Законом України«Про підприємництво» визначено, що: Підприємництво — це безпосередня самостійна, сис­тематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг л мгтою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти під­приємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством

(Ст. 1 Закону України "Про підприємництво" від 7.02.1991 р.)

З наведеного визначення випливає, що підприємницька діяльність характеризується систематичністю. Критерії систематичності визначені Декретом Кабінету Міністрів Укриши "Про податок на промисел" від 17 березня 1993 року, до назначено, що якщо громадянин здійснює продаж товарів (надання послуг) більше чотирьох разів на рік, то така діяльність ннііжінугься систематичною і.зобов'язує громадянина зареєструватися н якості підприємця.

Чинне законодавство також визначає загальні правові, економічні та соціальні засади підприємницької діяльності, здійснюваної фізичними та юридичними особами. У відпонідності з цим положенням підприємництво у ветеринарній медицині здійснюється за такими принципами:

• вільний вибір виду діяльності та самостійне формування програми роботи, вибір постачальників товарів воторинарного призначення і споживачів послуг, встановлення цін відповідно до законодавства;

• залучення на добровільних засадах для .иібезпвчення діяльності майнових та фінансових ресурсів фізичних і юридичних осіб, а також інших ресурсів, не заборонених та но обмежених законодавством;

• вільне наймання працівників та розпорядження прибутком;

• самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Держава гарантує підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, однакові права та створює рівні можливості для їх діяльності, а також гарантує недоторканість майни підприємця і

забезпечує захист його права власності. Однак, фахівці ветеринарної медицини (підприємець та працюючі за наймом) у разі виникнення нагальної необхідності (наприклад, спалах епізоотії) можуть залучатися до виконання завдань державної служби ветеринарної медицини.

Виділяють шість основних принципів розвитку підприємництва у ветеринарній медицині:

• залучення всіх форм власності — державної, колективної та приватної (індивідуальної). (Прикладом втілення цього принципу є галузь виробництва та реалізації ветеринарних товарів, де 85% власності зосереджено в приватному секторі);

• поєднання різних організаційних форм діяльності, що забезпечує конкурентоспроможність та стійкість ветеринарного забезпечення;

• демонополізація, поєднання діяльності різних орга­нізаційних форм і розмірів підприємств. (У галузі ветеринарної медицини функціонують переважно малі та середні підприємства);

• широке залучення фахівців ветеринарної медицини та інших громадян до підприємницької діяльності;

— поглиблення спеціалізації та розширення науково- виробничої кооперації;

— розвиток підприємництва на наявній матеріально-технічній базі та залучення вітчизняних і зарубіжних інновацій з метою виробництва лікарських засобів у відповідності до міжнародних стандартів.

8

9

1.3. Малий та середній бізнес — основа ринкової економіки

Малий та середній бізнес країн з усталеною ринковою економікою забезпечує створення до 70% валового внутрішнього продукту, в ньому зайнято близько 50% працездатного населення. Зокрема, частка працюючого населення на малих підприємствах становить у країнах Європейської Спільноти 72%, в Японії - 78%, у Польщі - 65% , у Росії - 20% .

Наочний приклад стрімкого успіху реформування у Польщі, Чехії, країнах Балтії має під собою, насамперед, підгрунття приватної підприємницької ініціативи.

Ще донедавна в Україні у малому і середньому бізнесі були зайняті всього 6-8% всіх працюючих у державі, але цей показник має тенденцію до швидкого зростання. На сьогодні у сфері малого підприємництва (151 400 малих підприємств та кооперативів) працюють понад 2 мільйони українців.

Судячи з досвіду згаданих країн, малий і середній бізнес є ефективним засобом подолання головних проблем економіки перехідного періоду - безробіття та нестачі коштів у державній казні. Створення нових робочих місць у промисловості вимагає значних капіталовкладень та займає тривалий час, а стимулювання приватного підприємництва здатне не лише розв'язати проблему безробіття в мінімальні строки та з відносно незначними вливаннями фінансових засобів, а й принести відчутні надходження коштів у вигляді податків та внаслідок підвищення ділової активності й ефективності економіки в цілому.

Зростанню кількості малих підприємств сприяють низькі затрати виробництва. Ефективність досягається за рахунок вузької спеціалізації, оскільки більшість малих підприємств не розпорошує власні виробничі ресурси, не виробляє різноманітного асортименту продукції і пе надає широкого кола послуг. Це дає змогу звести ресурсні затрати до мінімуму.

Важливість становлення малого та середнього бізнесу в нашій країні визнана Президентом та урядом, що задекларовано рядом спеціальних законодавчих актів на підтримку розвитку підприємництва. Останнім часом така політика держави знайшла

22

відображення у наданні малому бізнесу ряду пільг і переваг порівняно з великими та середніми підприємствами.

Прискіплива увага до прогресу цього сектору економіки постійно відчувається як з боку міжнародних агентств з розвитку, так і від приватних закордонних інвесторів. І це цілком природно, адже саме малий та середній бізнес здатні виявити необхідну гнучкість та пристосованість до умов ринку, що стрімко розвивається, а отже - забезпечити швидке й надійне повернення інвестицій з відчутними дивідендами.

Згідно з українським законодавством до малих підприємств відносять:

• індивідуальних підприємців;

• підприємства з чисельністю працівників не більше 50 чоловік та розміром виручки не більше 1 мільйона гривень на рік.

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.

Повна дієздатність наступає по досягненні особою віку 18 років або після вступу у шлюб раніше цього терміну.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

23

1.4. Правова база ведення малого та середнього бізнесу в Україні

Дванадцять років незалежності України — зовсім малий пері­од часу як для держави. Тому багато аспектів державного устрою та функціонування все ще перебувають у стадії становлення та розвитку, потребують удосконалення. Досить часто напрацювання досвіду України відбувається методом проб і помилок. ,

На жаль, це повною мірою стосується законодавства та вимог держави до роботи у сфері малого бізнесу. Тому приватному під­приємцю життєво важливо тримати руку на пульсі процесу роз­витку вітчизняного нормативного законодавства.

На теперішній момент основними законами та підзаконними актами, що визначають роботу приватного підприємця, є:

• Конституція України;

• Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року;

• Закон України «Про підприємства» від 27 березня 1991 року;

• Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 року;

— Закон України «Про державну податкову службу» від 5 лютого 1998 року;

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про податок на проми­сел» від 17 березня 1993 року;

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий пода­ток з громадян» від 26 грудня 1992 року;

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори» від 20 квітня 1993 року;

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про стягнення не вне­сених своєчасно податків і податкових платежів» від 21 січня 1993 року;

• Цивільний кодекс України;

• Кодекс законів про працю України;

• Кримінальний кодекс України;

• Арбітражний процесуальний кодексУкраїни;

• Указ Президента України «Про державну підтримку під­приємництва» від 12 травня 1998 року;

• Указ Президента України «Про спрощену систему оподат-

24

кування, облік і звітність суб'єктів малого підприємництва» від 28 червня 1999 року;

• Указ Президента України «Про заходи дерегуляції підпри­ємницької діяльності» від 23 липня 1998 року;

• Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльно­сті» №1020 від 3 липня 1998 року;

• Постанова Кабінету Міністрів України «Про розміри та по­рядок зарахування плати за видачу та переоформлення ліцензій на провадження певних видів підприємницької діяльності» №4 від 28 січня 1999 року;

• Постанова Кабінету Міністрів України «Про проведення планових перевірок» №112 від 29 січня 1999 року;

• Інструкція МВС України №643 від 18 жовтня 1993 року «Про процедуру видачі дозволу на виготовлення печатки і штам­па»;

• Інструкція «Про відкриття банками рахунків у національ­ній та іноземній валюті», затверджена постановою НБУ №°527 від 18 грудня 1998 року;

• Наказ Державного Комітету з питань підприємництва «Про затвердження форми журналу відвідування суб'єктів підприєм­ницької діяльності контролюючими органами» (Журнал реєстра­ції перевірок) №18 від 10 серпня 1998 року.

Звісно, такий солідний перелік не є обов'язковим для вивчення напам'ять, але ознайомитися хоча б в загальних рисах з цими документами вельми доцільно.

Основні принципи підприємницької діяльності визначені За­коном України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року.

Хоча з моменту прийняття цього закону вже минув порівняно великий відрізок часу, багато громадян, які мають намір стати або вже стали підприємцями, звично оглядаються на органи влади, виходячи з того, що з ними необхідно погоджувати будь-який свій крок, будь-яку дію. Проте це зовсім не так, оскільки Закон прого­лошує свободу підприємницької діяльності.

Це означає, що підприємець може без обмежень, на власний розсуд приймати рішення та здійснювати самостійно будь-яку ді­яльність, що не суперечить чинному законодавству.

Свобода підприємництва означає також право будь-якої особи залучати на добровільних засадах майно та кошти юридичних осіб і громадян-, використовувати працю найманих робітників, ві­льно розпоряджатися прибутком, що залишається після виплати всіх передбачених законодавством податків та зборів.

Безумовно, свобода підприємницької діяльності не може бути безмежною. Інтереси охорони довкілля, національної безпеки, здо­ров'я громадян потребують дотримання визначених обмежень у сфері підприємництва. Так, Закон забороняє підприємництво у сферах обороту наркотичних засобів, виготовлення та реалізації бойової зброї і боєприпасів та ряді інших.

Крім цього, для близько 50 видів підприємницької діяльності передбачено одержання спеціальних дозволів (ліцензій), про що йтиметься в іншому розділі книги.

Закон особливо підкреслює, що підприємець зобов'язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та інтересів гро­мадян, підприємств, установ і держави, затверджених юридично.

За заподіяний збиток і шкоду підприємець несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом.

Водночас, передбачаючи відповідальність підприємця, держава, зі свого боку, бере визначені зобов'язання і на себе. Так, законода­вчо гарантовано всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності надання рів­них прав та створення однакових можливостей для доступу до матеріально-технічних, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права приватної власності підприємця.

Вилучення державою у підприємця його основних та оборот­них коштів, іншого належного йому майна не припускається, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Державні органи та посадові особи можуть давати підприєм­цям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції. У випадку видання цими органами актів, що перевищують їхню компетен­цію, підприємець може звернутися в суд із заявою про визнання таких актів недійсними.

Збитки, заподіяні підприємцю внаслідок виконання незакон­них вказівок державних або інших органів чи їх посадових осіб, а

також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їхніми посадовими особами своїх обов'язків стосовно підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами.

Збитки, заподіяні підприємцю внаслідок порушення громадя­нами або юридичними особами його майнових прав, що охороня­ються законом, також відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

Такими є основні юридичні принципи підприємницької діяль­ності, про які необхідно знати тим, хто займається або має намір займатися підприємницькою діяльністю.

1.5. Порядок та правила реєстрації суб'єкта господарської діяльності

Зважуючи всі «за» і «проти», підприємець обирає форму діяль­ності, котрою буде займатись. Найбільш прийнятними організа­ційними варіантами для започаткування власної справи в галузі ветеринарної медицини є:

а) без створення юридичної особи — приватний (індивідуаль­ ний) підприємець;

б) зі створенням юридичної особи:

• мале приватне підприємство (МПП);

• господарське товариство (при об'єднанні зусиль групи фахівців).

Реєстрація суб'єкта господарювання — фізичної особи (приватного підприємця)

Це найпростіша форма підприємництва. її перевага полягає в тому, що не потрібно створювати підприємство, розробляти статут, створювати статутний фонд, вести деталізований бухгалтерський облік, звітність та іншу документацію, пов'язану з діяльністю підприємства.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок із громадян» від 26 грудня 1992 року (із змінами від 13 лютого 1998 року), індивідуальні підприємці можуть використовувати спрощену систему оподаткування.

Але така підприємницька діяльність, на жаль, має і певні недоліки. Наприклад, індивідуальний підприємець відповідає за борги від підприємницької діяльності усім своїм майном, включаючи частку майна в сім'ї (відповідно до Закону «Про банкрутство» у редакції від ЗО червня 1999 року).

Інший негативний момент пов'язаний з тим, що податкові аргшаи маїать право обстежити житлові приміщення таких індивідуальних підприємців, оскільки вважається, що вони використовують свої помешкання для отримання прибутків.

Перш, ніж приступити до реальних дій, майбутній підпри­ємець має ще раз зважити всі «за» і «проти», ще раз перегля­нути розроблений ним бізнес-план.

Крім того, слід пам'ятати, що для провадження підприєм­ницької діяльності в галузі ветеринарної медицини необхідно пройти два формальних етапи:

1. Реєстрація в якості суб'єкта господарської діяльності.

1. Отримання ліцензії на провадження обраного виду під­приємницької ветеринарної діяльності.

Реєстрація суб'єкта господарської діяльності здійснюється за місцем проживання громадянина у відповідному виконкомі або в районній державній адміністрації.

Увага! Для реєстрації в якості підприємця НЕ ПОТРІБНО отримувати згоду місцевого органу державної ветеринарної медицини або будь-яке інше погодження. Цей крок є виявом безумовного невід'ємного права займатися підприємницькою діяльністю.

Порядок реєстрації нескладний. Громадянин, який бажає заре­єструватися як підприємець — фізична особа, повинен надати в органи реєстрації:

• документ, що засвідчує його особистість (паспорт);

• копію довідки про присвоєння ідентифікаційного податко­вого номера;

• дві фотокартки розміром 3x4 см;

• квитанцію про сплату реєстраційного збору;

• заповнену реєстраційну картку, яка водночас є заявою про державну реєстрацію.

Плата за реєстрацію складає 25 гривень (1,5 неоподатковува­них мінімальних доходів громадян).

Орган реєстрації не має права вимагати інших, не передбачених законом документів.

Якщо всі документи оформлені правильно, то орган реєстрації повинен протягом п'яти робочих днів видати громадянину свідо­цтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяль­ності - фізичної особи з трьома його копіями.

У такий спосіб громадянин одержує статус підприємця, але він у даному випадку займається підприємництвом без створен-

ня підприємства, тобто являється індивідуальним підприємцем (підприємцем — фізичною особою).

Реєстрація суб'єкта господарювання — юридичної особи

Відповідно до статті 1 Закону «Про підприємства» від 27.03.1991 року та статті 23 Цивільного кодексу України "під­приємство — це самостійний господарюючий об'єкт, що має статус юридичної особи, відособлене майно, статут, поточ­ний та інший рахунки, печатку і провадить діяльність з ме­тою одержання прибутку».

Підприємство має право створювати філії та представни­цтва. Підприємцям-початківцям важливо мати на увазі, що філії та представництва не є юридичними особами і діють не на підставі статутів, а на підставі положень, що затверджу­ються головним підприємством. Керівники філій і представ­ництв діють на підставі доручення, отриманого від відповід­ної юридичної особи.

Відповідно до Закону «Про підприємства в Україні» підприєм­ства поділяють на такі види:

• колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

• підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (відповідно до Закону «Про об'єднання громадян»);

• комунальне підприємство, засноване на власності відповід­ної територіальної одиниці;

• державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі казенне підприємство;

• господарське товариство;

• приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи.

Найзручнішою формою створення суб'єкта господарюван­ня — юридичної особи для підприємця-початківця є саме при­ватне підприємство.

Його основна перевага в тому, що не треба створювати статут­ний фонд, а це дозволяє обійтися мінімальним капіталом при ство­ренні підприємства.

У приватного підприємця (ПП) один засновник (власник), тому він сам розв'язує всі свої проблеми, йому ні з ким не потрібно ділитися прибутком тощо.

На відміну від індивідуального підприємця, засновник ПП не відповідає за його борги своїм майном, що випливає з Закону «Про власність», де сказано, що «власник не відповідає по зобов'язаннях створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають по зобо­в'язаннях власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України».

Основним атрибутом підприємства є статут.

Будь-яке підприємство зобов'язане мати статут, що ви­значає його правовий статус, а тому при створенні підприємст­ва насамперед необхідно його розробити. Цю справу краще до­ручити юридичній фірмі, хоча можна зробити й самому.

Обов'язковими елементами статуту є:

1. Склад засновників, найменування, вид і форма підприємства.

2. Цілі та предмет діяльності.

Безумовно, метою будь-якого комерційного підприємства є одер­жання прибутку. Що ж стосується предмета діяльності, то мають­ся на увазі види діяльності, якими буде займатися підприємство після його створення. Багато засновників при створенні підпри­ємства «про всяк випадок» включають у статут якнайбільше ви­дів діяльності, починаючи, скажімо, від виготовлення вареників і закінчуючи запуском космічних кораблів. Згідно закону, це не є порушенням, проте з погляду організації бізнесу — це не зовсім правильно, оскільки підприємець, перш ніж створювати підприєм­ство, повинен знайти свою нішу ринку та визначити ті види діяль­ності, якими він зможе успішно займатися.

3. Органи управління та їхня компетенція.

Законодавство визначає тільки основні органи управління під­приємствами та загальні рамки їх компетенції. Безпосередньо деталі питань такого гатунку вирішуються самим засновником у статуті підприємства. Слід мати на увазі, що існує два основних способи організації управління підприємством:

• безпосередньо власником (засновником);

• шляхом найму керівника підприємства за договором (кон­трактом).

4. Місцезнаходження підприємства.

Відповідно до законодавства, місцезнаходження підприємства (його юридична адреса) визначається місцезнаходженням його органу управління.

Для індивідуального підприємця — це, як правило, місце його постійного проживання.

Для юридичної особи — це може бути місце проживання одно­го з засновників або місцезнаходження за іншою адресою, підтве­рджене договором оренди, купівлі-продажу, міни, дарування або іншим відповідним документом. Підприємства можуть розташо­вуватися (мати юридичну адресу) у житлових приміщеннях. Для цього вони повинні укласти договір оренди з власником примі­щення.

При використанні житлових помешкань для розміщення під­приємства оплата за житлово-комунальні послуги справляється за вищими тарифами, затвердженими Міністерством економіки.

5. Про утворення майна підприємства.

Початкове майно передається підприємству засновниками.

Згідно чинного законодавства, таке майно закріплюється за підприємством і відображається в його балансі, після чого воно стає власністю підприємства і з цього моменту засновник уже не може вільно розпоряджатися ним.

Тобто, майно відокремилося від засновника, а це означає, що підприємство самостійно розпоряджається майном і відповідає своїм майном по боргах та зобов'язаннях.

Засновники ж не відповідають по боргах і зобов'язаннях ство­реного ними підприємства, а воно не відповідає по боргах заснов­ників, крім випадків, передбачених законодавством. Ця важлива норма закріплена в статті 32 Цивільного Кодексу та статті 7 За­кону "Про власність».

Принциповим є положення про те, що засновник має право будь-коли повернути собі своє майно. Для цього йому необхідно лікві­дувати підприємство. Хоча повернути все майно можливо тільки

в тому випадку, коли у підприємства на момент ліквідації немає боргів.

З початку роботи підприємства майно утворюється за рахунок прибутків від господарської діяльності, а також позикових засо­бів та безоплатно переданого майна.

Особливою частиною майна є статутний фонд, але він обов'яз­ковий не для всіх підприємств. Наприклад, приватне підприємст­во може й не створювати статутний фонд, а от господарські това­риства зобов'язані його мати.

У статуті можуть бути передбачені й інші питання діяльності підприємства. Чинне законодавство надає у цьому засновникам досить широку свободу. Так, у статті 6 Закону «Про підприємни­цтво» сказано, що у випадку, якщо порядок створення чи діяльно­сті підприємства спеціальним законодавством не визначений, то підприємець має визначити ці питання саме в статуті підприємст­ва (детальніший зміст статуту див. у статтях 4, 37, 51, 65 та 76 Закону «Про господарські товариства»).

Статут має бути затверджений засновником або загальними зборами засновників.

У статут можуть вноситися зміни, але вони повинні бути заре­єстровані в органі реєстрації.

Господарські товариства: переваги та особливості створення

Господарські товариства — це організаційна форма підпри­ємств, що створюються кількома особами шляхом об'єднання їхнього майна.

Незаперечно, що при об'єднанні капіталів і зусиль кількох осіб можуть відкриватися набагато більше можливостей у веденні біз­несу. Чинним законодавством передбачено можливість входжен­ня до числа засновників як юридичних, так і фізичних осіб водно­час. Проте, згідно Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 року, статтею 5 Закону "Про підприємства" та статтею З Закону "Про господарські товариства", засновниками не можуть виступати державні підприємства.

Основними додатковими атрибутами створення господарсько­го товариства є установчий договір та статутний фонд.

Установчий договір є документом, яким оформлено рішен­ня засновників про створення підприємства і він, наряду зі статутом, входить до числа установчих документів.

Головна відмінність установчого договору та статуту підприєм­ства полягає у тому, що статут визначає правовий статус підприєм­ства, а договір - регулює питання спільної діяльності засновників по створенню підприємства, а також їхньої участі в управлінні підприємством, розподілі між ними прибутку та збитків.

Зазвичай, установчий договір - це лаконічний документ, що регулює обмежене коло питань, основними з яких є:

• перелік засновників із зазначенням їхніх адрес та паспорт­них даних;

• обов'язки засновників по створенню господарського това­риства;

• розмір, форма та порядок внесення засновниками майнових внесків у статутний фонд підприємства;

• участь засновників у керівництві підприємством;

• порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків;

• порядок виходу засновників із товариства.

Договір підписується всіма засновниками та засвідчується но­таріально як угода.

Статутний фонд - це особлива частина майна підприємст­ва, що складається із суми внесків, інвестованих (внесених) власниками на початку для забезпечення діяльності підпри­ємства.

Статутний фонд" обов'язково повинен мати фіксований розмір, що відображено в статуті.

Зміни розміру статутного фонду пов'язані з дотриманням осо­бливих процедур:

1. Будь-які зміни статутного фонду повинні бути зареєстровані в органі реєстрації.

2. Збільшувати розмір статутного фонду можна лише за умови, що всі засновники зробили свої внески.

3. Зменшувати розмір статутного фонду можна лише за умови згоди всіх кредиторів (якщо такі є)та публікації оголошення у друкованих засобах масової інформації.

4. Рішення про зменшення фонду набуває чинності через 3 мі­сяці після засвідчення органом реєстрації відповідних змін у ста­туті підприємства.

Призначення статутного фонду:

а) Стартовий капітал для забезпечення діяльності підприємст­ ва на початковій стадії.

б) Визначення частки кожного засновника при розподілі при­ бутку та збитків, а також у майні підприємства при виході засно­ вника з товариства і при ліквідації підприємства.

в) Гарантія виконання зобов'язань підприємства перед третіми особами (контрагентами). Такі гарантії можливі тому, що вартість майна підприємства не може бути меншою за розмір статутного фонду. Тобто статутний фонд є визначеною мінімальною межею, нижче якої вартість майна підприємства не може опуститися.

Внесками засновників у статутний фонд можуть бути не тіль­ки кошти, але й майно: будинки, устаткування, цінні папери і на­віть право користування якимось майном (майнові права); інте­лектуальна власність(ноу-хау, секрети виробництва, товарні знаки, винаходи тощо). Так, наприклад, ринкова вартість товарного знаку ♦ Сашеї» та «Соса-Соїа» оцінена їх власниками в $ 10 і 3 мільярди доларів США відповідно, а горілки «Столична» — у $ 400 мільйо­нів. Майновий вклад у статутний фонд обов'язково оцінюється в грошовому еквіваленті. Порядок оцінювання встановлюється ста­тутом, якщо інше не предбачено законом.

Іноді органи реєстрації на підтвердження вартості майнового внеску вимагають надати висновок аудитора. Така вимога є неза­конною, оскільки нормативно такий порядок ніде не передбачений.

Після того як майно внесено до статутного фонду, учасники втрачають право власності на нього, а натомість отримують (купу­ють) сукупність так званих корпоративних прав, а саме:

• участь в управлінні справами товариства;

• отримання прибутку товариства (дивіденду). Оскільки диві­денди виплачуються з прибутку, з котрого вже сплачено ЗО % податок із прибутку, вони не обкладаються податком і не включа­ються в оподатковуваний дохід фізичної особи;

• одержання частки в майні, що залишилось після ліквідації підприємства.

Обсяг кожного корпоративного права пропорційний частці за­сновника в статутному фонді.

До різновидів господарських товариств відносяться:

• товариства з обмеженою відповідальністю;

• акціонерні товариства;

• товариства з додатковою відповідальністю;

• повні товариства;

• командитні товариства.

Для підприємця-початківця у галузі ветеринарної медици­ни найближчою із згаданих форм господарювання є товарист­во з обмеженою відповідальністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю (далі товариство) —

це господарське товариство, що має статутний фонд, котрий скла­дається лише з внесків учасників. Внаслідок цього, учасники не­суть майнову відповідальність винятково в межах свого внеску.

Згідно чинного законодавства, учасник не відповідає своєю час­ткою в майні товариства за своїми особистими зобов'язаннями. Однак, якщо в учасника з'являються особисті борги (не пов'язані з діяльністю підприємства), то кредитори накладають стягнення на його особисте майно, а якщо його виявиться недостатньо, кре­дитори можуть зажадати вилучення частки учасника з майна під­приємства. Такий самий порядок застосовується у випадку кар­ного переслідування учасника (конфіскація тощо).

Часто в назвах товариств з обмеженою відповідальністю вико­ристовують абревіатуру з латинських букв — ЇЛА, що походить від англійського «обмежена відповідальність». Вживання цієї аб­ревіатури нормативно не є визначеним, а тому - не обов'язковим.

У законодавчому визначенні товариства не зазначено мініма­льної кількості його засновників. Проте закон вимагає, щоб това­риство обов'язково створювало ревізійну комісію, до складу якої має входити щонайменше три особи з числа учасників товариства. Отже, і мінімальна кількість засновників товариства — також три особи.

Статутний фонд товариства з обмеженою відповідальністю не може складати менше ніж 100 мінімальних заробітних плат (на 1 грудня 1999 р. це становило 7400 гривень; на 1 січня 2003 р. —

14800 гривень). Закон дозволяє сформувати статутний фонд на зразок кредиту, але до моменту реєстрації кожний засновник по­винен внести не менше 30 % свого внеску, що підтверджується довідкою з банку. Решту суми засновникам необхідно внести про­тягом- року з моменту реєстрації підприємства. Але законом пе­редбачено також, що за прострочення внесення своєї частки до статутного фонду боржник виплачує в резервний фонд товариства штраф у розмірі 10 % недоплаченої суми на рік (якщо суворіші санкції не передбачені в статуті).

Вищим органом управління товариства є збори учасників. Усі рішення на зборах приймаються шляхом голосування. Кількість голосів кожного учасника пропорційна розміру його частки у ста­тутному фонді.

Закон вимагає, щоб рішення з питань, які мають особливу важ­ливість для товариства, приймались одноголосно. Так, одноголос­ності вимагають питання про зміну статуту, виключення учасни­ків з товариства, затвердження планів діяльності та звітів про їх виконання. З інших питань рішення приймаються простою біль­шістю, що становить 50 % голосів плюс ще один голос.

Виконавчим органом товариства є або дирекція (колегіальний орган) на чолі з генеральним директором, або директор (як одно­особовий орган). До виконавчого органу можуть входити не тіль­ки учасники товариства. Директор має право діяти від імені това­риства без доручення. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Для контролю за діяльністю дирекції загальними зборами з числа учасників створюється ревізійна комісія. Члени дирекції не можуть бути членами комісії.

Вихід з товариства може бути добровільним або у формі ви­ключення учасника за систематичне невиконання своїх зобов'я­зань чи перешкоджання досягненню цілей товариством. Рішення про виключення повинне прийматися одноголосно на загальних зборах, причому учасник, якого виключають, в голосуванні не бере участі.

При виході учасник має право:

— одержати свою частку у статутному фонді;

— одержати частину чистих активів товариства, пропорційну своїй частці (чисті активи — це вартість майна, що залишається в

розпорядженні товариства після відрахування усіх боргів і зобо­в'язань);

— одержати частину прибутку, отриманого товариством у по­точному році до моменту виходу учасника.

Виплата належних коштів проводиться після затвердження річного звіту і протягом 12 місяців із дня виходу.

Вихід учасника призводить до зменшення статутного фонду, тому треба внести зміни до установчих документів та зареєструва­ти їх в органі реєстрації.

Безумовно, подана вище інформація є лише основними ознайом-чими моментами організації господарських товариств, тому для детальнішого вивчення правових та господарських нюансів роботи юридичних осіб необхідно звернутися до спеціальної літератури.

Створення та державна реєстрація підприємств

Для того, щоб підприємство виникло, одержало статус юри­дичної особи, воно повинно пройти державну реєстрацію. Ця про­цедура є обов'язковою. Підприємництво без державної реєстрації розглядається як адміністративне правопорушення, а в окремих випадках трактується як карний злочин.

Порядок державної реєстрації підприємств регламентуєть­ся статтею 8 Закону України «Про підприємництво» і "Положен­ням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяль­ності", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №740 від 25 травня 1998 року.

Реєстрація підприємства здійснюється у виконкомах відповід­них рад або в районних державних адміністраціях за місцезнахо­дженням суб'єкта підприємницької діяльності.

До органу реєстрації подаються особисто (чи відправляються рекомендованим листом поштою) такі документи:

• нотаріально завірені статути і установчий договір у трьох примірниках (зауважте, що для приватного підприємства установ­чий договір не потрібний). Засновники - юридичні особи також по­дають свідоцтво про реєстрацію підприємства. При цьому стягуєть­ся плата за нотаріальні послуги, розмір якої встановлюється місце­вими органами юстиції і становить в середньому 70-100 гривень;

• реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є заявою;

• документ про сплату реєстраційного збору. Вартість реєст­рації юридичної особи становить 119 гривень (7 неоподатковува­них мінімумів доходів громадян);

• документ, що засвідчує сплату початкового внеску в статут­ний фонд (це правило стосується винятково господарських това­риств). Щоб внести початковий внесок, у банк подається заява про відкриття тимчасового рахунку, що підписується засновни­ком, котрому збори доручили оформлення реєстрації підприємст­ва. Якщо внесок у статутний фонд робиться у натуральній формі, то він повинен робитися відразу і повністю, а документально це має бути оформлено актом прийому - передачі майна або догово­ром збереження, зацікавленими сторонами яких можуть бути за­сновник, який вносить майно, і збори засновників в особі уповно­важеного;

• документ, що підтверджує місцезнаходження підприємства. Це може бути місце проживання одного з засновників або інше місцезнаходження, що підтверджується договором купівлспрода­жу, оренди, безкоштовного користування тощо.

Оскільки статус юридичної особи підприємство одержує тільки після реєстрації, то такі договори можуть укладатись одним із засновників, який уповноважуєтся на це установчим договором або рішенням зборів засновників, оформленим протоколом.