йцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъчсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсукенгшщзхъфывапролджэячс

Видатні письменники України Біографія та творчий шлях Яцюк.Д.А.

Леся УкраЇнка (Лариса Петрівна Косач) (25.02.1871 - 01.08.1913) Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді – Волинському, тепер Житомирської області в інтелігентній, “літературній “ родині. Їі мати – відома письменниця Олена Пчілка, Батько – юрист, громадський діяч, багато уваги приділяли вихованню дітей (було їх шестеро), їх гуманітарній освіті. Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників виділялась здібністю і працьовитістю.

    Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світукраїнської міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку.В останній рік життя в поемі. “Про велета” Леся Українка згадує:

    Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Вважала навіть, що з неї був би кращий музика, ніж поет. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила прервати це захоплення. З болем прощалася з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі (“До мого фортепіано”). Проте музика зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: “Сім струн”, “Мелодії”, “Ритми”, “Пісні про волю”, “Лісова пісня”… Хвороба спричинилась до того, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному учбовому закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі і різносторонні знання. Особливо добре знала литературу – вітчизняну і світову, володіла класичними і основними європейськими мовами, що дало змогу читати в оригіналі твори багатьох письменників світу, перекладати з грецької, французької, німецької, англійської, італійської, польської мов. Історію так досконало вивчила, що у 18 років написала підручник “Стародавня історія східних народів”. З юних років цікавилась філософією, знайомилась з науковимсоціаліхмом, читала марксистську літературу. Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, в якій зростала, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Великий вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань. Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю і вона написала вірш “Надія” – перший відомий нам твір письменниці. Глибоко вразила Лесю трагічна загибель у каторжанській тюрмі в снігах Забайкалля революційноїнародниці Марії Ковалевської, матері її найбжчої товаришки. У вірші “Віче”, згадуючи свої дитячі забави серед руїн замку Любарта в Луцьку, Леся Українка говорить, що діти “таємні товариства закладали”, співали “червоні пісні”. Відтоді в душі маленької дівчинки – майбутньої великої поетеси – проростали пеоші зерна протесту і непокори, розуміння того, що живе вона “у небезпечний час”, який вимагає “боротись до загину”. Відтоді і на все життя її захоплює герой, який “до землі прибитий списом, шепотів: “Убий не здамся!” (“Мріїї”). Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884р. у львівському журналі “Зоря”, де було надруковано вірші 13-літньої поетеси “Конвалія” і “Сафо”. З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка “На крилах пісень”. З кінця 80-х років Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єднання творчої молоді “Плеяда”, часто буває також на потаємних сходах, де читались і обговорювались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусіїї. Плеядівці намагались працювати для народу. Вони готують популярні видання з історії, географії, перекладають твори російської і зарубіжної літератури, пишуть власні твори. З “Плеядою” пов’язаний початок роботи Лесі Українки – прозаїка. Вона пише оповідання “Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи” , “Метелик” та ін., які публікуються в журналах “Зоря”, “Дзвінок”. Одночасно молода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкоюбув переклад оповідань М. Гоголя “Запропаща грамота” та “Зачароване місце”, який здійснила Леся разом з братом Михайлом (виданий 1885р. у Львові). Та найбільш уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1893 р. у Львові з’явилась українською мовою “Книга пісень” німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки. Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої “була весна, та тільки за вікном”. Пекуче боліла нога, вражена туберкульзом. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у “добровільне вигнання”. Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі “Подорож до моря”. А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його поетичний резонанс “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”, “Іфігенія в Тавріді”. Пізніше Італія, Єгипет. Тут в Криму, 1897р. Леся Українка познайомилась з С. К. Мержинським. Це була надзвичайна людина. Революціонер-романтик, за словами сучасників, він був одним з перших пропагандистів марксизму на Україні та в Білорусії. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішне горіння, глибока інтелегентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. Через сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу “Жизнь”, де публікує літературно-критичні статті – “Малорусские писатели на Буковине”, Заметки о новейшей польской литературе”, “Два направления в новейшей итальянской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. У них “найбільш послідовно представляє в критичному відділі журналу марксистське спрямування думки”. Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона “почаланову мрію життя, вмерла і воскресла”.

Уста говорять: “він навіки згинув!” А серце каже: «ні, він не покинув!»,-

так починається одна з поезій, присвячених Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…» та в багатьох інших. Тим часом слова поетеси ширились по Україні. У статі «Леся Українка» І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини». У 1899р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку. «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902р. Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчістьписьменниці. “Мріє, не зрадь… хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною”, - такими словами зустріла вона час народного повстання. Того року Леся Укоаїнка багато мандрує. У Тбілісі бачила калюжі крові на тротуарах, у Києві – вуличні бої, у Петербурзі була свідком страйку, маніфестацій. У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу, вона написала багато поем, серед яких виділяються “Давня казка”, “Роберт Брюс, король шотландський”, “Віла посестра”, “Ізольда Білорука”. І хоч переважають тут сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного грунту. Незважаючи на “чужі” образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства. Продовжуючи роботу в галузі перекладу, письменниця звертається до драми Гергарта Гауптмана “Ткачі”, з польської на українську мову перекладає вірші Марії Конопницької, з італійської – Ади Негрі. Для російського читача готує і видає в Ростові-на-Дону оповідання Івана Франка “На дне”, “К свету”, “Сам виноват”, “Хороший заработок”. Леся Українка перекладала і дбала про поширення на Україні марксистської і соціалістичної літератури. Стараннями письменниці та її товарищів у Львові вийшла ціла серія політичних брошур, на яких значилось: “Видання групи українських соціал-демократів”. Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починоючи з дитячих літ (“Русалка”) і кінчаючи останніми творами (“Про велета”), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка “Дитячі гри, пісні й казки” (1903), упорядкований збірник “Народні пісні до танцю”(54 тексти). 30 записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка. В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела “тридцятилітню війну”. Поетеса вимушена покинути Україну, холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні і вона оселяється на півдні. Літом жила на Кавказі – в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. “Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, - скаржилась у листі до Бориса Грінченка, - бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції” (12,282). В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою, вона записала:

Хто не жив посеред бурі той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі.

Боротьба і праця. Такий був зміст усього життя Лесі Украінки, життя, гідного подиву і захоплення. І серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка - великий поет України і жінка з трагічною долею. Звістка про смерть славної дочки України глибокою скорботою озвалася в серцях мільйонів людей. Не лише на Україні, але й у петербурзькій, московській пресі, в Грузії і Білорусії, навіть на Далекому Схлді були вміщені некрологи на її смерть. “До нас докотилась сумна чутка, - писали робітники з Миргорода, - що не стало в Житті славної поетеси Лесі Українки. З приводу смерті поетеси ми, робітники, прилучаємо свій жаль до великого смутку неньки України. Спи ж спокійно, наша сестро, ти була людиною і не даремно жила в світі. Твоя муза найшла співчуття і в душі робітника”. Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. Похорон поетеси перетворився у велику народну демонстрацію. Море людей, море квітів, жандарми зрізали червоні стрічки з вікнів, забороняли промови, співи, супроводжували процесію. Але людей прибувало, були й промови, співи. Вітчизна прощалась із своєю дочкою, творчість якої входила в безсмертя.

Шевченко Тарас Григорович

Тарас Григорович Шевченко
Тарас Шевченко, автопортрет 1840-1841 рр.
При народженні:	Тарас Григорович Шевченко
Дата народження:	9 березня 1814(18140309)
Місце народження:	село Моринці, Київська губернія (нині Черкаська область, Україна)
Дата смерті:	10 березня 1861 (47 років)
Місце смерті:	м. Петербург
Мова творів:	українська, російська
Рід діяльності:	художник (живописець, гравер), поет, прозаїк
Роки активності:	1826-1861
Magnum opus:	«Кобзар»
Твори на сайті Ukrcenter.com

Життєвий і творчий шлях

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р, 9 березня 1814 с. Моринці Київської губернії, тепер в Черкаської області — 10 березня 1861 Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик, з точки зору багатьох українців — людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.

Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.

Дитинство і молодість

Народився 25 лютого^[2] (9 березня за новим стилем) 1814 року у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Звенигородського району Черкаської області) в закріпаченій селянській родині Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якімівни Бойко^[3] козацького походження. Згідно з родинними переказами його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь у визвольних війнах і повстаннях, які відбувалися на Україні XVII—XVIII ст. Ці повстання були жорстоко придушені і нормальне суспільне життя у регіоні Черкащини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини на тривалі роки було порушене. Основна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла. Саме такі нелюдські умови стають середовищем для формування сильних і непересічних особистостей, що присвячують життя боротьбі за кращу долю свого народу. Одним з таких людей для українського народу у той важкий час без сумніву став Тарас Шевченко.

Сім’я Тараса на чолі з батьком Григорієм Івановичем Шевченком повернулася до села Кирилівки, Звенигородського повіту, на Київщині, звідки був родом Григорій Іванович^[4]. Дитячі роки Тараса проходять у цьому селі. 12 травня (24 травня за новим стилем) 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина^[5]. 26 січня (7 лютого за новим стилем) 1819 року народилася Тарасова сестра Марія^[6]. Був такий випадок, коли малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи», що «підпирають» небо, і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли в Кирилівку^[7]. 8 березня (20 березня за новим стилем) 1821 року народився Тарасів брат Йосип ^[8].

Восени 1822 року Тарас Шевченко починає вчитися грамоти у місцевого дяка Совгиря^[9]. Знайомиться з творами Г. Сковороди. В період 1822-1828 років намалював «Коні. Солдати» (картина не знайдена) ^[10].

Рано втративши матір (20 серпня (1 вересня) 1823 року), яка померла від тяжкої праці й злиднів, залишивши сиротами шестеро дітей^[11], він з дитинства зазнав багато горя і знущань. 7 жовтня (19 жовтня) 1823 року Тарасів батько одружується вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей^[12].

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича^[13]. Тарас чумакує з батьком. Буває в Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград)^[14]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Тарасів батько — Григорій Іванович Шевченко^[15]. Залишившись сиротою, Тарас іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва^[16]. Як «школяр-попихач» носить воду, опалює школу, обслуговує дяка, читає псалтир над померлими, продовжує навчання ^[17]. Під час навчання Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не витерпівши знущань дяка П. Богорського, Тарас тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра^[18]. І знаходить, відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитує і «вчиться» малярству у диякона Єфрема (м. Лисянка, Звенигородського повіту, на Київщині) ^[19]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту, на Київщині^[20] та із села Тарасівки, Звенигородського повіту, на Київщині^[21]. 1827 року пасе громадську отару овець у с. Кирилівці. Зустрічається з Оксаною Коваленко, подругою дитинства, яку не раз згадує у своїх творах. Саме їй присвячено вступ до поеми «Мар’яна-черниця» ^[22].

Наймитуючи у кирилівського попа Г. Кошиці, Тарас буває в м. Богуславі (куди возив поповича до школи і на продаж яблука та сливи). В цей же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи ^[23]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов за дозволом, щоб вчитися у хлипнівського маляра ^[24]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер В. Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина П. Енгельгардта^[25], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика у маєтку Вільшані. 6 грудня (18 грудня) 1829 року поміщик Павло Васильович Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака М. Платова (героя Вітчизняної війни 1812 р.), нам’яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками ^[26]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорка відшмагав Шевченка на стайні різками за малювання ^[27]. Протягом 1829-1833 років малював копії з картин суздальських майстрів ^[28].

Упродовж майже 2,5 років - з осені 1828 року до початку 1831 р. - Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні^[29], проте деталі цієї подорожі мало відомі. Не виключено, що там він міг відвідувати лекції малювання у професора Віленського Університету Й. Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цього періоду перебування у Вільно зберігся малюнок Шевченка «Погруддя жінки»^[30], якість якого свідчить про майже професійне володіння олівцем.

Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка ^[31], а щоб мати зиск з невгамовного потягу юнака до малювання, віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва, адже у великих панів було модою мати своїх "покоєвих художників". З цього часу і аж до 1838 року Шевченко живе у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяев ^[32]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші ^[33].

1833 року намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель) (оригінал, датований автором, зберігається у Державному музеї Т.Г.Шевченка у Києві).^[34].

1835 року познайомився з графом Ф. Толстим, який згодом брав участь у звільненні Шевченка з кріпацтва ^[35].

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець) ^[36]. Шевченко бере участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник ^[37]. Виконав композицію «Олександр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо). Дата і підпис Шевченка. Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 р. для конкурсу в Академії художеств на одержання золотої медалі ^[38].

Намалював: «Смерть Олега — князя Древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка ^[39], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)^[40]. До цього часу дослідники відносять також виконання Шевченком малюнків, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»^[41], «Аполліно» — копія^[42], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі^[43], «Маска Лаокоона»^[44], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»^[45], «Голова Люція Вера»^[46], «Голова Генія»^[47]; «Анатомічна фігура»^[48]; «Германік»^[49]; «Фавн, що танцює»^[50].

Біографія

ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ         9.05.1936 — 24.11.1973             

   Передчасно обірвана пісня                Цей щирий, ніжний, вдумливий і прекрасний поет, син Полтавщини, яку любив соромливо й віддано, якій на славу сплів і свій поетичний вінок, прожив до болю мало — лише 37 років. Невиліковна хвороба передчасно обірвала його пісню про рідну землю, про Григорія Сковороду, що мандрував нею, гартуючи дух людський, про Шевченка... Полетіла і його душа «в дорогу за ластівками» (так називається одна з його поетичних збірок). Та ластівки повертаються з вирію в рідну сторону — повертається й поет своїми віршами. Остання збірка В. Підпалого «Поезії» вийшла 1986 року.                Життя письменника — в його творах. Душа поета — у його віршах. А ось життєпис Володимира, викладений ним власноручно. Ця сповідь подається тут уперше.                «Народився я в селі Лазірках 9 травня 1936 року, за 25 км від Лубен. Мати Ольга Степанівна — козачка з хутора Макарівщини, а батько Олексій Лукович — виходець з-під Великої Багачки. На дев’ятому році мати була вже круглою сиротою і шукала щастя наймитуванням у Лубнах. Може тому, коли я підріс і міг вечорами читати їй «Кобзаря», плакала гірко й невтішно, повторюючи завжди одне: «Всі наймити, синочку...» Вона знала тьму казок та приповісток, шанувала загадки і вміла знаходити до них ключ. Але ніколи я не чув, щоб вона співала. Певно, гірке дитинство, як і подальше життя (1943 року вона стала вдовою), наклало свою печатку на її характер. Мати вміла і любила працювати, кохалася у квітах (вся хата була великим квітником...) і чистоті. Померла вона самітньою 21 січня 1957 року, на 53 році свого життя. Я тоді був у армії, а дві доньки повиходили заміж і жили не з нею...                Батько працював на залізниці, любив сади і бджільництво, ненавидів тютюн (син палить за нього і за себе) і горілку. Загинув під Києвом 1943 року. Пам’ятаю його добре. Якби володів пензлем, можна було б відтворити його образ у величезному циклі: батько качає мед; батько садить дерева; батько іде до армії, і т. д. В селі й до сьогодні розповідають про те, як він співав. А я пам’ятаю дві його пісні — про Байду та «Ой забіліли сніги». Мабуть тому, що гарне враження про ці пісні залишив мані батько, навіть у виконанні артистів я відчуваю і нині фальш та штучність, які так згубно діють на все сценічне та вокальне мистецтво України.                Учився я у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах. Любив (і люблю) історію, літературу; донині не знаю і не розумію точних наук. В школі читав дуже багато, але без ніякісінької системи. 1953 року закінчив 10 класів; працював у МТС, колгоспі. 1955 року був мобілізований на флот. Службу служив, але не любив: нудьгував за степом, садами.                1957 року демобілізувався (через хворобу ніг) і поступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який і закінчив 1962 року.                Перші вірші видрукував на шпальтах комсомольських «Молоді України» та «Зміни» (1958 р.). У Державному видавництві художньої літератури 1963 року вийшла перша збірочка «Зелена гілка», а роком пізніше — «Повесіння» у «Радянському письменникові». Нині підготував дві книги: «Тридцяте літо» для видавництва «Молодь» та «Книгу лірики». Мрію написати пісню...                Працюю старшим редактором поезії у «Радянському письменникові». Одружений, маю доньку. Позапартійний. Позаспілковий. Київ, 26 вересня 1966 р.».                До Спілки письменників його прийняли 1967 року. Того ж року вийшла в світ і згадувана збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), а посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1986), «Пішов в дорогу за ластівками» (1992). До останньої книги входять неопубліковані за життя твори В. Підпалого та спогади про нього як поета, редактора, громадянина, людину. З них він постає борцем за відродження української культури, людиною-подвижником, що в нелегкі 60 — 70-і роки підтримував справжню літературу, писав і редагував справжні твори.                У багатьох віршах Володимира Підпалого живе дух його рідного краю, почуття любові до Полтавщини. Серед них вірші «Зірка», («Пам’ятаю: над шляхом Лубенським:..»), «Осінній сон», «Пам’яті матері», «Вечірнє», цикл «Григорій Сковорода» та ін.                Володимир Підпалий помер 24 листопада 1973 року.