1. Теоретичний розділ. Педагогічні основи екологічного виховання учнів птнз шляхом використання методу освічення та перекрнання

1.1. Особливості екологічного виховання учнів птнз

Екологічне виховання – систематична педагогічна діяльність. Спрямована

на розвиток в учнів ПТНЗ екологічної культури.

Завдання екологічного виховання в ПТНЗ:

- сприяти нагромадженню екологічних знань;

- виховання любові до природи, прагнення берегти її, примножувати її;

- формувати вміння і навички діяльності в природі.

Зміст екологічного виховання передбачає розкриття таких положень:

а) світ природи - середовище перебування людини, яка повинна бути

зацікавлена у збереженні цілісності, чистоти, гармонії в природі;

б) передбачає уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки про

стан природи, розумно взаємодіяти з нею;

в) естетична краса природи сприяє формуванню моральних почуттів

обов’язку і відповідальності за її збереження, спонукає до

природоохоронної діяльності;

г) розуміння наслідків тих чи інших дій людини в природі.

Умови ефективності екологічного виховання в ПТНЗ.

Шляхами підвищення екологічної культури молоді й ефективності екологічного виховання є:

— розроблення орієнтовного змісту неперервної екологічної освіти для всіх вікових категорій підростаючого покоління, збільшення ваги екологічних питань як у рамках певних предметів, так і за допомогою налагодження внутрі- та міжпредметних зв'язків;

— створення в закладах освіти відповідної навчально-матеріальної бази: куточків охорони природи, живих куточків та ін.;

— удосконалення форм і методів екологічного виховання, активне залучення вихованців до природоохоронної роботи;

— формування мотивів відповідального ставлення до природи, прагнення глибше пізнати її, примножувати її багатства.

У сфері формування екологічних уявлень учнів ПТНЗ особливості екологічного виховання базуються на наступних основних положеннях:

а) складність системи внутрішніх взаємозв'язків у природі;

б) енергетичний обмін між техносферою і біосферою;

в) світ природи як духовна цінність;

г) взаємозв'язок природних умов та розвитку суспільства.

Зміст екологічного виховання в сфері формування екологічних уявлень спрямовано на стимуляцію психологічного входження особистості у світ природи.

У сфері формування суб'єктивного відношення до природи особливості екологічної освіти полягає в розвитку цього відношення у учнів. Критерієм сформованості ставлення до природи є високі показники всіх параметрів. Найбільш педагогічне значення має формування суб'єктної модальності відносин до природи.

У сфері формування стратегій і технологій екологічної діяльності зміст екологічної освіти полягає в оволодінні учнями уміннями і навичками:

а) естетичного освоєння природних об'єктів;

б) одержання наукової інформації про світ природи;

в) взаємодії з природними об'єктами в умовах антропогенного середовища;

г) природокористування в природному середовищі;

д) природоохоронної діяльності.

В процесі навчання даним технологіям формуються непрагматичні стратегії екологічної діяльності.

1.2. Метод освічення та перекрнання як засіб екологічної освіти в птнз

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності педагога. Але для дієвості, ефективності їх застосування необхідно використовувати певні засоби — надбання матеріальної і духовної культури (художня і наукова література, радіо, телебачення, кіно, предмети образотворчого мистецтва, архітектури та ін.), форми та види виховної роботи (бесіди, збори, ігри, спортивна діяльність, гурткова робота, конференції та ін.), які використовуються у процесі дії того чи іншого методу.

Важливе місце в системі засобів виховання, які підвищують дієвість методів виховання, посідають природа, праця, національні духовні здобутки (колискові пісні, казки, легенди, обряди, звичаї та ін.)

Методи, прийоми і засоби виховання перебувають у діалектичному зв'язку і створюють систему впливу на вихованця. А їхня внутрішня змістова сутність і використання зумовлюються метою і завданнями виховання.

Традиційно методи виховання класифікують відповідно до їх функціональної спрямованості і виділяють такі групи методів:

• формування свідомості та переконань;

• організації діяльності та формування поведінки;

• стимулювання та коригування поведінки і діяльності особистості.

Розглянемо сутність і технологію застосування методів виховання, які спрямовані на формування свідомості та переконань вихованців.

У демократичному суспільстві, де взаємини між людьми ґрунтуються передусім на гуманістичних засадах, діяльність особистості може бути ефективною і повноцінною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування свідомості та переконань, є визначальною. До неї належать: приклад, переконування, вимога.

У діяльності вихователя переконування є основним інструментом впливу на особистість вихованця. Переконування — це метод виховання, що передбачає умисний цілеспрямований вплив на свідомість, волю і почуття вихованців з метою формування у них стійких переконань, певних норм поведінки.

Поняття "переконання" і "переконування" не тотожні. Переконання є філософською категорією і визначається як інтелектуально-емоційне ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного) через єдність доведення та віри. Переконування — педагогічна категорія, дія, яка е інструментом впливу на особистість.

Говорячи про метод переконування, варто зважати на те, що основним засобом реалізації його вимог є слово вихователя.

Розглянемо найбільш складні за змістом і застосуванням методи словесно-емоційного впливу: освічення та переконання.

Всі ці методи повинні використовуватися в учбовому процесі, при чому в певній послідовності, один за одним. Вони повинні бути пов'язані між собою за змістом, для того, щоб досягти певних позитивних результатів в учбовому процесі.

Переконання — один з основних методів впливу, що застосовується в навчально-виховній роботі ПТНЗ . Переконання як метод вимагає аргументації, доказів, логіки, воно особливо ефективне, коли існує альтернатива, коли спирається на критику і боротьбу думок, поглядів. Переконання повинне бути пов'язане з почуттями і вірою. У виховній роботі воно застосовується у формі групових та індивідуальних бесід, дискусій з метою формування свідомості учнів.

Навіювання, або повчання — універсальний метод спілкування. Проникаючи у психіку людини, воно реалізується через вчинки, мотиви, установки, прагнення. Діти дуже піддаються навіюванню, тому його роль має особливе значення.

Навіювання — цілеспрямований вплив вихователя на підсвідому сферу психіки школяра з метою формування в нього потреби активно вдосконалюватися. У процесі навіювання вчитель найбільше користується словом, різними засобами емоційного впливу на школярів.

Зрештою, переконання — це провідний метод виховання, але й правильно організоване навіювання активізує підсвідомі елементи психіки, удосконалює волю, поведінку. Слово, жест, міміка, інтонація — важливі складові частини педагогічної техніки вчителя. Наприклад, слово "йдіть" можна вимовити, як наказ, прохання, дозвіл, команду, розпорядження, вимогу, Погрозу, пропозицію, натяк, звернення, попередження, пораду, рекомендацію, докір. При навіюванні застосовуються короткі, точно побудовані фрази — формули навіювання.

Ефективність методів переконання залежить від дотримання цілого ряду педагогічних вимог. Розглянемо найбільш важливі з них.

1. Високий авторитет педагога у вихованців. Кожна людина знає з особистого досвіду, що навіть випадково сказане авторитетною людиною слово запам'ятовується іноді на все життя і стає життєвим принципом, дороговказною зіркою. І навпроти, бездоганні з погляду методики переконання сентенції нешановної людини викликають лише роздратування і бажання робити навпаки. Вища форма педагогічного авторитету - любов вихованців. Педагогу, якого вихованці люблять, вдається усе.

Така любов - не тільки вища нагорода майстру, але і могутній технологічний фактор педагогічного процесу. От чому неправі ті педагоги, що говорять: "Мені все рівно - чи люблять мене чи ні". Правда, тут виникають серйозні сумніви в їхній щирості. Якщо ж педагога переслідує стійка неавторитетність у вихованців, то це дуже серйозний привід для зміни професії.

2. Опора на життєвий досвід вихованців. Слово педагога набуває конкретного сенсу, якщо воно зачіпає особистий досвід вихованців. Тут природно зливаються педагогічні можливості словесного переконання з переконуючою силою приклада, причому це такий приклад, що запропонований не педагогом, а витягнутий з пам'яті вихованця.

3. Щирість, конкретність і приступність переконання. Ніколи не слід переконувати вихованців у тім, у чому педагог не переконаний сам. Фальш, нещирість, штучність легко розпізнаються навіть молодшими вихованцями, що не тільки гарантує неуспіх у рішенні конкретної педагогічної задачі, але і чревате стратегічними втратами, тому що підривається авторитет педагога.

4. Сполучення переконання і практичного приучення. Найбільші успіхи виховання досягаються тоді, коли словесний вплив сполучається з організацією різноманітної практичної діяльності. Причому не завжди варто йти від свідомості до досвіду. Досвід може передувати формуванню свідомості. На важливість сполучення переконання і практичного приучення не раз указував В.А. Сухомлинський: "Майстерність морального виховання полягає в тім, щоб дитини з перших кроків його шкільного життя переконували насамперед його власні вчинки, щоб у словах вихователя він знаходив відзвуки власних думок, переживань, що народжуються так само в процесі активної діяльності".

5. Врахування вікових і індивідуальних особливостей вихованців. При виборі форм, методів і прийомів переконання необхідно завжди враховувати вікові й індивідуальні особливості вихованців. Особливо часто скаржаться батьки, що їхня дитина перестала реагувати на те, що раніш діяло безвідмовно. А дитина просто підросла, змінилася, і методи впливу на нього повинні мінятися відповідно. Важливо також враховувати й індивідуальні особливості учнів. Одні дуже чуйні на довіру і прохання, а на інших більше діють вимога і наказ. Психологічна структура особистості вихованця, його характер і темперамент повинні обов'язково враховуватися при виборі методів, форм і засобів переконання.

У практиці виховної роботи застосовуються в основному три типи переконань:

1. вправи в корисній діяльності;

2. режимні вправи;

3. спеціальні вправи.

Вправи в різноманітній корисній діяльності мають на меті виробити звички в праці, у спілкуванні вихованців зі старшими й один з одним. Головне в цьому виді вправ полягає в тому, щоб його користь усвідомлювалася вихованцем, щоб він, випробуючи радість і задоволення від результату, звикав самозатверджуватися в праці і через працю.

Режимні вправи - це такі вправи, головний педагогічний ефект від застосування яких дає не результат, а добре організований процес - режим. Дотримання оптимального режиму в родині і навчальному закладі приводить до синхронізації психофізіологічних реакцій організму з зовнішніми вимогами, що благотворно позначається на здоров'ї, фізичних і інтелектуальних можливостях вихованця і, як наслідок, на результатах його діяльності.

Всякі порушення режиму педагогічного процесу - це не тільки видима втрата (наприклад, зірване чи деформоване заняття, екскурсії що не відбулися, запізнення, які увійшли у звичку і т.д.), але це ще виховання неповаги до навчального процесу, виховання необов'язковості. Усі вправи в навчальному закладі повинні бути режимними, а кожен випадок порушення режиму повинний розглядатися як надзвичайна подія.

Спеціальні вправи - це вправи тренувального характеру, що мають метою вироблення і закріплення уміння і навичок.

У навчальному процесі усі вправи - спеціальні, а у виховній роботі - це приучення до виконання елементарних правил поведінки, пов'язаних із зовнішньою культурою. Так, першокласників тренують вставати при вході вчителя і т.п.

Спеціальні вправи застосовуються і з метою подолання недоліків. Так, порушника дисципліни роблять відповідальним за порядок, неохайному доручають обов'язки санітара, а самого егоїстичного просять від імені усіх відвідати хворого товариша.

Таким чином, вправи спрямовані насамперед на організацію і керівництво діяльністю і поводження вихованців. Вправи лише на самих ранніх стадіях можна розглядати як просте повторення. Надалі вправи - це удосконалювання навичок. Так само, як репетиція спектаклю не є його просте повторення, а етап усе більшого наближення до того стану, що матеріалізує режисерський задум, етап удосконалювання на шляху до еталона.