2.2. Опорні пункти видавничої концепції мистецького видання

На думку С. Гурєвіча, „мета видання втілюється в його концепції. Під концепцією розуміють вираз задуму засновника газети, ідеї, яку він прагне реалізувати, приймаючи рішення про заснування нового видання. Концепція видання відповідає на запитання: якою воно має бути? Це впливає не тільки на визначення типу газети, всіх її особливостей, але і на програму діяльності її редакції, на вибір читацької аудиторії видання. Концепція газети є основою розробки її моделі - як змістовно-тематичної, так і композиційної та графічної [9, с. 40]. Отже, ми маємо продумати проект видання до найменших дрібниць. Усі нюанси розкриємо в дев’яти опорних пунктах видавничої концепції:

1. Назва видання – це обличчя, бренд. Від її оригінальності, навіть провокативності багато в чому залежить успіх видання. У ній можуть бути застосовані такі прийоми як гра слів, абревіація, знаки питання чи оклику. Окрім епатування потенційного читача (рекламна функція. – Ю.Р., О.П.), вона має також виражати в собі політику, тематику, девіз, бо ознайомлення людини з журналом починається з обкладинки, і від цього залежить, чи придбає вона його і чи стане постійним читачем. Тож назва має не обманювати очікування, а виправдовувати їх.

2. Тематика видання

Це питання ми окреслюємо з огляду на дефініцію мистецького журналу, власне бачення такого видавничого проекту та читацьку аудиторію, вимоги й очікування якої визначатимуть основні його рубрики. С. Гурєвіч вважає особливості читацької аудиторії одним із найважливіших факторів формування типологічного вигляду періодичного видання: „постановка мети перед газетою в той же час має на увазі і визначення її потенційної аудиторії. Це означає облік її інформаційних запитів та інтересів, особливостей її складу і структури. Мета видання газети, її концепція та особливості її аудиторії взаємопов'язані, впливають один на одного [9, с. 39]”.

Наша аудиторія – це поціновувачі сучасного мистецтва, а отже тематика журналу є вельми широкою. Вона торкається таких основних напрямків як:

• музика;

• театр;

• кіно;

• зображальне мистецтво;

• фотографія;

• література.

Для того, щоб створити мистецьке видання, необхідно врахувати всі ці тематичні вектори і намагатися висвітлювати їх у рівному обсязі.

До проблеми якісного висвітлення у мистецькій періодиці різних тематичних напрямків зверталася О. Іванова. Вона зазначає: „Творчий характер і спричинена ним внутрішня свобода митця – суттєві характеристики мистецтва. Аудиторія має відчувати світоглядний збіг автора з чимось високим і важливим, тоді мистецтво здатне живити і надихати тих, хто сам до творчості й внутрішньої свободи долучається через рецепцію мистецтва. Твір – річ ірраціональна, хоч і вибудована. Він формує, веде автора, чия поведінка чуттєва більше, ніж раціональна, і цим чесна, відверта. Для мистецької преси питання полягає в тому, щоб дійсні ознаки мистецтва відстежити, виявити, осмислити, описати й репрезентувати [15]”. Мистецька журналістика – річ дуже специфічна. Її предмет фактично унеможливлює суто раціональний, об’єктивний підхід до описання, і кожен із тематичних напрямків має набувати характерних до зображуваного виду мистецтва ознак.

3. Композиція видання

У питанні композиції можна безперечно стверджувати: вона має бути чіткою, логічно виваженою і сталою. У різноманітті статей та приголомшливому дизайні не можна втрачати тонку тематичну структуру. Читачеві може здаватися, що кожного разу журнал зовсім інший – такого ефекту можна досягнути за допомогою графічних рішень – але на підсвідомому рівні він має пам’ятати, що на перших сторінках, наприклад, розташовані короткі огляди новин, усередині є вкладка-альманах, а на передостанніх сторінках є афіша місцевих культурних подій або реклама різноманітних фестивалів.

Так про зміну композиції висловлюється В. Шевченко: „Звичайно, можна змінити дизайн газети або журналу, але не варто робити це занадто часто, бо стійкість композиції видання виробляє у читача своєрідну модель очікування, що покращує ознайомлення з матеріалами, привчає шукати їх на звичному місці, виробляє готовність сприймати публікації в знайомих і звичних формах. Стабільність в оформленні пов'язана зі змістом, тематикою та жанровою структурою видання. Стійка композиція номера – запорука довготривалої моделі періодичного видання [22]”.

4. Дизайн

Якісний і продуманий дизайн важливий для мистецького проекту, оскільки видання, одним із тем якого є зображальне мистецтво, просто не може виглядати неестетично. М. Картер вважає, що „хороший дизайн є більше функціональним, ніж просто прикрасою, ніколи не приносить в жертву журналістику і корисний зміст для того тільки, щоб підвищити рівень оформлення [16]”. Окрім цього, журнал має вирізнятися з-поміж масиву періодики, одразу впадати в око. Дизайн сторінок, основна кольорова гамма, підбір ілюстрацій та світлин, малюнок колонтитулів, набір шрифтів для заголовків, підзаголовків та основного тексту – усе має бути підпорядковано строгій виваженій схемі.

На вимозі цілісності наголошує й В. Устін: „Цілісність – це всеосяжний і об'єднуючий принцип композиційно-художнього формоутворення в дизайні. Він припускає встановлення найтіснішого зв'язку між усіма засобами і прийомами побудови композиції. У результаті такого встановлення виявляється загальний характер форми, що визначає кінець кінцем усю силу її дії на глядача. За відсутності такого характеру форма виглядає негармонійною, дробовою, не цілісною. Прийоми досягнення цілісності композиції надзвичайно різноманітні. Це... поєднання пластичних і колористичних рядів в ритмічному строї форми, дотримання пропорцій, що охоплюють форму в цілому і її частини, встановлення підлеглості елементів та ін. При використанні таких прийомів важливий пошук того гармонійного "ключа" формоутворення, який би відкривав шлях до об'єднання композиції. Цим "ключем" і виступає загальний характер форми. Він повинен виражатися і в образному строї, і в пропорціях, і в масштабній характеристиці, і в усіх інших внутрішніх властивостях форми [10, c. 161-162]”.

Отже, для створення якісного і конкурентноспроможного продукту має бути розроблена багатофункціональна дизайн-концепція, яка може бути модифікована в разі потреби без шкоди для іміджу видання. В. Шевченко зазначає: „Первісний макет зазвичай створює професійний дизайнер, а спільне завдання художнього та технічного редакторів – дотримуватися цього макету, його основних принципів, аби не порушувалась уніфікація видання [23]”.

5. Верстка

Спеціаліст із типографіки Е. Рудер вважає: „Максимальна інтеграція усіх частин окремого багатосторінкового видання – аксіома сучасної типографіки... починаючи з титульного аркуша, усі інші сторінки охоплює єдине оформлення, що регламентує застосування конкретного шрифту, кегля, шпон, втяжки, смуг набору, глибини спуску і так далі [12, с. 214]”.

Верстка журналу потребує великої уваги. В ній не можна припускатися тих помилок, які допустимі у верстці щоденних або щотижневих газет. До того ж, це завдання ускладнюється через порівняно більшу кількість ілюстративного матеріалу. Іноді, через обмеження програмного забезпечення, доводиться шукати компроміс між естетизмом та жорсткими правилами верстки. Наведемо приклади таких правил.

На думку С. Сєрова, „Класична типографіка стежить не лише за бездоганністю лівого краю смуги набору, але і за правильністю форми її правого краю, і, щоб не порушувати красу цієї лінії, прагне в суміжних рядках не робити більше трьох переносів підряд. Вона виробила ще цілий ряд цілком очевидних правил відносно переносів, загальний сенс яких регулюється прагненням до спокійного, ненапруженого комфорту читання, тобто до "срібла" як до гармонійного стану духу. Наприклад, не допускаються переноси, які спотворюють сенс слів, вносять в нього небажаний відтінок або утрудняють процес читання. Не слід відділяти переносами ініціали від прізвищ. Не можна розривати між собою цифри і одиниці виміру [7, с. 15]”.

У класичній типографіці грубою помилкою вважаються висячі рядки – коли останній рядок абзацу виходить на нову смугу або перший рядок абзацу виявляється останнім на смузі. Це одна з найбільших проблем для верстальника. Іноді втягнути такий рядок неможливо без критичних рішень: наприклад, у програмі In Design є широкі можливості для керування трекінгом і кернінгом. Одначе трекінг не може бути звужений більше ніж на величину -15 (себто на 15 %). Так як це правило не можна порушувати – літери будуть настільки „зліплені”, що їх неможливо буде прочитати – приходиться вдаватися або до поєднання двох абзаців, або до урізування тексту на кілька слів, або до зменшення об’єму ілюстрації, що розташована поруч (якщо така є. – Ю.Р., О.П.). Поєднання абзаців – найбільш безпечний спосіб уникнути „висячих рядків”. Одначе якщо абзац був зроблений – це означає закінчення однієї думки та початок іншої, через це логіка викладу може бути порушеною.

Велику увагу верстальник має надавати кінцевим рядкам абзаців. За С. Галкіним, „останній рядок абзацу має велике значення в оформленні комплексу, а при тому, що стає час від часу модним набір без абзацних відступів – грає вирішальну роль... Короткий кінцевий рядок має бути завдовжки не менше півтора абзацних відступів... Порушуючи це правило, тобто роблячи кінцевий рядок коротше за покладене, оформлювач мимоволі створює збільшений міжрядковий пропуск між двома абзацами, оскільки абзацний відступ зливається з пропуском кінцевого рядка. В результаті між абзацами виникає відбиття, яке рівне рядку і розділяє частини тексту як незалежні або малопов'язані [1, с. 91-93]”. Такий абзац має не дуже естетичний вигляд, текстовий „хвостик” кидається в очі. Ця проблема також дуже легко вирішується в In Design, знову ж таки за допомогою зміни трекінгу. В цьому ми користуємося порадою С. Сєрова: „кінцевий рядок слід "вганяти" всередину смуги набору [7, с. 15]”.

На думку С. Галкіна, „абзацний відступ має бути однаковим в усьому виданні. Його величина залежить від довжини рядка і пропорційна розміру шрифту. При ширині колонки до 55-60 мм абзацний відступ дорівнює кеглю (інтерліньяжу), при довжині рядка від 60 до 90-100 мм – 1,5 кеглю, понад 100 мм – двом кеглям [1, с. 91-93]”. В мистецькому виданні ми вважаємо за допустиме використовувати різні абзацні відступи, якщо це виправдане характером тексту та є елементом дизайну сторінки.

„Пропуски між словами упродовж одного рядка мають бути однаковими. Максимальний пропуск в газетному наборі не повинен перевищувати кегля (інтерліньяжу), в книжному і журнальному – 3/4 розміри шрифту. Мінімальний пропуск між словами дорівнює 1/4 розміри шрифту, але не менше 2 п. (0,75 мм).

У суміжних рядках не повинно бути зіткнення максимальних і мінімальних пропусків. У наборі не повинно бути "коридорів", тобто збігів пропусків в трьох і більше суміжних рядках.

Інтерліньяж у тексті встановлюється за умовчанням, тобто його розмір на 20% більше величини кегля. При наборі частини тексту прописними буквами (якщо в цьому шрифті відсутні капітельні букви) інтерліньяж слід збільшити на 50% в порівнянні з кеглем для створення нормального міжрядкового пропуску [1, с. 91-93]”.

Зазначивши головні правила верстки, не можна оминути увагою й питання комплексу шрифтових гарнітур, до підбору яких треба ставитися дуже відповідально. „Шрифти – один із голосів цілісного та злагодженого оркестру, яким є текст” – пише В. Фаворський [11, с. 51]. Дійсно, від правильного вибору шрифтової гарнітури залежить естетизм, гармонійність поєднання з основною графічною темою, легкість читання, низька втомлюваність зору, стилістична відповідність тематиці тексту.

Т. Самара радить: „Традиційно мудрим підходом для комбінування шрифтів є позиція: обирай для конкретного проекту два сімейства. Але не менш важливу роль грає контекст, що підказує, чи варто дотримуватися подібного обмеження. На рішення комбінування шрифтів впливає складність інформації, що представляється, загальна послідовність та експресивність. Якщо для роботи потрібно сім або вісім шрифтів, значить, так тому і бути, але діяти треба з розумом [8, с. 11]”. Остання думка добре ілюструє ситуацію з мистецьким виданням – у підборі шрифтових гарнітур верстальник має орієнтуватись на дизайн, кожний матеріал має бути оригінально оформлений. Існує безліч гарнітур, які важко відрізнити одне від одної за накресленням, або просто дуже схожих. Усі вони в комплексі можуть створити необхідну психологічну атмосферу тексту, а кілька яскравих несхожих шрифтів увиразнюватимуть заголовки та назви рубрик.

6. Ілюстративний матеріал

Ілюстрації та світлини – невід’ємна частина мистецького видання. За словами С. Гурєвіча, „вони формують його вигляд, зовнішнє "обличчя" [3, с. 207]”. Вони унаочнюють зміст публікацій (або й самі є предметом публікації – наприклад, рубрики „Фото” та „Малюнок”) та створюють в читача належний настрій. Дуже важливою є їх відповідність текстові та основній дизайнерській концепції. С. Антонова зазначає: „Редагування ілюстрацій слід розпочинати з принципової оцінки необхідності їх розміщення в публікації. Кожна ілюстрація повинна служити переконливим підтвердженням авторської думки, доповнювати текст, допомагати читачеві ясніше уявити собі, наприклад, хід процесу або дію якого-небудь механізму. Наступний етап – редагування сюжетів ілюстрацій. Необхідно виявити і підкреслити на ілюстрації те, що особливо важливо для цієї публікації. Фотографії мають бути звільнені від деталей, що не мають відношення до теми, яка відволікає читача. Слід уникати текстових написів на ілюстрації [13]”. У мистецькому журналі ілюстративний матеріал має не тільки передавати зміст статті, але й бути невід’ємною частиною зображальної концепції, органічно вписуватися у дизайн видання взагалі та сторінки зокрема.

7. Текстова складова

Матеріали у виданні (інтерв’ю, огляди, репортажі, критика і т.п.) мають відповідати високим стандартам розуміння й інтерпретації подій журналістом. Сухість викладу і власна байдужість автора статті до свого матеріалу недопустима. Д. Скорікова визначає такі вимоги до будови тексту: „Для того, щоб текст сприймався якомога якісніше (швидко, легко, адекватно), автор має подбати про його правильну конституцію... Адресат має бути відомий: з огляду на нього текст повинен мати певну кількість понять, термінів, визначень, тобто оптимальний рівень складності. Для успішного сприймання будь-який текст має відповідати пресупозиції читача бодай частково [20]”.

До питання редакторської правки журналістських матеріалів звертався М. Тимошик: „Редакторові слід розрізняти явні мовностилістичні помилки, які виходять за межі правописних вимог, і особливості індивідуальної манери письма автора. Коли така різниця усвідомлюється, тоді легко буде уникнути непорозумінь через занадто часті і не завжди виправдані смакові редакторські правки. Деякі редакції газет, у яких вправно працює літературний редактор, нерідко "грішать" зайвим причісуванням індивідуальної манери письма авторів. Це і є смакова правка, яка усереднює, уніфікує, згладжує особливості викладу матеріалу одного автора від іншого” [9]. В мистецькій періодиці усвідомлення неправильності зображеного підходу особливо актуальне через те що ми переважно маємо справу з публіцистичними текстами, а не короткими інформативними жанрами, і збереження індивідуальної манери автора дуже важливе.

М. Любицька пропонує залучати до роботи в редакції відомих українських письменників: „Письменники висловлюють своє ставлення до подій політичного, економічного чи культурного життя країни, комунікують із читачами, формують громадську думку, акцентуючи увагу реципієнтів на найважливіших проблемах, пропонують різні шляхи вирішення наболілих проблем. Автори добре розуміють, наскільки важливими є їхні публікації у пресі для збереження позитивного образу серед читачів. До того ж регулярні публікації дають змогу письменникові нагадати про себе в період між ще ненаписаною і вже прочитаною книжками. Редактори газет намагаються залучити письменників до співпраці, бо їхні статті приваблюють читачів. Письменники, матеріали яких користуються найбільшою популярністю, стають колумністами – авторами, які мають своє місце – шпальту – на сторінках видання” [19]. Таким чином, співпраця редакції мистецького видання та письменників взаємовигідна: від цього дуже сильно виграє як саме видання, так і колумністи.

8. Мова видання

Мова мистецького видання має бути високоінтелектуальна і грамотна, адже його читач – особа широкого кругозору і високої духовної культури. У редагуванні журналістських текстів треба звертати особливу увагу на їх граматичну, пунктуаційну, логічну й стилістичну грамотність.

Журналістський твір в його оригінальному, невідредагованому виді містить дуже багато різноманітних помилок. Їх виникнення зумовлене багатьма причинами. На думку О. Курдюка, „виникнення ненормативних дій зумовлюється складністю внутрішнього світу людини, визначальним впливом підсвідомого на кожен її рух, масивом інформації, який потрібно миттєво опрацювати і відповідно зреагувати на нього [18].

Журналіст часто припускається мовних помилок, але якщо суспільно-політичній або розважальній щоденній газеті це не завдає великої шкоди, то подібні промахи у мистецькому журналі можуть викликати неповагу та недовіру до видання взагалі. На думку К. Накорякової, в сучасних ЗМІ панівною є тенденція до вживання ненормативних форм слів: „Текст матеріалів масової інформації вбирає в себе різні відхилення від норми, у тому числі і ті, які відбивають сьогоднішній день мовної практики. Для редактора дуже важливо визначити міру суворості мовного контролю [4, с. 47]”. Отже, за мовою журналу має слідкувати кваліфікований редактор, бо аудиторія такого видання є у своїй більшості грамотною та обізнаною в багатьох сферах.

Редакторові мистецького видання необхідно приділяти увагу не тільки граматиці, орфографії й пунктуації текстів публікації, але й таким видам помилок (за класифікацією З. Партико):

1. Модальні – виникають через те, що автори інколи неправильно враховують відношення матеріалу до дійсності.

2. Фактичні – такі твердження, модальністю яких є реальність, проте ці висловлювання – хибні.

3. Темпоральні – виникають внаслідок відхилення часу, вказаного в повідомленні, від часу в світі, описуваному в повідомленні (реальному, псевдореальному чи ірреальному).

4. Локальні – виникають внаслідок відхилення місця, вказаного у повідомленні, від місця в світі, описуваному в повідомленні (реальному, псевдореальному чи ірреальному).

5. Ситуативні – виникають внаслідок відхилення ситуації, вказаної в повідомленні, від ситуації в світі, описуваної в повідомленні (реальному, псевдореальному чи ірреальному). Можуть виникати також внаслідок відхилення ситуації, на яку під час сприйняття повідомлення реципієнтами розраховував автор, від ситуації, яка виникла у час його сприйняття насправді [6, с. 94-96].

О. Кондратюк, досліджуючи сленг у мас-медіа, подає таку інформацію: „Останнім часом поширеним є залучення сленгових номінацій до мовлення теле- та радіопередач, газет, журналів тощо. Це пояснюється тим, що автори намагаються наблизити їх до кола слухачів (читачів), надати відтінку молодіжної розкутості. Прийом популярний серед читачів, яким приємно мати спільну мову з виданням [17]”. Зважаючи на те, що аудиторія мистецького видання у більшості – молодь, цю тенденцію варто вважати позитивною і притримуватися її, але у поміркованих межах.

9. Матеріальна конструкція

Коли оригінал-макет видання готовий, ми підходимо до етапу друку видання. „Після того як авторський оригінал надійшов до видавництва, головний редактор, виходячи з фінансових і матеріальних ресурсів (папір, друкарські й палітурні машини), разом з дизайнером, художником, художнім та технічним редакторами розробляють проект конструкції видання, який охоплює оформлення та структурні особливості внутрішнього та зовнішнього оформлення [23]”. У випадку із мистецьким журналом цей етап грає вирішальну роль у створенні попиту на нього, адже від матеріальної складової (якості друку, виду паперу, способу скріплення аркушів, виду обкладинки) в багатому залежить його привабливість для читача.

М. Тимошик зазначає: „Рішення щодо вибору формату майбутнього видання приймає видавець. Однак він погоджує таке рішення з тією друкарнею, де передбачається це видання випустити у світ. Попереднє з'ясування цього питання є необхідним, оскільки кожна друкарня може відтворювати поліграфічним способом будь-які формати видань [19]”.

Треба розраховувати концепцію видання, виходячи із можливостей того друкарського підприємства, з яким доведеться співпрацювати. Є така можливість, що доведеться переробляти макет видання, тому про усі технічні нюанси треба дізнатися заздалегідь.

Отже, ми визначили дефініцію поняття „мистецьке видання”, окреслили сучасний стан мистецької періодики як на теренах Луганщини, так і в Україні загалом. Ознайомившись із усіма опорними пунктами видавничої концепції, ми переходимо до їх детальної розробки і презентації.

Висновки до другого розділу

Вивчення сучасної теоретико-методологічної бази видавничої галузі є необхідним для створення успішного видавничого проекту. Ознайомившись із вимогами до мистецького видання за авторитетними думками науковців цієї галузі, ми виробили видавничу концепцію журналу „k’Art Blanche” та окреслили такі опорні пункти: назва; тематика; композиція; дизайн; верстка; ілюстративний матеріал; текстова складова; мова видання; матеріальна конструкція.

Урахування усіх особливостей і нюансів кожного із опорних пунктів є необхідним для підготовки якісного видавничого проекту, що матиме свою аудиторію й попит і отже – створюватиме комунікативний простір для сучасної української інтелігенції в Луганську.

РОЗДІЛ ІІІ