3. Категорії «обов’язок» і «справедливість»
Одним з універсальних і важливих понять моральної сві¬домості і категорією етики є справедливість, що виражає загальне співвідношення цінностей і конкретний розподіл їх між суб'єктами, визначає міру, співрозмірність, відповідність між правами і обов'язками людей, заслугами і їх визнанням, злочинними діями і покаранням. Невідповідність чи пору¬шення цієї норми оцінюється моральною свідомістю як не¬прийнятне, несправедливе.
Морально-етичний зміст справедливості тісно пов'язаний з економічними, політичними, правовими проблемами. Вона спрямована у конкретику реального суспільного життя. У роз¬витку правових основ справедливості моральні цінності віді¬грають роль кінцевих орієнтирів, що мають забезпечити пос¬лідовність та гуманістичну спрямованість цього розвитку. Справедливість як категорія етики і поняття моральної свідо¬мості втілюється в почуттях й уявленнях (поняттях) обов'яз¬ку, відповідальності тощо.
Обов'язок — це сукупність моральних зобов'язань люди¬ни перед суспільством. Він виступає як нормативна категорія, що регламентує соціальні обов'язки, котрі повинен виконува¬ти індивід у силу суспільної необхідності. Проблема обов'язку є проблемою співвідношення особистого і суспільного інтере¬су. З усієї великої кількості теоретичних суджень про обов'я¬зок важливо виділити концепцію Канта, який поклав це поняття і категорію в основу своїх пошуків сутності мораль¬ності, який бачив у обов'язку головний принцип її чистоти.
У докантівській етиці на одвічне запитання: яке джерело моральних приписів, від кого виходить вимога чинити згідно з нормою, існувала традиційна відповідь: моральні заповіді да¬рує Бог, встановлюючи в світі людей порядок і гармонію. Кант самовіддано обстоює іншу думку: не Бог, а сама людина дає собі закони своєї моральної поведінки. Проте людина мо¬же здійснити вчинок згідно з настроєм, прихильністю, бажан¬ням і згідно з обов'язком. Кант проти виконання вчинку згід¬но з прихильністю. Якщо вчинок здійснений відповідно до потреб і прихильності, то його цінність слід визначити відпо¬відно до природи бажань. Не заперечуючи і не придушуючи людських бажань, афектів, пристрастей, Кант настоює на то¬му, що лише вчинок, здійснений згідно з обов'язком, має мо¬ральний зміст і цінність. Добра воля, обов'язок визначають, направляють і надають цінності усім іншим чеснотам люди¬ни. Навіть приборкання афектів, що було проголошено давні¬ми мислителями, без спрямовуючого впливу обов'язку може обернутись злом. Кант пише про обов'язок у найвищих ступе¬нях.
Справедливість. З давніх часів люди роздумували про справедливість. Перш за все необхідно відзначити, що вже старогрецькі філософи підкреслювали особливу значущість справедливості в житті людини.
“Тільки ті люб’язні богам, яким ненависна несправедливість”, – затверджував Демокрит. Сама ж справедливість, на думку Демокрита є дотримання природі і виконання свого обов’язку . Справедливість є благо іншого, затверджує Сократ – головний персонаж платонівської “Держави”. Добра людина, у якої є гарний настрій, не творитиме несправедливості. Більш того, вважав Сократ (а раніше піфагорійці), краще постраждати від несправедливості, ніж самому поступати несправедливо. Тим самим він відмітає міркування тих своїх співбесідників, які вважали, ніби міркування про справедливість і несправедливість – це доля слабих, а не сильних і багатих. Вже в античності наголошувалося, що справедливою може бути як окрема людина, так і держава (і відповідно, несправедливим).
Багато уваги уділяв аналізу справедливості й видатний мислитель античності Аристотель. Він вважав, що справедливість може бути двох видів: справедливе від природи і справедливе згідно із законом, який встановлює держава. Перше він вважає вище справедливого згідно із законом, але основну увагу приділяє цивільній справедливості. Бути справедливим – значить виконувати все те, що вимагає закон. А він вимагає бути мужнім, розсудливим тощо. Таким чином, викладає Аристотель, справедливість є найдосконалішою доброчесністю, в ній немов з’єднуються всі інші доброчесності. Але справедливість виражається, перш за все, у відносинах до інших людей. Тому початковий принцип справедливості є принцип рівності. Несправедливість же виявляється в нерівності, коли люди наділяють себе більше, ніж інших, різними добрими речами та ін. Словом, пише античний філософ, “справедливість є якась середина між надмірністю і нестачею».
Люди самі неоднакові і діють в різних умовах. Тому чисто формальне виконання принципу рівності не завжди може бути справедливим. Внаслідок цього Арістотель вводить додатковий принцип – принцип пропорційності: “Якщо справедливе – це рівне, то пропорційно рівне також буде справедливим”. Пропорційна рівність полягає в тому, що ті, хто мають велике майно роблять великий внесок, а ті, хто мають мале – малий внесок, той, хто багато потрудився одержує більше, ніж той, хто попрацював мало, тощо. Словом, “суспільне життя тримається справедливістю, і справедливе – те ж саме, що й пропорційне”. Природна ж справедливість (пропорційна) полягає в тому, що ліва рука по справедливості робить менше ніж права, дитина – менше ніж дорослий, тощо.
Арістотель та інші мислителі розуміли, що державні закони самі по собі можуть бути недосконалими, несправедливими. Але вони вважали, що краще виконувати недосконалі закони, ніж жити без законів, бо в цьому випадку в суспільстві наступить хаос, анархія.
Цінним є зауваження Арістотеля і з приводу того, що як справедливі, так і несправедливі вчинки скоюються усвідомлено і по добрій волі, вільно. Якщо ж індивід вчинить якусь дію по незнанню (наприклад, думаючи, що вбиває ворога, насправді вбиває батька), то такого слід вважати не несправедливим, а нещасним.
Відзначені вище думки мислителів античності, як і багато інших, стали відправною крапкою в розгляді даного явища морального життя в подальші століття.
Справедливість припускає і відповідальність суспільства перед особою, яка також має право оцінити громадські порядки в певних ситуаціях як несправедливі. Інакше кажучи, справедливість є міра відповідності між змістом того або іншого вчинку та його оцінкою громадською думкою.