16.4. Собівартість окремих виробів

А. Сутність і методи калькулювання

Калькулювання — це процес обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання використовується для:

а) обґрунтування цін на вироби;

б) обчисленні рентабельності виробів;

в) аналізі собівартості однакових виробів на різних підприємствах;

г) визначенні ефективності організаційно-технічних заходів.

Калькулювання передбачає:

• встановлення об’єкта калькулювання та вибір калькуляційних одиниць;

• визначення калькуляційних статей витрат і методики їхнього обчислення.

Об’єкти калькулювання — це та продукція чи робота (послуга), собівартість яких обчислюється. Головним об’єктом калькулювання є готові вироби, що реалізуються на ринку.

Калькуляційна одиниця — одиниця кількісного вимірювання об’єкта калькулювання (наприклад, один автомобіль, одна тонна вугілля, одна кіловат-година електроенергії).

Методи калькулювання.

• У практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання. Їх застосування обмовлено призначенням калькуляцій, типом виробництва, певним традиціями внутрішньофірмового управління. Перш за все прийнято розрізняти калькулювання за повними та неповними витратами.

• Калькулювання за повними витратами передбачає, що всі їх види, зв’язані з виробництвом і продажем продукції, включаються в калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняної економіки.

• В інших країнах достатньо поширеним є метод калькулювання за неповними витратами, за яким в калькуляції включаються не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частина непрямих витрат не відноситься на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімається із виручки за відповідний період у процесі визначення прибутку.

• Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «direct-cost», коли на собівартість окремих виробів відносяться лише прямі витрати, а непрямі — на період.

• Можлива номенклатура калькуляційних статей для більшості підприємств різних галузей представлена на рис. 16.4.

• В окремих галузях промисловості номенклатура статей відхиляється від наведеної на рис. 16.4; вона враховує специфіку виробництва і продукцію. Зокрема, для машинобудування специфічними є статті «Покупні вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств та організацій», «Спрощювання інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Втрати від браку»; в деяких галузях виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (металургія).

Рис. 16.4. загальноприйнята приблизна номенклатура калькуляційних статей витрат

Б. Методика обчислення окремих статей калькуляції

Загальне методичне положення:

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю у відповідності з діючими нормами та цінами. На непрямі витрати спочатку складається кошторис на певний період, після чого витрати розподіляються між різними виробами за встановленою методикою.

Стаття «Сировина і матеріали» містить витрати на сировину, основні й допоміжні матеріали, покупні вироби та напівфабрикати, як можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції, виходячи із норм їхніх витрат і цін. При цьому враховується транспортно-заготівельні витрати. Із вартості сировини й матеріалів вилучаються відходи виробництва за ціною їх можливого використання чи продажу.

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пар, газ), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння тощо). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова заробітна плата виробничих робітників (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків; доплати за виконання додаткових функцій та ін.). обчислюється у відсотках від основної заробітної плати цих робітників, а відрахування на соціальні потреби виробничих робітників — у відсотках від суми основної та додаткової заробітної плати.

Стаття «Утримання та експлуатація машин й устаткування» є комплексною; вона охоплює такі витрати: амортизаційні відрахування від балансової вартості цих видів засобів праці; витрати на електроенергію, паливо для приведення їх в дію, стиснуте повітря, технологічний інструмент, ремонтні роботи, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). на ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю того або іншого виду продукції витрати по цій статті обчислюються методом розподілу.

• Найбільш розповсюдженим є розподіл цих витрат пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників, тобто

, (16.12)

де С_уем — витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування;

С_зо — основна заробітна плата виробничих робітників на одиницю продукції;

К_уем — коефіцієнт співвідношення витрат на утримання й експлуатації машин та устаткування і основної заробітної плати виробничих робітників, %.

Проте необхідно усвідомлювати, що заробітна плата не є точною базою розподілу витрат на утримання й експлуатацію устаткування оскільки за умов різного рівня механізації праці адекватно не відображає витрат машинного часу.

• Найбільш обґрунтованим є визначення витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування у розрахунку на один виріб залежно від часу його обробки і нормативних витрат на одиницю часу за формулою

, (16.15)

де С_мчі — витрати на утримання й експлуатацію і-ої машин за одну годину, грн.;

t_i — тривалість обробки виробу на і-й машині, годин;

т — кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб.

Стаття «Загальновиробничі витрати» та «Загальногосподарські витрати» є близькими за змістом і відрізняються лише рівнем узагальнення витрат. Якщо перші — це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва), то другі — такі ж витрати, тільки на рівні підприємства в цілому. Додатково в них включаються витрати, що зв’язані з набором і підготовкою кадрів, службовими відрядженнями, страхуванням майна, а також платежі за забруднення природного середовища тощо.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» містить витрати на: освоєння нових виробничих об’єктів (пускові витрати); підготовка та освоєння нової продукції; підготовчі роботи у видобувній промисловості.

Стаття «Позавиробничі витрати» охоплює витрати на вивчення ринку, рекламу продукції та її реалізацію. Ті з них, які є непрямими, розподіляються між виробами пропорційно виробничій собівартості.

В. Прогнозування собівартості нових виробів

На етапах розробки (проектування) та освоєння нових виробів їхня собівартість визначається як ймовірна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, серед яких основними є параметричні методи, що базуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних та експлуатаційних показників. До параметричних відносяться методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний.

Методи питомих витрат є найбільш простим і в такій же мірі неточним. Собівартість нового виробу (С_н) за цим методом визначається за формулою

, (16.16)

де С_ва — питома собівартість освоєного виробництвом виробу-аналога;

П_н — основний параметр нового виробу (потужність двигуна, вантажопідйомність автомобіля або крана, об’єм холодильника).

Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметрів виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (С_б). після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою

, (16.17)

де п — кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу;

б_пі — кількість балів за і-м параметрів нового виробу.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з’ясовується форма зв’язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.

Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин — агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних — обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертно.

На початковому етапі освоєння виробництва в міру нарощування обсягу випуску нових виробів їхня собівартість різко зменшується, а в подальшому темпи зниження собівартості уповільнюються та стабілізуються на завершальному етапі освоєння виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлена залежність собівартості нових виробів від кількості їхнього виготовлення (порядкового номера виробу з початку освоєння). Ця залежність має форму степеневої функції й тому виявляється за формулою

, (16.18)

де С_ні — собівартість і-го виробу з початку випуску;

С_н1 — собівартість першого виробу;

N_ні — порядковий номер виробу з початку його освоєння виробництвом.

в — показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).