1. Початок ХХ ст. (до 1917 р.). (Революція 1905 р. Відхід із життя І.Ф. (1916), М.К. і Л.У. (1913)).

2. Період революції 1917 року і національного державотворення. (Література за часів Центр. Ради. УНР. Перша хвиля еміграції).

3. Літературний процес 20-х рр. Період поступової ліквідації національного відродження України.

4. Розстріляне відродження і насадження в літературі ідей соціалістичного реалізму. (Голод 1932-1933 рр. Репресії 1934- 1939 рр. Діяльність „Празької” та „Варшавської” шкіл).

5. Література в період війни 1941-1945 рр. (Література УПА. Друга хвиля еміграції. Література таборів).

6. Література післявоєнного періоду (від 1946 до кінця 50-х рр.) в Україні і поза нею (МУР).

7. Література періоду відродження 60-х рр (Нью-Йоррська школа)

8. Літературний процес 70-80-х рр. (Період застою).

9. Українська література в період розпаду срср і утворення самостійної Української держави.

10. Література на сучасному етапі.

2. Загальні тенденції розвитку літературно-мистецького життя на початку хх ст.

Під час вивчення курсу новітньої української літератури необхідно зважати на специфічні особливості розвитку літератури у першій половині XX ст. Під культурно-історичною епохою ми розуміє­мо хронологічно означений час, у якому певні куль­турно-стильові явища заявляють про себе, проходять етапи становлення, періоди розвитку, досягають вер­шинних здобутків та панівного становища і, вичер­павши себе, - занепадають під тиском нових куль­турно-стильових тенденцій, зрештою, і літературних мод, інтелектуальних повівів, нових культурно-ес­тетичних ідеалів, а часом і суспільно-політичних чин­ників.

Весь культурно-мистецький процес в Україні пережив за цей час періоди піднесення і спаду. Їх можна креслити такими часовими межами: початок ХХ століття – до 1917 року; 20-30-і .роки - період державно-національного визволення та знищення національного відродження; 40-і роки - війна з фашизмом та піднесення національних сил; 50-і роки - повоєнне п'ятнадцятиліття.

Розвиток української літератури поч. ХХ ст. має цілий ряд специфічних особливостей. Перш за все стає очевидною криза реалізму, насамперед його натуралістичних модифікацій.

Прикметною ознакою цього періоду стає усвідомлення (інтелігенцією, народом) літератури як певного національного та історичного типу худ. творчості, отже, акцентування її уваги на традиції.

З іншого боку відбувається радикальна переоцінка попередніх досягнень, змагання різних тенденцій, зумовлених новітнім художнім контекстом. В Україні початку XX ст. сам час повстав проти літератури, «якою вона була досі». У цей час окреслюється 2 орієнтації:

Народницька – направлена на збереження національно- культурної ідентичності (традиції). Довгий час тут панівною була народницька література з її абстрактними за­кликами „до праці”. Цей принцип певний час декларував­ся, маніфестувався як сrеdо, як непорушний кодекс письменника;

Європеїзації (космополітизму, модернізму) – направлені на загальноєвропейський літ. процес та його універсалізм. Нове літературне поколін­ня починає заперечувати принципи народницької літератури. Воно вже не хотіло бути ні „ка­менярами” (Франко), ні „хліборобами” (Грінченко). Його приваблював швидше Ікар із його неперемож­ним прагненням до Сонця, до високостей, які не мають меж.

Молоде покоління зрозуміло, що пись­менник має шукати енергію слова не лише, образно кажучи, в чорноземі, що існують інші енергоносії в надрах слова - руда, нафта, кам'яне вугілля, врешті, атом. Сам письменник набуває цілком іншої ролі, перед ним час поставив нові цілі та способи їхнього досягнення. Виникає чимало нових груп, течій, на­прямів, а далі й організацій, які своєю творчістю і пропонували свої способи і засоби досягнення нових цілей, а не традиційні, що їх виплекало і ними доро­жило старше покоління.

Основні худ. зміни цього періоду пов’язані передусім із зародженням українського модернізму, який виник у Європі в кінці ХІХ ст.

Модернізм (тобто нове, новітнє) – це узагальнене найменування нереалістичних конструктивних літературно-мистецьких стилів та напрямків – символізму, імпресіонізму, неоромантизму та інших пізніших проявлень, проголошуваних чисельними деклараціями і маніфестами. Визначна його рисою була орієнтація на красу, прекрасне як фундаментальну категорію.

Модерністи намагалися знайти особливі художні засоби та нові жанри для передачі своєрідності епохи, сум’яття в душах людей. загальною стильовою ознакою – є тенденція до пан естетизму, символізації, ідеалізації і романтизації зображуваного. Реальність сприймалася як естетичний феномен, зорієнтований на ймовірність своєї інтерпретації.

Ознаки українського модернізму:

• Не був програмно організованим національно-культурним і літературним рухом;

• формувався у свої найхарактерніших виявах не на рівні загальної стильової манери або „школи”, а через творчу самобутність та еволюцію окремих митців;

• явище синтетичного порядку – охоплює елементи різноступеневої стилістики (символізму, імпресіонізму, натуралізму, романтизму, неокласицизму);

• відкривав нові художні моделі та структури: неореалізм (В. Винниченко), неоромантизм (О. Кобилянська), імпресіоністичний символізм (М.Вороний), метафізичний символізм (М. Яцків).

У сучасній критичній літературі існує думка про те, що найпершим виявом модернізму був декаданс, потім була епоха власне модернізму (з його чисельними напрямками), що, пізніше, проявиться в авангарди стичних течіях.

Декаден­тами вперше стали називати у Франції символістів, які відійшли від існуючої літературної традиції.

Отже, провісником в Україні був декаданс. Чи не з лег­кої руки Івана Франка це слово набуло в нас нега­тивного змісту, лайливого характеру, чому сприяла й етимологія слова (декаданс — занепадництво, декадент — занепадник).

І.Франко побоювався відходу молодого літературного покоління від традиційної суспільно-політичної заангажованості, тобто боявся декадансу на українському грунті. Про ці побоювання І.Франка свідчить його стаття „Маніфест „Молодої музи” (1907) та подальша полеміка з Остапом Луцьким, автором маніфесту захід­ноукраїнського літературного угрупування „Мо­лода муза” у вигляді однойменної статті (1907).

У панорамі модерної української літератури по­чатку XX ст. осібне і помітне місце займає угрупування «Молода муза» (проіснувало від 1906 р. до по­чатку Першої світової війни). Творча мо­лодь Львова (О.Луцький, Б.Лепкий, В.Пачовський, П.Карманський, М.Яцків, С.Твердохліб, С.Чарнецький, В.Бирчак та інші), що об'єдналася навколо літе­ратурно-наукового тижневика «Світ», домагалася свободи творчості, вільного самовираження пись­ менника та потреби орієнтації на західноєвропейські та світові літературні зразки.

Саме тому такою різкою попередня відповідь Івана Франка і В.Щурату, авторові критичних матеріалів на збірку „Зів'яле листя” (1896), в якій він оцінював її як декадентську, у вірші „Де­кадет”. Василь Щурат декаданс трактує в поетичних об­разах як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а сам поет-декадент є митець, що з поля приносить не гній, а цвіт; він здатний переживати самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеа­лу світ», занедбавши так звану громадянську тему і суспільні проблеми, а, збагнувши світ ідей, виступає провісником нових, «він епілог пролога».

Ця ода де­кадансу засвідчує неоднозначне сприйняття і трак­тування декадентства в Україні. Василь Щурат та багато інших тогочасних літературознавців протестують насамперед, проти вживання слова «декадент» як лайливого.

Адже В.Щурат говорив не про те, що мав на увазі І.Франко в поезії „Декадент”, вважаючи, що поет збіркою «Зів'яле листя» (1896) відійшов від тради­ційної для нього громадянської поезії і несподівано дав зразки чистої лірики, створив низку шедеврів інтимної лірики із настроями безмежного болю, са­мотності, безнадії («Безмежнеє поле»), нестримно­го любовного поривання («Ой ти, дівчино, з горіха зерня»). І це була справді нова поезія, що провіщала появу цілком нової літератури. І як би не відмежо­вувався Франко, що це був один-єдиний момент у його житті, а таки і цього моменту для Франкового генія вистачило, щоб стати в українській літературі декадентом у його первісному, Щуратівському, а не Франковому, розумінні: відхід від традиції, вияв но­вого чи його провіщення.

Ми й сьогодні, навчені в радянській школі, вжи­ваємо слова «декаданс», «декадент» у розумінні мо­рального занепадництва, тоді як в естетиці цим сло­вом називають особливого виду поетичну творчість, яка характеризується творенням оригінальних сим­волів, які ще не ввійшли в традицію, не стали звич­ними. Етика цими термінами не користується, а тому й зв'язувати декадентство із моральним занепадом не випадає.

Формування модерністичної течії в укр. літературі поч. ХХ ст. було пов’язане з питаннями про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення.

Модерне, нове виявилося в новому світосприйманні, в появі нової тематики та ідей, в застосуванні нових засобів зображення подій і людини. Під впливом модернізму у літературі змінюється і реалізм, виникає нове його означення як „психологічний реалізм”. Зникла етнографічна обмеженість, перевага сільської тематики, фольклорність мови та засобів зображення.

У прозі зменшились побутові й пейзажні натуралістичні описи, розповіді „від автора”, визначилось тяжіння до ліризму, увага до ритму прози, підтексту, зображення подій через сприймання їх персонажами, через їх психіку, емоції й настрій.

Загальна тенденція тогочасного літ. процесу виявилася в прямуванні до звільнення літератури від надмірного соціологізму й ідеологічної спрямованості, в прямуванні до звільнення літератури від функції бути ілюстрацією до соціології і політики.

Це надавало особливого драматизму полемікам і деклараціям, з’ясуванню їх відмінностей та ідеологічного спрямування, сприяло розгортанню двох основних типів ідеології (модернізм і народництво), формуючи цілий спектр нових культурологічних понять і концепцій, появи творчих угрупувань і партій. Таких як „народництво”, „неонародництво”, „декаденство”, „неоромантизм”, „індивідуалізм” і т.д.

У самій літературі поєднуються риси, що визначають народницько-позитивіські уявлення, етнографічну та дидактичну заокруглену стилістику об’єктивної оповіді та розповіді від першої особи притаманних укр. письменству. І такі форми європейського творчого досвіду, як міфологічні форми фольклоризму і символізму, елементи психоаналізу.

Модерністський рух, коли оминути передтечні явища у творчості І.Франка, розпочинався з київ­ського гуртка: Леся Українка, М.Славинський, І.Стешенко, Л.Старицька-Черняхівська, А.Кримський, М.Вороний, М.Чернявський. Помітні риси нового стилю були і в творчості Ольги Кобилянської, Н.Кобринської, Михайла Коцюбинського, Марка Черемшини. Це старше по­коління уже усвідомлювало потребу і невідво­ротність змін.

Молодше гуртувалося навколо «Української хати»: О.Олесь, Г.Чупринка, Ю.Будяк, М.Рильський та деякі галицькі поети із «Молодої музи».

Модернізм як поняття, що окреслювало нові яви­ща в українській літературі першою ввела у науковий обіг Леся Українка в статті «Малорусские писатели на Буковине»; вона першою заявила новоромантику як стильову течію раннього Модер­нізму. Проте „батьком” українського модернізму називають М.Вороного.

Нова школа (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, Марко Черемшина), на думку І.Франка, „... закріплювала переорієнтацію літератури на нові форми й засобами зображення (від описового натуралізму до імпресіонізму й психологічного неореалізму)”.

Видатним представником нової генерації письменства стала О.Кобилянська (1863-1942). Вона започаткувала в українській літературі нову – неоромантично-символістську – стилістику. Письменниця розробляла типи і моделі індивідуалізованого духовного характеру (переважно жіночого „Царівна”), відкрила символічні відповідники настроїв людської душі й природного середовища („Природа”).

Актуальну у літературі тему землі О.Кобилянська трансформувала в натуралістично-символістську драму духовності, яка протистоїть інтелектам (власності, заздрощів), хоча людина залежить від них, починаючи з біблійного „первородного” гріха і до нового кола братовбивства („Земля”).

Іншу тенденцію започаткував своєю експресивною манерою В.Стефаник (1871-1936). Оригінальність полягає у передачі максимально-смислової напруженості життя колективу, народної „душі” виявлених у психології, історії та культурі „мужицтва” як цілісного соціокультурного типу.

На зіставленні уявного і реального світу героя будував чимало своїх творів М.Коцюбинський (1864 - 1913). Крім цього він вводить в укр. літературу теми естетизму, масової людини, міщанства, до них активно звертатимуться письменники в ХХ ст.

Романтичні мотиви (туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа, нація, народ були б не відчуженими) притаманні поезії О.Олеся (1878 - 1944). Творчість М.Вороного (1871 - 1938) розкривала сферу естетично-філософської поезії. Вводячи до укр. літератури нові жанрові, ритміко-метричні форми, оновлюючи віршову тенденцію, М.Вороний тяжів до символістсько-імпресіоністичної образності, тематики космічного плану. Його поетичні цикли („Разок намиста”, „За брамою рано”, „Гротески”) вирізнялися емоційністю й драматизмом розвитку худ. дії, перетинанням буденного життя з філософськими тонами.

Особливе місце в літ. процесі належить В.Винниченку (1880-1951). Його ранній творчості притаманна різноплановість реальної проблематики (теми сільського та міського життя, особливо соціальних сфер заробітчан, злодіїв, сільської голоти). Художні колізії в творах В.Винниченка концентруються навколо теми влади і рабства.

Друге десятиліття ХХ ст. для укр. літ. – найплідніше пора. В ній тоді водночас працювали І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, О.Маковей, В.Стефаник, М.Черемшина, Л.Мартович, С.Васильченко, В.Самійленко, А.Тесленко, М.Вороний, О.Олесь, В.Винниченко, ще живі були І.Нечуй-Левицький та П.Мирний - ціле суцвіття зірок першої величини, яких історія назве класиками. Поруч з ними вже розпочали свій творчий шлях А.Кримський, М.Яцків, С.Черкасенко, Г.Чупринка, Г.Хоткевич, Б.Лепкий, Л.Старицька-Черняхівська, М.Рильський та П.Тичина.

У цей час відбувався активний процес формування украінської національної інтелігенції – і мистецької, і наукової. Так, наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові, яке очолив у 1898 р. М.Грушевський, піднеслося на такий професійний рівень, що сприймалося по суті як своєрідна неофіційна національна Академія наук. Тут видавались „Наукові записки” (з 1892 – по 1917 рр. вийшло понад 120 томів). Крім того було опубліковано „Етнографічний збірник” (35 томів), „Матеріали до укр. етнології” (14 томів), збірники історико-філософської (15 томів) та філологічної (15 томів) секцій, а також збірники з соціально-економічних та юридичних питань, природничо-математичних наук, медицини тощо.

У 1903 році в Полтаві було відкрито пам’ятник І.Котляревському. Саме під час цих подій в багатьох молодих представників української інтелігенції відбулося переосмислення української мови і літератури, усвідомлення свого громадянського покликання.

У 1904 р. М.Лисенко засновує в Києві музичну драматичну школу, яка готуватиме творчі кадри для всіх видів мистецтва.

Подією загальнонаціонального значення був вихід „Словаря української мови” Б.Грінченка (1907 – 1909 рр.). З 1907 року в Києві діє перший стаціонарний театр М.Садовського. Українські театри і трупи на Наддніпрянській Україні і в Галичині виставляють п’єси Лесі Українки, О.Олеся, В.Винниченка, С.Черкасенка. У 1916 році в Києві Лесь Курбас засновує „Молодий театр”. За 1911-1914 роки перший укр. проф. оператор і постановник Д.Сахненко знімає художні фільми „Наймичка”, „Наталка Полтавка”, „Запорізька Січ”, „Богдан Хмельницький” за участю корифеїв українського театру Л.Ліницької, М.Заньковецької, М.Садовського. Плідний розвиток літератури. і мистецтва були однією з тих дем. сил, які розхитували деспотичний режим Російської імперії.

Значним здобутком для України в період революції 1905-1907 рр. було скасування заборони на український друк. („Валуєвський” (1863 р.) та „Емський” (1876 р.) укази).

Починаючи з 1905 року в Наддніпрянській Україні одна за одною народжуються газети, місячники, аль­манахи. Багато з них велику увагу приділяли питанням культури, друкували літературні твори (особливо - щоденна «Рада», яку видавав Є. Чикаленко), Великої по­пулярності зажив сатиричний журнал «Шершень», у яко­му співробітничали видатні українські письменники. Лише рік - 1906 - виходив журнал «Нова громада», але встиг донести до читачів ряд творів Лесі Українки, М. Коцюбин­ського, Б. Грінченка, А. Тесленка, А. Кримського, В. Самійленка, М. Вороного, Л. Яновської, X. Алчевської, П. Капель-городського, М.. Чернявського, С. Черкасенка, С. Єфремова. У журналі «Рідний край», редагованому Дмитриєвим, О. Пчілкою (1905-1907, Полтава; 1908-1914, Київ; 1915- 1916, Гадяч), друкувалися П. Мирний, О. Олесь, Грицько Григоренко, Н. Кибальчич, Л. Лазаревський, Д. Яворський та ін. Тут 1912 р. з'явилася одна з перших публікацій П. Тичини.

Місячник «Сяйво» (1913-1914) багато уваги приділив різним галузям українського мистецтва. На сторінках «Ук­раїнської Хати», часопису, кваліфікованого в радянському літературознавстві минулих десятиліть як «декадентський» і «войовничо-націоналістичний», виступали О. Кобилянська, О. Олесь, М. Рильський, М. Чернявський, Галина Журба, П. Тичина, М. Семенко, Я. Мамонтов, X. Алчевська, Г. Хоткевич, А. Хомик, критики і публіцисти М. Євшан та М. Сріблянський, а також Б. Лепкий, О. Грицай, М. Могилянський. Журнал мав на меті «пробудження національної свідомості серед нашого суспільства і розвиток рідного пись­менства, культури і штуки». Він виразно підтримував мо-дерністичні течії в літературі й мистецтві.

Сумнівну репутацію мав у радянському літературознав­стві і урнал «Дзвін» (1913-1914), який обстоював політичну й організаційну самостійність ук­раїнського робітничого руху, що зумовило відомий грубий критичний випад В. Леніна. Крім В. Винниченка, Д. Донцова, Л. Юркевича, на його сторінках виступали також А. Луначарський, Д. Мануїльський, а з художніми твора­ми - Леся Українка, С. Васильченко, М. Вороний, С. Черкасенко.

Українська преса зазнавала цензурних утисків, тому переважна більшість видань проіснували недовго. Їх просто забороняли. Щоб легше було обходити цензурні ро­гатки, а також задля пропаганди української справи серед російської і європейської громадськості передова українська інтелігенція багато зусиль докладала для видання часописів у Росії та за кордоном. Так, 1906 р, українські депутати Думи видавали в Петербурзі тижневик «Украинский вестник»; редагував його М.Славинський, а серед співробітни­ків були М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Овсянико-Куликовський, М. Туган-Барановський, Д. Дорошенко, М. Могилянський, С. Русова, О. Русов. У 1912—1917 рр. у Москві виходить місячник «Украинская жизньз» під редакцією О. Саліковського (непостійний редактор) та С. Петлюри, за участю багатьох визначних українських і російських полі­тиків, учених, письменників.

Українські видання німецькою мовою виходили у Відні й Будапешті, французькою - в Лозанні. Понад двадцять українських газет видавали в США, Канаді, Бразилії, Аргентині українські емігрантські гро­мади. Всього в 1912 р., за підрахунками катеринославського часопису «Дніпрові хвилі», у світі функціонувало понад 80 українських газет і журналів (проти 13 у 1892 р.), зокрема у Галичині - понад 50, в Східній Україні - 12. Напередодні 'першої світової війни кількість їх зросла.

Як уже зазначалося, українська література і преса зазнавали значних цензурних утисків, переживали великі клопоти матеріально-фінансового характеру. Однак, незважаючи на це, вимальовується картина великого піднесення національно-культурного життя. Наголосити на цьому слід, оскільки впродовж багатьох десятиліть нам нав’язувалося спрощене уявлення, нібито розквіт укр. культури почався тільки після встановлення радянської влади на Україні. Насправді ж він розпочався на хвилі укр. національного піднесення ХІХ – поч. ХХ ст., особливо під час революції 1905 – 1907 рр.