская фамилия произведена от названия епархиального города, скорее всего, семинарист приехал из соседней губернии. Например, распространена фамилия Уфимцев, потому что до 1859 года в Уфимской епархии не существовало архиерейской кафедры, поэтому молодые люди уезжали в соседние губернии. Примеры географических семинарских фамилий: Белинский, Великосельский, Высокоостровский, Иловайский, Краснопольский, Ламанский, Новгородский, Толгский, Шавельский. Церковный сторож, отправляя сына в духовное училище, мог записать его под фамилией Михайловский в честь помещика Михайлова, который дал на это денег. Примеры таких фамилий: Александровский, Никифоровский, Викторовский, Соколовский, Говоровский, Чернышевский. При этом, фамилия, например, Александровский, могла быть дана в честь благодетеля Александрова, от имени деревни Александровка, в честь святого Александра или церкви, посвященной этому святому. Во всех случаях велика вероятность, что фамилия семинарская.

Иногда в случаях благотворительности семинаристу давалась фамилия самого благодетеля или его фамилия добавлялась. Этим объясняется наличие большого числа фамилий, вторым элементом которых является Платонов. Митрополит Московский Платон Лёвшин в 1789 учредил пять стипендий в Московской духовной академии. Примеры: Гиляров-Платонов, Горский-Платонов, Иваницкий-Платонов, Кудрявцев-Платонов, Побединский-Платонов.

Фамилии, происходящие от церковнославянской официальной формы крестильного имени тоже являются семинарскими. Примеры: Георгиев, Евфимов, Илларионов, Иоаннов, Мефодиев, Мелетиев.

От названий растений образовались семинарские фамилии Гиацинтов, Ландышев, Левкоев, Лилеев, Лилеин, Нарциссов, Розов, Розанов, Туберозов, Фиалков, Фиалковский, Цветков, Цветковский, Абрикоосов, Анчаров, Виноградов, Виноградский, Кедров, Кипарисов, Миндалёв, Миртов, Пальмов, Померанцев, Шафрановский. От названий животных: Голубинский, Орловский, Кенарский, Лебединский, Павский, Барсов, Пантеровский, Зверев. От названий минералов: Аметистов, Бриллиантов, Кораллов, Кристалевский, Маргаритов, Смарагдов. От названий природных явлений: Северов, Востоков, Югов, Западов, Северовостоков, Закатов, Ветринский, Горизонтов, Небосклонов, Зарницкий, Зефиров, Источников, Ключевский, Криницкий, Месяцев, Солнцев, Эфиров.

Все эти фамилии могли быть переведены на латинский и греческий. Все все равно не перечислю, буду писать пока не надоест. Альбов, Альбовский, Альицкий, Грандилевский, Майорский, Минорский, Робустов, Формозов, Лаборинский, Мелиоранский, Моригеровский, Преферансов, Фруентов, Бальбуциновский, Деплоранский, Туторский, Ампелогов, Лофицкий, Либеров, Сацердотов…

В общем, скажу я вам так. Если у вас странная фамилия, найдите в библиотеке книгу Б.О.Унбегауна "Русские фамилии", там в конце есть алфавитный указатель, а внутри - объяснение. Возможно, вы узнаете, что ваша фамилия значит. Если у вас не странная, а наоборот очень понятная фамилия, она все равно весьма вероятно окажется семинарской. Семинарской может оказаться даже фамилия, явно образованная от имени. Может быть, именно факт существования семинарских фамилий породил такое безумное разнообразие фамилий в России. В принципе, существуют все фамилии, какие только можно и даже невозможно выдумать. Существовали семинарские фамилии даже от языческих богов: Аврорин, Аполонский, Афродитин, Бахусов, Дианин, Изидин, Озирисов и т.д. Даже фамилии от иностранных имен и слов могли быть даны в семинарии: Бюффонов, Оссианов, Сорбонский, Альфонсов. Феноменовы были, Экспериментовы… Читайте Унбегауна. Если хотите припасть, так сказать, к источнику, почитайте "Епархиальные ведомости", они есть в Исторической библиотеке, там масса странных фамилий…

А уж что происходило с фамилиями после революции! Фамилии меняли по разнообразным причинам. Масса революционных псевдонимов стали использоваться как фамилии и дальше перешли уже детям. Многие меняли фамилии из идеологических и конъюнктурных соображений. В некоторых фамилиях паспортистка по ошибке (или по убедительной просьбе) меняла букву, и дальше фамилия шла уже в искаженном виде. Итак, отсюда мораль. Выдвинуть предположение о том, что значит фамилия, достаточно легко, многие этим балуются. То есть, смотрите на корень фамилии, находите в словаре Даля или каком-то другом словаре подходящее слово и строите теории. Ваши теории будут выглядеть правдоподобно, но, вполне вероятно, не будут иметь никакого отношения к действительности.

Чтобы точно узнать, что значит фамилия, надо изучать историю семьи и населенного пункта, откуда она произошла. Изучать крестьянскую фамилию - ничуть не легче, чем собственное родословное древо. Даже сложнее. Прежде всего, необходимо иметь данные за несколько сот лет. Только тогда можно делать какие-либо выводы. Методику изучения крестьянских фамилий разработал и активно применяет Максим Оленев. Он говорит, что выяснить нужно следующее:

1) Есть ли документально подтвержденные факты образования фамилии от прозвища предка?

 

2) Остались ли на то письменные свидетельства (воспоминания старожилов, ссылки в источниках и т.п.)? Или гипотеза родилась потому, что каком-то разговорнике удалось отыскать похожее слово?

 

3) Возможна ли связь фамилии с местным наречием (происхождение от нерусского слова)? Как далеко, на каком расстоянии от этой деревни проживало местное население? Проживают ли они здесь сейчас? Когда они ушли, ассимилировались?

 

4) Когда и кем основана деревня (когда встречается в источниках первое упоминание о ней)?

 

5) Какие национальности проживали в деревне и соседних деревнях?

 

6) Когда именно в деревне зафиксирована, упоминается фамилия? Встречается ли эта фамилия (прозвище) в источниках XVII столетия по этой местности в близлежащих селениях?

 

7) Одна ли фамилия распространена в деревне? Какие еще там были фамилии и прозвища? Каково их происхождение? Придется изучить массу документов, чтобы выяснить, когда (в каком году) люди в этой деревне стали писаться "с фамилией". Может быть, придется выписать всех жителей деревни, чтобы составить полное родословное древо.

Если абсолютное большинство фамилий однотины, а изучаемая ни на какие другие непохожа, то при отсутствии предков остается только изучить всю географию своей фамилии и искать следы переезда из мест ее распространения в местность вами изучаемую. Прямой, хотя и трудоемкий способ - искать свою фамилию в Книгах Памяти, в которых указано место рождения погибших. Разумеется, если вы исследуете крестьянскую фамилию, город, как место рождения вам не подходит, как место сосредоточения населения с разных концов региона. Можно подойти с другой стороны - установить, какие еще имения принадлежали владельцу того, которое вы исследуете. Не исключено, что крестьяне были переведены из одной его деревни в другую. Сведения эти доступны. Для подготовки крестьянской реформы 1861 г. были собраны и изданы статистические материалы "Приложения к трудам редакционных комиссий для составления Уложения о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости". [Приложения к трудам редакционных комиссий для составления Уложения о крестьянах. СПб, 1860. ТТ. I-IV, VI.] Эти материалы общедоступны и находятся, в частности, в Государственной публичной исторической библиотеке России в Москве (ГПИБ). В "Приложениях…" перечислены имения (села, деревни, волости с населением свыше 100 душ) с указанием их владельцев по данным последней X ревизии (1858). Данные сгруппированы по алфавиту: губернии, внутри губерний по уезду. Внутри уезда помещики не всегда перечислены по алфавитному принципу. Приводятся также данные о количестве крестьянских дворов в имениях, душ, десятин земли (удобной и неудобной для землепользования), величине оброка и прочие повинности крестьян. Не обращаясь сразу к архивным данным, можно установить фамилию помещика того села или деревни, где проживали предки.

Чтобы точно анализировать данные географии, можно обзвонить всех носителей вашей фамилии и узнать, откуда их предки были родом. Тогда сложится определенная картина: столько-то из такого села, столько-то из такого. Естественно, многие уверены, что их предки жили в каком-то городе постоянно, но если они помнят свое родство только на 2-3 восходящих поколения, это ни о чем не говорит. Отсюда мораль. Если не удается изучить историю своего рода нормальным путем, остается только заняться изучением географии и происхождения своей фамилии. Но это потом, начинать надо с начала.

Попытка изучить всю информацию по своей фамилии разумна только в одном случае - если вы ставите перед собой грандиозную задачу изучить всех однофамильцев, связаться с ними и построить несколько генеалогических древ для всех ее носителей. Это задача почти невыполнимая, хотя, не исключено, вы найдете среди однофамильцев и добровольных помощников. Если ваша фамилия Иванов или Смирнов - дело почти безнадежное, хотя массу новых интересных знакомств вы имеете шанс завести и в этом случае.

Если вы просто хотите исследовать свою родословную - переходите обычным порядком от поколения к поколению вглубь истории и не отвлекайтесь. А если выбираете эту многотрудную дорогу, то желаем удачи. Поскольку одному это делать сложно, попытайтесь привлечь к этому занятию однофамильцев, образовать фамильный клуб.

Людмила Бирюкова, ведущая сайта "Всероссийское генеалогическое древо" http://www.vgd.ru

К вопросу об истории возникновения креста

Схватив однажды, они проволокли этот символ сквозь тьму веков. Щетинясь с куполов в небо, коренясь в изголовье чьего-то праха, болтаясь персональной голгофой на миллионах жаждущих спасения и благодати шей, две схлестнувшиеся линии воспринимаются не иначе как исконный символ известно чьей веры. Церковь получила на этот знак своеобразную негласную монополию (осталось только официально зарегистрировать как собственный трэйд-марк).

Однако, может ли этот символ называться действительно христианским по определению? Полагаю, многие считают что крест, как священный, наделенный силой знак, был порождением христианской веры и использовался ее приверженцами с самого начала. Святой отец может часами повествовать о великом значении креста для ищущих дорогу на небо, однако промолчит об истории возникновения и принятия сего символа веры христианами. Прошлое надежно утоптано в пыль...  

  Между тем крест действительно с древнейших времен являлся сакральным символом, однако силу свою он обрел вовсе не после того, как состоялась, очевидно, самая знаменитая  в мире казнь.

Возникновение образа креста относится к неолиту, хотя отдельные элементы этой фигуры возникали еще в верхнем палеолите. Этот символ имеет самое прямое отношение к солнечным культам. Тогда он символизировал вовсе не некую сомнительную жертву, о которой собственно, никто не просил. Две скрещенные линии - как символ огня земного, рождаемого трением двух деревянных палок, и крест в круге - огонь небесный. Уже тогда  крест занял важное место в символике европейско-азиатского культурного круга, а также был известен как символ в Австралии, Океании, доколумбовой Америки.

Крест веками считался священным символом в Индии среди нехристианского народа, будучи эмблемой пылающих палиц бога огня Агни. Крестом помечались кувшины со святой водой из реки Ганг. В любой книге о Египте, где показаны древние памятники или стены древних храмов, можно заметить кресты в виде буквы «Тау». В бронзовом веке, особенно среди галлов, крест крайне часто можно было увидеть на гончарных и ювелирных изделиях, а также на монетах. Крест можно было встретить в Мексике, Перу и Центральной Америке. Там крест служит обозначением четырех ветров, которые приносят дождь. Такая же символика креста и у индейцев из племени дакотов. В Вавилоне крест предавал четыре фазы Луны. В Скандинавии кресты обозначали границы владений, могилы вождей, силу молота Тора.  Женщины Кабула, несмотря на то, что они магометане, татуируют кресты между глазами. На своих лбах татуировали кресты патагонцы. В мексиканском городе Palenque, основанном  за 9 веков до христианской эры, есть языческий храм, именуемый «Храмом Креста». На плите алтаря вырезан крест размером 6,5х11 футов. Изображения креста в круге были найдены на стенах пещеры во французских Пиренеях, служившей жильем для первобытного человека за 10 тысяч лет до «рождества». В шотландском Калланише сохранились композиции, составленные из огромных каменных глыб в форме креста в круге, датированные 20-19 вв. до н. э. Крестообразные эмблемы носили персы во время сражений с Александром Македонским. Весталки языческого Рима носили кресты на цепочках. Много веков тому назад в еще не зараженной христианством Италии крест почитали, как защитника и устанавливали над могилами. В Африке династия Yaricks, установившая царства от Нигера до Нила, имела изображение креста на щитах. Жрецы Изиды носили кресты во время обрядов поклонения. В Александрии крестом был увенчан храм Сераписа. Крестообразную форму имел Храм Сфинкса...

В момент возникновения христианства крест был широко распространенным языческим символом. Ранние же христиане, будучи тогда всего лишь сектой, наоборот избегали пользоваться этим символом. В их обиходе были иные символы - агнец, рыбы, якорь, трезубец. На то время на территории Римской империи был очень распространен культ бога Митры, чьим символом был опять же крест. Для того, чтобы повысить престиж отступнической сектантской христианской церкви, в нее активно вовлекались язычники.

Будучи не в силах искоренить их символику, христиане прибегают к методу, который в будущем будет ими применен еще неоднократно. Этот трюк известен всем - если невозможно уничтожить что-то, нужно перекроить это и назвать своим. Не будучи в состоянии предложить что-то свое собственное убедительное, воруется и присваивается чужое. Так в последствии на месте капищ вырастали церкви, древние праздники вписывались в церковный календарь, древних богов заменяли «святые». Сначала, дабы привлечь в лоно новой веры больше человеков, новообращенным язычникам позволялось носить их привычную старую символику, а со временем крест  утверждается как христи-символ. Противореча своим догматам и правилам христианство, по сути, превратило крест в идола.

Постепенно крест начинает все чаще использоваться уже как якобы один из символов христианской веры. Благо был и повод - форма совпадала с орудием казни всем нынче известного плотника, радевшего за судьбу всего человечества. Хотя греческое слово «stauros», переведенное в новом завете именно как «крест», имеет значение «вертикально стоящий столб» или «бревно». К тому же, на то время для распятия применялись различные орудия: помимо «латинского» креста  -  уже упомянутый обычный столб, кресты в форме букв «Т» и «Х». Но даже если крест на Голгофе имел форму латинского, то чем объяснить тот факт, что, к примеру, католическая энциклопедия насчитывает 40 видов различных крестов как христи-символов? Пусть даже голгофский крест положил начало к его употреблению церковью, но как быть с оставшимися 39-ю? Ответ очевиден - эти древние символы были лицемерно присвоены, дабы обрести контроль над дохристианской традицией.

Весьма сомнительным символом является и вариация креста - распятие. Казалось бы, это уж действительно исконно христианская метка. Однако ранние христиане к распятию относились с явным отвращением, о его изображении и использовании как символа не могло быть и речи. На тот момент распятие воспринималось как орудие пытки и казни, никак иначе. Но, переняв языческий крест, необходимо было придать ему христианские мотивы. Начинается перекраивание. Так как изображать самого распятого запрещалось, первые изображения выглядели так: крест и рядом с ним агнец. Затем агнец стал изображаться на фоне креста. И намного позже появляется фигура на кресте. Сам образ распятия был утвержден церковью только в шестом веке. Тема пригвожденного к дереву бога тоже была перенята из дохристианских времен. К примеру, скандинавский Один несколько дней висел приколотый собственным копьем к мировому древу Иггдрасилль.

...Несколько отклонюсь от темы, но меня весьма позабавила христианская «расшифровка» мастей игральных карт: «крести» или «трефы» - крест, распятие; «пики»/ «вини» - копье римского легионера Лонгина, которым пронзили распятого; «черви» - это губка, пропитанная уксусом, с помощью которой поили мессию; «бубны» - кованые четырехгранные гвозди, использованные при распятии. Сами же карточные игры есть откровенным издевательством над темой распятия. Ну что тут еще скажешь...

По сути, крест был просто украден и присвоен. Из древнего сакрального символа его превратили в клеймо на челе массостада.

СИМВОЛ СМЕРТИ

Несмотря на условно-позитивные значения, которыми обладает крест в различных традициях, две перекрещенные линии одновременно есть  символом Смерти. Именно так он изначально трактовался христианами. С началом крестовых походов он начал ассоциироваться со смертью и у нехристианских народов. Пылающий крест, перенятый  Ку-клукс-кланом у шотландских горцев, стал символом смерти для чернокожих... Крест тесно связан со Смертью в поверьях славян. Поляки верили, что у детей, использовавших крест в качестве игрушки, непременно должны умереть родители.            В Словении существовало поверье, будто человек, нашедший орех, в сердцевине которого "крест", обязательно умрет. У белорусов при гадании о судьбе больного образованный воском крест предвещал смерть. Также считалось, что упавшие крестообразно щепки от горящей лучины являются приметой скорого покойника в доме.  По белорусскому обычаю, крест, что несли перед погребальной процессией, непременно должен быть покрыт холстом, иначе умерший будет ходить на том свете голым.  В некоторых областях Болгарии крест изготавливали одновременно с гробом. Считалось, что на "том свете" крест становится конем, а гроб седлом. На грудь покойнику в Закарпатье клали крест из соломы, который потом заменялся крестом, принесенным из церкви.  Жители этого региона верили, что именно на могильный крест садится душа человека в момент опускания в могилу тела умершего.

 Смерть на кресте: по всей видимости, изобретателями казни распятием являются финикийцы. Затем «изобретение» переняли карфагеняне, а позже - римляне. В Риме и его колониях к распятию приговаривали лишь закоренелых злодеев и изменников - это был самый позорный вид казни. Осужденного сначала бичевали кнутом или свежими прутьями, затем заставляли нести крест к месту казни - обычно это был холм за городом или просто обочина дороги. Крест врывали в землю, осужденного поднимали веревками на перекладину, привязывали к ней, а затем пригвождали руки. Ноги иногда привязывали, иногда пригвождали. Причина смерти зависела от того, перебивали ли жертве голени. Если этого не делали, смерть наступала от обезвоживания организма. При перебитых голенях осужденный умирал от удушья. Так как он не мог опираться на ноги при дыхании межреберные мышцы и мышцы брюшного пресса должны были поднимать еще и вес тела. Естественно, что довольно скоро мышцы уставали, дыхание становилось все более частым, и нарастала дыхательная недостаточность. В нормальных условиях человек делает 16-18 дыхательных движений в минуту. При первой стадии дыхательной недостаточности движения учащаются до 25, при второй - до 30. А при третьей (предсмертной) человек осуществляет до 40 дыхательных движений в минуту. До третьей стадии распятый доходит за 10-12 часов, а физически крепкие люди могут мучиться до нескольких суток. Распятие активно применялось как на Западе, так и на Востоке. После подавления восстания Спартака римляне распяли по обочинам дорог 6 тысяч восставших рабов. Александр Македонский после взятия финикийского города Тира повелел пригвоздить к крестам вдоль берега моря 2 тысячи человек. В Японии в средние века так же обходились с участниками крестьянских восстаний. В 1918 году  после оставления Киева частями Красной Армии, был найден крест, на котором большевики распяли поручика Сорокина. Распятие как вид казни за нарушение мусульманского права до сих пор сохраняется в законодательстве Судана. Правда, распинают уже мертвое тело. http://ukrainica.org.ua/ukr/index/stavrography/683

 По материалам сайта: http://citadel13.narod.ru/

 http://ukrainica.org.ua/ukr/index/stavrography

Ставрографія

Крест

Полумесяц в основании Креста?

Распятие

Символика и таинственное значение православных крестов

Нательные кресты

Типы крестов

Как разобраться в изображениях Креста?

Тайная история креста - Смирнова Инна

История появления креста

Крестик в советскую эпоху

Нательный крестик

История православного креста

Георгиевский крест

Жизнь без Креста – жизнь без надежды

КРЕСТ

Становление христианского искусства

Общие сведения о изучении крестов на Руси

Наша цель - восстановить традиции классической ставрографии

"Нательные православные кресты и иконы"

Крест с полумесяцем: история и духовный смысл

Крест: правда и вымысел

КРЕСТ (символы и знаки)

Символика и таинственное значение православных крестов

Крест цивилизации

Крест православный и католический: разница и сходство

ИСТОРИЯ КРЕСТА ХРИСТОВА

До питання про походження барочних хрестів кінця XVII – XVIII ст

История развития формы креста. Краткий курс православной ставрографии.

Крест

К вопросу об истории возникновения креста

Журнал «Етніка»

Етика - система норм моральної поведінки людини, суспільної чи професійної групи. Eтнос - це соціальне утворення, група людей, яких об'єднує ряд ознак: загальна територія проживання, загальна культура, мова, історія і самосвідомість. Саме за цими найважливішими ознаками можна розрізняти етноси. З давніх-давен автохтонні народи живуть на Землі, що дав їм Господь.  Та завдяки тим чи іншим причинам та історичним подіям, деяка частина населення мігрує у інші країни, залишається на чужій землі.  Ці люди, як правило, не забувають свою Вітчизну і, разом з тим, засвоюють мову та традиції нової культури. В свою чергу, ця культура збагачується культурою переселенців, що прийшли на її землю. «Етніка» (етика і етнос)   науково популярний журнал   у якому  опубліковані результати наукових досліджень в області національних відносин, національних обрядів та звичаїв, національної культури, історії, біології, соціології насамперед різних етносів України.

  Журнал складається з таких розділів:

    Етнопсихологія. Етнопсихологія  вивчає  етнічну свідомість і самосвідомість, національні цінності та   національні мрії.  

  Етнолінгвістика. Етнолінгвістика – це наука про вивчення взаємовідносин культури  та  мови народу. В підрозділі  «Майстерність перекладу» розглядається теорія та практика поетичного й прозового перекладу в український та російській літературі, статті видатних митців про свій досвід в цій галузі. Публікація нових перекладів світової класики на українську та російську мови.   

    Етноархеологія. Етноархеологія - наука про культуру та суспільство, що інтегрує археологічні та етнографічні знання. У етноархеології виділяються основні передумови появи людини сучасного типу. Але етноархеологія, на нашу думку, у майбутньому відокремиться у вітчизняній науці, як окрема наукова дисципліна,  що має у своїй структурі методологію та теорію конструювання історичних моделей минулого (у нашому розумінні - етносоціокультурних систем), історіографію інтеграції археології й етнографії, етноархеологічне джерелознавство, методику конструювання та реконструкції (для більш давніх періодів історії людства) моделей минулого й фактичні (емпіричні) дослідження методами етноархеології соціумів та культур різних історичних епох та їх динаміки.

Робиться спроба виявити організаційну структуру, яка приводить суспільство до стійкого розвитку в умовах постійно змінюючогося зовнішнього і внутрішнього середовища. Для цього коротко розглядаються характерні риси організаційних форм, що передували появи власне суспільства Homo Sapiens 40-35 тис. років тому. (Це стадо архантропів або пітекантропів (1 млн – 100 тис. років тому), та праобщина палеоантропів або неандертальців (100 – 40 тис. років тому). Розглядаються три головні соціальні підрозділи (сім’я, община, плем’я), які створили стійку організаційну структуру суспільства, забезпечили розвиток останнього.

    Етнопедагогіка.

Етнопедагогіка - наука про досвід народів по вихованню підростаючого покоління.

Об'єкт етнопедагогіки - народна педагогіка, яка являє собою сукупність педагогічних відомостей і виховного досвіду, що зберігається в усній народній творчості, звичаї, обряди, традиції та казках.                           

  Етнобіологія. Етнобіологія вивчає взаємовідносини між народами, із далекого минулого в сьогодення.

  Етносоціологія. Етносоціологія виявляє й визначає етнічну самосвідомість народів, тим самим зумовлює їх гармонійне існування й розвиток. Культурно - історична етносоціологія,   дозволяє сказати, що методологія етносоціології переживає своє нове народження, як конкретної осяжної цілісної науки. Науки, яка в майбутньому допоможе Україні йти по шляху від соціалізації культури користі до культури гідності та величі.

 Етнографія. Етнографія вивчає історію народу, яка включає в себе історію його житла, одягу, харчування, родинного укладу. В підрозділі «Костюм, як національна ознака людини» розглядаються особливості традиційного вбрання на етнонаціональну свідомість.

Скарбниця народних мистецтв

Час історичних подій найчастіше визначають за певними ознаками в будівництві, предметах побуту, одягу, тощо. І дійсно, культурне та мистецьке надбання є однією з важливих ознак етапів розвитку суспільства, рівня промислового розвитку, цивілізованості. Таким мистецьким спадком можна вважати предмети побуту (ужитку) або одяг. Їх виготовлення пов'язане з вирощуванням, обробкою  та способами виготовлення сировини, а ще і прикрашенням як одягу так і предметів, що оточували людину, певними малюнками, орнаментами, символікою, які мають особливості місця проживання людей. Виникнення Катеринославу більше пов'язане з розвитком та потребами промисловості регіону. Тому народну мистецьку спадщину можна знайти здебільшого по селах, хуторах. Тут же можна знайти свідчення різних народних ремесел та промислів. Саме на вивчення спадщини народних ремесел спрямовано цей проект. Доцільними можуть бути наступні напрямки роботи: -    вести пошук свідчень, або існування різних народних ремесел в Дніпропетровському регіоні; -    проводити роботу з населенням з метою виявити зразки старовинного одягу (крій, оздоблення вишивкою, тип тканини та інше),  предметів ужитку. Фотографувати, документувати (описувати) їх, щоб при потребі можна було відтворити; -    зберігати та відтворювати історичний одяг та предмети ужиткового призначення. Публікувати матеріали про цікаві знахідки та особливості побуту мешканців нашого регіону; -    створити центр народних мистецтв та ремесел в майстернях якого майстри можуть показати та навчити різним ремеслам всіх бажаючих; -    знайомити  молодь та залучати її до збереження національної культурної спадщини нашого регіону; -    в розділі «Костюм, як національна ознака людини» надавати можливість національним товариствам знайомити суспільство з культурою, традиціями  та особливостями побутового життя своєї нації; -    проводити творчі виставки, майстер-класи з виробами національних товариств, майстрів області та інших регіонів. Цей напрямок роботи з населенням повинен насамперед показати людям, що ми мали високу культуру в народній творчості, яку потрібно збирати, зберегти,  вивчати та передати нащадкам.

Центр національних культур

Мисткиня

Майстри України

Статті

Центр національних культур

Для збереження культурної спадщини різних національностей, що проживають в Дніпропетровській області, насамперед потрібно докласти зусиль для збереження народної української культури та ремесел. Саме через це при центрі повинні існувати майстерні,  в яких зможуть працювати члени національної спілки майстрів народних мистецтв України, та інші знавці народних ремесел. Центр планує проводити майстер-класи силами місцевих  та  запрошених майстрів, зустрічі із митцями, мистецтвознавцями, етнографами, тощо.   Проводити тематичні виставки силами національних товариств, приймати участь у виставках в регіоні, в Україні, за кордоном. Запрошуємо усіх, кому не байдужа ця ідея, долучитися до створення Центру національних культур у м. Дніпропетровськ!  Чекаємо на пропозиції.

Добрий день колеги, однодумці, яким небайдуже майбутнє народної української культурної спадщини.

Вишивка, ткацтво, інші види ручної роботи – важкий фізичний труд, який потребує багато часу. Однак, коли людина прагне виготовити рукотворну річ, вона спроможна подолати труднощі в навчанні та при виконанні роботи.  

На собі я відчула такий відомий феномен як генетична пам’ять. Серед рідних, мистецтвом вишивки (коріння мої з Полтавщини) володіли ті, хто вже пішов із життя. Пізнання мистецтва вишивки, величезне бажання відтворювати старовинні техніки вишивки, дали можливість самостійно осягнути цю майстерність. В творчий біографії мені щастить зустрічатись з «потрібними» людьми, від яких я збагачуюсь секретами майстерності.

Галина Хмель-Дунай, керівник проекту

В Києві, у приміщенні національної спілки майстрів народного мистецтва України, 10 листопада 2011 року відкрилась виставка майстрів з усієї України «Краща робота року 2011». Виставка буде тривати до 10 грудня. На ній представлені роботи з вишивки, ткацтва, різьбярства, розпису, ляльки та інших традиційних українських мистецтв.

3 вересня 2011 року відкрився у Києві «Центр української культури та мистецтв». Центр збудований за підтримки Світлани Долеско – прихильниці українських мистецтв, особливо вишивки, та гобеленів. Центр української культури та мистецтв знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Хорева, 19 (зупинка метро Контрактова площа).

http://ukrainica.org.ua/ukr/skarbnitsa

Про українські імена

Деякі давньослов'янські язичницькі вірування і забобони, пов'язані з вибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатний сербський філолог Вук Караджич в укладеному ним «Сербському словнику...» 1818 р. під словом вук (вовк) написав: «Коли у якої-небудь жінки діти довго не живуть, тоді дитині дають ім'я Вук — вовк (щоб відьми не могли її звести з світу і тому й мені дали таке ім'я)».

Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні слов'янські імена з другим компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, -жир і под.: Всеволод, Володимир, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир і т. п. У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем. У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій . Великою варіативністю у творенні похідних від особових власних імен характеризуються деякі говори сучасної української мови. Наприклад, на Закарпатті жіноче ім'я Ганна має понад 70 розмовних варіантів: Аннуся, Ануша, Аннушка, Ангорка, Анниско, Аннище, Аннуца, Андя, Анніка, Ганя, Ганька, Ганиско, Ганьча, Ганьчуша, Нйзя, Нйця, Онйзя, Онуша тощо. Ім'я Микола побутує на цій же території у таких формах: Миколав, Миколай, Миколайко, Миколаїк, Миколайцьо, Микула, Микулик, Микульцьо, Никола, Никора, Никбцьо, Коця, Кбцьо та ряд інших. За народною традицією, сучасний словник «Власні імена людей» Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківської подає імена Кость, Олекса, Гнат, Панас, Наталка, Одарка та інші як рівноправні офіційні варіанти поряд з іменами Костянтин, Олексій, Ігнат (Ігнатій), Опанас (Афанасій), Наталія, Дарина та інші. Розмовні форми імен лишаються основним джерелом поповнення офіційного іменника і в наш час. Так, до недавнього часу ім'я Леся вживалося лише як пестлива форма повних імен Лариса, Олександра, Олена, але, за вимогами батьків, які хотіли записати ім'я дочки в документах саме в такій формі, ім'я Леся набуло прав повного імені. У згадуваному вище словнику-довіднику ім'я Леся винесено в реєстр з такою позначкою: «скороч. варіант від ряду імен (Лариса, Олександра та ін.), який все частіше фіксують як документальне ім'я на честь української поетеси Лесі Українки». Статусу офіційного набуло в наш час і ймення Олеся, а також паралельні форми чоловічого імені — Олесь, Лесь, що раніше побутували лише як здрібніло-пестливі варіанти повного імені Олександр. На усталення цих імен у ролі офіційних великий вплив мали літературні наймення видатних українських письменників і діячів культури, таких як Лесь Мартович (документальне ім'я та ім'я по батькові Олекса Семенович), Лесь Курбас (Олександр Степанович), Олесь Гончар (Олександр Терентійович). Які ж імена були найпоширенішими серед наших прадідів?

Львівський мовознавець Р. І. Осташ провів дослідження відомих козацьких «Реєстрів», складених після Зборівської угоди 1649 р. і виданих О. Бодянським у 1875 р. «Реєстри» зберігають імена й прізвища (правильніше, «прізвищеві назви», оскільки «прізвище» в сучасному розумінні цього слова — явище пізнішого часу) понад 40 тисяч козаків з Наддніпрянської України. За підрахунками Р. І. Осташа, у «Реєстрах» зафіксовано близько 200 імен. Основне навантаження припадає на 120. За частотою вживання вони розподіляються у такій послідовності. Першість належить двом іменам—Іван (11 % від загальної кількості імен), Василь — 6 %. Далі йде 9 імен, кожне з яких має частотність 2—3 %. Це Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій). Близько 1 % набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин; 0,5 % — Кондрат, Левко, Лук'ян, Марко, Матвій, Микита, Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько (похідне від Яків). Взагалі, у дореволюційний період обряд наречення новонародженого належав церкві. Під час церковного обряду хрещення піп обирав із святців, календарного церковного списку святих, ім'я для новонародженого. Процес наречення дитини не був лише формальним ритуалом, він розглядався як духовне прилучення людини через ім'я до релігії. Ім'я в християнській релігійній традиції виконувало сакральну функцію. Святий, ім’ям якого було наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небесним заступником. У церковних календарях вказувалась і етимологія кожного імені, тому значення їх було загальновідомим. У православних святцях, на відміну від католицьких, на кожен день року припадає, як правило, поминання кількох святих, отже піп мав можливість вибору імені з-поміж кількох. Деякі імена згадувались у святцях неодноразово, іноді понад 10 разів (ім'я Іван поминалось 79 днів на рік, лише в січні були дні Іоанна Предтечі, Іоанна Кушника, Іоанна Златоуста тощо) ', інші ж були рідкісними, екзотичними. Згадаймо в цьому зв'язку історію наречення героїні повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на ЇЇ неслухняного батька й надавав його дітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою». Внаслідок протистояння православної та уніатської церков з'явилося багато біблійних, переважно старозавітних, імен типу Авраам, Веньямін, Герасим, Давид, Дамнян, Инокентій, Єлисей, Иов, Лазарь, Макарій, Назарій, Пантелеймон, Парфеній, Саватій, Самуїл, Серафим, Соломон, Філімбн, Версавія, Гликерія, Діонісія, Єфросінія, Макрина, Рахйля, Ребека, Соломія, Таїса, та ряд інших. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції було ліквідовано церковний список і введено свободу вибору імені. У 20-х роках іменник значно розширився й оновився. Оновлювання здійснювалося за рахунок запозичення західноєвропейських імен, як: Альберт, Артур, Едуард, Еміль, Роберт, Альбіна, Гертруда, Елла, Елеонора, Ельвіра, Емілія, Емма, Жанна та ін.; повернення давніх імен Олег, Ігор, Вячеслав; створення нових, зокрема абревіатур: Владлен (з рос. Владимир Ленин), Кім «Комуністичний Інтернаціонал молоді»; Рем — «революція, електрифікація, машинобудування», Ревмира — (рос. революция мировая), Пятвчет— (рос. пятилетка в четыре года) та ін. У нових іменах знайшли відбиття революційні події, атрибутика революції, настрої масового ентузіазму, сподівань на швидку індустріалізацію країни. Дітей називали такими іменами, як: Революція, Інтернаціонал, Авангард, Геній, Граніт, Іскра, Май, Майя, Воля, Титан, Зоря, Індустрія, Електростанція, Енергія, Електрифікація, Мартен, Трактор і т. п. Щоправда, побутування таких імен не набуло масового характеру, більшість з них не витримала перевірки часом і вже в 30-х роках вони почали щезати. Лишились у вжитку лише деякі з новостворених імен, такі як Вілен, Владлен, Октябрина, Майя та деякі інші. Значно суттєвішими виявилися малопомітні в той час глибинні масові процеси, які відбувались у вживанні імен і які призвели до значної перебудови старого іменника. Уже в 30-ті роки у містах вийшли на перше місце за частотою вживання імена Володимир, Юрій, Ніна, Валентина, Галина, тоді як популярні до революції Іван, Василь, Ганна, Марія з'являлися рідше. У селах цей процес протікав повільніше, але й там у 30-х роках першість зайняли жіночі імена Валентина, Ніна, Галина, Тамара, залишивши далеко позаду Ганну, Марію і Євдокію. У наш час усталився досить постійний і компактний набір імен. Спостерігається, крім того, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплює переважну більшість новонароджених. Так, за підрахунками, проведеними за даними загсів, у м. Ульяновську п'ять найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор) і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 р. хлопчиків та дівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість у 1967 р. і в м. Києві. Всього у 1967 р. в Києві було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п'ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор. Отже, цілком добровільно обираючи ім'я для дитини, ми, не усвідомлюючи цього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити. Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вона охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був багатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали його наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася—Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця. На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну традицію, пов'язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу зберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого — іменем батька. Отже, давши дитині ім'я свого батька чи матері, ми не лише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життя імені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і наші діти.

Українські прізвища

 

Сучасне прізвище, як і повне офіційне найменування людини, що складається з імені, імені по батькові та прізвища,— явище нового часу. У минулі віки єдиних, введених державою норм ідентифікації особи не існувало і в адміністративно-юридичній практиці для позначення людини використовували різноманітні мовні засоби. Вживались одночленні наймення, виражені індивідуальним ім'ям, патронімом або відтопонімічною назвою (Бог-дашко, Миклич, Охлоповський), двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська (Гришко Шульжич, Маско Микитеня), тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом (Максим Харитонович Гаркавий, Лука Григорович Губа) і описові назви (Тимко з Тернополя, Гаврило Маслов зять, Миско трубач пана Черленковского). Формула іменування значною мірою залежала від характеру документа. Найточнішої ідентифікації особи вимагали різного роду юридичні акти — про наслідування майна, дарчі, купчі, розмежувальні грамоти і т. п., тому в цих документах формула іменування людей нерідко була розгорнутою і включала, крім імені, назви за батьком або прізвиська, ще ряд уточнюючих відомостей — про стан, професію, місце проживання, стосунок до інших родичів тощо. Додаткові до індивідуального імені особові назви, зафіксовані в староукраїнських пам'ятках, ще не можна вважати прізвищами в сучасному розумінні цього слова. Вони не мали головної ознаки сучасного прізвища — не були спадковими найменуваннями, які у єдиній незмінній формі переходили від батька до сина. Процес виникнення і усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Найраніше спадкові родові назви виникли в середовищі вищих верств феодального суспільства — князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Уже джерела XVI ст. фіксують такі князівські найменування, як Андрей Михайловича Сангушковичь Каширский. Другу частину цих наймень дослідники кваліфікують як родову прізвищеву назву, тобто вона позначала Андрія Михайловича з роду Сангушковичів каширських. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були наймення, що утворювались від назв населених пунктів за допомогою суфіксів -ський, -цькнй, -зький. Є численні докази того, що назви представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо у XIV—XVI ст., у більшості випадків - це назви за певним населеним пунктом, що був місцем проживання князя і тому вважався центром феодального володіння, а такі назви представників соціальних низів та середніх станів у більшості прямо вказували на місце їхнього походження. Наприклад, князь Порицький (Порицьк — містечко у Володимирському повіті), князь Буремський (Боремель, Боремля - містечко у Дубнівському повіті), пан Ощовський (Ощов - село у Володимирському повіті), князь Дольськнй (Дольськ - село у Ковельському повіті), Охлоповськпй (Охлопов — село у Володимирському повіті). Найменування княжеських родів, утворені від назв вотчин за допомогою суфікса -ський (Волконські, Вяземські, Коломенські, Мещерські, Милославські, Одоєвські, Пожарські, Трубецькі, Хованські та ін.) побутували і у феодальній Росії. Спадкові прізвищеві назви на -ський, похідні від назв населених пунктів, відомі всім слов'янським народам, але особливого поширення набули в Польщі. У середньовічному Королівстві Польському прізвищеві назви на -скі, -цькі були ознакою шляхетного походження і протиставлялись міщанським і «хлопським» особовим найменуванням. Польська аристократія навіть вимагала від уряду офіційної заборони іменуватись прізвищами цього типу нешляхтичам. Соціальне маркованим у минулі епохи був ще один словотвірний тип найменувань, що згодом закріпились як прізвища - прізвищеві назви на -ович, -евич, генетично пов'язані з іменами по батькові. Переважна більшість прізвищ на -ич, -ович, -евич походить від різних форм імені: Андрухович, Антонич, Антонович, Базилевич, Давидович, Дашкевич, Захаркевкч, Зінкевич, Лукашевич, Тишкевич, Федоркевич, Філевич, Якубович та ін., що підтверджує їх безпосередній зв'язок з патронімами. Оскільки імена по батькові цього типу побутували в середовищі шляхти і міщанства, слід припускати, що й у ролі спадкових родових назв найменування на -ович, -евич закріпились насамперед серед привілейованих верств населення. Як показало проведене С. П. Бевзенком дослідження козацьких реєстрів, складених після Зборівської угоди 1649 р., велика кількість прізвищевих назв на -ський, -цький, -зький та -ович, -евич фіксується в реєстрі Київського полку, до якого потрапила значна частина української шляхти та київських міщан зі старокиївською антропонімією. До розряду прізвищ перейшли також патронімічні назви, що належали до народних уснорозмовних форм іменування синів за батьком, зокрема два найпоширеніших типи українських патронімій з суфіксами -енко (-єнко) та -ук (-юк), -чук. Найменування з формантом -енко, що виник шляхом поєднання суфіксів -еня і -ко, мали первісне так зване демінутивне значення, тобто, як і слова на -еня (зайченя, козеня, хлопченя), позначали малих, недорослих істот: бондаренко—первісне «малий бондар, син бондаря», Іваненко—«малий Іван, син Івана». Подібне значення мали й слова з суфіксом -ук (-юк), -чук: баранчук «невеликий баран», ведмедюк і ведмедчук «молодий ведмідь», парубчук «молодий парубок» і т. ін.

Широке побутування в живомовній народній стихії загальних назв недорослих, молодих осіб і синів із суфіксом -енко (-єнко) і -ук (-юк), -чук можна проілюструвати численними прикладами відповідних утворень, похідних від назв осіб за ремеслом, професією і родом діяльності, поданих у словнику української мови за редакцією Б. Д. Грінченка: коваленко «син коваля» і ковальчук з двома значеннями — «син коваля» і «учень коваля»; писаренко «син писаря» і писарчук «син писаря», «молодий писар, канцелярист»; циганенко «син цигана» і циганчук «син цигана», «молодий циган»; бондаренко «син бондаря» і бондарчук «підмайстер бондаря»; маляренко «син художника, маляра» і малярчук «учень художника, маляра», шевченко «син шевця» і шевчук «підмайстер у шезця, учень шевця» та ін. Як бачимо, всі перелічені загальні назви синів і молодих за віком осіб сьогодні широко побутують в українській мові в ролі індивідуальних прізвищ. У пам'ятках XVI ст. патроніми на -енко локалізуються в основному на Брацлавщині, зрідка зустрічаються на Київщині, Житомирщині, в Галичині. У XVII ст. утворення на -енко уже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 р., прізвищеві назви на -енко мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. За підрахунками С. П. Бевзенка, у реєстрі Київського полку найменування на -енко становлять 60 % від усього складу прізвищевих назв. Справедливим слід вважати й висловлене дослідником пояснення такої величезної кількості назв на -енко у основному джерелі української антропонімії XVII ст. тією обставиною, що до реєстрів записувались переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль — Коваленко і т. ін. Зазначений факт свідчить і про те, що прізвищеві форми у XVII ст. ще не мали тієї стабільності, якої вони набули пізніше, зокрема, антропоніми на -енко ще не втратили живого зв'язку із загальними словами, вживаними на позначення синів за батьком. Цей зв'язок простежується навіть у першій половині XIX ст., коли вже розпочалось офіційне впровадження прізвищ серед широких мас населення. Що стосується утворень на -ук (-юк), -чук, то вони зустрічаються в ролі найменувань за батьком уже в джерелах XVI ст. з території західного регіону: Сенко Павлюк, Омельян Менюк, Сава Сниманюк та ін. На інші території такі найменування поширюються у XVII - XVIII ст., представлені вони і в козацьких реєстрах: Федор Гаврук, Пилип Бунчук, Грицько Карасюк та ін. Як і патроніми на -енко, іменування по батькові на -ук (-юк), -чук протягом XIX ст. переходять у розряд спадкових прізвищ. У наш час розглядувані антропонімічні типи належать до найпоширеніших українських прізвищ, що побутують на всій території України, проте мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності. Якщо прізвища на -енко можна вважати основним східноукраїнським типом, то прізвища на -ук (-юк), -чук належать до західноукраїнського типу. З найменуваннями по батькові генетично пов'язані зокрема характерні для західноукраїнського ареалу утворення на -ак (-як), -чак: Андрусяк, Грицак, Юрчак. Ганусяк, Марунчак, Прицак, Собчак, Худяк, Бариляк, Верхоляк та деякі інші типи антропонімів, які сьогодні належать до рідкісних серед українських прізвищ,— утворення на -енок, -онок (Остап Дудиченок, Макарей Борисенок), -еня (Масло Микитеня), -а (-я), -ат(-ят) (Яцько Пахирча, Олекса Занчя), та ін. Серед зазначених типів прізвищ, в тому числі й прізвищ на -енко та -ук(-юк), -чук, абсолютну більшість становлять утворення, що в минулі віки побутували як патроніми, тобто імена по батькові. Від імені матері наймення дітей утворювались дуже рідко, головним чином у тих випадках, коли жінка рано лишалась вдовою і ставала главою сім'ї (поширене прізвище Вдовиченко, Удовиченко). Тому серед основних типів українських прізвищ найменування, похідні від жіночих імен, представлені невеликою кількістю утворень: Ганненко, Катренко, Марусенко, Мотренко, Настенко, Пазенко (від Пазя — здрібніле від Палажка), Улитенко, Явдощенко, Гандзюк, Маланчук, Паращук, Химчук та ін. Дещо вищий процент похідних від жіночих імен виділяється в групі прізвищ на -ак (-як): Ганусяк, Ганущак, Мариняк, Марунчак, Марущак, Марусяк, Настасяк, Паращак, Хим'як і т. ін., що локалізуються у Наддністрянщині. Надзвичайне розмаїття типів українських прізвищ виявляється і у великій групі іменувань, що вказують на ремесло, професію, вид заняття першого носія прізвища. Народні найменування осіб за родом діяльності зберігають, зокрема, такі популярні українські прізвища, як Швець (і похідні від нього Шевченко, Шевчук, Шевців, Шевчишин), Гончар (Гончаренко, Гончарук), Кравець (Кравченко, Кравчук, Кравців), Мельник (Мельниченко, Мельничук), Мірошник (Мірошниченко), Ткач (Ткаченко, Ткачук), Колесник, Колісник (Колесниченко, Колісниченко), Скляр, Шкляр (Скляренко, Склярук, Шкля-рук), Килимник, Шкіряк, Шаповал (Шаповаленко), Шабельник, Гонтар (Гонтаренко, Гонтарук), Дігтяр (Дігтяренко, Дігтярук), Різник (Різниченко, Різничук), Стороженко, Лоцманенко, Чабан (Чабаненко), Пастух (Пастушенко), Чумак, Коновал (Коноваленко, Коновальчук), Гайдай (від «пастух овець», Гайдаєнко, Гайдар, Гайдай), Стадник (Стадниченко, Стадничук), Чередник (Чередниченко), Олійник, Пивовар, Лимар (Лимаренко, Лимарчук), Римар (Римаренко, Римарук), Кухар (Кухаренко, Кухарчук), Табакар та ін. Деякі прізвища походять від жартівливих прізвиськ людей тієї чи іншої професії, ремесла. Просторічними кличками теслярів були первісно прізвища Дубогризенко, Короцюпенко, Корощупенко; мельників — Мукосієнко. Крупидеренко, Жорноклевенко; шевців — Тягнишкіра, Тягнишкура; різників—Козоріз, Козолуп; склярі— Шклобій, кушнірів—Кошкодав, паламарів — Заплюй-свічка тощо. Народні назви співців і музикантів спричинились до появи прізвищ Кобзар, Кобзаренко, Співак, Скрипник, Скрипниченко, Дудик, Дудник, Цимбал, Цимбалюк та ін.; специфічну групу «музикальних» прізвищ становлять утворення на -іст, -ист (-іста, -нста): Басістий, Капеліс-тий, Органістий, Гуслистий, Цимбаліст, Цимбаліста тощо. Церковнослужителі різного рангу представлені в таких прізвищах, як Дяк, Дяченко, Дячук, Попенко, Попик, Паламар, Паламарчук, Паламаренко, Пономар, Пономаренко, Титар, Титаренко, Титарчук, колишнє міське й сільське начальство - у прізвищах Війт, Войтенко, Пустовійт, Комісар, Комісаренко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Гуменний, Гуменюк, Присяжний, Присяжнюк і т. ін. У окрему групу виділяються прізвища, походження яких пов'язане із перебуванням їх перших носіїв у Запорізькій Січі: Запорожець, Запорожченко, Козак, Козачук, Козаченко, Січовик, Кошовий, Хорунжий, Хорунженко, Довбиш, Пушкар, Пушкаренко, Гармаш, Гармащук, Гармашенко та ін. Про часи Гетьманщини нагадують прізвища Гетьман, Сердюк («гетьманський охоронець»), назви народних месників дійшли до нашого часу у прізвищах Гайдамак, Гайдамака, Дейнека, Левенець. Чималу групу становлять антропоніми, похідні від назв осіб за етнічною приналежністю: Литвин, Литвиненко, Литвинчук (литвинами на Україні називали не лише литовців, а й білорусів), Турчин, Турченко, Турченяк, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Лях, Ляшенко, Чех, Чешко, Молдаван (Молдован), Волошин, Татаренко, Татарчук і т. ін. Слід зауважити, що далеко не завжди перший носій такого прізвиська належав до неукраїнського етносу. Досить було кому-небудь пуститися на якийсь час у мандри до іншого краю, щоб після повернення одержати від земляків відповідне прізвисько. Згадаймо, як пояснює своє наймення кобзар з Шевченкової поеми «Гайдамаки»: «Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а люде й звуть Волохом, сам не знаю за що». Прізвисько Москаль могло бути первісне найменуванням росіянина (як у п'єсі І. Котляревського «Москаль-чарівник»), але частіше так називали в народі солдатів, які відслужили в царській армії (порівняймо найменування героя поеми Т. Шевченка «Москалева криниця»). В той же час на інонаціональне походження першого носія могли вказувати такі прізвиська як Німий, Німець (і похідні - Німенко, Німченко, Німчук), оскільки німими в народі називали не тільки людей із вродженим каліцтвом, але й зайшлих іноземців, які говорили незрозумілою мовою (порівняймо етимологічне значення слова «німець», «німота»). Вихідців з інших областей України первісне позначали такі найменування, як Бойко (похідні Бойченко, Бойчук), Волинець, Подолян, Гуцул, Гоцул (похідні Гуцуленко, Гоцуленко), Поліщук, Віштяк ( виштак— прізвисько подільського селянина за те, що, поганяючи коней, кричать «віштя!». У прізвищах може зберігатися пам'ять про давні територіальні назви, що належать далекому минулому. Так, «Реєстри всього війська запорізького неодноразово фіксують прізвищеве найменування Болоховець, генетичне споріднене із назвою давньоруської Болохівської землі, яка зникла з сторінок літописів ще в 1262 р. після драматичної боротьби Данила Галицького з болоховцями. Група прізвищ з суфіксом -ець вказує на вихідців з різних міст України: Богуславець, Бориславець, Батуринець, Гайсинець, Канівець, Козинець, Мглинець, Полтавець, Уманець, Хоролець, Чигринець та ін. Назва мешканців міста Коломиї, відомого багатими соляними промислами, стала загальною назвою добувача або торгівця сіллю (порівняймо у народній пісні «Ой чи ти козак, чи ти чумак, чи ти коломиєць? Передай мені хоть сухарь на гостинець»), яка ввійшла і до українського антропонімікону. Говорячи про походження сучасних українських прізвищ, ке можна оминути й таке важливе їх джерело, як вуличні прізвиська. Генетичний зв'язок із прізвиськом закріпився в самому значенні українського слова «прізвище». Інше походження має російське слово «фамилия», запозичене через польську або німецьку мову з латинського familia — «домочадці, родина». Щоправда, слово «фамилия» почало вживатися лише з часів Петра І, до того друге найменування людини позначали в російській мові словом «прозвище». Прізвиська, в тому числі й спадкові, були невід'ємною рисою сільського народного антропонімікону. Показово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, мають вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців. Паралельне побутування офіційного й вуличного прізвища є як типовою рисою сучасного закарпатського антропонімікону. Отже, на тлі загальноукраїнського антропонімікону офіційні і неофіційні особові найменування не мають відмінностей ні за типами творення, ні за лексичним значенням слів, від яких походять. Слід підкреслити, проте, що в антропонімії одного села кожна з цих двох груп найменувань часом виявляє тенденцію до відособлення, внаслідок чого утворюються дві окремі антропонімічні системи, кожна з яких має свою семантичну й структурну специфіку. Для прикладу можна навести приклад з антропонімії Вінниччини, де поширені такі старожитні прізвища, як: Бондар, Гончарук, Шевчук, Кравчук, Іщук, Попик, Юпик, Сіньковський, Грушковський, Крюковський, Новаковський, і вуличні прізвиська Цар, Голод, Самійло, Півень, Орел, Гусак, Рабець, Бульба. Якщо в групі прізвищ переважають найменування, похідні від назв професій і населених пунктів, то в другій — лексеми на позначення птахів. Різняться вони й у словотворчому плані — прізвища представлені головним чином утвореннями з суфіксами -ук (-чук) і -ський, а прізвиська — безафіксними найменуваннями, утвореними від загальних слів («цар», «голод», «півень» та ін.) лексико-семантичним способом. Прізвища та індивідуальні й колективні прізвиська, які здавна побутують в тому чи іншому селі, нерідко до нашого часу зберігають відомості про історію його заселення. Так, мешканці села Мізяків на Вінниччині мають колективне прізвисько гуцули, яке, імовірно, вказує на те, що першопоселенці його були вихідцями з гірських районів Карпат. Місцевий переказ про заснування села Берізки Кривоозерського району на Миколаївщині запорожцями, які розбрелись степами південної України після розгрому Запорізької Січі у 1775 р., підтверджує найпоширеніше серед старожилів села прізвище Запорожець. Вуличні прізвиська, значна частина яких побутує сьогодні у поважній ролі офіційних прізвищ, належать до найколоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. В них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова. І дійсно, значеннєвий діапазон прізвищ, які походять від вуличних прізвиськ, є надзвичайно широким. Вони могли вказувати на якусь рису зовнішності або вдачі першого носія прізвиська, як наприклад: Безбородько, Білоус, Голобородько, Безух, Безпалько, Бородай, Дзюба, Довгань, Горбаль, Мовчан, Стогній, Шумило, Червонописький (від «червоний писок»), Кривобок, Довгошия, Кирпа, Лисий, Тонконіг, Білоножко, Криворучко, Худаш, Циба, Щербань та ін. Нерідко причиною виникнення вуличних найменувань людини був якийсь недолік у її вимові, звичка часто повторювати одне й те ж слово або вигук тощо. Характерним в цьому плані є, наприклад, походження прізвиська Похвап, яке зустрічається на Черкащині. Мабуть, пояснення слід шукати у тому, що чоловік одержав таке прізвисько через свою звичку говорити «дощ похвапав» замість «дощ покрапав». Певну ваду мовлення відбивала первісне значна частина прізвиськ на -ало типу Цокало, Цикало, Цмокало, Цюкало, Штокало, Шокало, Гакало, і т. п. Специфічне для певної говірки діалектне слово або вигук, незвичний для мешканців сусідніх областей, може спричинитися до виникнення колективного прізвиська, яке поширюється на всіх представників говірки. Так з'явилися, зокрема, відомі колективні назви жителів Карпат - бойки і лемки, перше з яких походить від характерного для місцевого діалекту вигуку бой (бойє) «їй-богу», а друге — від частки лем «лише, тільки». Є група прізвищ, що відображає якусь особливість одягу: Безпояско, Широкопояс, Кривошапка, Рябошапка, Довгопол, Сіроштан, Білоштан; характерну прикмету житла: Безверхий, Заклунний, Новохатський, Острохижа, Кривохижа; особливості розташування житла, садиби: Заболотний, Загребельний, Зарудний, Луговий, Лісовий, Наріжний, Підгорний, Підгайний, Підлужний, Гайовий, Долішній, Нижник, Крайносвіт, Царинний і т. ін. Новоприбулу особу могли прозвати Забродою, Забігою, Зайдою, Заволокою, Придибою, Приходьком, Пришля-ком, Новожилом тощо. Цікаву групу утворюють прізвища, які походять від назв коней та волів, володіння якими було настільки важливою обставиною селянського побуту, що характерне для тварини найменування за мастю чи якоюсь іншою ознакою односельці могли перенести на її господаря. Так виникли прізвища Сивокінь, Білокінь, Чорновіл, Рябовіл, Рябокінь, Чалий (оспіване в народній пісні «Ой був в Січі старий козак, на прозвище Чалий»), Багрій (від багрій «сіробурий віл»), Смаглій (від смаглій «віл майже чорної масті»), Мазій (від мазій «віл попелястого кольору»), Чубрій (від чубрій «віл із жмутиком вовни між рогами»), Гулий («безрогий віл або корова»), Гнідий та ін. Далеко не кожне прізвище легко піддається тепер поясненню навіть у тих випадках, коли основа його прозора. Як пояснити, наприклад, мотиви виникнення таких прізвищ, як Буряк, Куліш, Лобода, Плачинда, Пиріг, Мороз, Стародуб, Качур, Редька, Книш, Цвях, Ковбаса, Король, Апостол, Шелест, Явір, Шабатура та багатьох інших? Можна припускати, що котрийсь із прадідів Тара-пати був неспокійним за вдачею чоловіком (слово «тара-пата» означає «клопоти, неспокій»), Недайкаші чи Недайборща - неподільчивим, а Простибоженко занадто часто повторював слова «прости боже». Проте справжні причини появи цих і багатьох інших прізвищ, в основу яких лягли прізвиська, сьогодні встановити неможливо. Мотиви надання прізвиськ у будь-якому колективі є надзвичайно примхливими. Ось яку історію про походження свого прізвища переповідає, наприклад, колишній запорізький козак: «Я був дуже прудкий і проворний: одного разу, їдучи з Нових Кодаків у Січ, ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я надумав іти просто, але курган був дуже крутий, а трава суха, я послизнувся, упав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. «Коржем, коржем покотився!» закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на прізвисько Коржем. Мій хрещений батько, довідавшись про це, сказав мені: «Нехай буде й Корж». Причини значно ширшого, порівняно з іншими народами, побутування серед українців колоритних прізвищ з виразним гумористичним відтінком у значенні слід шукати в нашій історії. Адже величезна кількість сучасних українських прізвищ кувалась у горнилі Запорізької Січі. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації великого числа козаків. За звичаями Запорізької Січі новоприбулий до війська повинен був прибрати нове прізвисько, під яким його записували до козацьких реєстрів. Під час процедури вибору нового наймення січове товариство мало слушну нагоду повною мірою виявити свою схильність до жарту й дотепу. Ритуал прийняття до війська новоприбулого козака описує Дмитро Яворннцький у праці «Історія запорізьких козаків»: «Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, міняв своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб на Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські люди. Змінивши ім'я й приписавшись до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у присутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу». Породженням відчайдушного й розкутого духу запорізького січового товариства є, очевидно, така своєрідна за значенням сполучуваних основ і за самим способом творення група прізвищ, що не має аналогій в антропонімії інших слов'янських мов, як Затуливітер, Неїжборщ, Недайкаша, Непийвода, Непийпиво, Підкуй-муха, Задерихвіст, Нагнибіда, Убийвовк, Паливода, Перебийніс, Покиньчереда, Прудивус (Прудиус), Роздайбіда, Цідибрага, Куйбіда та ін. Традицію наречення новобранців прізвиськом успадкували від запорізьких козаків учасники гайдамацьких повстань, що знайшло художнє відображення у відомій сцені Шевченкової поеми «Гайдамаки»: «...А як тебе Зовуть? Я не знаю». «Яремою». «А прізвище?» «Прізвища немає!» «Хіба байстрюк? Без прізвища - Запиши, Миколо, У реєстер. Нехай буде... Нехай буде Голий, Так і пиши!» «Ні, погано!» «Ну, хіба Бідою?» «І це не так. Стривай лишень, Пиши Галайдою». У цьому короткому огляді особових найменувань, що стали основою сучасних прізвищ, звичайно, не можна охопити всі типи українських прізвищ -цього величезного за обсягом і надзвичайно розмаїтого за будовою і значенням основ лексичного шару нашої мови. Хочеться лише ще раз підкреслити, що наше прізвище - це не сухий, позбавлений смислу паспортний знак. Це живе слово, пам'ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони складають історію народу. Сьогодні в нашій країні здобувають популярність імена, що ще недавно вважалися застарілими або екзотичними. Імена, розповсюджені ще десять-двадцять років тому, навпаки, утрачають свої позиції в рейтингу популярності.

 

Багато народів світу вірили в магічну силу імені, його нерозривний зв'язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов'яни. Тому часто нарікали дітей назвами звірів — Вовк, Ведмідь, Зубр, вважаючи, що такі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарним ім'ям (Некрас, Поганка, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно не сподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спокої. Деякі давньослов'янські язичницькі вірування і забобони, пов'язані з вибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатний сербський філолог Вук Караджич в укладеному ним «Сербському словнику...» 1818 р. під словом вук (вовк) написав: «Коли у якої-небудь жінки діти довго не живуть, тоді дитині дають ім'я Вук — вовк (щоб відьми не могли її звести з світу і тому й мені дали таке ім'я)». Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні слов'янські імена з другим компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, -жир і под.: Всеволод, Володимир, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир і т. п. У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем. У староукраїнській мові  поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій . Великою варіативністю у творенні похідних від особових власних імен характеризуються деякі говори сучасної української мови. Наприклад, на Закарпатті жіноче ім'я Ганна має понад 70 розмовних варіантів: Аннуся, Ануша, Аннушка, Ангорка, Анниско, Аннище, Аннуца, Андя, Анніка, Ганя, Ганька, Ганиско, Ганьча, Ганьчуша, Нйзя, Нйця, Онйзя, Онуша тощо. Ім'я Микола побутує на цій же території у таких формах: Миколав, Миколай, Миколайко, Миколаїк, Миколайцьо, Микула, Микулик, Микульцьо, Никола, Никора, Никбцьо, Коця, Кбцьо та ряд інших. За народною традицією, сучасний словник «Власні імена людей» Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківської подає імена Кость, Олекса, Гнат, Панас, Наталка, Одарка та інші як рівноправні офіційні варіанти поряд з іменами Костянтин, Олексій, Ігнат (Ігнатій), Опанас (Афанасій), Наталія, Дарина та інші. Розмовні форми імен лишаються основним джерелом поповнення офіційного іменника і в наш час. Так, до недавнього часу ім'я Леся вживалося лише як пестлива форма повних імен Лариса, Олександра, Олена, але, за вимогами батьків, які хотіли записати ім'я дочки в документах саме в такій формі, ім'я Леся набуло прав повного імені. У згадуваному вище словнику-довіднику ім'я Леся винесено в реєстр з такою позначкою: «скороч. варіант від ряду імен (Лариса, Олександра та ін.), який все частіше фіксують як документальне ім'я на честь української поетеси Лесі Українки». Статусу офіційного набуло в наш час і ймення Олеся, а також паралельні форми чоловічого імені — Олесь, Лесь, що раніше побутували лише як здрібніло-пестливі варіанти повного імені Олександр. На усталення цих імен у ролі офіційних великий вплив мали літературні наймення видатних українських письменників і діячів культури, таких як Лесь Мартович (документальне ім'я та ім'я по батькові Олекса Семенович), Лесь Курбас (Олександр Степанович), Олесь Гончар (Олександр Терентійович). Які ж імена були найпоширенішими серед наших прадідів?

Львівський мовознавець Р. І. Осташ провів дослідження відомих козацьких «Реєстрів», складених після Зборівської угоди 1649 р. і виданих О. Бодянським у 1875 р. «Реєстри» зберігають імена й прізвища (правильніше, «прізвищеві назви», оскільки «прізвище» в сучасному розумінні цього слова — явище пізнішого часу) понад 40 тисяч козаків з Наддніпрянської України. За підрахунками Р. І. Осташа, у «Реєстрах» зафіксовано близько 200 імен. Основне навантаження припадає на 120. За частотою вживання вони розподіляються у такій послідовності.

Першість належить двом іменамІван (11 % від заг кількості імен), Василь — 6 %.

Далі йде 9 імен, кожне з яких має частотність 2—3 %. Це Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій). Близько 1 % набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин; 0,5 % — Кондрат, Левко, Лук'ян, Марко, Матвій, Микита, Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько (похідне від Яків). Взагалі, у дореволюційний період обряд наречення новонародженого належав церкві. Під час церковного обряду хрещення піп обирав із святців, календарного церковного списку святих, ім'я для новонародженого. Процес наречення дитини не був лише формальним ритуалом, він розглядався як духовне прилучення людини через ім'я до релігії. Ім'я в християнській релігійній традиції виконувало сакральну функцію. Святий, ім’ям якого було наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небесним заступником. У церковних календарях вказувалась і етимологія кожного імені, тому значення їх було загальновідомим. У православних святцях, на відміну від католицьких, на кожен день року припадає, як правило, поминання кількох святих, отже піп мав можливість вибору імені з-поміж кількох. Деякі імена згадувались у святцях неодноразово, іноді понад 10 разів (ім'я Іван поминалось 79 днів на рік, лише в січні були дні Иоанна Предтечи, Иоанна Кушника, Иоанна Златоуста тощо) ', інші ж були рідкісними, екзотичними. Згадаймо в цьому зв'язку історію наречення героїні повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на ЇЇ неслухняного батька й надавав його дітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою». Внаслідок протистояння православної та уніатської церков з'явилося багато біблійних, переважно старозавітних, імен типу Авраам, Веньямін, Герасим, Давид, Дамнян, Инокентій, Єлисей, Иов, Лазарь, Макарій, Назарій, Пантелеймон, Парфеній, Саватій, Самуїл,  Серафим, Соломон, Філімбн, Версавія, Гликерія, Діонісія, Єфросінія, Макрина, Рахйля, Ребека, Соломія, Таїса, та ряд інших. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції було ліквідовано церковний список і введено свободу вибору імені. У 20-х роках іменник значно розширився й оновився. Оновлювання здійснювалося за рахунок запозичення західноєвропейських імен, як: Альберт, Артур, Едуард, Еміль, Роберт, Альбіна, Гертруда, Елла, Елеонора, Ельвіра, Емілія, Емма, Жанна та ін.; повернення давніх імен Олег, Ігор, Вячеслав; створення нових, зокрема абревіатур: Владлен (з рос. Владимир Ленин), Кім «Комуністичний Інтернаціонал молоді»; Рем — «революція, електрифікація, машинобудування», Ревмира — (рос. революция мировая), Пятвчет— (рос. пятилетка в четыре года) та ін. У нових іменах знайшли відбиття революційні події, атрибутика революції, настрої масового ентузіазму, сподівань на швидку індустріалізацію країни. Дітей називали такими іменами, як: Революція, Інтернаціонал, Авангард, Геній, Граніт, Іскра, Май, Майя, Воля, Титан, Зоря, Індустрія, Електростанція, Енергія, Електрифікація, Мартен, Трактор і т. п. Щоправда, побутування таких імен не набуло масового характеру, більшість з них не витримала перевірки часом і вже в 30-х роках вони почали щезати. Лишились у вжитку лише деякі з новостворених імен, такі як Вілен, Владлен, Октябрина, Майя та деякі інші. Значно суттєвішими виявилися малопомітні в той час глибинні масові процеси, які відбувались у вживанні імен і які призвели до значної перебудови старого іменника. Уже в 30-ті роки у містах вийшли на перше місце за частотою вживання імена Володимир, Юрій, Ніна, Валентина, Галина, тоді як популярні до революції Іван, Василь, Ганна, Марія з'являлися рідше. У селах цей процес протікав повільніше, але й там у 30-х роках першість зайняли жіночі імена Валентина, Ніна, Галина, Тамара, залишивши далеко позаду Ганну, Марію і Євдокію. У наш час усталився досить постійний і компактний набір імен. Спостерігається, крім того, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплює переважну більшість новонароджених. Так, за підрахунками, проведеними за даними загсів, у м. Ульяновську п'ять найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор) і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 р. хлопчиків та дівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість у 1967 р. і в м. Києві. Всього у 1967 р. в Києві було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п'ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор. Отже, цілком добровільно обираючи ім'я для дитини, ми, не усвідомлюючи цього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити. Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вона охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був багатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали його наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася—Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця. На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну традицію, пов'язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу зберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого — іменем батька. Отже, давши дитині ім'я свого батька чи матері, ми не лише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життя імені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і наші діти.

Розглянемо найбільш поширені українські імена.

Анатолій. Чоловіче грецьке ім'я, що означає - східний, житель східної країни Анатолії. Друге значення цього імені - схід сонця. Андрій. Чоловіче грецьке ім'я, що в перекладі з грецької мови означає - чоловік, мужній хоробрий. Антон. За однією з версій ім'я походить від римського родового імені Antonius. За другою версією, не такою поширеною, як перша, ім'я Антон від грецького anthos, що означає квіток. І третє тлумачення імені Антон - грецьке ім'я, що означає "той, хто вступає в бій", "змагається в силі". Артем. Ім'я походить від від назви грецької богині Артемиди. Артемида в грецької міфології богиня полювання. Валентин. Чоловіче ім'я, яке утворене від латинського слова "val" - здоровий. Означає здоровий, сильний, міцний. Валерій. Чоловіче римське родове ім'я Valerius. Походить від латинського слова "valere", що в перекладі з латинської означає бути здоровим, тобто здоровий, сильний. Василь. Стародавнє слов'янське чоловіче ім'я, що означає – селянин (весь - село), намісник; Василь - прояв Бога Місяця, який уособлює прошарок селян і на людиноподібних стелах позначає черево. Віктор. Чоловіче ім'я, що в перекладі з латинської мови слова victor означає переможець. Вікторія. Жіноче ім'я, що в перекладі з латинської мови слова victoria означає перемога. Віра. Стародавнє слов'янське жіноче ім'я, що походить – від “віра”; вірна, правдива Віталій. Походить від латинського слова vita, що означає життя. Або від слова vitalis - жіттєвий. Володимир. Стародавнє слов'янське чоловіче ім'я Володимъръ. Ім'я складається з двох слів влад - влада, володіти, та слова мир - мирний, мир. Означає володар світу (громади); владою великий. Влас. Стародавнє слов'янське чоловіче ім'я, яке утворилось від імені слов'янського бога Волоса/Велеса. В слов'янськ міфології Велес покровитель домашньої худоби. Існує ще одна версія виникнення імені Влас, згідно якої ім'я грецького походження – від слова blasios - простий, грубий. Вячеслав. Стародавнє слов'янське чоловіче ім'я. Ім'я означає найславніший, самий славний. Геннадій. Ім'я походить від грецького слова gennadas - шляхетний. Георгій. Ім'я походить від грецького слова georgos - землероб, фермер. Григорій. Латинське ім'я Gregorius, яке в свою чергу походить від більш пізнішого грецького імені Γρηγοριος (Gregorios) утворилось від грецького слова γρηγορος (gregoros) , що означає - бодрствующий, уважний. Дар'я. Стародавнє персидськє, жіночій варіант ім'я чоловічого імені Дарій В оригинале Дараявауш. От слов "дара" - обладающий, "вауш" - добрый, благой. Означає переможниця. Дмитро. Ім'я походить від грецького імені Demetrios тобто той, що належить міфічній богині Demeter. В античній міфології: Деметра - богиня родючості та землеробства. Євдокія. Українське, російське та білоруське жіноче ім'я - варіант чоловічого імені грецького походженя. Римська форма чоловічого, грецького імені Eudokia, що означає "напевно добрий", "здається добрий" від слів eu - добро, та dokein - напевно, здається. Іван, Іоанн. Слов'янська форма чоловічого, біблейського ім'я Іоханан, що з єврейської мови означає - дарунок Б-га, Б-г милує. У християнському світі це ім'я стало найпоширенішим на честь біблейського пророка Іоанна Хрестителя. Існує ще одна маловідома й непоширена версія походження імені Іван. Версія про слов'янське походження, згідно якої ім'я Іван означає – життєвий; благородний. Від слів Ява - світ життя; Іва (золота верба) - в слов'янській міфології дерево життя та частини “ган” - народження. Ігнат. Українське, російське та білоруське християнське, чоловіче ім'я, яке походить від римського родового імені Egnatius, що можливо означає "вогонь". Ірина. Ірина – згідно східнослов'янській міфологігії ім'я означає: та, ща присвячена Ірію (раю) - країна, куди відлітають птахи і душі предків, згідно східнослов'янської міфології. Йосип. Єврейське стародавнє, чоловіче, біблейське ім'я, яке попало в українську мову з латинської та грецької мови, разом з Християнством. Йосип є українською формою єврейського імені Yoseph. З єврейської ім'я Yoseph означає він добавить, звеличить. За Біблеєю Йосип був одинадцятим сином Якова, пробатьком одного з колен Ізраїлю, був сновидцєм. Улублений син свого батька, за що його старши брати й продали в рабство в Єгипт. Ім'я Йосип мав також прийомний батько Ісуса, муж Марії. Карл. Германське та скандинавське чоловіче ім'я, яке утворилось від старогерманського слова, яке означало чоловік. Костянтин. Українська форма римського чоловічого імені Constantinus, яке походить від латинського слова constans, означає "постійний, незмінний або стійкий". В світовій історії Константин Великий - перший з римських імператорів, який прийняв християнство. Він переніс столицю імперії з Риму у Візантію, перейменував на Константинопіль (Constantinople) зараз Станбул (Istanbul) столоця Турції. Леонід. Чоловіче грецьке ім'я, що означає син лева, або подібний до лева. Любов. Стародавнє слов'янське жіноче ім'я, яке означає коханна, любима, любов. Воно доволі поширено серед східнослов'янських народів: білорусів, росіян, українців. І не дивлячись на своє стародавнє походження і великий вік багато батьків обирають ім'я Любов для своїх доньок. Людмила. Стародавнє слов'янське жіноче ім'я, яке походить від чоловічого ім'я Людмил - приємний, милий людям. Марина. Означає водяна, морська; уособлення жіночої сутності. Жіноча пара Купалі. Мєєр. Ім'я Мєєр є одним з варіантом єврейського імені Мєір яке означає - той, хто випромінює світло. Як правило таке ім'я батькі давали дитині якщо вона народилась в дні єврейського свята "Ханукі". Таке ім'я давали здебільшого в релегійних єврейських родинах. Микола. Я важаю що ім'я Микола походить від стародавнього єврейського імені Mika'el яке означає - рівний Б-гу, а не від російського імені Ніколай. Саме так важає більшість, і офіційно принято при перекладах імені Ніколай. Надія. Стародавнє слов'янське, жіноче ім'я, яке означає – надійна, міцна, добросовісна. Наталля, Наталія. Жіноче ім'я, що в перекладі з латинської мови перекладається як природна (рідна). Мікола. Грецьке власне ім'я Nikolaos, від грецьких слів nikё що означає перемога та laos - народ, тобто переможець народів. Ніколай є російський варіант цього імені. Олег. Чоловіче ім'я скандинавського походження. В угоді між Руським князівством та Візантією, яка була укладена 911 року є перелік імен - послів князя Олега. Дослідувачі дійшли висновку, що за особливостю написання та мовлення (а також тому, що деякі імена з "посольского" списку угоди зустрічаються тількі в стародавному норвежському ономастиконі) були за національністю норвежцями. Такий висновок є на підтримку гіпотезі, згідно якій Олег - норвежський родич другої жини Рюріка або в загалі герой сагі "Одд Стріла". Основна маса дослідувачів відносять ім'я Олег до скандинавського helg або helgi та перекладають як "святий" та "вєщий". На користь цієї гіпотизі грає й те, що слова "святий" та "вєщий" в староруських лєтопісях близьки за суттю поняття. Однак інші стверджують, що первинний смисл - смисл Стародавньої Руси helg або helgi означало "процвітаючий" і тількі потім набуло нині прийняте значення. Олександр. Український варіант чоловічого імені Алєксандр, яке походить від грецького імені Αλεξανδρος (Алєксандрос), що в перекладі з грецької означає "захісник" від грецьких слів αλεξω (alexo) "захищати, обороняти" та слова ανηρ (aner) "людина" (у родовому відмінку ανδρος (andros)). Це ім'я стало пошерене в всьому світові завдяки великому завойовнику Олександру Македонському. Олексій. Чоловіче українське ім'я, варіант грецького імені Αλεξιος (Alexios), що означає "захісник", "спаситель" або "рятівник", походить від грецького слова αλεξω (alexo) "захищати, рятувати". Ольга. Жіноче скандинавське ім'я, що означає свята, походить з чоловічого імені Олег. Павло. Чоловіче ім'я, що в перекладі з латинської мови означає малий. Палажка. Стародавнє слов'янське, жіноче ім'я, яке означає – яка народжує. Утворилось від слова 'пологи'. Пелагія. Жіноче ім'я, яке було поширено в Греції, Польщі, Україні, Росії. Є жіночою формою латинозованого грецького ім'я Pelagius, яке в свою чергу походить від грецького ім'я Pelagios. З грецької мови pelagos - означає море. В сучасній Україні таким іменем вже мало кого називають, здебільшого воно зустрічається у жінок похилого віку. Петро. Чоловіче біблейське ім'я, що в перекладі з латинської мови означає камінь. Ім'я з'явилось завдяки Ісусу Христу, Який назвав так одного зі своїх учнів - Симона, сина Йонина, в майбутньому канонизований християнами святом Апостолом, томущо йому було відкрито, що Ісус Христос Син Б-га. Ім'я Симонові було дане єврейською мовою - Кифа, яке з єврейської перекладається як "скала", "твердиня" або камінь. Потім нове ім'я Симона було перекладено латинською мовою як Петро тобто камінь. Зараз іменем Петро називають багатьох людей, які живуть на всіх континентах земної кулі.(*Євангелія від Св. Матвія 16:16-18) Світлана. Стародавнє слов'янське, жіноче ім'я, яке означає – світла Семен. Чоловіче ім'я, що в перекладі з латинської мови означає малий. Сергій. Ім'я походить від римського родового імені Sergius, що в перекладі "високий, вельмишановний", за іншою версією з латинської воно можливо означало 'слуга'. Окрім латинської версії, існує ще одна, про невідоме етруське походження. Сучасний російський варіант імені - Сергєй (Сергей). В давнину використовувалося саме ім'я Сергій, як у росіян, білорусів так і в українців, це старослов'янська форма імені. Священослужителі Православної церкви російського та українського патріархату використовують стару старослов'янську форму імені Сергій. Хоча серед українців в давнину воно було не таке поширене. Симон. Стародавнє біблейське, єврейське ім'я - Шимон. Буквально означає - Б-г почув. Тадей. Українська форма новозаповітного чоловічого імені Thaddeus. Яке можливо означає з арамейської - сердце. Так звали одного з дванадцаті учнів Великого Вчителя Ісуса з Назарету. Тетяна. Тетяна – татова дочка (від “татунь” – батько). Стародавнє слов'янське, жіноче ім'я. Хаврон'я. Слов'янська скривлина форма жіночого імені Февронія. Що стосується етимології цієї слов'янської форми імені то вона дуже цікава. В російській мові 'хаврон'я', 'ховря' означає свиня, і застосовується в мові як образливе слово. Інше значення слова 'ховра' це неряха. Ханна. Стародавнє біблейське, жіноче єврейське ім'я Хана з одною літерою 'н', означає милість, благодать. В Біблії зустрічаються три жінки, які носили ім'я Хана, перша - правидниця, мати пророка Самуїла. Яків. Чоловіче устаріле ім'я. Українська форма стародавнього біблейського, єврейського ім'я Yaakov. Буквально означає - п'ятка. У переносному значені - другий за народженням з двох братів близнюків, що з'явився "по п'ятах" за першим. Сьогодні в Україні дозволено називати маляти подвійними іменами. Звичайно, це звучить, як мінімум, гордо (а частіше - просто довго). Але не варто забувати, що в нашій країні поки прийнято звертатися до людини по імені - прізвищу, і Марія-Елизабет Іванівна звучить, щонайменше, дивно. Більш того, дівчинка з таким ім'ям рано або пізно вийде заміж, а традиційні українські прізвища іноді досить специфічні. Ізольда-Белла Кочерга - це чи не привід для жартів і глузувань скрізь, де будуть вказуватися ініціали настільки екзотично іменованої дами?

Джерело: aratta-ukraine.com

Перелік старослов’янських імен

ЖІНОЧІ ІМЕНА Бажана, Берегиня, Біловида, Біломира, Білослава, Біляна, Благиня, Благовида, Благовіра, Благовіста, Благослава, Богдана, Боговіра, Боговіста, Богодара, Боголіпа, Боголюба, Богосвята, Богумила, Богумира, Богуслава, Божедана, Божедара, Божемила, Божена, Божиця, Болеслава, Борислава, Боронислава, Братолюба, Братомила, Брячислава, Будана, Будимира, Будислава, Богумила, Ведана, Велимира, Вербава, Верхуслава, Веселина, Веселка, Весна (Веснянка), Вишена, Вишеслава, Вишня, Віра, Віродана, Віродара, Вірослава, Віста (Вістана), Вістуна, Вітана, Влада (Владана), Владислава, Власта, Вогнедара, Вогняна, Волелюба, Володимира, Волошка, Воля, Всеволода, Вселюба, Всемира, Всеслава, В’ячеслава Гаїна, Гатусила, Гарнослава, Голубка, Горигляда, Горислава, Городислава, Гострозора, Градислава, Гранислава, Гремислава Далібора, Дана (Данка), Дарина, Дзвенимира, Дзвенислава, Дзвінка, Діяна, Добринка, Добровіста, Доброгніва, Добролюба, Добромила, Добромира, Доброніга, Доброслава, Долина, Доля, Домаха, Доморада, Дружелюба Жадана, Ждана, Живосила, Живослава, Житомира, Життєлюба Забава, Звенигора, Звенислава, Звонимира, Зірка, Злата, Златомира, Златоуста, Золотодана, Зорегляда, Зореслава, Зорина, Зоря(Зоряна) Казка, Калина, Квітка, Колодара, Красава, Красимира, Красновида, Краснолика, Красуня, Купава Лада, Ладислава, Ладомила, Ладомира, Левина, Лель(Леля), Леся, Либідь, Лілея, Лоліта, Любава, Любаня, Любислава, Любов, Любомила, Любомира, Люборада, Людмила, Людомила, Любослава, Льоля Мавка, Магадара, Маїна, Маківка, Малуня, Малуша, Мальва, Марута, Мая, Медорада, Мечислава, Милана, Милована, Миловида, Милодара, Милослава, Мирана, Миробога, Миролюба, Мирослава, Млада, Мокрина, Мстислава, Мудролюба Надія, Найда, Найдена, Наслава, Немира, Нігослава, Незабудка Огняна, Оримира, Орина, Орислава, Орися, Оріяна (Оріянка), Орогоста, Острозора, Остромира, Осмомисла, Остромова Пава, Палажка, Палазга, Перелюба, Перемила, Перемисла, Півонія, Позвізда, Полеза, Поляна, Потішана, Предслава Рада, Радана, Радимира, Радогоста, Радомира, Радослава, Рідна, Рогволода, Рогніда, Родослава, Рожана, Роксолана, Ромашка, Росава, Росина, Ростислава, Ростичара, Ростуня, Рудана, Ружа, Русана, Русудана, Русява(Русявка), Рута Світана, Світлана, Світовида, Світогора, Світодара, Світозара, Світолика, Світолюба, Світослава, Світояра, Свободана, Святогора, Святолюба, Святослава, Силата, Силолюба, Силослава, Синезора, Синьоока, Сіверина, Слава, Славина, Славолюба, Славомила, Сміяна, Сніжана, Сніжинка, Собіслава, Соловія, Сологуба, Сонцевида, Сонцедара, Сонцелика, Сонцеслава, Ссанимира, Станислава, Судимира, Судислава Татолюба, Твердислава, Твердогоста, Творимира, Творислава, Толигніва, Тонкостана, Трояна Хвала, Хвалибого, Хвалимира, Хвалина, Хорошка, Хорошуня, Хотимра, Хотяна, Хранимира, Худана Цвітана Чайка, Чарівна, Чарівниця, Чаруна, Чеслава Ява, Яворина, Ялина, Ярина, Яромила, Яромира, Ярослава, Ясна, Ясновида, Ясногора, Яснолика, Яснослава ЧОЛОВІЧІ ІМЕНА Бажан, Біловид, Білогост, Біломир, Білослав, Білотур, Білян, Благовид, Благовіст, Благодар, Благодат, Благомир, Благослав, Богдан, Боговір, Боговіст, Богодар, Боголад, Боголіп, Боголюб, Богород , Богосвят, Богумил, Богумир, Богуслав, Бож, Божан, Божедар, Божейко, Божемир, Божен, Божко, Болеслав, Боримир, Боримисл, Борис, Борислав, Боян, Братан, Бративой, Братимир, Братислав, Братко, Братомил, Братослав, Брячислав, Боронислав, Будивид, Будивой, Будимил, Будимир, Будислав, Буймир, Буйтур, Буревій, Буревіст Ведан, Велемир, Велемудр, Велет, Величар, Величко, Вербан, Вернидуб, Вернислав, Веселан, Витомир, Вишата, Вишезор, Вишеслав, Вір, Віродан, Віродар, Вірослав, Віст, Вістан, Вітан, Вітомир, Вітрян, Влад, Владислав, Власт, Вогнедар, Вогнян, Водограй, Водотрав, Воїслав, Волелюб, Володар, Володимир, Володислав, Воля, Воротислав, Вратан, Вратислав, Всевлад, Всеволод, Вселюб, Вселюд, Всеслав, В’ячеслав Гарнослав, Гатусил, Гатуслав, Гладко, Гліб, Годомир, Голубко, Горун, Гордій, Гордислав, Гордогост, Гордодум, Гордомисл, Гордослав, Гордята, Горигляд, Горимисл, Горисвіт, Горислав, Горицвіт, Гостомисл, Гострозір, Гостята, Градимир, Градислав, Гранислав, Грива, Гремислав, Грозан, Громовик, Гуляйвітер, Густомисл Далемил, Далемир, Далібор, Дан, Данило, Данко, Дантур, Дар, Дарій, Дарибог, Даромир, Держикрай, Держислав, Дибач, Дивозір, Дій, Добрибій, Добривод, Добрик, Добрило, Добриня, Добрисвіт, Добровіст, Доброгост, Добродум, Добролик, Добролюб, Добромил, Добромир, Добромисл, Доброслав, Доморад, Домослав, Дорогобуг, Дорогомир, Дорогомисл, Дорогосил, Дорогочин, Дружелюб Жадан, Ждан, Живорід, Живосил, Живослав, Житомир, Життєлюб Збоїслав, Зборислав, Звенигор, Звенимир, Звенислав, Здоровега, Земислав, Злат, Златомир, Златоус, Златодан, Злотан, Злотодан, Зорегляд, Зоремир, Зорепад, Зореслав, Зорян Ізяслав Квітан, Києслав, Кий, Киян, Княжослав, Колодар, Колодій, Косак, Красун, Крилач, Куйбіда, Курило Лад (Ладо), Ладимир, Ладислав, Ладолюб, Ладомир, Лев, Левко, Листвич, Ліпослав, Лоліт, Любим, Любовир, Любодар, Любозар, Любомил, Любомир, Любомисл, Любомудр, Любослав, Людомил, Людомир, Людислав, Лютобор, Лютомисл Магадар, Магамир, Магаслав, Май, Мал, Малик, Маломир, Медомир, Межамир, Мечислав, Мизамир, Милан, Милован, Милодар, Милодух, Милослав, Мир, Миробог, Мирогост, Миролюб, Мирослав, Мовчан, Молибог, Мстибог, Мстивой, Мстислав, Мудролюб Нагнибіда, Надій, Найден, Наслав, Недан, Немир, Непобор, Нігослав Одинець, Орел, Орь (Орій), Оримир, Осмомисл, Острозор, Остромир, Остромов Первушко, Перелюб, Перемил, Перемисл, Пересвіт, Переяслав, Першик, Подолян, Позвізд, Полель, Полян, Пребислав, Предислав, Пугач, Путило, Путята Рава, Рад(Радан), Радечко, Радивой, Радило, Радим, Радимир, Радислав, Радко, Радован, Радогост, Радомир, Радомисл, Радослав, Ратибор, Ратимир, Ратислав, Ревун, Рід, Рогволод, Родан, Родослав, Рожден, Розум, Роксолан, Ростислав, Ростичар, Ростун, Рудан, Рус(Русан), Русудан Сармат, Сварг, Сват, Світ(Світан), Світлан, Ссвітлогор, Світогор, Світовид, Світодар, Світозар, Світокол, Світолик, Світолюб, Світомир, Світослав, Світояр, Свободан, Святовид, Святогор, Святолюб, Святополк, Святослав, Семибор, Семирад, Сердитко, Сила(Силан), Силолюб, Силослав, Синьоок, Скол, Слава, Славобор, Славолюб, Славомир, Славута, Снага, Сніжан, Сновид, Снозір, Собібор, Собімир, Собіслав, Сокіл, Соловей, Сологуб, Сонцевид, Сонцедар, Сонцелик, Спас, Станимир, Станіслав, Стародум, Стожар, Стоймир, Стоян, Судивой, Судимир, Судислав, Сурма Татолюб, Татомир, Твердигост, Твердислав, Творилад, Творимир, Творислав, Тихомир, Тихон, Толигнів, Толислав, Тригост, Троян, Триріг, Тур, Турбог, Турбрід Уличан, Ус Хвала, Хвалибог, Хвалимир, Ходота, Хорив, Хорошко, Хорошун, Хотибор, Хотимир, Хотян, Хранимир, Худан Царко, Цвітан Чара, Чернин, Чеслав, Чесмил, Честислав, Чорновіл, Чорнота, Чорнотур Щастибог, Щастислав, Щедрогост, Щек Юрій

Ява, Явір, Яволод, Яр, Ярило, Яровид, Яровит, Яромил, Яромир, Яромисл, Ярополк, Яросвіт, Ярослав, Ярош, Яртур, Ярчик, Ясен, Ясновид, Ясногор, Яснозір, Яснолик

     Джерело: aratta-ukraine.com

З 2004 року в Україні дозволено давати дітям кілька імен

З першого січня 2004 року, відповідно до змін, внесених до Сімейного кодексу України, батьки мають право давати дитині подвійне ім'я. Кількість слів у імені може бути необмеженим. Однак, малюка дозволяється називати ім'ям, що складається більш ніж з двох слів, якщо це випливає із звичаїв національної меншини, до якої належать мати або батько дитини. Міністр юстиції України Олександр Лавринович повідомив, що, за даними ЗАГСів, сьогодні в Україні відносно рідко зустрічаються подвійні імена і, як правило, їх дають дітям, народженим у шлюбах з іноземцями. Так, у першому півріччі поточного року в Україні були зареєстровані подвійні імена Анна-Аліса, Луай-Тамер та Антоніо-П'єр. Другий "тип" подвійних імен є плодом фантазії батьків - прихильників серіалів, які назвали своїх дочок, наприклад, Елісса-Ракель та Мілана-Расін. У старому Сімейному кодексі, прийнятому ще в СРСР у 1969 році, говорилося, що якщо батьки наполягають на присвоєнні дитині подвійного, пестливо або скороченого імені, то про це робиться позначка у відповідній графі, яка підтверджується підписом одного або обох батьків. Крім того, міністр відзначив зустрічаються курйозні випадки. Так, за його словами, цього року в Краматорську співробітники РАГСу ледве переконали батьків, які хотіли записати ім'я дочки як Рітті-Ребекка, що це те ж саме, що Маша і Марія, повідомили в прес-службі. Серед рідкісних одинарних імен, зареєстрованих в нинішньому році в Україні, Лавринович назвав жіночі імена Белла, Естелла, Віолетта, Уляна, а також чоловічі Дон, Жан, Мойсей.

Джерело: http://media.ukr-info.net

Хто кому який родич?

Назви сімейних зв’язків, або хто з родичів ким доводиться. Чоловік - чоловік по відношенню до жінки, з якою він одружився. Дружина - жінка по відношенню до чоловіка, з яким вона одружилась. Свекор - батько чоловіка. Свекруха - мати чоловіка. Тесть - батько дружини. Теща - мати дружини. Дівер - брат чоловіка. Шуряк - брат дружини. Зовиця - сестра чоловіка. Своячка - сестра дружини. Свояк - чоловік своячки. Зять - чоловік дочки, чоловік сестри, чоловік зовиці. Невістка - дружина брата, дружина сина для його матері, дружина одного брата по відношенню до дружини іншого брата; уживається також замість зовиця, своячка. Сват - батько одного з подружжя по відношенню до батьків іншого. Сваха - мати одного з подружжя по відношенню до батьків іншого. Дід (дідусь) - батько батька або матері. Бабуся (бабця) - мати батька або матері. Двоюрідний дід - дядько батька або матері. Двоюрідна бабуся - тітка батька або матері. Онук (онучка) - син (дочка) дочки або сина по відношенню до діда або бабусі. Відповідно двоюрідний онук (онучка) - син (дочка) племінника або племінниці. Племінник (племінниця, небога) - син (дочка) брата або сестри (рідних, двоюрідних, троюрідних). Відповідно дитина двоюрідного брата (сестри) - двоюрідний племінник, троюрідного брата (сестри) - троюрідний племінник. Онучатий племінник (племінниця) - онук (онучка) брата або сестри. Дядько (дядечко) - брат батька або матері, чоловік тітки. Тітка (тітонька) - сестра батька або матері по відношенню до племінників. Дружина дядька по відношенню до його племінників. Єдиноутробні (брат, сестра) - мають спільну матір. Єдинокровні (брат, сестра) - мають спільного батька, але разних матерів. Зведені (брат, сестра) - брат (сестра) по вітчимові або мачусі. Двоюрідний брат - родич по дідові або бабусі з дітьми їх синів і дочок. Троюрідний брат - син двоюрідного дядька або двоюрідної тітки. Двоюрідна сестра - дочка рідного дядька або рідної тітки. Троюрідна сестра - дочка двоюрідного дядька або двоюрідної тітки. Кум, кума - хрещений батько і мати по відношенню до батьків хрещеника і один до одного. Мачуха - дружина батька по відношенню до його дітей від іншого шлюбу, нерідна мати. Вітчим - чоловік матері по відношенню до її дітей від іншого шлюбу, нерідний батько. Пасинок - нерідний син одного з подружжя, що доводиться рідним іншому. Падчерка - нерідна дочка одного з подружжя, що приходить рідною іншому. Приймальний батько (мати) - що усиновили, удочерили кого-небудь. Приймальний син (дочка) - усиновлені, удочерені кимось. Приймальний зять (примак) - зять, що прийнятий в сім'ю дружини, живе в будинку дружини. Є й інші, більш віддалені ступені спорідненості, про які зазвичай говорять, що це "сьома (десята) вода на киселі". Названі терміни та їх значення приводять словники сучасної літературної мови. Проте далеко не всі ці слова однаково споживані в даний час. Вони зрозумілі людині, але не обов'язково входять в її активний словарний запас. Більш вживаються описові: брат дружини, а не шуряк, дружина брата, а не невістка і т.п. Колись у східних слов'ян термінів спорідненості і властивості було більше. Існували спеціальні слова для позначення "дядько по батькові" - строй і "дядько по матері" - уй (вуй, вой), витиснені згодом загальним дядько. Замість сестрініч, сестрінець, сестріч "племінник по сестрі", синовиця "племінниця по братові" в літературній мові стали уживатися племінник і племінниця.

Хрещені батьки

Ми вже знаємо, що людина стає членом Церкви через Таїнство Хрещення. При хрещенні «новонароджений», окрім нового життя знаходить хрещеного батька і хресну матір. Складно здогадатися, звідки з'явилася ця традиція. Але, не дивлячись на складність, все очевидно. Дивлячись на умови життя перших християн, ми розкриваємо і сторінку історії, яка роз'яснює цей звичай.

Як вже було сказано раніше, християнство поставили поза рамками закону і оголосили шкідливою сектою. У цей період поширення християнства і сильних гонінь хрещення переважно брали дорослі люди. Часто вони набували віру в Христа, дивлячись на інших мучеників. Християнство в гирлі своїй історії поширювалося серед нижчих верств населення. Ці люди були або рабами, або вихователями, або годувальниками. І звичайно, для людей, прив'язаних до дітей, було властиве бажання врятувати маленького чоловічка для блаженного життя. Ці люди ставали ВОСПРИЄМНИКИ для крещаю дітей, і вони брали на себе обов'язок наставляти їх у вірі у міру їхнього дорослішання.

Кладовища України - Пантеони історії

Важко, мабуть, знайти більш давню проблему в історії людства ніж споконвічне «Бути чи не бути». Зрозуміло, що межа між життям і смертю дуже мінлива, але ідучи із життя, людина не зникає безслідно.

Кладовища – вічні оселі мертвих, це правдивий опис життя та діяльності наших попередників, який діагностує стан нашої пам’яті про них. Кожне з багатьох поколінь вклало свій вагомий внесок у величну будову історії людства.

Якщо хочете пізнати рівень духовності народу, відвідайте його кладовища. Доглянуті могили предків, хай навіть і без розкішних меморіальних символів, краще за все засвідчують його мораль і культуру. По суті, народ зберігає свою національну ідентичність доти, доки може вклонятися могилам своїх пращурів, доки є тим історичним коренем, на якому і йде людський родовід.

Культ предків в усі часи шанувався на нашій землі. Вислів О. С. Пушкіна: «Два чувства дивно близки нам, в них обретает сердце пищу, любовь к родному пепелищу, любовь к отеческим гробам» якнайкраще це відображає.

В полум’ї пожеж гинули безцінні пам’ятки минулого, знищувалась людська пам’ять. Особливо руйнівним було XX століття з його революційними перетвореннями, скасуванням «старого світу», періодичною стерилізацією нашої духовної і культурної спадщини.

Хотілося б вірити, що часи, за яких «краще не пам’ятати, ніж пам’ятати», відходять у минуле, і ми згадаємо наших несправедливо скривджених, а то й зовсім забутих пращурів і повернемо їм наші борги.

Тема ця надзвичайно важлива. Практично, без залучення цієї категорії пам’яток, неможливо відтворити об’єктивну історію як кожного населеного пункту, так і України в цілому. Особливий інтерес, становлять історичні поховання: могили видатних діячів культури, науки, держави, церкви, які складають неминущу славу нації. Так, історія людства, окремої країни складається з життєписів конкретних осіб.

Ми прагнемо цим проектом привернути увагу громадян України до історії безцінної культурної спадщини, відкрити нові сторінки вічної пам’яті людства.

 

 

«Інститут Україніки» розпочинає проект «Кладовища України - Пантеони історії» 

Мета проекту - створення єдиного всеукраїнського реєстру старовинних кладовищ XVII - XIX сторіччя.

Вивчення історії кладовищ - це надзвичайно важлива тема, не тільки в меморіальному, але й історико-пізнавальному плані. Практично, без залучення цієї категорії пам'яток, неможливо відтворити об'єктивну історію як кожного населеного пункту, так і України в цілому. Особливий інтерес, природно, становлять так звані історичні поховання — могили видатних діячів культури, науки, держави, церкви, які складають неминущу славу нації. Так, історія людства окремої країни складається з життєписів конкретних осіб. 

Як що у Вас є інформація про старі кладовища, яким загрожує знищення, будь ласка, повідомте або заповніть анкету на нашому сайті. 

В рамках проекту планується проведення семінару «Кладовища України – Пантеони історії»

http://ukrainica.org.ua/ukr/projects/cvintari

Малий словник історії України тлумачить поняття "Державна символіка" як зовнішня атрибутика країни у формі знаків, символів, кольорів, тощо , яка репрезентує національно-державницьку ідею. Державні символи - це умовні знаки державності та суверенітету, частина більш широкого поняття - "атрибути державності". В поняття "атрибути державності" крім таких атрибутів як герб, гімн, прапор, столиця, включають також конституцію, парламент, уряд, законодавство, святкові церемонії та інше. В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Під державними символами України слід розуміти закріплені в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї, що символізують державність України. Державні символи затверджуються Верховною Радою України. Характерними ознаками їх є те, що вони: 1) виражають національний менталітет, національні ідеї політичного чи історичного змісту; 2) мають загальнообов'язковий характер. Основою державних символів є державний суверенітет. Державні символи є складовою частиною більш широкого поняття "державні атрибути", до числа яких входять також столиця держави, офіційна назва держави, державна мова, державна печатка, національні пісні, почесні значки, державні штандарти. Національні символи  - це свідчення високого духу нашого народу, його історичних прагнень, унікальності, своєрідний генетичний код нації. Державна символіка використовується досить широко при проведенні офіційних і урочистих заходів. Сьогодні Державний прапор постійно майорить  на  будинках органів державної влади та місцевого самоврядування, піднімається під час офіційних церемоній, при відкритті міжнародних конференцій, міжнародних спортивних змагань. При цьому всі присутні стоять струнко з рівнянням на прапор. Державний прапор ніколи і ніде не можна використовувати як прикрасу, декорацію.  Під час проведення державних або національних свят дозволяється використовувати барви Державного прапора. Ним не можна салютувати або схиляти перед будь-якою особою або предметом. Державний  прапор, спущений на півдревка (півщогли), означає жалобу. Завдання справжнього громадянина України - знати  і поважати символи своєї держави, свідомо дотримуватися почестей та правил поведінки щодо державних символів в повсякденному житті, під час урочистих і офіційних заходів, не дозволяти глумитися над ними, гордитися незалежною Українською державою. Державний Герб - це закріплений у законодавстві офіційний умовний знак, який через графічне чи кольорове зображення окремих фігур виражає коло певних ідей політичного характеру та символізує суверенітет держави. В Конституції сказано, що великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний герб України). Зображення Державного Герба розміщується на печатках органів державної влади, державного управління, судових органів, грошових знаках і знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ тощо. Державний Гімн - це закріплена в законодавстві країни музично-поетична емблема держави, яка через систему (набір) музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політичного характеру та символізує суверенну державу. Державний Гімн України - це національний гімн на музику М.Вербицького. Державний Гімн як офіційний символ держави виконують під час підняття Державного Прапора, відкриття урочистих засідань, на початку офіційних зустрічей на найвищому рівні, прийняття військової присяги, відкритті спортивних змагань тощо. Слова Гімну затверджуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Державний Прапор - це закріплене в законодавстві офіційне полотнище держави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанням малюнків чи написів) виражено ідеї політичного характеру. Державний Прапор України - стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів: верхня смуга - синього кольору, нижня - жовтого. Співвідношення ширини прапора до його довжини - 2:3. Державний Прапор піднімається на будинках органів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних і консульських представництв України, на прикордонних заставах та митницях, на засобах пересування перших осіб та дипломатичних представників і консулів України, як кормовий прапор на морських суднах України, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань тощо. Публічний глум над державними символами України карається у встановленому законом порядку. Столицею України є місто Київ. Конституція може вказувати на необхідність поважного відношення до державної символіки. Так, публічна напруга над Держаним Прапором, Державним Гербом, Державним Гімном України (пошкодження прапора чи герба, вчинення на них непристойних записів чи малюнків та інші дії) , згідно ст. 338 КК України, тягне кримінальну відповідальність у вигляді штрафу до п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців. Становлення державності потребує належної охорони та захисту державної символіки, що досить важливо і для збереження стабільності конституційного ладу, його захисту, поваги до державних атрибутів.