Сталін Йосип Віссаріонович

Й о́сип Віссаріо́нович Ста́лін (Джугашвілі, 21 грудня 1879,Горі — 5 березня 1953, Москва ) — державний, політичний і військовий керівник СРСР. Генеральний секретар Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) з 1922 року, голова Радянського Уряду (Голова Ради Народних Комісарів з 1941 року, Голова Ради Міністрів СРСР з 1946 року), Генералісимус Радянського Союзу (1945). Злочинець, один з організаторів Голодомору.

Вчився в Горійському духовному училищі, Тифліській духовній семінарії, з якої був виключений за революційну діяльність. Член грузинської соціал-демократичної організації «Месаме-дасі», а з 1901 року став революціонером. Писав вірші грузинською мовою, які публікувались у місцевій пресі. 1898 року став членом РСДРП. У 1902 році в Батумі був вперше арештований. Засланець до Східного Сибіру, незабаром втік із заслання. Після розколу партії підтримав більшовиків.

Під час Лютневої революції (1917) Сталін повернувся до Петрограду. Брав участь. Був одним з керівників ЦК РСДРП і Петербурзького комітету партії більшовиків. У 1917 році — член редколегії газети «Правда», Політбюро ЦК партії більшовиків, Військово-революційного центру. Після Жовтневого перевороту став народним комісаром у справах національностей (1917 — 1923). До середини 1930-х років Сталін сконцентрував в своїх руках всю повноту державної влади. У другій половині 1930-х років в країні встановився режим жорстокого терору, який досяг апогею в 1937–1938 роках. 1939 року було укладено Пакт Молотова-Ріббентропа. З початком Великої Вітчизняної війни Сталін зосередив в своїх руках всю політичну і військову владу як Голова Державного Комітету Оборони (30 червня 1941 – 4 вересня 1945 року) і Верховний Головнокомандувач Збройними силами СРСР. Одночасно він зайняв пост народного комісара оборони СРСР (19 липня 1941 – 15 березня 1946 року; з 25 лютого 1946 року – народний комісар збройних сил СРСР) і брав безпосередню участь в складанні планів військових операцій.

У роки війни Йосип Сталін разом з президентом США Рузвельтом і прем'єр-міністром Великобританії Черчиллем був ініціатором створення антигітлерівської коаліції. Він представляв СРСР на переговорах з країнами–учасницями антигітлерівської коаліції (Тегеран, 1943; Ялта, 1945; Потсдам, 1945). 27 червня 1945 року Сталіну було присвоєно звання Генералісимуса Радянського Союзу. 19 березня 1946 року, в ході перебудови радянського урядового апарату, Сталін був затверджений Головою Ради Міністрів СРСР і міністром збройних сил СРСР.

Є вген Коновалець (1891 – 1938)

Євген Коновалець – військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював у Студентському союзі, львівській філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. Під час Першої світової війни у складі айстро-угорської армії потрапив у російський полон. Один із організаторів (кінець 1917 р.) Галицько-Буковинського куреня УСС, з січня 1918 р. – керівник. У березні 1918 р. командував УСС під час визволення Києва від більшовиків. Під час гетьманського повстання – начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. 1918 – 1919 – командувач УСС під час бойових дій проти більшовицьких та денікінських військ. З серпня 1920 р. – голова УВО. З 1922 – в еміграції. 1929 – 1938 – голова проводу ОУН. Загинув у Роттердамі, відкриваючи пакет з вибухівкою, переданий агентом радянських спецслужб.

Дмитро Донцов (1883 – 1973)

Дмитро Донцов – видатний український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Народився в м. Мелітополі, навчався в Петербурзькому та Віденському університетах. У 1905 – 1907 р. – був членом Революційної української партії та УСДРП. Через переслідування поліції емігрував. У 1914 – 1918 рр. – голова і активний член Союзу визволення України. У 1917 р. повернувся до Києва. За гетьманату очолював Державне бюро преси. З 1919 р. у Берліні очолює Українське пресове бюро. З 1922 р. до 1939 р. – у Львові займається політичною та літературною діяльністю. З 1939 р. – в еміграції. Автор багатьох публіцистичних праць, в яких обґрунтовано необхідність політичної незалежності України та розроблено ідейні основи українського націоналізму. Серед найважливіших: «Історія розвитку української державницької ідеї», «Націоналізм», «Де шукати українських традицій». Ідеї Донцова мали великий вплив на молодь у передвоєнний час і стали ідеологією діяльності ОУН.

Степан Бандера (1909 – 1959)

С тепан Бандера – політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині у родині священика. З 1927 р. – член УВО. З 1929 – член ОУН, а згодом один з її керівників. У 1934 р. його було засуджено польським судом до смертної кари, змінено на довічне ув’язнення. В 1939 р. з початком війни було визволено. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний провід ОУН, а в 1941 р на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 р. – його обрано головою проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. – вбито у Мюнхені агентом радянських спецслужб Сташинським.

Мельник Андрій

А ндрі́й Ме́льник (* 12 грудня 1890, Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині — † 1 листопада 1964, Клерво, Люксембург) — полковник армії УНР, військовий і політичний діяч.

У 1914—1916 Мельник командував сотнею Легіону Українських Січових Стрільців на австрійсько-російському фронті. 4 вересня 1916  потрапив у російський полон, потім втік з нього. У січні 1918 року став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. З січня 1918 року був призначений начальником штабу куреня, з березня, після сформування полку Січових Стрільців, начальник штабу полку. Під час повстання проти влади гетьмана Павла Скоропадського — заступник командира Осадного Корпусу, а з січня 1919 року — виконуючий обов'язки командира корпусу. З 19 грудня 1918  отаман Армії УНР. У листопаді 1918 року брав участь у Мотовилівському бою 1918 року. У березні-червні 1919 — начальник Штабу Дієвої Армії, у липні-серпні 1919 року — помічник коменданта групи Січових Стрільців. У кінці 1919 року був інтернований польськими військами у Рівному. У 1920—1921 — інспектор військових місій УНР у Празі. У 1922 повернувся в Галичину, де став співзасновником УВО, а згодом крайовим комендантом. У квітні 1924 Мельник був заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув'язнення. Після звільнення продовжував займатися громадсько-політичною діяльністю. У 1932—1938 — член правління видавничої спілки «Діло», у 1933—1938 — голова Головної Ради Католицької Асоціації Української Молоді «Орли», член Товариства українських комбатантів «Молода Громада». у 1934 — член сеньйорату УВО та голова Сенату ОУН. 11 жовтня 1938 став головою ОУН. З 26 лютого 1944 був ув'язнений в концтаборі Заксенгаузен. Після звільнення у 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі. У 1947 на Третьому Великому Зборі Українських Націоналістів Мельник обраний довічним головою ПУН. Помер у Клерво (Велике герцогство Люксембург), похований у м. Люксембург.

Липинський В'ячеслав Казимирович

В 'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (*05(18) квітня 1882 — †14 червня 1931) —політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму.

Народився у селі Затурці на Волині, походив з польського шляхетського роду. Вчився у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях, Ягеллонському університеті. Став членом православної учнівської Громади. Відбував військову службу у Ризькому драгунському полку. На початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер. Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в СВУ(1914 рік). Став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії. На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави.

У Райхенау Липинський прожив до осені 1926 року, інтенсивно веде наукову і громадську діяльність. Неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920 — 25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926 року переїжджає до Берліну працювати до новоствореного Українського Наукового інституту як його дійсний член.  За порадою лікарів Липинський покидає працю в Інституті і знову повертається до Австрії.

Липинський розриває свої стосунки із Скоропадським і, натомість, зближується з Василем Вишиваним. Помирає 14 червня 1931 року.