27

Лекція

Тема. Монологічне мовлення. Монолог – розгорнутий вид мовленнєвої діяльності.

План

1. Особливості монологічного мовлення.

2. Монолог – один із видів мовленнєвої діяльності.

3. Особливості виголошення монологу.

Література: Голобородько Є.П.Усі уроки української мови у 11 класі. Академічний рівень .- Х.: Вид. група «Основа», 2011.- с.89-95.

1. Особливості монологічного мовлення.

Публічною вважається мова, адресована широкому за­галу. Одним із її основних різновидів є ораторська мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переко­нання. У мовознавстві ораторська мова співвідноситься поняттями «риторика», «красномовство», «елоквенція», «ораторський стиль», у літературознавстві — «ораторська проза».

Ораторська мова — систематизована сукупність мовних засо­бів граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і органі­зованих у живий (промову) або писаний текст за законами ри­торики.

Ораторська мова вибудовується у формі монологу, тобто розгорнутого мовлення однієї особи, зверненого до багатьох слухачів, до суспільства і розрахованого на безпосередню реакцію слухача. Це індивідуальна мовленнєва діяльність, своєрідна творчість. Монологічна форма спілкування може реалізуватися безпосередньо як усне мовлення і опосеред­ковано як писемне (через книгу, часопис, газету тощо). Ознаками ораторської мови є наявність у ній:

а) логосу — мова виражає думку, йде від розуму і апелює до нього;

б) етосу — морально- етичні якості;

в) пафосу — натхнення, викликане глибокою перекона­ністю оратора.

Ораторську мову використовують у різних сферах гро­мадського, мистецького життя, в політиці, науці, освіті. Вона характеризується певними особливостями: за тема­тикою вона є суспільно важливою і проблемною; за формою реалізації — писемно-усною; за відношенням до форми — книжно-розмовною; за функціональним типом мовлення — синтезом усіх елементів розповіді, опису, роздуму, доказу, спростування; за характером реалізації — підготовчо-імпровізаційною. Темою публічних промов є, як правило, важли­ві і часто складні для вирішення питання суспільно-полі­тичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростуван­ня, правильного вибору. Оратор прагне переконати слуха­чів у правильності своєї позиції. Переконливою оратор­ську мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність і логічність викладу, експресивність, аргументативна структура. Сприяє цьому і ком­позиційна, змістова та структурно-граматична цілісність тексту промови. Переконливість ораторської мови знач­ною мірою залежить від тих аргументів, за допомогою яких обґрунтовується істинність основної ідеї, а також від ступеня використання в доведенні фактів і положень, які не потребують обґрунтування, посилань наавторитетні джерела, точних цитат і висловлювань, результатів дослі­джень, статистичних даних. Це підсилює аналітичний ас­пект промови, її інформативну значущість і коментатор­ську позицію оратора.

Писемно-усна форма реалізації публічної промови передбачає фіксування на папері всієї підготов­чої роботи (задуму, концепції, породження тексту: тези, по­ложення, докази, факти, мовне вираження). Це необхідно для того, щоб промовець виклав хід своїх думок послідов­но, логічно, несуперечливо, розібрався у власних суджен­нях і відчув їхню вагу. Д. Карнегі радить постійно заното­вувати свої думки і обмірковувати їх. У такий спосіб, стверджує він, відшліфовується думка і її словесна форма. До того ж значно легше аналізувати факти після їх запису.

Під час виголошення промови підготовлений текст має бути відчужений від паперу. Настає момент для мовної імпровізації, але вона буде природною, коли промовець триматиме в голові вже відшліфований писаний текст, і якщо поганий настрій чи якась інша причина у процесі ви­голошення промови перешкоджатимуть хорошій імпрові­зації, то все одно не станеться «провалу», бо є готовий за­писаний текст. Отже, у професійній публічній промові роль писемної і усної форм мови майже врівноважується.

Писемно-усна форма реалізації професійного публічно­го мовлення надає промові книжно-розмовних ознак. Книжний характер публічної промови вияв­ляється на підготовчому, писемному, етапі (у граматичній правильності, дотриманні норм літературної мови, у логіч­ній послідовності, точності і стислості матеріалу, у доціль­ності добору художніх засобів) і залежить від галузевої сфе­ри функціонального стилю (офіційно-ділова, виробнича, по­літична промова, навчальне, судове красномовство тощо).

Розмовний характер публічного мовлен­ня полягає передусім в його усному проголошенні і вико­ристанні тих мовних емоційно-вольових виражальних за­собів, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність.

Промову готують за книжно-писемними джерелами, що значною мірою позначається на її структурі. Тому в процесі підготовки і виголошення промови виникає супе­речність між книжною мовою і усним втіленням її. Вирі­шення цієї суперечності залежить від індивідуальних на­вичок оратора, його вміння відчувати аудиторію. Оратор­ське мистецтво є глибоко психологічним і соціальним, то­му оратору важливо підібрати таку форму виголошення промови, яка б відповідала емоційному стану та інтелекту­альному рівню аудиторії. Важливо пам'ятати, що суха книжна мова має слабку силу впливу, а розмовна форма може звести промову до побутового рівня. Завдання орато­ра — збалансувати книжність і розмовність у своєму вис­тупі, зробити його природним. Природність виявляється у безпосередності мовного контакту, невимушеності розмо­ви, спонтанності народження і виголошення думки, доцільності використання невербальних засобів спілкування (міміки, жестів, поз, рухів), у пристойному вигляді особи промовця.

Слухачам сприймати виголошувану промову не зав­жди легко, оскільки відсутній зоровий образ мови, тобто текст. Тому в процесі виголошення публічної промови до­цільно залучати засоби усного розмовного мовлення, не пе­редбачені писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори — зв'язки і підхоплювачі тексту, паралельні синоніми або синонімічні заміни, пояснення окремих термінів чи інших слів, тлумачення, що не спо­творює істинного значення.

Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов виявляється у тісному зв'язку двох основних етапів — підготовчого і виконавського. На вико­навському етапі імпровізація неминуча, бо прочитаний без імпровізації текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності. Але імпровізація буде вда­лою тільки за наявності попередньої доброї мовної підго­товки. На думку Д. Карнегі, добре підготовлена промова — це майже проголошена промова.

Про значення імпровізації під час промови писав В. Гюго: «Імпровізація — не що інше, як раптове і довільне від­криття резервуару, який називається мозком, але треба, щоб цей резервуар був повний, від повноти думки зале­жить багатство мовлення. По суті, те, що Ви імпровізуєте, здається новим для слухачів, але є старим для Вас; гово­рить добре той, хто поширює роздуми цілого дня, тижня, місяця, а іноді і цілого свого життя у мовленні, яке триває годину».

Античні ритори вважали, що публічна мова повинна: а) навчати; б) подобатися; в) зворушувати. Цим вимогам мають відповідати і сучасні промови. Навчати публічна мова може тоді, коли ґрунтується на науково достовірних знаннях про предмет, логічних судженнях, відображає ре­альні факти, явища, події тощо, має практичне спряму­вання. Подобатися слухачам буде правильна, точна, чиста, логічна, змістовна, доступна, ясна, виразна, милозвучна, естетична, багата публічна мова. Досягти цього можна тільки за умови високої мовної культури оратора. Звору­шуватиме слухачів натхненна емоційно-оцінна промова, яка збуджуватиме почуття, глибоко хвилюватиме поруше­ними проблемами й небайдужим ставленням до них про­мовця. Крім того, сучасна публічна мова повинна інформу­вати, консолідувати колектив чи суспільство, спростовува­ти хибні думки, уявлення.

Досягти впливу на слухачів публічною мовою, переко­нати їх у чомусь можливо тільки у тому разі, якщо в ній гармонійно поєднані візуальні, вербальні і вимовні склад­ники публічного спілкування (приємний вигляд мовця, образна мова, вправна дикція, майстерне виголошення промови тощо).

Крім того, на різних етапах розвитку ораторського мис­тецтва виділялися також промови з певної нагоди, подячні, вітальні, прощальні та надгробні промови. Такий поділ промов був емпіричним, навіть емоційним, а не логічно об­ґрунтованим. Водночас це свідчить про те, що риторика впродовж свого розвитку нагромаджувала досвід для ди­ференціації і класифікування промов та систематизації за­собів досягнення заданого ефекту від них. Кожний рід про­мов мав свою мету, наприклад, для дорадчих промов — це користь чи шкода, для судових — звинувачення чи ви­правдання, для похвальних — похвала або осуд, поганьблення.

Дорадчі промови. Вони були найпоширеніші. У таких промовах люди давали поради, вносили пропозиції, оціню­вали, схиляли на свій бік, спонукали до певних дій, вчин­ків або застерігали від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед громадою, товарись­кими зібраннями, друзями, сусідами тощо.

Основною метою дорадчих промов Арістотель вважав користь, добро, благо. А благо — це те, що відповідає вка­зівкам розуму, до чого прагне людина, на що вказує її ро­зум в кожному окремому випадку. Воно робить людину спокійною і самозадоволеною. Благо, за Арістотелем, — це відчуття щастя. Людина щаслива, коли володіє благами. Блага — це і доброчинності душі: щедрість, справедливість, мужність, поміркованість, великодушність, так би мовити, духовні блага, і доброчинності тіла: здоров'я, кра­са, сила і такі якості, як пам'ять, розум, кмітливість. Ці блага породжують інші блага: славу, пошану, удачу. Саме життя є благом. І завдання оратора полягає в тому, щоб своїм красномовством сприяти благу, відвертаючи людей від поганого.

Судові промови. Це звинувачувальні чи виправдовувальні промови позивачів, самозахисні виступи відповіда­чів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні про­мови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.

Урочисті промови. Похвальне, або епідейктичне, уро­чисте красномовство в античній риториці було досить роз­винутим. В епідейктичних промовах хвалили, прославля­ли, возвеличували особу, факт, подію або, навпаки, осу­джували, ганьбили. Осудливе красномовство мало значно вужчу сферу застосування. Найбільшу славу мали саме майстри епідейктичного красномовства (Перікл, Горгій, Ісократ, Демосфен, Цицерон).

Арістотель ґрунтовно описав урочисте красномовство і його предмет. Передусім, це прекрасне. А прекрасне — це доброчинність, благо. Доброчинність включає в себе спра­ведливість, великодушність, розсудливість, мудрість, мужність, щедрість. За Арістотелем, прекрасним є все справедливе, а справедливим — усе досконале. Почесне і прекрасне — близькі поняття, їх треба поєднувати і вихва­ляти. Філософ вважав, що похвала допускає перебільшен­ня заслуг, розуму, рис характеру людини, тому що діян­ням треба надати величі і краси.

На думку Цицерона, метою епідейктичних промов має бути оцінювання осіб, речей, предметів, подій. Уславляти слід все достойне в людині: родовитість, красу, силу, вро­ду, розум, багатство, талант, щедрість, чесність. Особливо люблять люди слухати про доброчесності, які є благотвор­ними для всіх, а не тільки для тих, кого прославляють. Цицерон описав типи похвал для кожної доброчинності. Терпіння в нещасті, стійкість, гідність — це також пред­мет для похвал.

Урочиста промова мала не тільки переконувати, а й за­хоплювати. Тому об'єкт звеличували і ошляхетнювали. Високе виявляється в інтелекті, благородстві почуттів і вчинків. Щоб усе це зазвучало, оратор мав досконало воло­діти художніми засобами, зокрема тропами і фігурами, традиційно звеличували богів, героїв, воїнів, захисників вітчизни, правителів і керівників.

Урочисте красномовство було поширене в культурі ранньоукраїнського періоду — Київській Русі. Свідченням цього є найцінніші пам'ятки — «Слово про Ігорів похід» та «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.

Найвищого розвитку українська риторика, зокрема і урочисте красномовство, досягла у Києво-Могилянській академії. Тут читали оригінальні авторські курси рито­рик. Кожний викладач риторики був оратором, автором свого курсу. З 1635 до 1817 року академією було підготов­лено 183 підручники з риторики. Урочисті промови спудеїв в академії були патріотичними, присвячувалися гетьма­нам, козацьким ватажкам, політикам, вченим. У ті часи промови називали панегіриками, ораціями.

Промови з певної нагоди. Вони мали вітальний і вели­чальний характер, але кожний з видів відзначався своє­рідністю мовного етикету, аргументації і композиції. Мо­ва таких промов насичена урочистою образною лексикою, фразеологією, вдалими афоризмами, яскравими тропами (епітетами, метафорами, порівняннями), стилістичними фігурами.

Подячні промови. Промову при складанні подяки на­зивають євхаристичною. Цей термін походить з цер­ковного красномовства (гомілетики), де промову-подяку Всевишньому називають євхаристією. У такій промові, за Феофаном Прокоповичем, доречно сказати про свою вдяч­ність; скромно згадати про незначні власні заслуги; вира­зити почуття вдячності словами або пообіцяти зберігати почуття вдячності і заявити про свій обов'язок віддячити добром за добро, честю за честь.

Вітальна гостьова промова. Така промова повинна містити радість від зустрічі з гостями і душевну прихиль­ність до них, замилування і захоплення ними. Вона має бути оздобленою епітетами, порівняннями, метафорами, стилістичними фігурами.

Прощальна промова. Її зміст залежить від того, з якої причини прощання і як надовго. У ній висловлюють біль з приводу розлуки; сумнів, чи треба розлучатися; припу­щення, що можна відкласти розлуку; надію, що буде повернення всьому, що знову буде зустріч та ін. Усі риторич­ні рекомендації є словесними аргументами на користь спілкування, вони сприяють гармонійним стосункам між мовцями і слухачами.

Похоронна промова. Вона, на відміну від названих ви­ще похвальних промов, одностороння (адресат ніколи не зреагує й не відгукнеться). У такій промові розкривають заслуги померлого, конкретні чесноти і добрі діяння у різ­ні періоди життя. У похоронній промові наявні паузи. Во­на позбавлена лестощів.

Отже, рання диференціація публічних промов мала ем­піричний характер і не охоплювала всіх видів монологіч­ного мовлення. Але деякі положення перших теоретиків риторики не втратили актуальності й у наш час і можуть знадобитися сучасним ораторам.

У сучасній риториці роди і види публічної мови виді­ляють залежно від сфери комунікації — наукової, ділової, інформаційно-пропагандистської, соціально-побутової, релігійної. Відповідно розрізняють такі роди красномов­ства: академічне, соціально-політичне, дипломатичне, су­дове, соціально-побутове та церковно-богословське. Кожен з цих родів на основі конкретних ознак поділяють на види (табл. 1). Цей поділ має ситуативно-тематичний харак­тер, оскільки враховує ситуацію виступу, тему і мету.

Таблиця 1

Рід професійної публічної мови	Вид професійної публічної мови
Академічне красномовство	наукова доповідь, лекція, науковий огляд, наукове повідомлення, науково-популярна лекція
Соціально-політичне красномовство	звітна доповідь на зборах (конференції, з'їзді), доповіді на соціально-політичні, політично- економічні, соціально-культурні, морально- етичні теми, парламентський виступ, мітингова промова, військово-патріотична промова, агітаційна промова, політичний огляд
Дипломатичне красномовство	промови на міжнародних та міждержавних кон­ференціях, зборах, засіданнях, зустрічах тощо
Судове красномовство	промова державного обвинувача, захисна (адво­катська) промова, самозахисна промова, промова громадського обвинувача, промова громадського захисника, промова цивільного позивача
Соціально-побутове красномовство	ювілейна промова, застільне слово, похоронна промова
Церковно-богословське красномовство	проповідь, різні види лекцій, які використову­ють у духовних семінаріях і академіях, промова на соборах, присвячених різним теологічним проблемам, тлумаченню тих чи тих канонів, апостольських послань тощо

Академічне красномовство — рід професійної публічної мови, що спрямований на формування наукового світогляду і характеризу­ється науковим викладом, глибокою аргументованістю, логічною культурою.