33

Мінестерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет

імені Г. С. Сковороди

Курсова робота на тему:

«Темперамент і особистість»

Зміст стор.

Вступ....................................................................................................... 2

РОЗДІЛ І. Темперамент та особистість

1.1.З історії навчання про темперамент.............................................. 4

1.2. Поняття темпераменту.................................................................. 11

1.2.1. Типологія темпераментів........................................................... 16

1.3. Темперамент і особистість............................................................ 22

1.4. Тривожність та темперамент....................................................... 23

РОЗДІЛ ІІ. Дослідження звязку між рівнем особистісної тривожності та типом темпераменту

2.1. Методи дослідження...................................................................... 25

2.2. Аналіз та інтерпритація результатів............................................. 28

Висновок ...…………………………………………………………..... 30

Список використаних джерел…........................................................... 31

Вступ

Проблема, про яку піде мова, займає людство вже більше 25 сторіч. Вона називається гарним і звучним словом - темперамент. Люди починають знайомитися з поняттям «темперамент» дуже рано. Ще в дитинстві ми зауважуємо, що одні з нас більше рухливі, веселі наполегливі, а інші повільні соромливі, неквапливі в словах і вчинках. Саме в цих особливостях і проявляється темперамент.

Відомий психолог Мерлін писав: «Уявіть собі дві ріки - одну спокійну, рівнинну, іншу - стрімку, гірську. Плин першої ледь помітно, вона плавно несе свої води, у неї немає яскравих сплесків, бурхливих водоспадів і бризів. Плин другої - повна протилежність. Ріка швидко несеться, вода в ній гуркоче, вирує й, ударяючись об камені, перетворюється в жмути піни... Щось подібне можна спостерігати й у поводженні людей».

Спостереження показали, що всі люди різні не тільки по зовнішності, але й по поводженню, рухам. Чим же зумовлена така різниця у поводженні? Насамперед темпераментом, що проявляється в будь-якому виді діяльності (ігрова, трудова, навчальна, творча), у ході, жестах, у всьому поводженні. Індивідуальні психологічні особливості особистості людини, його темперамент надають своєрідне фарбування всієї діяльності й поводженню.

Знайомство з поняттям і типологією темпераментів дозволяє не тільки задовольнити пізнавальний інтерес. Знання в цій області необхідні для професійної діяльності педагога при виборі індивідуального підходу до процесу навчання, для керівників всіх рівнів при побудові тактики ділових взаємин з підлеглими, при виборі професії, а також при професійному відборі, при спілкуванні людей один з одним, при виробленні професійних навичок і т.д.

Особливості рівня тривожності і типів темпераменту давно привертають увагу дослідників. Але дані, які були одержані ними дуже суперечливі. Висунуто багато теорій і методів вивчення.

Мета: розглянути властивості темпераменту та визначити який звязок має рівень особистісної тривожності з темпераментом.

Об’єкт: діти 11 класу

Предмет: зв’язок темпераменту з рівнем тривожності.

Завдання:

• дослідити використанні літературні джерела

• з’ясувати доцільність вивчення темпераменту

• здійснити підбір методик з даної теми

• провести методики

• обробити результати даних методик

І. Темперамент та особистість

1.1. З історії навчань про темперамент

Вчення про темперамент виникло ще в стародавності. Слово темперамент (лат. Temperamentum - належне співвідношення рис від tempero - змішую в належному стані) - характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і станів; рівне йому за значенням грецьке слово «красис» увів давньогрецький лікар Гіппократ (Y-IY вв. н.е.). Він уперше дав визначення поняття «темперамент» і більш-менш докладно описав темпераменти. Під темпераментом він розумів анатомо-фізіологічні й психологічні індивідуальні особливості людини. Він, а потім Гален, спостерігаючи індивідуальні особливості поводження людей, зробили спробу дані особливості пояснити. Відповідно до теорії Гіппократа, розходження між людьми визначаються співвідношенням основних видів рідин у їхньому організмі. При правильному їхньому змішанні людина буває здоровою, при неправильному - хворою. Одна з рідин переважає, що й визначає темперамент людини. По Гіппократу, таких рідин чотири: кров, два сорти жовчі й слиз (або лімфа). У сангвініків переважає кров (лат. sanguis), у холериків - жовта жовч (лат. chole),у флегматиків - слиз (лат. phegma). І нарешті, меланхоліки - це люди з надлишком чорної жовчі (лат. melanos chole). Назви темпераментів збереглися до наших днів.

Подальший розвиток вчення про темперамент відбувалося в наступних напрямках. Усе більше розширювалася психологічна характеристика темпераменту. Римський лікар Гален (II ст.), на відміну від Гіппократа, характеризує типи темпераменту поряд з фізіологічними, психологічними й навіть моральними властивостями.

Німецький філософ И.Кант наприкінці XYIII ст. розглядає темперамент тільки як психічні властивості. Аж до новітнього часу характеристика темпераменту залишалася переважно психологічної. У зв'язку із цим змінюється поняття про типи темпераменту. Вони характеризуються пропорцією не фізіологічних, а психічних властивостей. У Канта - це співвідношення різних почуттів і різного ступеня активності діяльності. Він затверджував, що в сангвініка основне прагнення є прагнення до насолоди, з'єднана з легкою збудливістю відчувань і з їхньою малою тривалістю. Він захоплюється всім, що йому приємно. Схильності його непостійні, і не можна занадто багато на них розраховувати. Довірливий і легковірний, він любить будувати проекти, але незабаром їх кидає.

У меланхоліка пануюча похилість є похилість до суму. Дрібниця його ображає, йому все здається, що їм зневажають. Його бажання носять смутний відтінок, його страждання здаються йому нестерпними й вище всяких розрад.

Холеричний темперамент виявляє чудову силу в діяльності, енергію й наполегливість, коли перебуває під впливом якої-небудь пристрасті. Його страсті миттєво запалюються від найменшої перешкоди, і його гордість, мстивість, честолюбство, сила його почуттів не знають меж, коли душа його перебуває під впливом страсті. Він міркує мало й діє швидко, тому що така його воля.

І, нарешті, на думку Канта, відчування не опановують флегматиком швидко. Йому не потрібно робити над собою більших зусиль, щоб зберегти свою холоднокровність. Для нього легше, ніж для інших, удержатися від швидкого рішення, щоб обміркувати його колись. Він важко дратується, рідко скаржиться, переносить свої страждання терпляче й мало обурюється стражданнями інших. ([1], с.208)

У Вундта (кінець XIX ст.) темперамент - це співвідношення швидкості й сили “щиросердечних рухів”. У процесі розвитку навчання про темперамент змінюється характеристика чотирьох основних типів темпераменту. Переглядається подання про їхню кількість. Починаючи з Канта стали відрізняти властивості темпераменту від інших індивідуальних психічних властивостей (характеру особистості), хоча строгих критеріїв для такого розрізнення не було запропоновано.

В історії навчань про темперамент змінювалося розуміння фізіологічних основ темпераменту. Виділялося два основних напрямки: пояснення типів темпераменту співвідношенням діяльності залоз внутрішньої секреції (німецький психолог Кречмер, американський Шелдон), або співвідношенням властивостей нервової системи (І.П.Павлов) ([1], c. 407-408).

З найдавніших часів дослідники, спостерігаючи значну розмаїтість поводження, що збігаються з розходженнями в статурі й фізіологічних функціях, намагалися їх упорядковувати, якимсь образом їх групувати. Так виникли всякі типології темпераментів. Найбільший інтерес представляють ті, у яких властивості темпераменту, що розуміють як вроджені, зв'язувалися з індивідуальними розходженнями в особливостях статури. Ці типології одержали назву конституційних типологій. Так найбільше поширення одержала типологія, запропонована Э. Кречмером, який в 1921 р. опублікував свою знамениту роботу “Будова тіла й характер”. Головна його ідея полягала в тому, що люди з певним типом статури мають певні психічні особливості. Ним було проведено безліч вимірів частин тіла, що дозволило йому виділити 4 конституційних типи ([4],[5],[6]):

1. Лептосоматик (астенічний тип)- характеризується тендітною статурою високим на зріст, плоскою грудною кліткою. Плечі вузькі, нижні кінцівки - довгі й худі.

1. Пікнік - людина з вираженою жировою тканиною, надмірно гладкий. Характеризується малим або середнім ростом, що розпливається тулубом з більшим животом і круглою головою на короткій шиї.

1. Атлетик - людина з розвиненою мускулатурою, міцною будовою, характерний високий або середній ріст, широкі плечі, вузькі стегна.

1. Диспластик - люди з неправильною будовою. Індивіди цього типу характеризуються різними деформаціями статури (наприклад, надмірний ріст, непропорційна статура).

З названими типами будови тіла Кречмер співвідносить 3 виділених типи темпераменту, які він називає: шизотимік, іксотимік і циклотимік. Шизотимік має астенічну статуру, він замкнутий, схильний до коливань емоцій, упертий, мало податливий до зміни установок і поглядів, із працею пристосовується до оточення. Іксотимік має атлетичну статуру. Це спокійна мало вражена людина зі стриманими жестами й мімікою, з невисокою гнучкістю мислення, часто дріб'язковий. Пікнічну статура має циклотимік, його емоції коливаються між радістю й сумом, він легко контактує з людьми й реалістичний у поглядах [4],[5].

Теорія Э.Кречмера була дуже поширена в Європі, а в США придбала популярність концепція темпераменту У.Шелдона, сформульована у 40-х роках нашого сторіччя. В основі поглядів Шелдона також лежить припущення про те, що тіло й темперамент - це 2 параметри людини, зв'язаних між собою. Структура тіла визначає темперамент, що є його функцією. У.Шелдон виходив з гіпотези про існування основних типів статури, описуючи які він запозичив терміни з ембріології. Їм виділені 3 типи ([4], [5], [6]):

1.Ендоморфний (з єндодерми утворюються переважно внутрішні органи);

2.Мезоморфний (з мезодерми утвориться м'язова тканина);

3.Єктоморфний (з єктодерми розвивається шкіра й нервова тканина).

При цьому людям з єндоморфним типом притаманна відносно слабка статура з надлишком жирової тканини; мезоморфному типу притаманно мати струнке й міцне тіло, більшу фізичну стійкість і силу; а єктоморфному - тендітний організм, плоску грудну клітку, довгі тонкі кінцівки зі слабкою мускулатурою.

У психологічній науці більшість конституційних концепцій стало об'єктом гострої критики. Основний недолік подібних теорій полягає в тому, що в них недооцінюється, а іноді просто відкрито ігнорується роль середовища й соціальних умов у формуванні психічних властивостей індивіда.

Властивості темпераменту, наприклад, соціалізація харчової потреби, любов до компаній, терпимість і відсутність жалю, не можна вважати спадкоємними властивостями того ж порядку, що й статура. Відомо, що такі властивості, виникаючи на основі певних анатомо-фізіологічних особливостей індивіда, формуються під впливом виховання й суспільного середовища ([4],[5]).

Гормональні теорії темпераменту односторонньо перебільшують роль залоз внутрішньої секреції й не в змозі пояснити пристосування темпераменту до вимог діяльності ([1], c. 409).

Насправді, давно відома залежність протікання психічних процесів і поводження людини від функціонування нервової системи, що виконує домінуючу й керуючу роль в організмі.

Найбільш успішну спробу зв'язати темперамент із особливостями організму людини почав російський вчений-фізіолог І.П.Павлов, що відкрив властивості вищої нервової діяльності. У лабораторіях Павлова, де на собаках вивчали умовні рефлекси, виявили, що в різних тварин умовні рефлекси утворюються по-різному: в одних вони утворюються швидко й довго зберігаються, в інших же, навпроти, повільно й вгасають швидко; одні тварини можуть переносити більші навантаження при сильних подразниках, а інші за тих самих умов упадають у гальмовий стан. ([1], с.208-209)

На основі отриманих результатів досліджень Павлов показав, що в основі кожного із чотирьох темпераментів лежить те або інше співвідношення основних властивостей, що було названо типом вищої нервової діяльності. На відміну від попередників, він взяв для дослідження не зовнішню будову тіла, як це робив німецький психіатр Кречмер, і не будову судин (П.Ф.Лесгафт), а організм як ціле й виділив у ньому мозок ([2], с.307).