3.4. Співвідношення шахрайства з фінансовими ресурсами із злочинами, що посягають на встановлений порядок збереження та використання інформації в документальному вигляді.

Подання завідомо неправдивої інформації як спосіб шахрайства з фінансовими ресурсами у випадку, коли такі дії поєднані з внесенням в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, з іншим підробленням документів, печаток, штампів, бланків та їх використанням, за достатніх підстав може містити, крім ст. 222 КК України, і ознаки складу злочину, передбаченого або ст. 358, або ст. 366 КК України /84/ ¹⁾.

Виходячи з того, що без внесення завідомо неправдивої інформації у офіційні документи та їх використання скоїти шахрайство з фінансовими ресурсами неможливо, деякі науковці дійшли висновку, що злочин, передбачений ст. 222 КК України, сукупності із підробленням документів не утворює /220/ ²⁾. М.Й. Коржанський, наприклад, обгрунтовував таку точку зору наступними доводами. “Оскільки злочин, передбачений ст. 148⁵ КК України, вчинюється шляхом підробки офіційних документів та використання їх і без цього способу він інакше вчинений бути не може, то ст. 148⁵ КК України сукупності зі ст. 172 і ч. 2 ст. 194 КК України не утворює. Все скоєне охоплюється ст. 148⁵ КК України і додаткова кваліфікація злочину за ст. 172 чи ч. 2 ст. 194 КК України не потрібна” /49, 199/ ³⁾. Тобто по суті йдеться про конкуренцію частини і цілого, де злочин, передбачений ст. 148⁵ КК України 1960 року, виступає в ролі цілого щодо злочину, передбаченого ст. 172 або ч. 2 ст. 194 КК України 1960 року.

Аналогічну позицію М.Й Коржанський висловлює і щодо співвідношення злочину, передбаченого ст. 222 КК України, із злочинами, передбаченими ст. 358 чи ст. 366 КК України ¹.

Інші автори, і на наш погляд цілком обґрунтовано, вказують на наявність в аналізованій ситуації сукупності злочинів².

Неоднозначно вирішується це питання і на практиці.

Так, Ф. була засуджена за ч. 2 ст. 148⁵ КК України 1960 року за те, що вона, працюючи директором приватного підприємства з метою погашення кредиту, одержаного в АПБ “Україна” за договором, звернулась з заявою про надання іншого кредиту в сумі 1,5 млрд. крб. в АКБ “Згода” в м. Києві, при цьому в кредитні документи (баланс, звіт про фінансові результати, техніко-економічному обґрунтуванні) внесла інформацію, яка частково не відповідає дійсності – не відобразила заборгованість за раніше отриманим кредитом, тобто надала банку завідомо неправдиву інформацію. Дії Ф, пов’язані із внесенням в офіційні документи завідомо неправдивої інформації, розцінені судом як спосіб вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами, а тому вказівка про вчинення нею злочину, перебаченого ч. 2 ст. 172 КК України, була виключена з її обвинувачення як зайво поставлена в провину [223].

По іншій справі щодо Т., якого було засуджено за ст. 148⁵ КК України 1960 року за те, що він з метою отримання кредиту виготовив завідомо фіктивне зобов’язання застави і додаток до нього, які поряд з іншими документами були надані до банку для отримання кредиту. На підставі вказаних документів був укладений кредитний договір і отримано кредит. Незважаючи на такі обставини справи, суд, навіть не вирішував питання про наявність у діях винної особи складу злочину, передбаченого відповідною ст. 172 КК України [224].

Також лише за ч. 2 ст. 148⁵ КК України 1960 року була засуджена Є., яка, працюючи директором малого підприємства, надала завідомо неправдиву інформацію банку з метою одержання кредиту, що завдало великої матеріальної шкоди кредиторові. Органами попереднього слідства дії Є. були кваліфіковані за ч. 2 ст. 148⁵ та ч. 2 ст. 172 КК України 1960 року, однак суд виключив ч. 2 ст. 172 КК України 1960 року з обвинувачення, оскільки, як було вказано у вироку, внесення в офіційні документи завідомо неправдивої інформації охоплюється складом злочину, передбаченим ст. 148⁵ КК України 1960 року, і додаткової кваліфікації за ст. 172 КК України 1960 року не потребує [225]¹.

Аналогічно поступив слідчій, який закрив матеріали кримінальної справи по фактах внесення А. завідомо неправдивих відомостей в кредитні договори, оскільки “…в даному випадку… це є способом вчинення злочину, і додаткової кваліфікації не потребує” [226].

Між тим, по інших справах аналогічні дії винних осіб, які з метою одержання кредиту надавали банку фіктивні документи, були кваліфіковані за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. ст. 148⁵, 172 КК України 1960 року ².

Очевидно, така неоднозначність застосування судами загальної юрисдикції положення одного і того ж закону не може бути визнана допустимою. Для правильної кваліфікації вказаних дій необхідно встановити, чи містять вони ознаки сукупності злочинів.

Виходячи з диспозиції ч. 1 ст. 222 КК України, вказаний злочин слід вважати закінченим з моменту надання завідомо неправдивої інформації, тобто незалежно від того, чи був укладений кредитний договір та перераховані грошові кошти на рахунок позичальника. Дійсно, якщо буквально дотримуватись такої позиції, вказані діяння можна вважати різновидом підроблення документів, у зв’язку з чим ст. 222 та ст. ст. 358 і 366 КК України співвідносяться, начебто, між собою як норма загальна та спеціальні. Помилковість цієї точки зору очевидна, оскільки дії, пов’язані з підробленням і використанням підроблених документів у випадку із шахрайством з фінансовими ресурсами, хоча і є різновидом підроблення документів взагалі, проте, склади злочинів, передбачені ст. ст. 358 та 366 КК України, об’єктивно не в змозі охопити спеціально визначену у диспозиції ст. 222 КК України мету діяння – одержання фінансових ресурсів, що є критерієм для визначення безпосереднього об’єкту даного злочину.

За змістом ст. 222 КК України шахрайство з фінансовими ресурсами утворює дії, пов’язані лише з наданням завідомо неправдивої інформації з певною метою. Тобто підроблення документів, а так само внесення в офіційні документи завідомо неправдивої інформації диспозицією вказаної статті не охоплюється, хоча є цілком зрозумілим, що надання такої інформації без її документування практично неможливе.

За таких обставин, ми вважаємо, що у наведених випадках має місце реальна сукупність злочинів. При сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК України. Особа спочатку вдається до підроблення документів з метою відображення в них завідомо неправдивої інформації і вчиняє при цьому закінчений злочин, передбачений статтями 358 або 366 КК України, а вже потім через певний проміжок часу надає таку інформацію кредиторам, хоча може і відмовитися від реалізації свого злочинного наміру.

Отже, підроблення документів, а так само службове підроблення, зокрема внесення в них завідомо неправдивої інформації, і надання таких документів державним органам, банкам чи іншим кредиторам з метою отримання дотацій, субсидій, субвенцій чи кредиту, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ст. 222 та ст. 358 або ст. 366 КК України, залежно від обставин справи.

1

/2/ стор. 393.

2 На недостатню розробленість проблем кваліфікації злочинів неодноразово вказувалося у спеціальній літературі – див., наприклад: /197/ стор. 5-7; /198/ стор. 4; /81/ стор. 4; /199/ стор. 3-4; /200/ стор. 3-4; /2/ стор. 26-30; /3/ стор. 12-31 та інші.

1

/74/ стор. 30.

2 /201/ стор. 43.

1 /85/ стор. 10.

1 /131/ стор. 267.

2 /8/ стор. 118.

Наведене поняття такої ключової для кримінального права категорії, як кваліфікація злочину, є єдиним як для теорії, так і для практики. Розкриттю її змісту присвячено багато спеціальних досліджень (Див., наприклад: [3, 20, 198, 200, 203] та інші.

Схожі позиції щодо поняття даної категорії існуюють і серед сучасних російських вчених (Див., наприклад: /28/ стор. 141; /30/ стор. 84-86; /137/ стор. 16-27; /116/ стор. 84-85; /211/ стор. 3-5 та інші).

Останнім вітчизняним фундаментальним дослідженням теоретичних проблем кримінально-правової кваліфікації є праця В.О. Навроцького [2]. В.О. Навроцький пропонує більш детальне визначення даної категорії як результату кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури та суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за скоєне, встановлена відповідність між юридично-значимими ознаками посягання та ознаками злочину, передбаченими законом, і процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності.

3 /2/ стор. 78 – 105.

1

/198/ стор. 81.

2 /2/ стор. 90.

1 /198/ стор. 173.

2 /205/ стор. 95 - 101

3 /206/ стор. 80-87.

1 До прийняття нового КК України у юридичній літературі пропонувалися такі визначення злочинів проти власності – це передбачені нормами відповідних глав Особливої частини КК України посягання на чужу – державну, колективну чи приватну власність - /48/ стор. 224; це суспільно небезпечні діяння, які порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі і вчиняються, як правило, з корисливих мотивів - /81/ стор. 21; /8/ стор. 290.

2 /81/ стор. 44.

1

/48/ стор. 399 - 400.

2 /83/ стор. 35.

1 /208/ стор. 148.

За суб’єктом здійснення права власності чинне законодавство виокремлює: а) право власності українського народу; б) право державної власності; в) право комунальної власності; г) право колективної власності (у тому числі підприємств, громадських організацій та інших об’єднань громадян); д) право приватної власності (у тому числі право спільної власності подружжя, члена сім’ї, осіб, що ведуть селянське (фермерське господарство); е) право власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій - /151/ стор. 442.

1⁾ /12/ стор. 335.

1 /84/ стор. 234.

1 /84/ стор. 231.

1 /135/ стор. 142.

1 /85/ стор. 7.

1 /84/ стор. 237.

1 /41/ стор. 351.

1

/212/ стор. 457.

2 /199/ стор. 237-238.

1 /12/ стор. 591.

2 Схожу точку зору нами спільно з П.П. Андрушко висловлено і в науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року - /84/ стор. 329.

1

[213]; /214/ стор. 135-137; /138/ стор. 43-44.

2 /46/ стор. 20.

1 /135/ стор. 155.

1

М.Й Коржанський вважає, що якщо сума несплаченого податку у сімсот п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, дії винного мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 222 і ч. 2 ст. 212 КК України, а якщо не дорівнює – лише за ч. 2 ст. 222 КК України - /149/ стор. 378-379; /200/ стор. 245.

1⁾ /215/ стор. 28-29.

1 До того, особа, яка вперше вчинила діяння, передбачене ч. 1 або ч. 2 ст. 222 КК України, може бути згідно ч. 4 цієї статті бути звільненою від кримінальної відповідальності, чого не можна сказати про осіб, які ухилися від сплати податків шляхом вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами (ч. 1 та ч. 2 ст. 222 КК України).

1 /84/ стор 371; /111/ стор. 485.

2 /216/ стор. 116-125.

3 /217/ стор. 178.

1

/218/ стор. 158.

2 /2/ стор. 457.

1 Поняттям «суміжні» в теорії кримінального права прийнято називати близькі за формою злочини, які співпадають між собою, передусім, за об’єктивними елементами (об’єктом, об’єктивною стороною складу) та їх окремими ознаками.

1

/85/ стор. 8-9.

2 /131/ стор. 261; /84/ стор. 368 – 369 та інші.

¹

⁾ /151/ стор. 593.

2⁾ /219/ стор. 13.

1 /84/ стор. 368.

2 /220/ стор. 3-4.

3 /49/ стор 276; /199/ стор. 237.

1 /149/ стор. 378; /200/ стор. 322; /221/ стор. 245.

2 /222/ стор. 314-315; /12/ стор. 589; /151/ стор. 590.

1 Фактично аналогічна позиція зайнята судами Херсонської, Сумської та Хмельницької області.

2 Див.: Вирок Франківського районного суду м. Львова від 21 грудня 1998 року; вирок Житомирського обласного суду від 8 лютого 2001 року та інші - [1].