3. Розвиток історичної думки в Києво-Могилянській академії

Виділення історії в самостійний предмет відбувалося в Академії поступово, одночасно зі становленням самої історичної науки, відокремленням її від історичної повісті й літописання.

Певний час історичні знання студенти набували в класах поетики й риторики, де їм рекомендувалися окремі історичні праці для пере­кладу або як взірець художнього стилю, красномовства тощо. Таким чином відбувалося знайомство з історією народів світу, їх суспільними відносинами, культурою, міфологією і т. ін. У другій половині XVII ст. зростає значення Академії як осередку історичної й суспільно-політичної думки.

Посилений інтерес до вітчизняної історії, що викликав до життя численні історичні праці, вплинув на сам процес засвоєння історичних знань в Академії. За документами, в кінці XVII – на початку XVIII ст. історія й географія виділяються в окремі предмети, а згодом їх чита­ють у спеціальному неординарному класі. До своїх рукописних курсів лекцій викладачі додавали «апарати» – списки рекомендованих творів, які студенти могли знайти в академічній бібліотеці, радили, що саме треба читати, що виписувати й наслідувати, як складати власні «апарати» самостійно тощо. Заняття в бібліотеці вважалося складовою частиною навчального процесу. Збірка історичних праць у бібліо­теці Академії була унікальною. Крім численних рукописів – хронік, хронічок, літописів, щоденників, листів тощо, там були праці істориків античності, древніх іудейських авторів, істориків середньовіччя, доби Відродження й Нового часу. Так, у каталозі за 1779 р. значаться: «Скорочена універсальна історія» Гілмора Кураса, «Історія про Олександра Великого» Квінта Курція, «Римська історія» в 16-ти томах, «Стародавня історія про єгиптян, карфагенян, асирійців, вавилонян, персів, македонців і греків» у 10-ти томах професора Паризького університету Г. Роллена, «Юдейська війна» та «Юдейські старожитності» Йосифа Флавія, «Людовіка Гольберга скорочена історія» (СПб., 1776), «Королівство Польське і Герцогство Литовське» (СПб., 1775), «Коротка історія Японської держави» (м., 1773), «Інки або зруйнування Перуанської імперії» (М., 1778), «Історія Бранденбурзька» (М., 1770), «Короткий опис про початки слов'янського народу» (СПб., 1716), чи­сленні «історії» Польщі, Угорщини, Швейцарії, Португалії, Англії і т. ін., «История российская» В. Татищева, «Российский летописец» М. Ломоносова, історичні праці Т. Прокоповича, польських істориків Мацея Стрийковського, Мартіна Кромера, могилянців Ф. Туманського, І. Ґізеля, Л. Барановича й ін.

Професори Академії підходять до визначення історії як предмета, формулюючи її мету й методику викладання. У другій половині XVIII ст., коли урядом Росії нищилися залишки автономії в Україні, її державність, з'являється низка історичних тво­рів, в яких йдеться про Україну, її давні права й привілеї, спадковість під Київської Русі аж до XVIII ст. Авторами цих творів були історики, виховані Академією.