3.Шляхи підвищення життєвого рівня населення та споживчого попиту.
Перебудова економічних відносин в Україні, яка триває протягом усього часу існування незалежної української держави, призвела до зниження рівня життя переважної частини населення, зменшення його платоспроможності, спричинила розшарування суспільства за рівнем доходів. Нині Україна прагне більш активно включитися у світові суспільно-економічні процеси, інтегруватися в європейське співтовариство. Проте нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення створює передумови для соціальної напруги в суспільстві, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність. На теперішній час, регіони України мають різні рівні життя населення.
У зв’язку з цим актуальною є сьогодні політика спрямована на створення умов для поетапного подолання диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів.
Єдиним узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку регіонів і розраховується органами державної статистики починаючи з 1996 року, є показник валової доданої вартості на душу населення. Аналіз регіонів за цим показником підтверджує факт поглиблення диференціації територіального розвитку. Так, якщо в 1996 році співвідношення мінімального (Закарпатська область - 07 тис. грн.) та максимального (м. Київ – 1.9 тис. грн.) значень показника валової доданої вартості на душу населення в регіонах України становило 2,7 раз, то у 2005 році розмах варіації становив 3,9 раз, мінімальний – Чернівецька область (1,5 тис. грн.) та максимальний – м. Київ (5.8 тис. грн.). [Використана у статті цифрова інформація узята зі статистичної звітності, а деяка розрахована авторами.]
Таке співвідношення вдвічі перевищує показник міжрегіональних відмінностей країн Європейської Співдружності, що становить 1:2.
Групування регіонів за величиною відхилення валової доданої вартості на душу населення від середнього рівня по країні в 2005 році виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об’єднує області, середньодушові обсяги валової доданої вартості в яких становлять 110% загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5%), Запорізька (140,7%), Дніпропетровська (125,0%), Полтавська (125,1%), Донецька (125,1%) та Київська (116,8) області, тобто індустріально розвинені регіони.
Питома вага першої групи областей у загальному обсязі валової доданої вартості становить 46,6%. Друга група представлена 7 областями, що за зазначеним показником відповідають середньому по країні рівню або мають незначне відхилення (від 110 до 90%): Харківська (105,6%), Одеська (102,0%), Сумська (99,8%), Черкаська (97,5%), Чернігівська (95,2%), Миколаївська (94,5%), Луганська (94,4%). Їх частка становить 25,7% валової доданої вартості. До складу третьої групи увійшли 12 регіонів, показник валової доданої вартості на душу населення яких становить менше 90% від середнього рівня по країні: АР Крим (69,9%), Хмельницька (85,9%), Житомирська (85,5%), Вінницька (82,4%), Кіровоградська (81,6%), Рівненська (79,0%), Херсонська (76,8%), Івано-Франківська (72,5%), Волинська (68,5%), Тернопільська (64,5%), Закарпатська (52,3%) області та м. Севастополь (66,3%). На долю цієї групи припадає 27,7% загальної валової доданої вартості.
Поглиблення міжрегіональних відмінностей відбувалося на тлі загального спаду розвитку економіки починаючи з 1991 року. У переважній більшості регіонів України позитивна динаміка за показниками виробництва у промисловості (у 24 регіонах) та сільському господарстві (у 22 регіонах з 25) почалося лише з 2000-2002 року.
За 1991-2005 роки загальний індекс промислового виробництва становив 51%; при цьому в 13 областях обсяг виробництва промислової продукції зменшився більше ніж вдвічі порівняно з 1990 роком. Найбільший спад відбувся в Львівській (майже в 3 рази) та Житомирській (38% рівня 1990 року) областях, найменший – в м. Києві (97% рівня 1990 року). Лише в Запорізькій області починаючи з 1996 року відбувається стійке п’ятирічне зростання виробництва продукції промисловості і в 2000 році обсяг промислового виробництва в цьому регіоні досяг рівня 1990 року.
Однією з найбільш негативних тенденцій розвитку економіки в 1991-2005 роках, що матиме довготермінові наслідки, є значна територіальна диференціація та зниження інвестиційної активності. Фізичний обсяг інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 1991-2995 роки зменшився майже в 4 рази:13955 млн. грн. В 2000 році проти 55386 млн. грн. в 1990 році.
Означений вище стан розвитку регіонів, диференціація їх по значенню показника – додана вартість на душу населення – тісно корелює з показником – рівень життя. Наприклад, регіональна структура виробництва впливає і на рівень зайнятості і на рівень оплати праці.
Кризові процеси в економіці протягом 90-х років, істотне скорочення валового внутрішнього продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного потенціалу, ослаблення державного регулювання і контролю у сфері економіки, нестабільність правових механізмів, ускладнення соціального забезпечення та соціального захисту громадян спричинили в Україні процеси, які негативно вплинули на життєвий рівень населення.
Соціально-економічна категорія “рівень життя населення” використовується в науковій літературі, у правових і нормативно-господарських документах для характеристики ступеня задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб людей у суспільстві, тобто якості життя населення, величини його добробуту і благополуччя і служить важливим соціально-економічним критерієм при виборі напрямків і пріоритетів економічної і соціальної політики держави.
Рівень життя населення визначається, з одного боку, складом і величиною потреб у різних життєвих благах (продукти харчування, одяг, житло, транспорт, різні комунальні і побутові послуги, освіта, медичне обслуговування, культурно-просвітні заходи і т.д.), з іншого боку – можливістю їхнього задоволення, виходячи з пропозицій на ринку товарів та послуг і реальних доходів людей, їхньої заробітної плати. У свою чергу і розмір реальної заробітної плати, і рівень життя населення визначаються ступенем ефективності виробництва на основі використання досягнень науково-технічного прогресу, масштабом розвитку і якістю сфери послуг, освітнім і культурним рівнем населення.
Для аналізу й оцінки рівня життя використовують різні показники, такі як величина валового і внутрішнього продукту, національного доходу і реального доходу на душу населення, забезпеченість житлом, величина товарообігу й обсяг послуг на душу населення й інші. Про рівень життя побічно свідчать також показники народжуваності і смертності населення, середньої тривалості життя й інші.
Найістотнішими чинниками, які кардинально впливають на зміну рівня життя населення, є політичні чинники. Вони включають характер суспільного (державного) устрою, стійкість інституту права і дотримання прав людини, співвідношення різних гілок влади, наявність опозиції, різних партій і так далі.
Кризові явища в політиці та економіці України негативно вплинули на стан здоров’я людей, призвели до все більшого скорочення тривалості життя українців та зростання смертності.
Виходячи з нагальної потреби поліпшення демографічної ситуації в країні, у вересні поточного року, Радою національної безпеки і оборони України були розглянуті питання демографічної ситуації та стану розвитку трудоресурсного потенціалу України. Рада національної безпеки і оборони України доручила Кабінету Міністрів України у взаємодії з фракціями та комітетами Верховної Ради України врегулювати у нормативних актах питання удосконалення системи стимулів до ефективної та продуктивної праці, в тому числі забезпечення належних умов праці та її охорони, зниження ризиків для здоров’я і життя працівників, посилення відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати, максимальної легалізації зайнятості.
З метою підвищення рівня життя населення та дотримання законодавчо встановлених державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій було б раціональним:
— поліпшення планування сім’ї, вдосконалення системи надання відповідної кваліфікованої медичної допомоги сім’ям, які бажають мати дітей;
— поліпшення здоров’я населення, насамперед підлітків, молоді, а також зниження рівня професійних захворювань, побутового та виробничого травматизму населення;
— відновлення мережі дошкільних навчальних заходів, особливо у сільській місцевості, з метою забезпечення доступності дошкільної освіти.
Ці кроки щодо покращення здоров’я населення неодмінно стануть важливими чинниками підвищення рівня життя населення, будуть сприяти зростанню ефективності і продуктивності праці українців та валового внутрішнього продукту держави.
Важливу роль у визначенні видів і кількості виготовлених товарів відіграє споживчий попит. Споживачі, що не підвладні урядовим обмеженням і володіють грошовим доходом від реалізації ресурсів, витрачають свої гроші на ті товари, які вони хочуть і в змозі купити. Ці витрати фактично являють собою "голосування грішми", за допомогою якого споживачі декларують свої потреби, пред'являючи попит на ринку продуктів.
Якщо набирається достатня кількість таких "голосів", підприємство буде виробляти продукт. Збільшення споживчого попиту, тобто зростання кількості "грошових голосів", поданих за продукт, означає економічний прибуток для галузі, яка виробляє цей продукт. Тобто такі прибутки виступають сигналом для розширення цієї галузі та збільшення виробництва її продукту.
Скорочення ж споживчого попиту, тобто зменшення числа таких "голосів", поданих за продукт, веде до збитків і з часом до скорочення галузі, що попала у тяжке становище. У міру виходу фірм із галузі виробництво продукту зменшується. Тобто "грошові голоси" споживачів відіграють вирішальну роль у розв'язанні питання про те, які продукти виготовлятимуть підприємства, що домагаються високих прибутків.
За ринкової економіки підприємства зовсім не "вільні" виготовляти те, що вони бажають. Рішення споживачів про попит, які обумовлюють прибутковість одних продуктів і збитковість інших, обмежують вільний вибір фірм при розв'язанні питання про те, що виробляти. Підприємства повинні узгоджувати свій вибір продукту для виробництва з вибором споживачів або понести збитки.
Сказане стосується і постачальників ресурсів, попит на які є похідним від попиту на товари і послуги, виробництву яких сприяють ресурси. Попит на робітників автомобільної промисловості існує завдяки тому, що є попит на автомобілі. Намагаючись максимізувати дохід від продажу людських і матеріальних ресурсів, постачальники змушені дотримуватися вимог ринкової системи і робити свій вибір, керуючись споживчим попитом.
Оскільки лише ті фірми, які виготовляють товари, що користуються попитом споживачів, одержують у результаті прибуток, саме ці фірми пред'являють попит на ресурси.
Отже, споживачі демонструють свої переваги у формі попиту, що пред'являється на ринку продуктів, а виробники і постачальники ресурсів відповідно реагують на цей попит, щоб забезпечити свої власні інтереси. Ринкова система передає бажання споживачів підприємствам і постачальникам ресурсів і вимагає від них належної відповіді. Тобто ринковий механізм здійснює регулювання між виробництвом засобів виробництва і виробництвом товарів споживання.
Висновки
Отже, споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей. Заощадження є тією частиною використовуваного доходу, що не витрачається на споживання.
Економічні дослідження показують, що саме використовуваний дохід визначає рівень споживання та заощадження.
Споживання представляє собою індивідуальне і спільне використання споживчих благ, направлене на задоволення матеріальних і духовних потреб людей. У вартісній формі – це та сума грошей, яка витрачається населенням на придбання матеріальних благ і послуг.
Гранична схильність до споживання виражає відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни в доході, яка його викликала.
Визначивши функцію споживання та заощадження, можемо тепер аргументовано довести, що центральним фактором, який впливає на їх рівні, є дохід. Як правило, в міру зростання доходу ростуть як споживання, так і заощадження населення.
Крім цих факторів, на споживання та заощадження можуть впливати;
збільшення податків, що скорочує споживання та заощадження, підвищення цін (викликає різну реакцію у споживанні та заощадженні у груп населення з різноманітними доходами);
зростання відрахувань на соціальне страхування (може викликати скорочення заощаджень);
ажіотажний попит (може сприяти різкому зростанню споживання);
зростання пропозиції на ринку (сприяє скороченню заощаджень);
зростання доходів (впливає на зростання споживання та заощадження).
В аналізі споживання і заощадження важливу роль відіграють такі показники, як середня схильність до споживання і середня схильність до заощадження. Частку, або відсоток, споживання у використовуваному доході називають середньою схильністю до споживання (АРС). Частку, або відсоток, заощадження у використовуваному доході називають середньою схильністю до заощадження (APS).
Дж. М. Кейнс був одним із перших, хто побудував модель поведінки споживача, яку називають кейнсіанською функцією споживання. Вчений сформулював основні постулати своєї моделі не на підставі аналізу статистичних даних, а застосував для цього дедуктивний метод, опираючись на інтуїцію та випадкові спостереження.
Франко Модільяні розвинув модель поведінки споживача, яку називають гіпотезою життєвого циклу. Ця модель, як уже зазначалося, ґрунтується на концепції міжчасового вибору споживача: індивіди планують свої споживання і заощадження на тривалий період, щоб якнайкраще розподілити ресурси для споживання впродовж усього життя. Один із постулатів цієї концепції полягає в тому, що раціональні споживачі хочуть підтримувати приблизно однаковий рівень споживання протягом свого життя, а видатки на споживання надходять із заробленого трудового доходу та майна. Крім того, гіпотеза життєвого циклу враховує ту обставину, що доходи людей різко знижуються з виходом на пенсію. Для підтримання однакового рівня споживання упродовж життєвого циклу потрібно заощаджувати у трудовому періоді. Тому на момент виходу на пенсію люди володіють найбільшим обсягом майна, яке вони використовують для споживання у пенсійному періоді.
Споживачі можуть істотно розширювати свій обсяг споживання у поточному періоді, переміщуючи в цей період за допомогою позики свої майбутні доходи. Ці споживачі купують товари і послуги на виплату. Можливість отримувати позику означає, що поточне споживання перевищує поточний дохід. По суті, коли споживач бере позику, він споживає сьогодні частину свого майбутнього доходу. Проте для багатьох людей отримання позики неможливе. Якщо споживач не може отримати позики, то обсяг його поточного споживання не може перевищувати його поточний дохід. Неможливість для споживача перемістити свій майбутній дохід для розширення поточного споживання називають позичковим, або ліквідним обмеженням. У перехідній економіці позичкове обмеження існує для більшості громадян, і можливість переміщення доходів незначна.
Спостереження показують, що раціональні споживачі визначають обсяг споживання з огляду не лише на свій поточний використовуваний дохід, а й на інші чинники. Ці чинники заохочують домогосподарства споживати менше або більше за кожного можливого рівня доходу. Дія цих чинників переміщує функції споживання і заощадження. До таких чинників передовсім належить дохід у тривалій перспективі, або майбутній сподіваний дохід.
Більшість економістів уважають, що функції споживання і заощадження є здебільшого стабільними. Ця стабільність передовсім зумовлюється тим, що на рішення домогосподарств щодо споживання і заощадження помітно впливають звичаї і традиції. Крім того, не пов'язані з доходом чинники досить численні, і зміни в них нерідко діють у протилежних напрямках, а отже, вони нейтралізують один одного.
Список використаної літератури
Башнянин Г.І. та ін. Політична економія: Підручник для вузів / Г.І. Башнянин, П.Ю. Лазур, В.С. Медведєв. – К.: Ніка-Центр, Ельга, 2000. – 442 с.
Борисов Е.Ф. Экономическая теория: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. – 558 с.
Вечканов Г.С., Вечканова Г.Р. Микро- и макроэкономика: Энциклопедический словарь / Под общ. ред. Г.С. Вечканова. – СПб.: Лань, 2000.
Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової системи. – К.: Наук. думка, 1992. – 472 с.
Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища школа, 1995. – 471 с.
Державне регулювання економіки. – К.: МАУП, 2000. – 204 с.
Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2001. – 581 с.
Загальна економіка: Підручник / За ред. І.Ф. Радіонової. – К.: Знання, 1995. – 234 с.
Кураков Л.П. Экономическая теория: Учеб. пособ. – М.: Прес-сервис, 1998. – 328 с.
Курс экономической теории: Учебник для вузов / Под ред. М.И. Плотницкого, А.Н. Тура. – Мн.: Мисанта, 1999. – 432 с.
Макконнелл Р., Брю С.Л. Экономикс. – К.: Хагор-Демос, 1993.
Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник для студ. вузів. У 2-х ч. / С. Будаговська, О. Кілієвич, І. Луніна та ін. За ред С. Будаговської. – К.: Основи, 2000.
Моторин Р.М., Моторина Т.М. Система національних рахунків: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 336 с.
Орищак Я.О., Стебло М.І. Основи економіки: Навч. посіб. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. – 112 с.
Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного. – К.: Академія, 1998. – 464 с.
Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. – К.: Вища школа – Знання, 1997. – 743 с.
Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посіб. – К.: Либідь, 2001.
Пухтаєвич Г.О. Макроекономічний аналіз: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000.
Радіонова І. Макроекономіка та економічна політика: Підручник – К.: Таксон, 1996. – 240 с.
Селезнев В.В. Основы рыночной экономики Украины: Учеб. пособ. – К.: А.С.К., 1999. – 448 с.
Селишев А.С. Макроэкономика: Учеб. для вузов / Под. ред. А.И. Леусского. – СПб.: Питер, 2000.
Солонінко К.С. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Київ: ЦУЛ, 2002. – 320 с.