33. Релігійний тип (сім'я) правових систем: поняття та основні ознаки.

Релігійний тип (сім'я) правових систем — сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі релігійного тексту як основного джерела права, котре являє собою тісне переплетення релігійних, юридичних, моральних, міфічних приписів, визнаних державою.

У цих правових системах право, яке історично освячене релігією і звичаєм, сполучається із сучасними правовими приписами законів і підзаконних актів. Релігійні вчення мають фундаментальне значення завдяки тривалому збереженню общинного устрою. Релігійний тип правових систем складається з великих груп, об'єднаних внутрішньою подібністю (мусульманська, індуїстська, іудейська, християнська).

Основні ознаки:

І) використання релігійно-правової норми, що міститься у священних книгах, як основного джерела права (у мусульманському праві — Коран, Сунна, іджма, кияс; у індуїстському — шастри (Артхашастра) та ін.; в іудейському — Тора (Старий Завіт), Талмуд);

2) невіддиференційованість юридичних норм від інших соціальних норм (моральних, релігійних та ін.);

3) використання релігійно-правової доктрини в тлумаченні релігійно-правових норм як священнослужителями, так і правознавцями;

4) різноманіття напрямків — «толків» (ханіфітський, ханбалістсь-кий — у мусульманському праві та ін.);

5) невіддільність нормативних і індивідуальних (піднормативних) правових приписів, сформульованих священнослужителями і правознавцями;

6) вплив права колишніх метрополій на розвиток правових систем;

7) сучасне визнання закону як джерела права.

Кожна з правових систем грунтується на власних релігійних системах — іслам, іудаїзм, індуїзм, християнство. Основою морального життя культур іудаїзму, християнства, ісламу служить кодекс Мойсея з його «не убий», «не кради», «не лжесвідчи», «не прелюбодій». Він вимагає діяльного дотримання моральних заборон. Такі ж вимоги містяться в буддизмі, індуїзмі. Юридичні джерела права співвідносяться з релігійними джерелами як форма і зміст. Релігійна норма має перевагу перед правовою нормою.

34. Мусульманське право: поняття, ознаки, місце в сучасних правових системах арабських та інших країн.

Мусульманське право — сукупність підтримуваних державою релігійних, моральних і правових норм, принципів і правил, що склалися на основі релігії ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями та системно викладених у шаріаті.

Мусульманське право можна розглядати як специфічну систему права, що існує в межах ісламської релігії. Ісламська релігія має державний характер і більш, ніж всі інші світові релігії, пов'язана з правом. Будучи складовою частиною ісламу, мусульманське право сприймається і як система норм, і як досконала політико-правова доктрина.

Географія поширення мусульманського права велика. Традиційно воно присутнє в державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т. д.). Не менш традиційним воно є для мусульманських громад Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії і ряду інших країн. Всього 46 країн у світі називають себе мусульманськими.

Ознаки мусульманського права:

1. У складі мусульманського права містяться взаємозалежні норми двох груп релігійних джерел:

а) юридичні приписи Корану і Суни — зібрання юридично значимих переказів про вчинки, висловлювання і мовчання пророка Мухаммеда;

б) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел — одностайної думки найбільш авторитетних правознавців, умовиводу за аналогією. В якості основних норм вважаються норми першої групи, особливо ті, котрі записані в Корані. Мусульманське право можна вважати окремою складовою частиною релігії ісламу.

2. Основу мусульманського права становить боговідвертий священний закон — шаріат. Як найважливіший невід'ємний компонент ісламської релігії, він являє собою всеосяжну систему соціального регулювання, що охоплює різні категорії норм — не лише правові, але й релігійні, моральні, побутові, додержання яких означає ведіння праведного, бажаного Аллаху життя, котре приводить мусульманина в рай. Шаріат не має кодифікації, подібної до законодавчих систем країн Заходу, проте його книги багато в чому виконують роль збірників законів.

3. Система мусульманського права характеризується казуальністю і догматизмом. Норми мусульманського права не мають абстрактного характеру, властивого романо-германському типу правових систем, а є казуальними, розрахованими на конкретний випадок. Догматизм полягає в тому, що шаріат вимагає виконання догми, букви приписів, а не духу. Доктринальна розробка мусульманського права затруднювала його систематизацію, хоч і додавала гнучкості та можливості розвитку. У ньому мало узагальнень і визначень.

4. Структуру мусульманського права складають сформовані в різні часи специфічні правові комплекси норм і принципів, що створювалися представниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітських і несунітських — відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, громада та ін.

5. У системі мусульманського права існує галузь «права особистого статусу», яка відсутня у романо-германському і англо-американському праві. Вона регулює сімейні, спадкоємні і деякі інші відносини. Її провідними інститутами є шлюб, розлучення, споріднення, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки по вихованню дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності й інші. У цій сфері Коран має традиційну значущість.

6. На відміну від норм романо-германського права, регулятивні норми мусульманського права не знають поділу на дозвільні, зобов'язальні, і заборонні. Вони усі — зобов'язальні, оскільки в їх основі лежить обов'язок здійснювати ті чи інші вчинки, що зумовлені їх релігійно-моральною природою. Мусульманське право засноване на ідеї зобов'язань, покладених на людину, а не на правах, які вона може мати.

Санкціям у нормах права приділено мало уваги. Санкціями за невиконання обов'язків, покладених на віруючого, вважається гріх того, хто їх порушує.

7. Головна роль у реалізації приписів шаріату, у тому числі в галузі прав і свобод людини, відведена владі як інституту, пов'язаному нормами шаріату. Якщо концепція прав людини передбачає поширення на всіх людей прав і свобод, то релігійний ісламський догматизм розмежовує людей на праведних, приналежних до мусульманської релігії і неправедних, що належать до інших релігій, атеїстів.

8. Мусульманське право застосовується у мусульманській громаді і, як правило, не використовується за її межами. Воно діє насамперед у взаєминах мусульман, спрямовано на консолідацію і розширення мусульманської громади.

9. У сучасних правових системах мусульманських країн спостерігається зменшення впливу мусульманського права, чому сприяє їх уніфікація. Уніфікація правових систем арабського світу супроводжується пристосуванням шаріату до вимог сучасного світового ринку, до взаємовигідного міжнародного співробітництва, що стимулює проведення кодифікації і створення переважно світських судів. Вторгнення в мусульманські правові системи закону як основного джерела права стало необоротним процесом.