Соціалізація особистості: сутність, агенти, етапи.

Особистість є причиною і наслідком усіх змін у суспільстві. Вона водночас виступає обєктом і субєктом соціальних відносин, соціального розвитку.

Засвоєння соціально-культурного досвіду

людина

Участь в житті суспільства

Соціалізація - складний і тривалий процес включення індивіда до системи соціальних звязків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для його успішної життєдіяльності у даному суспільстві.

Агенти соціалізації – це люди та установи, діючи соціальні субєкти, за допомогою яких людина соціалізує завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.

Агенти соціалізації:

• сімя;

• школа;

• організація;

• ВНЗ;

• Неформовані обєднання;

• Дошкільні установи.

Соціальна психологія процес соціалізації індивіда розподіляє на два етапи:

Соціальну адаптацію – це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у суспільстві, до якої інтегрується індивід.

Інтеріоризацію – процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміна зовнішніх санкцій самоконтролем.

Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда. Показниками неуспішної адаптації є незадоволеність людини соціальним середовищем, до якого він інтегрується, бажання вийти за його межі, а також її поведінка, що відхилюється від норм, вимог даного середовища.

Рівні соціалізації		Обєктивну (соціально-економічну), в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;
		Функціональну, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;
		Нормативну, що вивчає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти;
		Міжособистісну, що визначає оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.

Адаптація – пасивне пристосування до соціального середовища, це притаманне суспільним системам із тоталітарним державним устроєм. Але адаптивний характер взаємодії з суспільством може бути зумовлений й самою особистістю, її біопсихічним та соціальним зближенням (наприклад: слабка воля, низький інтелект).

Інтеграція – передбачає активну взаємодію індивіда з середовищем, в якому людина робить свідомий вибір і яке він здатен змінити, коли в цьому виникне необхідність. Така форма взаємодії людини з суспільством притаманна демократичній державі, а також при "відкритому" типі особистості.

Розглядаючи соціалізацію молоді – ми бачимо що цей процес охоплює дві стадії соціалізації: до-трудову та трудову. А за етапами людського життя категорія молоді охоплює періоди:

1. Становлення особистості; в)Зрілість.

Але ми розуміємо, що вікові рубежі (кордони) цих періодів досить відносні і залежать від соцально-економічних факторів (тривалість життя, працездатність).

З часом наближення до юності, та молодості все більшого значення набувають не дидактичні моменти, а саме життя сімї, та роль, яку відіграють в ній загальносоціальні цінності та відносини. В цей період рішення людини знаходяться в залежності вже не тільки і не стільки від сімї, скільки від референтних (взірцевих) груп, людей, суспільної думки.

Молодіжні компанії стають все більше змішаними, що вимагає потребу соціальних механізмів поведінки, слабкість та нерозвиненість яких створює "моральний вакуум".

Саме в цей період посилюється потреба не тільки в пізнанні, а й в освоєнні оточуючого світу, в пошуках оптимальних взірців поведінки і відносин с іншими людьми, змінюється сама форма самовизначення особистості: зявляється стриміння до самоствердження та самореалізація, росте активність поведінки, а й означає необхідність в її соціальному регулюванні.

Таким чином, виникають оптимальні умови як для формування сталих орієнтирів на нрави, естетичні цінності, так і дезорієнтація ще несталої психіки.

Соціалізація містить у собі таким чином і виховання. Цілеспрямована дія на індивіда задля прищеплювання йому визначених навичок, понять доповнюється при цьому практикою соціальної діяльності індивіда, учас­тю його в різних неформальних групах і т.п. Справедливо відзначається велика автономія індивіда в процесі соціалізації. Будучи продуктом сус­пільства, він вільний самостійно вибирати ті чи інші цінності й установ­ки, орієнтуючись не тільки на загальні регулятивні принципи середови­ща, але й на власні схильності. У ході соціалізації індивід грає як пасивну роль (засвоєння соціального досвіду, сприйняття цінностей і ін.), так і активну роль (вироблення визначеної системи орієнтацій, установок і т.п.). І хоча ця активність зосереджена лише на самовдосконаленні і не поши­рюється на середовище соціалізації, не можна не погодитися з тверджен­ням авторки, що соціалізація "немислима без активної участі самої лю­дини в процесі освоєння соціального досвіду і культури" .

Російський соціолог В. Харчева, у свою чергу, справедливо відзначає, що в процесі соціалізації людина завдяки властивій їй соціальній актив­ності при взаємодії із середовищем не просто засвоює його вимоги, але й змінює це середовище, впливає на нього .

Варто зазначити, що процес соціалізації продовжується протягом усьо­го життя індивіда і включає в себе такі стадії-— дотрудову, трудову і після-трудову. Загальним є визнання того, що соціалізація носить діяльнісний характер і головний критерій її успішності є вільне функціонування інди­віда в суспільстві. І, нарешті, загальновизнаною у вітчизняній літературі стає активність індивіда в процесі соціалізації. Головний висновок сучас­ної теорії соціалізації: " особистість, що формується — не об'єкт якихось зовнішніх впливів, а активний суб'єкт саморозвитку" .

Соціоло­гія, зокрема, вивчає даний процес у наступних аспектах:

1. соціокультурному (тобто соціалізація поколінь у конкретно-історичних умовах);

2. біосоціогенетичному (тобто соціалізація індивідів у визначених соціально-економічних умовах);

3. генетико-віковому (тобто вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства).

Важливо підкреслити, що процес соціалізації відбувається як стихійно, так і цілеспрямовано під впливом безлічі посередників, тобто суспільних структур і інститутів, роль яких по-різному виявляється на різних етапах і стадіях соціалізації. Серед посередників соціалізації людини виділяються такі як родина, родичі і друзі, навчальні заклади, трудові, спортивні та інші колективи, суспільно-політичні і культосвітні організації, засоби ма­сової комунікації, література, мистецтво і т.ін.

Характеристика сучасних моделей соціалізації

В основу кожної моделі соціалізації покладена та чи інша теорія соці­алізації. Сучасний американський соціолог Н. Смелзер систематизував їх у чотири основні групи:

1. Теорія розвитку особистості (Ч. Кулі, Дж. Г. Мід).

2. Психоаналітичні теорії (3. Фрейд, Е. Еріксон).

3. Теорія розвитку пізнання (Ж. Піаже).

4. Теорія морального розвитку (Л. Колберг).

Розглянемо коротко сутність основних моделей кожної із запропоно­ваних груп теорій соціалізації.

Однією з розповсюджених моделей, джерела якої лежать у теорії психо­аналізу 3. Фрейда, є розуміння соціалізації як розвитку особистісного кон­тролю. Основна ідея, на якій побудована ця модель, полягає у визнанні людей ще від народження асоціальними, внаслідок уроджених агресив­них інстинктів. Тому соціалізація носить конфліктний характер і вимагає не тільки особистісного, але і суспільного контролю [27].

Однак дана модель, заснована на визнанні незмінності людської при­роди, залишає мало можливостей для виховного впливу, орієнтуючись на соціальні санкції. Більше того, сукупність подібних санкцій і засо­бів, орієнтованих на придушення одних і розвиток інших, "суспільно корисних" інстинктів, рефлексів і може видаватися за "виховання". Як не дивно, але елементи подібної моделі соціалізації, що майже повністю заперечувалися радянською наукою як властиві тільки для буржуазного суспільства, залишили глибокий слід і у вітчизняній педагогіці. Чого коштує, наприклад, визнання в одній із брошур значущими для форму­вання "нової людини" рефлексу нападу й оборони, рефлексу боротьби за існування, соціального рефлексу — колективної боротьби за життя, реф­лексу наслідування і пристосування, а також статевого рефлексу. Мето­дичні роз'яснення при цьому уточнюють: "Уроджений рефлекс нападу й оборони шляхом виховання ми повинні поєднати з класовою бороть­бою" [9, с.9-10].

Разом з тим прихильники цієї моделі бачили можливості зміни як інди­віда, так і суспільства в сполученні психоаналітичної гарантії з адекват­ною соціалізацією особистості, забезпечити яку, на наш погляд, може тіль­ки виховання, що коригує процес соціалізації. У цьому зв'язку навряд чи можна вважати вичерпними можливості цієї моделі для соціалізації ро­зумово відсталих дітей.

Певний інтерес для організації процесу соціалізації має положення Дж. Міда, одного з розробників даної концепції, про три стадії соціалі­зації. На першій з них — імітації — діти копіюють поведінку дорослих, не завжди розуміючи її. На другій — стадії рольових ігор — діти, викону­ючи в іграх дорослі ролі, "приміряють" їх на себе, вчаться надавати своїм думкам і діям ті ж значення, що й дорослі. На третій, завершальній ста­дії — колективних ігор — дитина до розуміння очікувань окремих людей додає групові очікування. Оволодіння правилами рольових і колектив­них ігор підготовлює дітей до виконання правил гри в суспільстві, що закріплені в законах і нормах. Тим самим здобувається почуття соціальної ідентичності .

Ще одна, "когнітивна" модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Кольберг, А. Маслоу й ін.) побудована на ідеї, що поведінка особистості детерміно­вана її знаннями, сукупність яких утворює у її свідомості образ (картину) навколишнього світу. Саме ця картина світу, а не сама реальність керує поведінкою людей. Головним аспектом соціалізації при цьому виступає процес навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних і емо­ційних структур особистості. Згідно Ж. Піаже, когнітивна соціалізація проходить кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують можливості навчання людини. Діти проходять ці стадії у визначеній послідовності, хоча швидкість І результативність соціа­лізації у різних дітей може відрізнятися. Він визначає такі стадії соціа­лізації.

Перша стадія -— сенсорно-моторна (до 2 років) — припускає розви­ток у дітей здатності тривалий час утримувати в пам'яті образи об'єктів навколишнього середовища.

Друга стадія -— передопераціональна (від 2 до 7 років) — діти вчать­ся розрізняти символи і значення символів, розуміти різницю між об'єк­тами і їх символами.

Третя стадія — конкретних операцій (від 7 до 11 років) — діти вчаться виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти необхідні дії "у розумі", без виконання їх у житті.

Четверта стадія — формальних операцій (від 12 до 15 років). На­стає час навчитися аналізу абстрактних (математичних, моральних, логіч­них і ін.) проблем, умінню мислити про майбутнє.

Дана концепція була доповнена американським психологом Л. Кольбергом, який в основу переходу від однієї стадії соціалізації до наступної поклав не тільки результати розвитку когкітивних навичок, але і здат­ність до розуміння і співпереживання (емпатії) почуттям інших людей. Досягнення тих чи інших стадій не пов'язується з віком, а завершальні етапи доступні далеко не всім.