2004 Рр. Навчальний посібник

ського наукового товариства в Києві». Знайомиться і співпрацює з М. Гру- шевським, Б. Грінченком, П.Житецьким та ін. Листувався з Іваном Франком.

По закінченні університету він влаштовується учителем у Київському комерційному училищі. А у 1911 р. його зараховують професорським сти­пендіатом до університету зі стипендією в 1200 крб нарік. Успішно склав­ши всі магістерські іспити, одержує 1915 р. звання приват-доцента кафедри російської мови та літератури. З квітня 1917 р. він одним з перших серед викладачів Київського університету переходить на викладання українською мовою й фактично, всупереч волі Вченої ради, розпочинає читати новий курс — «Історія української мови». У роки Центральної Ради його обира­ють службовцем Міністерства освіти.

Сам І. Огієнко критично ставився до Центральної Ради. Він неодно­разово підкреслював, що головне протиріччя політичної орієнтації укра­їнського уряду полягало у намаганні втілити соціалістичні гасла на наці­ональному грунті. 1. Огієнко відкидав програми, орієнтовані на автономію чи федеративний устрій України, і не поділяв затримки у вирішенні со­ціальних питань. Особливо серйозним прорахунком Української револю­ції він вважав незадовільне вирішення проблем землекористування. 1. Огієнко з прикрістю зазначав, що українська влада так і не змогла ство­рити надійну соціальну опору Українській революції. Але найбільшою втратою революції, на його тверде переконання, стало усунення української церкви від державотворчого процесу. Її протиставлення державі він вважав «комуністичним насиллям».

Підстави так вважати були пов'язані з тим, що М. Грушевський від­мовився створити Генеральний секретаріат церковних справ, який, на думку окремих політиків, мав очолити І. Огієнко. У період гетьманату на короткий час його призначають міністром освіти України. За часів Дирек­торії 1. Огієнко працює на посаді Головуповноваженого уряду УНР. Необ­хідність уведення цієї посади була зумовлена як складністю загального військово-політичного становища, так і загостренням внутрішньої кризи в уряді Директорії. 15 листопада 1919 р. 1. Огієнка призначають на вказану посаду на території, зайнятій, по суті, поляками. Хоча процес українсько­го державотворення і був обмежений політично польською окупаційною владою, а адміністративно — територією навколо Кам'янець-Подільська, саме існування українських органів влади на цілий рік затримали фізичний розпад української державності.

46 До обов'язків і. Огієнка входило опікування всіма громадянами, які залишилися на цій території, Українським Червоним Хрестом половини XX ст.

^и та хворими, збереження державного майна та ін. Загалом надана йому влада сприяла створенню на території Кам'янця- Подільського та прилег­лих землях своєрідної форми державної влади. Фактично це був державний осередок, який репрезентував український уряд на окупованій поляками території.

Ймовірно, що сам С. Петлюра спочатку не надавав суттєвого значен­ня формі Головуповноваженого уряду. Проте з часом, коли І. Огієнко відновив апарат влади і не тільки повернув на роботу урядовців, а й почав займатися створенням військових формувань, ставлення Головного Ота­мана різко змінилося. С. Петлюра почав підозрювати службовця в мож­ливому замаху на всю повноту влади в УНР. Тому після численної інспек­ції функції І. Огієнка було обмежено.

Перебуваючи на посаді Головуповноваженого уряду УНР, він намагав­ся реалізувати власну програму адміністративного управління, що базува­лася на засадах колегіальності та принципі демократизму. Поряд з 1. Огієн- ком працювали досить досвідчені урядовці, громадські діячі. У спільній справі зі збереження державної влади в умовах польської окупації він із притаманним йому тяжінням до централізму намагався об'єднати пред­ставників різних політичних течій і партій та представників національних меншостей. І. Огієнко рішуче відкидав партійний принцип, за яким буду­валися діяльність як уряду Центральної Ради, так і уряду Директорії. Лише в об'єднанні він бачив перспективу політичного розвитку української Державності та її майбутнє.

21 листопада 1920 р. армія УНР під тиском радянських військ пере­ходить за р. Збруч на територію Галичини. Головноуповноважений УНР вимушений був лишити Кам'янець-Подільський (пішки з дружиною, яка "Ула на 8-му місяці вагітності, з двома дітьми — 10 (Анатолій) і 9 (Юрій) Років). Врешті-решт, за 10 днів вони дістаються м. Тарнува у Польщі, де проживатимуть до 1922 р.

47

У Тарнуві він працює в Міністерстві сповідань УНР. Це міністерство ³аймалося піклуванням про духовні потреби українців у Польщі, висвя- ^чУвало нових священиків, допомагало бідним дітям українських біженців, ^]аймалося інформаційною тв видавничою роботою. Українська діаспора ^а*тивно листувалася з міністром, вірила йому. Весь цей час 1. Огієнко мріє ^пРо створення автокефальної Української православної церкви. Тому ^Часто звертається з проханням до Константинопольського патріарха про допомогу У Цій справі. Опікувався він і будівництвом нових церков. За ^КоРоткий час І. Огієнку вдалося розгорнути у Тарнуві результативну ви- ^^авничу діяльність. Було створено видавництво «УАПЦ».

У 1922 р. І. Огієнко вирішує остаточно припинити свою роботу в у| ді УНР (він не погоджувався із передачею Західної України Польц й переїжджає до Львова. Він поділяв позицію патріотично налаштоваі к частини західноукраїнської інтелігенції, яка засуджувала дії уряду УН]

З 1924 р. працює в учительській семінарії Львова, де викладає укра ську мову та літературу. Він з родиною живе у скруті, часто бракує гроші щоб годувати сім'ю. У цю хвилину на допомогу приходить митропол | А. Шептицький. За сприяння цього високоавторитетного в Галичині дія сини І. Огієнка були прийняті до митрополичої бурси, а сам він завдя| А. Шептицькому влаштувався на роботу в семінарії. Але пропрацював і там недовго. Його звільняють за надмірну активність у пропаганді ук їнської ідеї.

І. Огієнко дедалі частіше замислюється над тим, щоб повернутися! Україну. 8 січня 1926 р. він наважився написати листа до тодішнього сеі ретаря Академії наук УСРР А. Кримського. Звертався він і до інших станцій. Але це був час, коли вже почали фабрикувати політичні спрай органи Державного політичного управління, зокрема по «Союзу Визв лення України», серед інших звинувачуваних був 1. Огієнко. На сва щастя до України він таки не потрапив, чим врятував собі життя.

У 1926 р. він прибуває до Варшави, де стає професором відділу право­славного богослов'я Варшавського університету, звідки його знову-таки звільнили підчас «пацифікації» 1932 р. У 1940 р. прийняв чернечий постриї у Яблочинському монастирі, а в жовтні того ж року митрополит ДіонисіЙ за кілька днів висвятив його на диякона та ієромонаха, звів у сан архиманд рита, єпископа, архієпископа Холмсько-Підляського. Через 4 роки, 16 ве­ресня 1944 р. він був удостоєний сану митрополита. У квітні 1945 р. пері їхав до Лозанна, а у 1947 р. на запрошення віруючих оселяється у Вінніпезі де невдовзі стає митрополитом Української греко-православної Церкви усієї Канади. Політику на той час він залишив остаточно. Помер 29 бере^ ня 1972 р. у Вінніпезі.

4.2. Андрей Шептицький

Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 р. у с. Прилбичі (тепеі Яворівського р-ну Львівської обл.). При хрещенні отримав імена Ромам Олександр, Марія. Походив із давнього українського боярського роді який наприкінці XVI11 ст. ополячився. Початкову та середню освіти здобу! удома та в гімназії Св. Анни у м. Кракові (Польща). Після закінченні гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобі змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краї

■ рК0Вці діячі першої половини XX ст. 49

• ського та Вроцлавського університетів. У 1888 р. здобув науковий сту- Кь доктора права. 1887 р. здійснив подорож в Україну та Росію, під час кої познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Ан- оНовичем. 28 травня 1888 р. вступив до монастиря отців Василіан у Доб- омилі- У чернецтві прийняв ім'я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання здобув науковий ступінь доктора теології та доктора філософії. 22 серпня 1892 р. був висвячений на священика у Перемишлі, згодом — магістр повиків (молодих ченців) у Доб- Іомилі(1892-1896 рр.),аз20 червня 1896 р. — ігумен монастиряСв. Онуф­рія уЛьвові. Деякий час був професором теології у Кристопонолі (тепер м Червоноград Львівської обл.).

У 1899 р. імператор Франц Йосип І іменував А. Шептицького стані- І'славським єпископом, а Папа Римський Лев XIII затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899 р.). Після смерті митрополита Ю. Сас- Кубновського А. Шептицький 17 грудня 1900 р. був номінований галиць­ким митрополитом Української греко-католицької церкви. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 р. у соборі Св. Юра у Львові.

А. Шептицький, будучи депутатом Галицького сойму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 р. А. Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. Митрополит підтримував розвиток освітньо-культурного життя на західно­українських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. 1902 року митрополит поставив питання про необхідність відкриття української гімназії у Станіславі, а в 1910 р. на за­сіданні палати панів вимагав створення українського університету у Льво­ві. Дбав про організацію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с. Коршів та садівничої школи у с. Миловищі. А. Шептицький сприяв і розвитку української культури. У 1905 р. заснував церковний музей. Завдяки піклуванню А. Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконо­пису. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася худож­ня школаО. Новаківського, а також майстернім. СосенкатаО. Куриласа. І А. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здо­буття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи.

На початку Першої світової війни 18 вересня 1914 р. після окупації Львова російськими військами митрополитА. Шептицький був заарешто­ваний й вивезений спочатку до Києва, а згодом — до Росії, де утримувався ⁵⁰ Політичні діячі України: 1917-2004 рр. Навчальний посібник

у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революції 1917 р. він був звільнений.

Він одразу ж розпочав діяльність, спрямовану на поширення і зміц­нення католицької церкви в Росії. У березні 1917 р. організував у Пе­трограді синод Російської католицької церкви і призначив о. Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У Києві налагодив контакти з провідними діячами Української Цент­ральної Ради.

У вересні 1917 р. А. Шептицький повернувся до Львова. 28 лютого

1918. р. у Палаті панів він виступив із промовою, в якій відстоював право всіх націй на самовизначення з урахуванням ентографічних факторів та підтримав укладення мирного договору у Бресті. З жовтня 1918 р.— він член щойно проголошеної Української Національної Ради Західноукра­їнської Народної Республіки. Під час українсько-польської війни 1918-

1919. рр. був інтернований польською владою. У 1920 р. здійснив поїздку до Рима, звідти поїхав на візитацію українських поселень у Північній та Південній Америці. У своїх виступах обстоював ідею незалежності та со­борності України, засуджував окупацію Галичини Польщею та ліквідацію української державності на західноукраїнських землях. Після повернення укінці вересня 1923 р. А. Шептицького знову було заарештовано та інтер­новано польською владою у м. Познані. Лише після особистого звернен­ня Папи Римського Пія XI його звільнили, і в січні 1924 р. А. Шептицький повернувся до Львова.

В умовах польської окупаціїТаличини митрополит постійно залишав­ся оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку поло­нізацію краю, дискредитацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику, репресивні акції уряду в Галичині та Волині у 1930 р., А. Шептицький намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Він неодноразово звертався до керівників Польської держави, домагаючись припинення «пацифікації». 24 липня 1933 р. митрополит разом з іншими єпископами підготував послання, в якому засуджував штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце у діяльності митрополита у ці роки посідав захист прав православного на­селення Волині, Холмщини, Підляшшя, Посяння. 2 вересня 1938 р. склав і листа, в якому було висловлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення А. Шептицького та інших цер­ковних діячів до Папи Римського Пія XI польська влада припинила ни­щення православних церков. У березні 1939 р. митрополит вітав проголо­шення незалежності Карпатської України.

Церковні діячі першої ПОЛОВИНИ XX СТ. 51

П ісля приходу більшовиків у Західну Україну в умовах переслідувань уГКЦ, незважаючи на слабке здоров'я і похилий вік, А. Шептицький на вагався відстоювати права церкви перед новою владою. У своїх звернення] до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви митрополит таємш 22 грудня 1939 р. висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львів ської духовної семінарії о. Й. Сліпого.

Митрополит Андрей вітав відновлення української державності і ство рення уряду Української держави, проголошену ОУН 30 червня 1941 р після вступу німців до Львова. У 1941 р. він очолив Українську національ ну раду, а в 1944 р,— Всеукраїнську національну раду. Митрополит нега тивно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи пере слідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейськог< населення у Галичині до рейхсканцлера Німеччини Г. Гіммлера, що осо бисто для нього загрожувало смертною карою. За згодою А. Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях навіть у митрополичій президії. 21 листопада 1942 р. було видано пастир ський лист митрополита «Не убий», в якому містилися заклики до прими рення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організато рів і виконавців подібних заходів. Під час Другої світової війни А. Шепти цький ставив питання про об'єднання всіх християн України навкол^ Київського патріархату в єдності з Римським престолом, але не знайшо розуміння з боку ієрархів церкви та української інтелігенції. Поза всяки.ч сумнівом митрополит Андрей протягом багатьох років залишався однієм ³ найбільш впливових і популярних постатей на західноукраїнських землях До його думки прислухалися як політики, так і пересічні громадяни. Помеї Він 1 листопада 1944 р. Похований у соборі Св. Юра у Львові.

Частина 3.