2. Неопозитивізм і його школи. Конвенціоналізм.

«Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX ст. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 рр.), австрійський філософ, логік і математик А. Вітгенштейн (1889-1951 рр.), австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 рр.), англійський філософ, логік і матема­тик Б. Рассел (1872-1970 рр.), представники львівсько-варшавської школи А. Тарський і Я. Лукасевич.

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формаль­них перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30-40-ві рр. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реаль­ність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.

Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових ви­словлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філософія повинна розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Усі висловлювання поділяються на три основні категорії: логіко-математичні (аналітичні); емпіричні (синтетичні); метафізичні (науково необгрунтовані). Філософія повинна провести аналіз науко­вих висловлювань, відкинути всі науково необґрунтовані і забез­печити побудову ідеальних ло­гічних моделей обґрунтованих наукових побудов.

Логічний позитивізм про­голосив основним завданням бо­ротьбу з метафізикою (філосо­фією) в цілому, намагаючись поставити себе над боротьбою матеріалізму та ідеалізму. Ре­альний розвиток науки прямо підвів до питання про теоретичну діяльність як таку, що по­в'язана тільки з логічною мо­вою науки: наука зводиться до фіксації, а потім до упорядку­вання фактів у рамках умовно прийнятої системи мови. В та­кому випадку завдання науки обмежується описом її мови.

Особливістю цього напря­му є те, що в ньому принципово ототожнюється об'єкт з теорією об'єкта. Це відразу знімало питання про існування об'єктивного світу як предмета філософського пізнання та приводило до «замикання» філо­софії лише на пізнавальній проблематиці логіки і логічної мови (логіко-математична мова традиційно вважалася зразком достовірного знання).

Друга принципова особливість — ототожнення понять «об'єк­тивний факт» і «науковий факт». Мова науки в логічному позити­візмі будується так: із первинних атомарних висловлювань за правилами логіки виводяться складні. При цьому наукові пропозиції можуть бути або істинними, або хибними, або безглуздими (останні є науковими ли­ше за формою). Р. Карнап вважав, що всі філософські положення не можуть бути верифіковані, перевірені шляхом зведення до атомарних висловлювань, які фіксують той чи інший «факт».

Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації (від лат. істина). Згідно з цим принципом, науко­вий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до «атомарних висловлювань». Тобто істина — це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифіка­цію «навпаки», або принцип фальсифікації, якщо знайдено, наприк­лад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.

Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ вза­галі є сукупністю фактів. Відчуття - єдина реальність, єдине джерело знань, єдина основа пізнання - дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються на логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення, як наприклад: «це біле», «це тверде», «це ближче». Вони фіксують у мові наші відчуття. Знання і починається з цих найпростіших логічних атомів.

«Пропозиції метафізики є логічних атомів будуються протокольні речення: «Я, такий-то, в такому-то місці, в такий-то час бачив таке-то явище». З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбіна­ції та перекомбінації протокольних речень, внаслідок чого породжу­ються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несуперечливо входять у систему. Критерій істинності — формально-логіч­ний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логіч­ної структури знання, його несуперечливості, повноти.

Важливе поняття неопозитивізму - конвенція (від лат. згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не об­умовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і зна­чення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця зна­кова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

На підставі цього виникає «логічний синтаксис», в основі якого лежить конвенціалізм. Суть його полягає в тому, що кожен логік може по­будувати «власну логіку», тобто вибрати таку форму мови, таку систе­му «аксіом» і правил побудови, яку тільки забажає, оскільки вся діяль­ність - не більше як мовна «гра» за довільно вибраними правилами. Можна навіть обмежитися з'ясу­ванням відносин між мовами.

Поступово неопозитивісти схиляються до думки, що само­го синтаксичного аналізу недо­статньо, й акцентують увагу на змістово-смисловому тлумачен­ні мовних форм. Цей підхід ді­став назву «логічна семантика», хоча й вона не виходила за межі модифікованого логічного аналі­зу мови. Дух неопозитивізму А. Вітгенштейн сформулював так «Межі моєї мови означують межі мого світу».

Таким чином, світ завжди дається «переломленим» через мову. Звідси завданням філо­софії є логічний аналіз мови науки. Філософія повинна, залишивши осторонь невирішувані надумані проблеми, вивчати, як правильно і несуперечливо будувати висновок, як виробляти вичислення висловів, яка логічна структура наукової системи. Філософія — це «терапія» мови. Філософ — це «лікар» мови науки.

Звідси виділилися три сфери відношень: прагматика (відношення мови до того, хто її вживає); семантика (відношення між мовою і тим, що нею визначається); синтаксис (відношення між мовними висловлю­ваннями). Все це дістало назву семіотики. Предметом аналізу стали зна­чення слів і знаків взагалі, логічні лінгвістичні та психологічні пробле­ми, які мають важливе наукове та практичне значення.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.

«Четверта» історична форма позитивізму — постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення бага­тьох методологічних концепцій. Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвит­ком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціо­нальним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963 р. - книги Т. Куна «Структура наукових революцій». Характер­на риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Один із представників цього напряму К. Поппер (1902-1994 рр.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналіз­му — теорію зростання наукового знання. На противагу як скепти­цизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму — ви­знання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання. Про­цес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Таким чином, заперечуючи прин­цип критичного раціоналізму, по суті, при­ходить до визнання плюралізму істин, суб'єктивного характеру знання.

На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип де­маркації - відмежування наукового знання від ненаукового. Запрова­дивши принцип фальсифікації Поппер визнає принципове заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим.

До постпозитивізму належать також концепція наукових рево­люцій Т. Куна; методологія нау­ково-дослідних програм І. Лакатоса; «раціоналістична антро­пологія» Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфіч­ні проблеми, які з'являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення ме­тодологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієн­тації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

Американський філософ П. Фейєрабенд критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступо­вого накопичення. Він - прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен па­нувати не тільки в політиці, але і в науці.

Можливість універсального методу пізнання він заперечує, оскільки існує множина рівноправних типів знання. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, але якщо немає жорстких критеріїв науко­вості, то цілком природно припустити зв'язок наукових фактів з не­науковими. Останні впливають на науки і мають самостійну цінність. Отже, наука, філософія, релігія і навіть магія - всі доцільні. Таким чи­ном, наука у Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії.

Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особли­ву роль відіграє діяльність наукового співтовариства. Визначальна вага належить не нормам логіки, методології, а парадигмі, тобто сукупності переконань ціннос­тей, технічних засобів, прий­нятих науковим співтоварист­вом, які забезпечують наукову традицію. Парадигма зо своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Як­що та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної нау­ки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, вона має свої критерії раціональності. Пара­дигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої ло­гічної спадкоємності. Нова парадигма відміняє стару. Кун звертає особливу увагу на значущість соціальних і психологічних моментів у науці.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає ро­зуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домага­ється визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильника­ми альтернативних теорій та ін.

Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоретинного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний пере­хід від одного рівня знань до ін­шого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозити­вісти доводять, що відкрит­тя нового знання та його обгрунтування — це єдиний процес: ви­никнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обгрун­туванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів поспозитивістського періоду, можна відзначити такі:

• Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

• Проблема правдоподібнос­ті наукових теорій.

• Проблема відповідності наукових теорій. Кун і Фейєрабенд висунули тезу про відповід­ність конкуруючих наукових тео­рій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порів­няння.

• Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональнос­ті як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замі­нюється більш широким і роз­пливчастим.

• Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.

ВИСНОВКИ

Еволюція позитивізму впродовж півтора століття визнала його закономірне місце в розвитку філософської думки. Багато претензій позитивізму, емпіріокритицизму, неопозитивізму, постпозитивізму виявилися безпідставними, але разом з тим вони пройшли шлях до­слідження, який відіграв у багатьох моментах конструктивну роль і створив своєрідну філософію науки. Претендуючи на свою зверхність стосовно філософії, позитивізм у своїх модифікаціях ще більше ствердив роль і значення філософії як самостійної галузі знання, яке спирається на весь масив культури, в тому числі і на природознавст­во, і на суспільні науки, і на мистецтво, і на весь життєвий досвід людства. Заслуга позитивістських концепцій полягає в тому, що їх представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. Під впливом їхніх ідей та ді­яльності суттєво змінилися уявлення про науку. Сьогоднішнє розу­міння науки, яке формувалося багато в чому завдяки діяльності по­зитивістських напрямів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини з дійсністю, а не картину дійсності.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЛЕКЦІЇ

1. Дайте визначення поняттям:

позитивізм, емпіріокритицизм, махізм, верифікація, неопозитивізм, фальсифікація, семантика, прагматизм.

2. Охарактеризуйте закон трьох стадій О. Конта.

3. Що таке еволюціонізм Г. Спенсера і в чому полягає його головне призначення?

4. Поясніть, що таке «критика чистого досвіду», яка її мета та завдання.