2. Фінансові посередники Великої Британії
Фінансово-кредитна система Великої Британії − одна з найстаріших у світі. Внаслідок особливостей економічного та історичного розвитку вона має високий ступінь концентрації і спеціалізації, добре розвинену банківську інфраструктуру, тісно пов’язана з міжнародним ринком позикових капіталів. Юридичного розмежування функцій фінансових посередників нема, а традиційні бар’єри останніми роками поступово розмиваються. Сьогодні простежується тенденція до універсалізації діяльності фінансових інститутів.
Система фінансових посередників Великої Британії є триступеневою. На першому (верхньому) рівні перебуває центральний банк, на другому − комерційні (депозитні), на третьому − спеціалізовані банки (торгові, іноземні, ощадні банки, облікові доми) та фінансові інститути.
Центром кредитної системи є Банк Англії − центральний емісійний банк країни, один з найстаріших центральних банків світу, заснований 1694 р. (у формі акціонерної компанії за участю 1 268 акціонерів, торговців і фінансистів, внесок кожного з яких становив 1 200 фунтів стерлінгів, капітал сьогодні становить 14 553 млн фунтів стерлінгів). У 1946 р. Банк Англії націоналізовано шляхом викупу акцій в обмін на тривідсокові облігації державної позики за співвідношенням 1 : 4. Націоналізація означала законодавче закріплення за Банком Англії функцій центрального банку країни, зокрема, можливість визначати грошову політику, право надавати рекомендації комерційним банкам і, за погодженням з Державним казначейством, випускати директиви, а також право вимагати від них надання необхідної інформації.
Банк Англії посідає помітне місце в системі державних органів та є важливим інститутом державного регулювання. Його завдання − забезпечувати зв’язок між державними органами та приватним сектором, проводити загальнонаціональну політику в галузі фінансів і кредиту специфічними методами (зокрема, шляхом варіювання відсоткових ставок).
У 1979 р. закон про банківську діяльність уперше в історії Великої Британії закріпив за Банком Англії статутні права й обов’язки нагляду за банківською системою. До того часу діяльність кредитних установ регламентували на підставі “джентльменських угод”. Остаточно права й обов’язки Банку Англії визначені законами 1987, 1998 і 2009 років.
Головні функції Банку Англії такі: проведення грошової політики, забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками й іншими учасниками фінансового ринку та організація сталої й ефективної системи платежів, забезпечення і підвищення ефективності та конкурентоспроможності фінансової системи всередині країни. Клієнтами Банку Англії є комерційні банки, уряд та центральні банки інших країн.
Банк Англії розподілений на два департаменти − емісійний і банківський. Перший відображає на своїх рахунках лише операції з випуску банкнот і їхнього забезпечення, другий − усі інші операції, які проводить Банк Англії.
Керівним органом Банку Англії є Рада директорів, що складається з керуючого та двох його заступників (призначають на п’ять років) і дев’ятьох директорів (призначають на три роки).
Формуванням грошово-кредитної політики банку займається Комітет монетарної політики, у складі якого дев’ять осіб (у тім числі керуючий і два заступники). П’ятеро членів комітету мають вирішальне право голосу, а четверо − дорадче (мають один голос).
Для обговорення конкретних практичних питань при Раді директорів діє спеціальний комітет казначейства, до якого належать керуючий, його заступник і п’ять директорів.
Відносини Банку Англії з центральним урядом і місцевими органами влади мають ще одну особливість: банк забезпечує їхнє кредитування в різних формах. Надходження коштів на рахунки держави відбувається шляхом обов’язкових для Банку Англії відрахувань з отриманого прибутку та шляхом операцій з державними цінними паперами. Банк Англії також керує державним боргом.
Головний офіс Банку Англії розташований у Лондоні, на території країни є вісім відділень.
Структура британської банківської системи доволі диференційована і багато в чому унікальна. Тут панує принцип спеціалізованих банків. Найменування “банк” згідно з законом про банківську діяльність 1987 р., закріплене за фінансовими установами, що мають капітал, який перевищує 5 млн фунтів стерлінгів, або за банками, зареєстрованими за кордоном.
Усі англійські банки можна розділити на дві групи:
роздрібні – здебільшого депозитні, що обслуговують усі категорії клієнтів і мають широку мережу філій;
оптові – що спеціалізуються на великих угодах з торговельно-промисловими компаніями та фінансовими інститутами.
Важливою ланкою в кредитній системі Великої Британії є банківські установи, що історично спеціалізувалися на залученні депозитів, тому часто їх називають депозитними. Крім депозитної діяльності, комерційні банки провадять короткотермінове кредитування, фінансування зовнішньої торгівлі, а також управління коштами вкладників.
Основу англійської банківської системи становлять клірингові банки – депозитні банки, які є в складі провідних банківських установ світу. Це найбільші акціонерні банки, що виконують депозитно-позикові операції, є членами Лондонської клірингової палати, активно займаються міжнародними операціями і керують за кордоном мережею дочірніх компаній, філій та відділень (мають представництва й у країнах СНД).
Із середини 80-х років ХХ ст. унаслідок лібералізації правил торгівлі цінними паперами на Лондонській фондовій біржі й за її межами, а також через посилення конкуренції у сфері традиційних банківських операцій з боку будівельних товариств та інших небанківських кредитних установ клірингові банки почали активно розширювати коло фінансових і навколобанківських послуг. Організаційно це виявилося в обростанні клірингових банків безліччю спеціалізованих дочірніх компаній (з торгівлі цінними паперами, лізингу, факторингу та ін.) і перетворенні їх на кредитно-фінансові конгломерати, у яких банківські операції стали лише частиною загальної діяльності. Наприклад, Британський кліринговий банк, як універсальний банк, бере участь у гарантуванні розміщення цінних паперів, довірчому управлінні майном, надає консультації з питань експорту та імпорту, здійснює податкові розрахунки і платежі, проводить операції з іноземною валютою тощо.
Серед найважливіших депозитних банків виділяють клірингові банки, представлені, перш за все, “великою четвіркою” лондонських клірингових банків, що уособлюють фінансовий капітал Великої Британії й фінансову могутність країни, – “Барклейс банк”, “Національний Вестмінстерський банк”, “Мідленд” (які сьогодні входять до банківської групи HBSC holdings), “Ллойдс” (сьогодні Lloyds Bankig Group). Усі ці банки – члени Лондонської клірингової палати. “Велика четвірка” надає клієнтам приблизно однаковий набір послуг на однакових умовах. Залежно від мети вкладники можуть вибирати між поточними і строковими (ощадними) депозитами. Банки традиційно зосереджують свою увагу на короткотерміновому кредитуванні приватних і корпоративних позичальників, здійснюють позикові операції та облік векселів. Особливістю короткотермінового кредитування у Великій Британії є широке застосування овердрафту.
Кліринговим банком є Національний Жиробанк – державне підприємство, створене 1968 р. для розрахунків через поштові відділення. Він є конкурентом системи чекового клірингу, характерного для комерційних банків. Уже в 2003 р. він мав понад 800 тис. клієнтів.
До депозитних банків належать також фінансові доми, серед яких перш за все виокремлюють спеціальні банки споживчого кредитування. Фінансові доми, зазвичай, є дочірніми підприємствами великих банків і страхових компаній. Вони залучають ресурси за допомогою короткотермінових депозитів великих підприємств, обліку векселів та міжбанківських кредитів; спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів і деяких видів промислового обладнання з відтермінуванням платежу, з яких понад 60 % надають на придбання автомобілів. Роль фінансових домів у загальному обсязі кредитних операцій нині невелика. Багато з них втратило самостійність і їх контролюють депозитні або торгові банки. Держава надає фінансову допомогу таким корпораціям або відіграє роль гаранта. Щораз частіше фінансові доми виконують звичні банківські операції, у тім числі інвестиційні, лізингові та розрахункові.
Облікові доми та акцептні банки – це особливі структурні елементи кредитної системи Великої Британії. В інших країнах аналогічних кредитних установ або взагалі немає, або їхня роль незначна. З часом на їхній базі виникли торгові банки, що поряд з банківськими виконують промислові й торговельні функції.
Облікові доми − установи, що функціонують на грошовому ринку, традиційно залучають ресурси до запитання та спеціалізуються на обліку векселів, а також провадять операції купівлі-продажу державних облігацій та зобов’язань місцевих органів влади.
До 80-х років вони забезпечували рух коштів між Банком Англії та комерційними банками, які отримували позики не прямо, а проводячи операції з обліковими домами. Облікові доми були єдиними установами, які мали право на кредити Банку Англії в обмін на посередництво у розміщенні векселів Державного казначейства. Банк Англії й надалі провадив операції на грошовому ринку в одному з облікових домів, проте вони вже не мали таких привілеїв і їхнє значення зменшувалося. Головним напрямом роботи цих домів було надання позик шляхом переобліку векселів. Облікові доми – активні агенти з продажу короткотермінових урядових паперів, а також акцій і облігацій місцевих органів влади. Вони давали змогу депозитним банкам інвестувати частину коштів у вигляді депозитів до запитання, які гарантували їм ліквідність і значний прибуток. За умов швидкої перебудови грошово-кредитної сфери ці вузькоспеціалізовані інститути-посередники втратили актуальність.
Акцептні банки (сьогодні торгові банки) спершу спеціалізувалися на акцепті векселів, однак поступово коло їхньої діяльності розширялося. Вони виникли ще у другій половині XVIII ст. Акцептні операції цих банківських установ сприяли зростанню лондонського короткотермінового грошового ринку, оскільки акцептовані ними векселі охоче враховували комерційні банки й облікові компанії, вони підлягали переобліку в Банку Англії. Акцептні банки приймали строкові вклади і внески на поточні рахунки, враховували векселі, надавали позики обліковим компаніям, підприємствам, місцевим органам влади та іноземним позичальникам.
Торгові банки значно менші від клірингових. Вони спеціалізуються на виконанні акцептно-кредитних операцій, крім цього, сьогодні активно займаються довготерміновим кредитуванням, операціями з дорогоцінними металами, андерайтингом, довірчими операціями, фінансуванням зовнішньої торгівлі і міжнародними кредитно-фінансовими операціями, надають організаційно-консультаційні послуги. Торгові банки поєднують депозитно-позикові операції для обмеженої кількості клієнтів з емісійно-засновницькою діяльністю, а також з консультаційними послугами. Вони організовують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, є посередниками в операціях злиття й поглинання компаній, відіграють важливу роль на валютному ринку і ринку золота. Особливою рисою торговельних банків є те, що вони не зобов’язані публікувати детальні відомості про фінансовий стан і проведені операції.
Іноземні банки − найчисленніша група банківських установ Великої Британії, що пояснюють перш за все міжнародним значенням Лондона як фінансового центру. Нині найбільшу кількість банків становлять банківські установи США, Японії, Франції та Німеччини. Головною сферою діяльності закордонних банків є торгівля й обслуговування англійських транснаціональних компаній. Їх приваблюють, передусім, перспективи діяльності на ринках єврооблігацій та євровалют.
Банки Співдружності − офіційна назва колишніх британських колоніальних банків. Нині їх не виокремлюють, оскільки більшість з них увійшли до складу великих банківських груп. Відмінність таких установ – переважна діяльність у країнах ЄС, хоча їхні штаб-квартири та акціонери перебувають у Великій Британії. У складі провідних клірингових банків колишні колоніальні банки, зазвичай, виконують функції спеціальних міжнародних підрозділів, трансформуючись в міжнародні банки. Вони працюють у ПАР, країнах Карибського басейну, континентальної Європи, Південній Америці, Південній Азії, Східній і Центральній Африці.
Консорціумні банки − це інститути, що засновані банками принаймні двох країн, з яких жодна не має контрольного пакета. Ці фінансові посередники почали особливо швидко розвиватися з посиленням євроринку. Оскільки їх створюють на засадах пайової участі банки провідних країн, то вони мають змогу мобілізувати на євроринку значні суми й на тривалі терміни.
До ощадних інститутів держави належать довірчо-ощадний банк, національний ощадний банк, будівельні товариства.
Довірчо-ощадний банк Великої Британії за масштабами діяльності поступається лише банкам “великої четвірки” і виконує всі операції комерційного банку.
Національний ощадний банк, заснований 1861 р., – розгалужена система державних ощадних кас при поштових відділеннях, кількість яких перевищує 20 тис. Головна мета національного ощадного банку – залучення заощаджень населення через мережу поштових відділень і виплата відсотків, а також фінансування державних позик. Кредитів банк не видає; залучені кошти інвестує в державні цінні папери, а депозити вкладників гарантовані державою. Банк провадить два види рахунків – звичайні та інвестиційні (за інвестиційними відсоток вищий, проте одержати вклади можна з попередженням за місяць).
Будівельні товариства акумулювали найбільшу частину заощаджень населення, їх сумарні активи в 1990-х роках подвоїлись і можуть зрівнятися за розмірами з провідними депозитними банками. Серед будівельних товариств триває процес централізації, однак вони є кооперативними інститутами. Ресурси ці фінансові посередники спрямовують переважно на довготермінове кредитування будівництва або купівлю житлових будинків (квартир) і вкладення в цінні папери. Останніми роками товариства почали займатися багатьма банківськими операціями, торгівлею нерухомістю. У 1987 р. два найбагатші будівельні товариства стали членами банківської клірингової системи.
Поряд з банками найбільші постачальники позикового капіталу для фінансування капітальних вкладень приватних підприємств і державних витрат – страхові компанії та пенсійні фонди. Фінансово-кредитна діяльність є другорядною стосовно їхньої спеціалізації – страхової справи та приватного пенсійного забезпечення.
Нині на території Великої Британії зареєстровано понад 800 страхових компаній. Близько 600 з них мають право займатися лише загальними видами страхування, зокрема: страхуванням від пожеж і нещасних випадків, промисловим страхуванням, морським та авіаційним страхуванням, перестрахуванням.
Найвизначнішу роль відіграє корпорація “Ллойдс”, яка оперує на п’яти основних самостійних ринках: морському, загальному, майновому, автомобільному і короткотермінового страхування життя.
Контракти майнового страхування є короткотерміновими, їх, зазвичай, щорічно переукладають. Більша частина коштів повертається до застрахованих протягом року у вигляді відшкодування збитків і лише невелика частина залишається в страхових компаній як резерв, який можна тимчасово інвестувати в цінні папери.
Компанії зі страхування життя мають “довгі” кошти (10–30 років), що пояснюють наявністю значного розриву в часі між укладанням контракту і настанням відповідальності за ним. Вони, спираючись на статистичні таблиці смертності, можуть достатньо точно розрахувати суми й терміни майбутніх виплат та очікуваних надходжень.
Страхові організації з довготривалого страхування (страхування життя та пенсійного страхування) спрямовують ресурси у довготермінові інвестиції через ринок цінних паперів як інституційний інвестор.
Проте страховий ринок Великої Британії найконсервативніший. Тут існує організація страхових синдикатів, які були і є світовими лідерами в страхуванні банківських ризиків.
Інвестиційні трасти займаються винятково операціями з цінними паперами. Шляхом емісії власних акцій та облігацій вони залучають капітал, який вкладають у цінні папери інших компаній. У разі зниження курсу цінних паперів вони зазнають фінансових труднощів, збитків і банкрутують. Особливістю цих установ, що не мають регулярних надходжень, є велика залежність від ринкової кон’юнктури. Однак кошти інвестиційних компаній і трестів – важливе джерело фінансування капітальних вкладень у промисловість та інші галузі господарства.
Довірчі пайові фонди за спеціалізацією подібні до інвестиційних трастів, вони акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Та оскільки пайовик будь-коли може продати свій пай провідній компанії, то капітал цих фондів змінюється: він залежить від переважаючого характеру операцій – продажу чи купівлі паїв. Продаж паїв − єдине джерело поповнення капіталів довірчих фондів. Довірчі фонди не мають права емітувати на ринку власних зобов’язань чи капіталізувати частину свого прибутку. Акумульований капітал вони вкладають у цінні папери. Структура активів фондів подібна до структури активів інвестиційних трастів: близько 80 % становлять акції приватних компаній.
Особливу роль на кредитному ринку відіграють лізингові компанії. Позичальник отримує в своє розпорядження обладнання, що належить банку (тобто його дочірній компанії, яка спеціалізується на лізингу). Контракт укладають, зазвичай, терміном на п’ять років, після його завершення позичальник може або викупити обладнання, або продовжити його оренду, проте в обох випадках на пільгових умовах. Середня ставка за лізинговими платежами становить 6 % від початкової вартості орендованого обладнання в квартал і охоплює амортизацію та позиковий процент.