3. Кодифікація права друга пол. XIX - поч. XX ст. :

б) Статут кримінального судочинства 1864р. ;

У числі інших судових статутів 20 листопада 1864 р. імператор Олександр II затвердив Статут кримінального судочинства.

Статут кримінального судочинства включав «Загальні положення» і три книги: 1) «Порядок провадження у світових судових установленнях», 2) «Порядок провадження в загальних судових місцях», 3) «Вилучення з загального порядку карного судочинства». Всього в Статуті було 1254 статті.

З прийняттям названих законодавчих актів кримінальний процес в Росії набув нових якостей, які не поступалися англійському або французькому кримінальному процесу за можливістю, як тоді говорили, встановлення «матеріальної істини» по розслідуваних і розглянутих кримінальних справах. Серед нових якостей кримінального судочинства в Статуті підкреслювалися такі:

- Ніхто не може бути підданий судовому переслідуванню, не будучи залученими до відповідальності за правилами Статуту(ст. 1);

- Кожен несе відповідальність «сам за себе», за вчинене ним діяння;

- Судова влада за Статутом поширюється по кримінальних справах на осіб усіх станів;

- Судове переслідування можуть порушувати як посадові, так і приватні особи;

- Розслідування злочинів покладається на судових слідчих і органи дізнання;

- Звинувачення відділяється від суду, який формується на засадах незмінюваності суддів та незалежності суду при прийнятті рішень;

- Викриття винних перед судом є обов'язком прокурорів та їхніх помічників;

- Захист підсудних здійснюють присяжні і приватні повірені;

- Судовий розгляд відбувається відкрито, гласно при дотриманні безпосередності та змагальності;

- У справах про тяжкі звинувачення до вирішення питання про винність залучаються присяжні засідателі;

- Система формальних доказів скасовується і передбачається вільна оцінка доказів по совісті і внутрішнім переконанням;

- В якості доказів допускаються: показання підсудного, свідків, експертів, речові докази, письмові докази;

- Вводиться апеляційне оскарження вироків мирових суддів, окружних судів, які розглядали справу відповідно одноосібно або в коронному складі, і касаційне оскарження вироків з'їздів мирових суддів та окружних судів, які розглянули справу з участю присяжних засідателів;

- Допускається відновлення справ за нововиявленими обставинами;

- Забороняється зупиняти провадження у справі під приводом неповноти, неясності чи суперечливості законів, а в разі виникнення у слідчого і суду неясності рішення приймається за загальним змістом законів.

Зі сказаного випливає, що замість розшукової кримінального процесу була введена змішана форма, заснована на континентальній системі права, в якій підкреслюється підзаконність діяльності суду і заперечується можливість прийняття рішень судом на основі судових прецедентів.

Статут кримінального судочинства 1864 р., що закріплював буржуазні засади, передбачав гарантії прав обвинуваченого під час провадження попереднього слідства. їх суть полягала в тому, що:

а) взяття під варту як запобіжний захід передбачалося, якщо особа підозрювалася у вчиненні злочину, що карався позбавленням усіх прав стану або втратою особливих прав і переваг, з негайним по­відомленням найближчої особи прокурорського нагляду. Остання, у свою чергу, могла вимагати обмежитися менш суворим заходом, якщо «обвинувачений не дає достатніх підстав для підозри у вчи­ненні злочину, що тягнув за собою позбавлення усіх прав стану або втрату особливих прав і переваг» (ст. 283 СКС);

б) обов’язок слідчо­го під час провадження слідства діяти «неупереджено, враховувати як обставини, що викривають обвинуваченого, так і ті, що його ви­правдовують» (ст. 265 СКС);

в) слідчий не повинен був «домагатися зізнання обвинуваченого ні обіцянками, ні хитрощами та іншими подібними способами» (ст. 405 СКС). У разі відмови обвинуваченого давати показання слідчий, зазначивши про це у протоколі, шукав «інші законні засоби для встановлення істини» (ст. 406 СКС);

г) пред’явлення слідчим обвинуваченому матеріалів справи з про­ позицією «повідомити будь-що на своє виправдання» (ст. 476 СКС);

д) право оскаржити слідчі дії, що порушують чи обмежують права обвинуваченого. Скарги на дії поліції подавалися прокурору, а скарги на дії судового слідчого — окружному суду (статті 491, 493 СКС); є) судовий і прокурорський нагляд за провадженням попере­днього слідства: припинення провадження слідства тільки судом (ст. 277 СКС); складання прокурором висновку про віддання обви­нуваченого до суду у формі обвинувального акта (ст. 519 СКС).

Хоча законодавство і не встановлювало строків попереднього слідства, однак згідно зі ст. 295 СКС воно повинно було провадити­ся «якнайшвидше». Якщо того вимагали обставини, попереднє слід­ство не припинялося ні в так звані табельні, ні у вихідні дні.( 295. Предварительные следствия должны быть производимы со всевозможной скоростью. Производство их не останавливается и в табельные или воскресные дни, если обстоятельства дела того потребуют.)

Статут кри­мінального судочинства 1864 р. містив перелік злочинів, що підля­гали слуханню за закритими дверима. Це були справи: «1) про бо­гохульство, образу святині й огуду віри; 2) про злочини проти прав сімейних; 3) про злочини проти честі і цноти жінок; 4) про розбеще­ну поведінку, протиприродні пороки і звідництво» (ст. 620 СКС).