Тема 4: Полемічна література

Слово “полемічна” походить від грецького слова “полемікос” – “войовничий” – це твори українських, білоруських та польських діячів, виникнення яких зумовлено релігійним протистоянням між православною, римо-католицькою, греко-католицькою та протестантськими церквами. У розвитку полемічної літератури виділяють три періоди. Перший (ранній) період пов’заний з офіційним розколом християнської церкви у 1054 р. на західну латинську (католицьку) та східну грецьку (православну).

Другий період полемічної літератури, що починається з 70-х років XVI ст. був пов’язаний з загостренням проблеми унії – об’єднання католицької і православної церкви. Полеміку розпочав один з найінтелектуальніших монахів Західної Європи єзуїт Петро Скарга. У 1574 р. він написав книгу “Про єдність церкви Божої”. Вона була видана на початку лютого 1578 р. Перше видання книги П. Скарга присвятив Костянтину-Василю Острозькому як першому серед православних магнатів Речі Посполитої “першому в тім законі грецьким”, визнаному авторитетному захиснику та поборнику православної віри .У своєму трактаті Петро Скарга з великою повагою говорив про православну церкву, про те, що всі біди католицької та православної церков походять від того, що церкви роз’єднані. Він палко відстоював ідею унії – об’єднання церков, щиро вважаючи, що це посилить їх у боротьбі проти єресей. У своєму трактаті Петро Скарга принижував старослов’янську мову, він писав. Що вона не належить до мов світової культури, як грецька та латинська, і відмовляв К.-В.Острозького від того, щоб у Острозькій школі велося викладання старослов’янською мовою. “Не було ще на світі і не буде ніколи жодного університету і академії. де б викладання велося на іншій мові, крім грецької та латинської. А з слав’янської мови ніхто ще розумним не був”. Дати відповідь для Петра Скарги К.-В. Острозький доручив своєму слузі аріанину Мотовилу. На жаль відповідь Мотовила Петру Скарзі не збереглася. Про неї є дві згадки в листах Андрія Курбського до князя К.-В. Острозького. Андрія Курбського дуже обурював той факт, що Острозький доручив дати відповідь Петру Скарзі не православному, а протестанту, відомому діячеві антитринітарського руху. Очевидно відповідь Мотовила Петру Скарзі була одним з перших полемічних творів Острозького осередку.

“Ключ царства небесного” Герасима Смотрицького . Острог. 1587.

У 1585 р. ректор єзуїтського колегіуму в Ярославлі - Бенедикт Гербест видав у Кракові книгу: “Виводи віри Римського костелу”, у якій в критичному тоні висловлювався про східних слов’ян та їх традиції. Цим він порушив угоду, укладену між католиками та православними 1585 р. в присутності короля, церковних ієрархів та магнатерії про припинення взаємних виступів. У відповідь ректор Острозької академії Герасим Данилович Смотрицький написав у 1587 р. полемічний збірник “Ключ царства небесного”. До збірника увійшли дві передмови та два трактати. У першій передмові “Ясноосвєцоному и вельможному.... Александрови Константиновичови” Г. Смотрицький звертається до молодшого сина К.-В.Острозького и свого учня – князя Олександра, який нещодавно вступив у своє повноліття. Князь Олександр – єдиний з п’яти дітей К.-В.Острозького залишився православним. Смотрицький закликає молодого князя не піддаватися на спокуси єзуїтів, яких називає “Змієобразныє шептальци”, не коливатися у своїй православній вірі, бути гідним своїх великих предків – Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

У другій передмові “До народов руских...” Г. Смотрицький виступає проти догмату зверхності та непогрішимості Римського папи. Він пише, що Бенедикт Гербест “предвечную божественную власть и силу без бачення и страху з Христа дерет и на свого папу кладет”. Неможливо, щоб серед “папежов” не було грішників і відступників. На думку Смотрицького, якщо серед десяти архангелів знайшовся один, що зрадив Богові та перетворився на сатану, і серед дванадцяти апостолів знайшовся Іуда, що продав Христа, неможливо, щоб серед кількох сотень Римських пап не було грішної людини, - “межи колко сот папежов римських жебы не мел быти жаден злый и еретик, то реч не подобная”.

У першому розділі збірника “Ключ царства небесного и наше христианское духовное власти нерешимый узел” Г.Смотрицький розглядає одне з найактуальніших питань свого часу – про колегіальність та одноосібність духовної влади у православній та католицькій церкві, підтверджуючи свої думки авторитетом текстів святого Писання. Смотрицький доводить, що церквою Христовою повинно управляти декілька намісників апостольських, як у православних, а не один, як у католиків. Спочатку Християне, не відступаючи від слів Христових, обрали 5 намісників апостольських (патріархів Константинопольського, Олександрійського, Єрусалимського, Антіохійського, Римського), які як “п’ятерочюственная” десниця Божа повинні управляти піднебесним світом. Така колегіальність давала змогу успішно управляти церквою и боротися з єресями. Якщо один з православних ієрархів помилявся, інші могли його застерегти і поправити, “...Збираючися соборно, ... оные пекельного волка и райского змия отгоняли” . Проте п’ятий намісник апостольський – римський папа, “за наданням великих панств и багатств” відступив від товариства і братства, собі рівного, “где мог єдин другого спостеригати и направляти». Він намагається звести православних патріархів у підданство і “мушенгє послушенство”. Прагнучи поклоніння, він “протягаєт тленныє и не нескверные ноги в целование гордостное всем приходящим к нему”, забуваючи, що “богу належачих поклонов пред человеком чинити не годиться”.

Письменник палко закликав бути вірним східній церкві, молитися у православних храмах, навіть, якщо вони бідні й убогі і немає в них дзвонів, - “без звонов и органов Бога хвалити и ему ся молити можем. Кдыж болше смотрит на сердца, нижли на тыє гуки”. “А роскоши, можності, багатства...болше межи поганых бывало, нижли межи вірними”. Вірність своїй вірі це і є ключ царства небесного, який відкриває дорогу до вічного життя.

У трактаті “Календар римський новий” Г.Д.Смотрицький піддає гострій критиці календарну реформу папи Григорія XIII , згідно якої церковний календар був приведений у відповідність до астрономічного. Календарна реформа була науково обґрунтованою, в цілому прогресивною справою. Але вона не була узгоджена римським папою з православними патріархами. Введення нового календаря ще більше загострило стосунки між православною та католицькою церквами. В умовах посилення польсько-католицької експансії в Україні православні сприймали новий римський календар надзвичайно неохоче, вбачаючи в ньому ще один із засобів зміцнення влади Ватикану в українських землях. “...Великая васнь и ненависть межи людьми с того поправеня всчалася, тягнучи за собою много трудностей и утрат безпотребных невинне”

Отже, Г.Д.Смотрицький розглядає і оцінює новий календар не з наукової сторони, як прогресивне нововведення, а з соціальної точки зору, як ще один засіб засилля Ватикану в Україні. Насамперед він захищає інтереси бідних трударів, які звикли віддавати частину своїх трудів “што належало богу и што належало пану”. Тепер трудар не може віддати належне Богу, тому що “Пан ему кажет у дни святые робити”. А “Панское свято прийдет, рад бы бедный убозтво свое роботою подпомог, боится пана, мусит лишити, а часом за тыми бедами не толко панского нового свята не памятает, а и свого старого забываэт”.

Новий календар приніс великі неподобства і для міщан “у справах купецких”, і у стосунках між чоловіком і жінкою, якщо один з подружжя належить до католиків, а інший до православних, для одного - “средопостье”, а для іншого “веселые розпусты”.

На думку Г.Д.Смотрицького, “само небо и на нем сидячий противятся” введенню нового римського календаря. Саме тим він пояснює той факт, що за новим календарем святкували Пасху 29 березня (а не за старим 26 квітня), трапилася така страшна хуртовина, що люди не могли дійти до костелів, щоб освятити свої пасхи та калачі. Змінюючи календар, римський папа, на думку письменника, змінює закон Божий, чим уподібнюється сатані. Для підтвердження цього Г.Смотрицький розшифровує ім’я Григорія XIII цифрами і отримує число 666 – знак сатани. Таким чином, розпочавши з критики календаря, який “болше вадит, ніж помагает”, Смотрицький поступово переходить до гнівної критики Ватикану.

На сьогодні виявлено лише два примірники “Ключа царства небесного”, які знаходяться у Київській центральній бібліотеці АН України та у Львівській науковій бібліотеці АН України ім.. В.Стефаника. Обидва примірника обриваються на пів реченні, але більша частина збірника все ж таки збереглася. Вона свідчить про яскравий публіцистичний талант Г. Смотрицького, який він сміливо віддав боротьбі з католицькою пропагандою, на захист рідної віри.

“Книга о единой истинной православной вЂрЂ” Василя Суразького

Острог.1588.

У 1588 р. в острозькому осередку була створена “Книга о единой истинной православной вєрє...”. На думку дослідника І.З.Мицька автором книги, відомим у науковій літературі як Василь Суразький, був Василь Андрійович Малюшицький, який народився в сім’ї королівського писаря Андрія Івановича Малюшицького – володар с. Сураж. У документах Василь Андрійович Малюшицький згадується як “Старший строитель і патрон шпиталя острозького і всіх імєній до того шпиталя належачих” У передмові Василь Суразький визначає головну мету написання своєї книги. Це боротьба за істину віру проти єресей.

У першому розділі книги “О вере” автор виступає проти твердження католицьких письменників про те, що християнська церква заснована апостолом Петром в Римі. Свою церкву Христос заснував не в Римі, а в Єрусалимі. Саме в Єрусалимі Христос народився, був принесений у храм, хрестився у Іордані, преобразився на горі Фавор. У Єрусалимі Христос першого єпископа благочестивого Якова поставив і благословив. У Єрусалимі він муку і смерть перетерпів, у Єрусалимі Христос воскрес, вознісся на небо, у Єрусалимі зійшов на апостолів Святий Дух.

На перших чотирьох помісних соборах ще нічого не було чути про першість Римського папи. Лише на першому вселенському соборі у Нікеї в 321 р. Римського папу було визнано головним серед Християн указом імператора Костянтина. Отже римський папа став першим не по призначенню апостола Петра, а по указу Костянтина, не для того, щоб він керував іншими патріархами, “абы паче всех прочих святителей достойнейший мел быти”, а тільки, щоб його ім’я першим називалося у перерахуванні єпископів – “ перваго ради седализа именуєтся”.

На думку автора, Ієрусалимський патріарх важливіший за Римського папу, оскільки він наслідує владу апостола Іакова, поставленого самим Христом. Отже він настільки головніший від Римського папи, наскільки Христос головніший від Петра.

У наступних розділах книги “О исхождении Святого Духа”, “О опрісноках”, “Онеким чистию”, “Оприменению дней и праздников” Василь Суразький спростовує догмати католицької церкви, які не співпадали з догмами православних. На підставі святого Писання він доводив, що Святий Дух походить тільки від Бога-Батька, а не від Христа, що немає Чистилища, що треба причащатися квасним, а не прісним хлібом, відзначати церковні свята за старим календарем.

У шостому розділі книги “О образах, рикше о іконах” В. Суразький полемізує вже не проти католиків, а проти протестантів, які вважали, що поклонятися іконам, це все одно, що поклонятися ідолам. На думку полеміста прирівнювати поклоніння іконам до поклоніння ідолам, все одно, що прирівнювати сонце до розпеченого вугілля. Суразький вважає, що не розрізняти образа Христова від поганських ідолів можуть тільки духовно сліпі люди. Перша ікона була створена самим Христом, коли він приклав полотно до свого обличчя і на рушнику з’явився відбиток лику Христа. Христос надіслав його хворому цару Авгару. Що правив у Едессі, після чого цар одужав. Ікони повинні лікувати людей від тілесних та духовних недругів, відкривати їм образи вищого трансцендентного світу. Вклонятися образу Ісуса Христа все одно, що вклонятися самому Христу.

На початку 1590-х років особливо актуальною стає проблема унії католицької та православної церкви. Розглянемо роль К.- В.Острозького у цій ситуації. Починаючи з другої пол. 1570-х рр. католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Болоньєтті (Болонгетті), Антоніо Посевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб перехилити князя на бік унії. Документи свідчать про те, що на початку Костянтин-Василь виступав прихильником поєднання церков. У листі до Римського Папи, написано­му, напевно, у червні 1593 р., він висловився за прийняття унії католиків з усією православною церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з католицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. владики Потей і Терлецький виробили свої засади практичного укладнення унії (торчинські артикули ), згідно з якими православна церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття “князями церкви” для основної маси не тільки парафіян, а й священиків було повною несподіванкою. За короткий період з 3 червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога. Він домагався, щоб умови з’єднання церков були погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Король не дав згоди на зібрання православного собору. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, “бо дбати про спасіння належить до їх пастирської влади і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть”. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне “Обвіщеня”, що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті “Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє” засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів - “вовків в овечій шкурі”, які зреклися східної церкви і приступили до “латинників”, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. “Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, - гнівно запитував він - як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і вирікшися своїх пастирів, святіших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних” . Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, “хто наступає на шиї нашим вольностям”, власне 15-20- тисячне військо. Якби прийшлося “на квалтъ” ,- іронічно зауважував Острозький, - то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок” . Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист “нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, може принести князю дуже прикрі наслідки. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596р., а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним “яких-небудь махінацій” буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркадіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, “але унії, вчиненої на свою руку кількома “підозреними владиками”, не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів”. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові. У 1598-1599 рр. у острозькій друкарні видаються найважливіші твори полемічної літератури.

“Апокрисис” Христофора Філарета. Острог. 1598-1599.

Одним з найвизначніших трактатів, спрямованих проти Берестейської унії, був “Апокрисис”або “Отповедь на книжки о соборе Берестейском” Христофора Філарета. За твердження польського історика Я. Биліньського, під цим псевдонімом слід розуміти ім’я діяча острозького науково-літературного осередку Мартина Броневського. Мартин Броневський походив з Бронева, був сином реформаційного діяча з Великопольщі Прокопа Броневського, володів землями у Київському, Волинському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах, а також на Познанщині – частиною м. Шомотули – гнізда протестантського руху Братів Чеських. Перші відомості про Мартина Броневського відносяться до 1595 р. в матеріалах Торунського протестантського синоду. Із другої половини 1596 р. М. Броневський діяв як довірена особа князя К.-В.Острозького в стосунках з головою протестантського руху – Криштофом Радзивілом, у справі об’єднання протестантів та православних в боротьбі з католицизмом. У 1597 р. за доручення К.-В. Острозького він написав “Апокрисис”, який був надрукований польською мовою у краківськиій друкарні Олекси Родецького. Повна назва книги: “Apokrysys albo odpowiedz na ksiazki o synodzie brzeskim imieniem ludzi starozytnej religii greckiej, przez Chrystofora Philaleta.” У 1598-99 рр. твір було перекладено церковно-слов’янською мовою та видано в Острозі. Очевидно, автором перекладу був Клірик Острозький. На початку книги розміщений вірш: “Книга до минаючих мовить”, у якому автор закликав купувати його книгу. Після вірша йде присвята коронному канцлеру Янові Замойському та “Передмова до чительника”, а далі – сам текст. Мартин Броневський написав “Апокрисис” з позицій суворої критики книги Перта Скарги “Синод Берестейській”, у якій виправдовувалася Берестейська унія 1596 р. Уїдливими словами М. Броневський карає головних організаторів унії –Михайла Рогозу (Київського митрополита), єпископів Кирила Терлецького та Іпатія Потія, які продалися Ватикану – “римським риболовам”, що ставлять на підлеглих територіях “сіті на чужії гроші”. Закликає невірити цим епископам, які “злодейми, разбойниками, албо наемниками, а не пастырями власне мћти бы быти названы». Вірогідно, що “Апокрисис був написаний на персональне замовлення князя К.-В.Острозького, запеклого противника церковної унії.

“Апокрисис” складається з чотирьох частин. Перша частина присвячена засудженню дій організаторів Берестейської унії. У другій частині стверджується законність православного анти уніатського собору. У третій частині автор спростовує ствердження П.Скарги про без альтернативність єдиновладдя Римського папи як Божого намісника. У четвертій частині книги Броневський аналізує факти національно-релігійного гніту в Україні та Білорусії і припускає, що це приведе до повстання та загибелі Речі Посполитої. При написанні “Апокрисису” М. Броневський використав широке коло сучасних йому історичних документів та матеріалів, навіть приватні листи тогочасних діячів. Це дало йому змогу документально спростувати писання Петра Скарги. Особливістю твору є використання фольклору: прислів’їв, приказок, анекдотів, фразеологізмів, алегорій, метафор. З великою майстерністю включаючи їх у полемічний текст, автор ще більше підсилює його виразність. “Апокрисис” належить до найкращих зразків полемічної літератури. Іван Франко вважав цю працю “короною антиуніатської полеміки XVI ст.” Вплив цього твору відчувається в антиуніатських трактатах І.Вишенського, М.Смотрицького, З. Копистянського та інших полемістів. Особливо високо оцінив “Апокрисис” Іван Вишенський у своєму Посланні до князя К.-В. Острозького. Останнє видання Апокрисиса здійснили польською мовою Януш Билінський та Юзеф Длугош у Вроцлаві в 1994 році.

Іпатій Потій відповів на “Апокрисис” своїм твором “Антиризис” і додав до нього лист до князя К.-В.Острозького, в якому закликав його прийняти унію. На цей лист відповів учень Острозької академії, який приховав своє ім’я під псевдонімом Клірик Острозький.

Опис на лист ...Іпатія Потія Клірика Острозького. Острог. 1598р.

У передмові “До чительника” Клірик Острозький пише, що він є не настільки мудрим та освіченим, щоб давати відповідь Іпатію Потію. І він почуває себе як хромий, якого вважають за здорового, як німий, якого вважають за красномовця, як жебрак, якого вважають за королівську персону, а також, як пастушок “над гусятками поставлений, який бачить, що до них підкрадається лис”. Хоча і не може вбити ворога, повинен захищати їх, “кодоле хто сильнейший на порятунок не припадет”. Тому він і наважився написати цей лист, що грецька церква в такому ж становищі небезпеки, як до неї підкрадається хитрий лис. Це і заставтло його написати лист. Якщо читач побачить у ньому недоліки, нехай їх виправить, -“сам заступивши мене отповедай... бо один выполняемо закон Христов”.

У другій “Передмові листу до отца єпископа” клірик острозький пише, що справедливий Господь роздає таланти людям згідно їх віри і гідності. Наскільки кожний вірує в Бога, настільки великий талант приймає від нього. Талант людини проявляється у його справі. Отож наскільки справа згоди між грецькою і латинською церквою угодна Богові, покаже час. А поки що клірик острозький просить Іпатія Потія звернути увагу на його лист.

У листі Клірик острозький пише, що выд природи людины призначено, що зло завжди прив’язується до доброти, “де насіння побожності сіється. Там посеред пшениці кукіль свій розсіває не приятель”. Так само і у згоді між грецькою та латинською церквами треба було пильно дивитися, щоб “не було трутизны, щоб одне з волею Божою тая згода зложила”. Але так не сталося. Сама по собі добра ідея згоди церков була перекручена єпископами Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким. Клірик острозький пише, що православна церква була принижена, тому що унія церков не була рівноправною. Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Риму, ніби посланці від усієї православної церкви, але це не було правдою. Вони присягнули на вірність Римському папі від всіх священиків православних, але православні навіть не знали про цю присягу. “Присягали єсте за нас всіх, справ овали от нас посольство, о котором мы не мыслили, вказували єсте от нас листы, о которых ся нам не снили”. Вони принизили і зрадили віру батьків, “затемнили єсте их пресветлую славу”. Отже унія між католиками та православними, яку підписали Іпатій Потій та Кирило Терлецький, це “оцукрована зверху отрута”. Так само, як кожне дерево пізнається по його плодам, так само кожна справа пізнається по її наслідкам. Результатам. Наслідки унії невтішні та плачевні. Унія, яку вихвалює Іпатій Потій не об’єднала, а роз’єднала дві церкви, принесла людям горе і розпач, переслідування, кровопролиття, пограбування домів та церков. Клірик острозький закликає Іпатія Потія відчути серцем, жахнутися та усвідомити. Яке страшне лихо принесла унія, - “ чого єсте своєю плаччю і риданню годною згодою наробили” Отже Клірик Острозький робить висновок, що унія між православними та католиками не згодою, а “темним хаосом і пекельним прокляттям треба назвати”. Уніати називають її богоугодною справою, що прикрити свій стид і духовну наготу. Ця згода несе світу горе. Отже єпископа та всіх, хто за ним піде, чекає божа кара.

В уста князя Василя-Костянтина Острозького клірик вкладає пристрасну молитву за істинну унію між церквами, засновану на любові. Він пише, що подібно до того, як Господь серед всіх рослин вибрав одну рослину – виноград, серед всіх квіток – одну квітку – троянду, серед всіх міст – одне місто Єрусалим (Сіон), серед всіх тварин – одну тварину – ягня, серед всіх птахів – одну пташку – голуба, так і серед всіх заповідей є найголовніша заповідь “любити друг друга”. Отже князь просить бога подати любов, милість, згоду, “аби одними устами, одним серцем, однією мислію восхваляли пресвяте Ім’я Твоє”.

“Опис на другий лист велебного отця Іпатія...” Острог.1599.

У передмові “До чительника” Клірик острозький пише, що Церква Божа має багато людей, пастирів, священиків, художників, будівничих. Серед них є більші і менші, але всі вони єдині своєю вірою, і тому всі важливі. Він сам вважає себе найменшим і розуміє, що “нєслушная єсть речь меншому болшего і простейшому ученого учити”, але за ним є Божа правда. Тому він і наважився написати лист Іпатію Потію та його однодумцям про “нерозсудный и легкомысльный поступок мешаной и вихроватой и бурливой згоды”.

У листі Клірик Острозький пише, що всі діти церкви рівні. «Чим єсть Петр ключар небесный лепший от Павла”. Так само звичаї, закони, обряди православної церкви не гірші від римських. Але католики безчестять їх. “Чим и в чом вам патріархові винні? Чому їх безчестите? Чому о них злоречите? Якби їх кілька сот і кілька тисяч було за жодним добродєтелі жодної визнати не хочуть.

Свій лист Клірик Острозький закінчує палким закликом, зверненим до священиків та єпископів, які відступили від православної церкви, як від своєї матері, покаятися і повернутися до неї. “А если не узнаєте и не повернетеся – гнев господен пояст Вас”.

Князь К.-В.Острозький запекло боровся проти унії до кінця свого життя.

На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбагатшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Середній Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині.

“Книжиця” в 10 розділах . Острог 1598р.

11 червня 1598 р. у Острозі була надрукована невелика за форматом книжечка. Вона складається з передмови, змісту та 10 розділів. Вісім перших розділів книги – це вісім послань Олександрійського патріарха Мелетія Пегаса із закликом не приймати унію. Дев’ятий розділ книги – послання князя К.-В.Острозького до українського народу вести антиунійну боротьбу. Десятий розділ – послання видатного українського письменника-полеміста Івана Вишенського до Василя-Костянтина Острозького, написане від ченців Афонської гори. – “Благочестивому государу Василию, княжати Острозскому и православным христианом Малое России… от святоє афонскоє горы скитствующих”. Це єдиний твір Вишенського, який був опублікований за його життя. Весь збірник спрямований проти церковної унії, рішень Берестейського собору 1596 р., який проголосив об’єднання двох церков. Особливо важливим є 10-й розділ книги. У ньому Вишенський полемізує з Петром Скаргою, який намагався довести, що православну церкву поглинули пекельні брами, оскільки Константинополь захопили турки і православна церква у Візантії знаходиться під владою Туреччини. Вишенський доводить, що Скарга помиляється. Православна церква залишилась чистою і непорочною. Навпаки Римська церква, що є сильною і багатою, поклонилась дияволу, оскільки все багатство, на думку Вишенського, від диявола. Отже пекельні брами перемогли не бідну принижену православну церкву, а Західну церкву, глава якої спокусився на показне багатство світу цього, яким володіє диявол”.

Підтема 5: “Закриття Острозької академії”

23 лютого (13 лютого за Юліанським календарем) в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 1608 року помер засновник академії – князь Костянтин-Василь Острозький.. До похорон, що відбулися 27 квітня 1608 р. у замковій Богоявленській церкві, невідомий автор написав пристрасний та патетичний панегірик - “плач землі” за своїм вірним сином: “Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер?...ридало все, тужили села й гори....Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна...” . “Упокоївся в Бозі великий князь України, останній князь її...”

Після смерті Костянтина-Василя Острозького академія почала поступово згасати, оскільки нащадки князя Януш Острозький та Анна-Алоїза Ходкевич не підтримували її. Особливо скрутні часи настали для академії після смерті Януша, коли єдиною повноправною володаркою Острога залишилася дочка князя Олександра – ревна католичка Анна-Алоїза Ходкевич. Саме тоді в Острозі з’явилися єзуїти, для яких Анна Алоїза почала будували величезний монастир та колегіум. Очевидно під впливом єзуїтів, що були зацікавлені в занепаді академії, 22 січня 1623 р. княгиня Анна в листі до “бакалаврів руських” заборонила викладання в академії латинської та грецької мов, тим самим низ водячи академію на рівень початкової школи. 15 жовтня 1625 року Анна Алоїза забирає половину фундації, наданої на розвиток Острозької академії Костянтином-Василем Острозьким у 1585 році – доходи з 8-ми сіл Суразької волості –360 золотих. Половина цих грошей, тобто 180 золотих призначається на латинську прикостельну школу.

На другий день Великодня 1636 року відбулося повстання острозьких міщан проти Анни-Алоїзи Ходкевич. Напередодні Пасхи по намовленню єзуїтів княгиня Анна перенесла труну з тілом свого батька князя Олександра з Богоявленської церкви до католицького костелу. Над тілом князя Олександра був здійснений обряд перехрещення його на католика. Ця подія дуже сильно обурила православних жителів Острога. Коли на другий день Пасхи Анна їхала до костелу, проїжджаючи біля Богоявленської церкви, вона побачила великий натовп людей, які, очевидно хотіли посвятити свої Пасхи. Княгиня послала свого слугу, який наказав людям розійтися. Але міщани не погодилися. Вони відповіли: “Нехай княгиня зачекає. Наша справа важливіша”. Проте кучер не захотів чекати. А поїхав прямо на натовп, розганяючи людей кнутом. Обурені люди почали бити сторожу, що охороняла карету, шляхта людей. Сама княгиня, за свідченням острозького літописця, плакала і просила людей заспокоїтися. Проте вже було пізно. Зчинилася велика бійка, яка продовжувалася цілий день. Багато людей було вбито і поранено. Ця подія описана острозький літописцем та невідомим вчителем рівненської школи, що скрив своє ім’я під монограмою “М.Н.” Після повстання княгиня Анна закрила Богоявленську церкву, яка була приречена по поступове руйнування, (її відреставрували лише в 1889 році), та острозьку академію. Княгиня наказала розібрати її на цеглу. З якої збудували колегіум єзуїтів. туди ж саме перейшла бібліотека академії. Академія припинила своє існування на 360 років.