3. Шляхи до подолання проблеми

Першою спробою з боку Великої Британії залучити Ірландію до врегулювання ольстерської проблеми стала Саннінгдейльська зустріч 1973 р. і однойменна угода, підписана на ній. Головним досягненням сторін стала можливість реалізації ірландського аспекту ольстерської проблеми у формі спільних міжурядових органів, що було свідченням пом'якшення позиції британського уряду щодо участі Республіки Ірландія у північноірландських подіях, з одного боку, та готовність останньої відтермінувати втілення у життя ідеї об'єднання своєї країни в історичних межах - з іншого. Однак саннінгдейльські домовленості не набули чинності через потужний страйк представників протестантської громади.

У першій половині 80-х р. ХХ ст. між двома урядами відбулася низка зустрічей на найвищому рівні, на яких розглядалися північноірландські проблеми. В 1985 р. був підписаний англо-ірландський договір, який започаткував інституалізовану співпрацю двох урядів, спрямовану на досягнення врегулювання північноірландської проблеми, надав Ірландії право дорадчого голосу.

15 грудня 1993 р. побачила світ “Спільна декларація миру” прем'єр-міністрів Великої Британії та Республіки Ірландія, або Даунінгстрітська декларація, яка проголошувала, що населення Північної Ірландії має визначити: залишити провінцію у складі Сполученого Королівства чи приєднати до незалежної Ірландії. На запрошення Великої Британії ірландський уряд брав участь у багатосторонньому переговорному процесі, наслідком якого стало підписання Угоди великодньої п'ятниці, а згодом, після проведеного в країні референдуму, відмовився від територіальних претензій на північно-східну частину Ольстера, що усунуло головну суперечність між двома урядами.

Значний вплив на політику британського уряду в Ольстері здійснила адміністрація президента Білла Клінтона. Починаючи з грудня 1993 р., США стали відігравати важливу роль у складних переговорах Великої Британії та Ірландії, кінцевим підсумком було підписання Даунінгстрітської декларації 1993 р. Б. Клінтон здійснив три поїздки в Північну Ірландію - в 1995, 1998, 2000 рр. з метою сприяння активізації мирного процесу на північному сході ірландського острова, а посланець уряду США Джордж Мітчелл головував на багатосторонніх переговорах 1997-1998 рр., у результаті яких була підписана Угода великодньої п'ятниці, яка вселила надію на остаточне розв'язання проблеми в майбутньому.

Компромісний варіант на основі “поділу влади” знайшов відображення в низці урядових пропозицій і був закріплений Угодою великодньої п'ятниці 1998 р. Вона включає п'ять основних конституційних положень. По-перше, майбутній конституційний статус Північної Ірландії буде знаходитися руках її громадян. По-друге, якщо народ Ірландії, північ і південь, забажають єдиної Ірландії, вони можуть досягти цього, шляхом голосування. По-третє, нинішні конституційні положення у Північній Ірландії будуть залишатися в межах Сполученого Королівства. По-четверте, громадяни Північної Ірландії будуть мати право на «ідентифікувати себе і бути прийнятими як ірландці або англійці». По-п'яте, ірландська держава повинна відмовитися від своїх територіальних претензій на Північну Ірландію.

Певний внесок у примирення протестантів і католиків Північної Ірландії та зближення позицій Великої Британії та Ірландії з цього питання зробили ООН, ЄС, Рада Європи. Але Рада Безпеки ООН так і не ухвалила рішення про введення в Ольстер миротворчих сил, оскільки проти цього заперечував її постійний член - Велика Британія. Європейські організації були безпосередньо зацікавлені у збереженні і підтриманні миру в своєму регіоні. Завдяки новій програмі, затвердженій Європейською комісією, Північна Ірландія отримала 2,7 млрд євро для свого економічного і соціального розвитку в 2000-2006 рр., що дуже важливо для британського уряду, оскільки певною мірою знімає з нього тягар економічної допомоги провінції.

Висновок

Ключовими складовими Північно-Ірландської проблеми є, насамперед, протилежність підходів католицької і протестантської громад до визначення конституційного статусу Північної Ірландії та прав католицької меншини, а також нерівність соціально-економічного становища громад. Розвиток протестантів і католиків на різних щаблях ольстерської політичної і соціально-економічної ієрархії посилювався їхньою приналежністю до різних культур, в основі чого лежали відмінності етнічного походження, релігії, отриманої освіти і виховання. Представники кожної громади відвідували свою церкву, “свою” школу, що сприяло формуванню різної самосвідомості протестантів і католиків. В умовах тривалого і гострого політичного протистояння ці відмінності релігійно-культурного плану сприяли інкапсуляції кожної з громад, що поглиблювало розкол ольстерського суспільства. А спроби радикальних угруповань досягти своїх цілей шляхом застосування зброї створювали ще одну важливу для всіх проблему - проблему безпеки.

Із загостренням ситуації британський уряд поступово визнав міжнародний аспект північно-ірландського питання і правомірність участі Республіки Ірландія в його розв'язанні. Проблема викликала необхідність створення англо-ірландської договірної бази стосовно Північної Ірландії на нових засадах. Надання ірландському уряду консультативних повноважень стосовно долі католицької меншини на Півночі було нетиповим для залагодження внутрішніх питань сусідньої держави, однак дуже своєчасним і перспективним рішенням Великої Британії.

Важливими завданнями британського уряду упродовж минулого століття були пошук і реалізація найсприятливіших варіантів позитивної взаємодії протестантів і католиків Північної Ірландії, забезпечення стабільності в державі, збереження її територіальної цілісності та економічного процвітання.