М икола Олексійович Скрипник

Микола Олексійович Скрипник (1872 – 1933) - радянський державний і партійний діяч. Активний учасник більшовицького руху в Росії. Після Лютневої революції 1917 р. – на партійній і державній роботі в Петрограді. У грудні 1917 р. призначений народним секретарем праці радянської УНР, пізніше – народним секретарем торгу і промисловості. Травень – квітень 1918 р. – голова уряду радянської України. 1919 – 1920 – член РНК УСРР, народний комісар державного контролю. У 1921 – 1922 – народний комісар внутрішніх справ. У 1922 – 1927 р. – народний комісар юстиції і Генеральний прокурор республіки ( з 1923). У 1927 – 1933 р. – народний комісар освіти УСРР. Особливо значні заслуги Скрипника у здійсненні політики українізації. У 1921 – 1933 р. – член ЦК КП(б)У, у 1925 – 1933 – член політбюро ЦК КП(б)У. У лютому 1933 р. призначений головою Держплану та заступником голови РНК УСРР. В умовах кампанії по звинуваченню в націоналістичних ухилах наклав на себе руки. 1990 р. реабілітований.

Волобуєв Михайло Симонович

В олобуєв Михайло Симонович (* 11 січня (24 січня) 1903, Миколаїв — † 20 червня 1972) — український економіст.

Народився y Миколаєві. Навчався у гімназії, закінчив екон. відділ Харківського інституту профосвіти. 1921-22 — заст. зав. Миколаївського, 1922 — Вінницького губернського відділів освіти. З 1923 працював у Харкові у Головполітосвіті, викладав у Харківському фармацевтичному технікумі, Інституті нар. освіти, фін.-екон. технікумі; згодом — професор політ. економії Харківського механіко-машинобудівного інституту (1930-33 — зав. кафедри). 1928 у журн. «Більшовик України» (№ 2-3) було вміщено статтю «До проблеми української економіки», в якій спростовував думку радянських ідеологів про повну єдність дореволюційної російської економіки. Навпаки ж Україна, на переконання М.Волобуєва, являє собою єдиний господарський комплекс й тому вона мусить готуватися до вступу у світове господарство у випадку перемоги світової революції на земній кулі як рівноправна частина цього світового комплексу. За ці погляди економіст був підданий репресіям радянського тоталітарного режиму. Незважаючи на те, що В. 1928 у журн. «Більшовик України» надрукував листа, в якому оголосив свою позицію помилковою, а в 1930 вмістив там же «самокритичну» статтю «Проти економічної платформи націоналізму. (До критики волобуївщини)», брутальні звинувачення на його адресу не припинялися. 7.12.1933 В. був заарештований за обвинуваченням в участі в «українській контрреволюційній організації», був засуджений до 5 років виправних таборів (вирок замінений на заслання до Казахстану). Після відбуття терміну жив у Краснодарському краї. Під час війни з нацистською Німеччиною виконував спец. завдання рад. розвідки. 1948 переїхав до Ростова-на-Дону, де працював зав. кафедри у Ростовському фін.-екон. інституті. У серпні 1957 офіційно реабілітований, 1961 переїхав до Донецька, де викладав у Д. торг. інституті. В останні роки життя — на викладацькій роботі у Ростові-на-Дону.

Микола Григорович Хвильовий (Фітільов 1893 – 1933)

М икола Григорович Хвильовий – письменник, публіцист, громадський і політичний діяч. З 1919 р. – член КП(б)У. Один із засновників (1923) Спілки пролетарських письменників «Гарт», 1925 р. – ВАПЛІТЕ. Автор творів «Санаторійна зона», «Іван Іванович», «Ревізор», «Вальдшнепи», Україна чи Малоросія», «Камо грядеши», «Думки проти течії», Апологети писаризму». Ініціатор літературної дискусії в 1925 – 1928 рр. Висунув гасло перестати наслідувати Москву, а орієнтуватися на Європу. Сталін охарактеризував виступи Хвильового як прояви антиросійських настроїв в Україні. Щоб врятувати ВАПЛІТЕ , Хвильовий визнав свої помилки й вийшов із організації. У січні у 1928 р. у своєму листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви». Фактично ж продовжував відстоювати свої погляди у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928 – 1939) та «Політфронт» (1930 – 1931). Після закриття цих видань був ізольований від літературного життя. 13 травня 1933 р. наклав на себе руки. Його твори були заборонені.

Юра Гнат Петрович

Гнат Петрович Юра (*1888, с. Федвар нині с. Підлісне — †1966) — український театральний режисер. Актор театру і кіно. Народний артист СРСР (1940).

Уродженець с. Федвар, тепер с. Підлісне на Кіровоградщині. З 1907 на професійній сцені в трупі С. Максимовича. Далі Юра грав у театрі товариства «Руської Бесіди» у Львові (1913 — 1914), у Молодому Театрі (1917) і в Театрі ім. Т. Шевченку в Києві (1919). Від 1920 в Театрі ім. Івана Франка, створеному під опікою УГА у Вінниці, перенесеному 1923 до Харкова, а з 1926 до Києва. У цьому театрі Гнат Юра працював до 1961 як мистецький керівник і режисер, підготувавши близько 100 вистав. За першого періоду Гнат Юра переважно імітував репертуар Молодого Театру й спирався на драми В. Винниченка та модерні західноєвропейські п'єси. Від 1929 перейшов на радянсько-український (І. Микитенко, О. Корнійчук) та російський репертуар. З світового класичної спадщини ставив «Дон Карлоса» Й.-Ф. Шіллера (1936).

Викладав з перервами в Київському Театральному Інституті (1938 — 61).

Лесь Курбас

Л есь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист,перекладач. Народний артист Республіки (1925).

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів. Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. 1916 року вступає до демократичного театру Садовського (Київ). Приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Організував Молодий театр влітку 1917 року.Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте»(Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру "Березіль", стала «Комуна у степах» (Київ) Куліша. Режисера було звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.