Природоохоронні території загальнодержавного значення в Україні

Біосферні заповідники	Асканія-Нова • Дунайський • Карпат­ський • Чорноморський
Природні заповідники	Горгани • Дніпровсько-Орільський • Древлянський • Єланецький степ • Ка­зантипський • Канівський • Карадазь­кий • Кримський Луганський • Медо­бори • Мис Мартьян • Михайлівська цілина • Опукський • Поліський • Роз­точчя Рівненський • Український сте­повий • Черемський • Хомутовський степ • Ялтинський гірсько-лісовий
Національні природні парки	Азово-Сиваський • Білобережжя Свя­тослава • Білоозерський • Бузький Гард • Великий Луг • Верховинський • Виж­ницький • Галицький • Гетьманський • Голосіївський • Гомільшанські ліси • Гуцульщина • Дворічанський • Дер­мансько-Острозький • Деснянсько-Старогутський • Джарилгацький • За­лісся • Ічнянський • Кармелюкове По­ділля • Карпатський • Кременецькі гори • Мезинський • Нижньосульський • Пирятинський • Північне Поділля • Подільські Товтри • Приазовський • Припять-Стохід • Святі Гори • Синевир • Синьогора • Сіверсько-Донецький • Сколівські Бескиди • Слобожанський • Тузловські лимани • Ужанський • Хо­тинський • Чарівна гавань • Черемось­кий • Шацький • Яворівський
Заказники	Алтагир • Бакирівський Великоана­дольський ліс • Великоселецький • Дача Галілея • Жежавський • Касперів­ський • Малоперещепинський • Моло­чний лиман • Новий Світ • Серетський • Філофорне поле Зернова-Чистилівсь­кий • Шупарський • Яблунівський • Яйківський • Русько-Полянський • Ли­півський • Шуляцьке болото • Тарасів обрій • Сулинський • Мощенська діб­рова • Козацький вал • Старобердян­ське лісництво

В Україні розташовані такі всесвітньо відомі заповідники, як Асканія-Нова в Херсонські області (кінець ХІХ ст., 11 тис. га), Чорноморський у Херсонській та Миколаївській областях (1927 р., 57 тис. га), Карпатський у Закарпатській області (1968 р., 12 тис. га), Канівський у Черкаській області (1931 р., 1 тис. га), Ялтинський (1979 р., 2,9 тис. га) в Криму та ін.

Серед туристів дедалі більшої популярності набувають установи природно-заповідного фонду, що передбачають поліфункціональне використання території. Це національні парки та ландшафтні регіональні парки, де поруч з природоохоронною функцією відбувається рекреаційна діяльність.

Залежно від цільового призначення, природоохоронного статусу, територіальної та ландшафтної структури заповідних об’єктів, С. М. Стойко виділив їхні основні функції [55 ]:

1. Науково-дослідна функція, що полягає у можливості проведення в заповідних територіях систематичних стаціонарних досліджень, результати яких використовують при науковому обґрунтуванні раціонального природокористування, рекреаційного навантаження тощо.

2. Екологічна функція, що полягає у наданні платних, екологічних, соціальних і рекреаційних послуг туристам та екскурсантам. Це відіграє важливу роль у формуванні власних фінансових ресурсів установ МЗФ в умовах ринкових відношень.

3. Соціальна функція, що властива національним паркам, охоронним ландшафтним районам, паркам-пам'яткам садово-паркового мистецтва. Вона полягає у забезпеченні рекреаційними ресурсами населення міст та індустріально-промислових агломерацій.

4. Природо-пізнавальна функція, що властива екосистемам як природного, так і культурного походження. Туристи та краєзнавці мають змогу ознайомитись з визначними пам’ятниками та явищами природи, пейзажним різноманіттям територій, побачити екзотичних тварин та рослин, відвідати історичні місця та споруди тощо.

5. Культурно-освітня та дидактична функція полягає у сприянні розвитку загальноосвітньої сфери людини, розширенні її природно-краєзнавчого світогляду, вихованні природоохоронної активності та відповідальності за стан природи як світового та національного багатства.

6. Ландшафтно-естетична функція, що полягає у розумінні людиною важливого значення навколишньої природи, розуміння природного естетизму. Завдяки цьому в Україні у ХІХ ст. створювались ландшафтні парки (Софіївка, Олександрія, Тростянець тощо), ботанічна сади, брались під охорону скелі, старі дерева тощо.

В літературі існує таке поняття, як пейзажно-естетична оцінка ландшафту та коефіцієнт вибірковості. О. О. Бейдик вважає, що пейзажно-естетичні властивості ландшафтів поряд з їх технологічною придатністю є головним чинником територіального розподілу рекреантів. Вони залежать не тільки від природних чинників, але й від характеру антропогенізації ландшафтів, тобто здатності змінюватись при їхньому цілеспрямованому перетворенні [1] .

Об’єктами оцінки пейзажно-естетичних властивостей ландшафту є:

- Окремі території, що мають відмінні за своїми властивостями оцінки (лісові, лукові, степові, скельні, болотні, озерні, лісо-лукові, озерно-болотні та ін.). Усі ці відмінності зумовлені внутрішньою структурою (складом порід, характером мікрорельєфу, кам'янистості або скелястості поверхні, наявності в межах її території водних об’єктів тощо).

- Зони сполучення різко контрастних ареалів ландшафту (ліс-луки, вода-ліс тощо). Сюди зараховано унікальні та пізнавальні об’єкти природи; печери, скелі, водоспади та ін.

- Окремі елементи ландшафту, що мають вигляд точкової території та дають змогу споглядати багатопланові краєвиди та панорами (вершини, хребти, окремі точки, перевали а ін. ) [1] .

Критерієм такої пейзажно-естетичної оцінки є загальний обсяг інформації при його зовнішню та морфологічну структуру, тобто про різноманітність рельєфу, рослинних формацій, наявності водних об’єктів тощо. Це інформує ландшафт і збільшує його пейзажно-естетичну цінність. Показниками вибірковості ландшафтів за їхньою пейзажно-естетичною цінністю може бути відносна щільність рекреантів на однорідних за технологічними властивостями угіддях або їхніх сполученнях при обов’язковій рівності інших умов (транспортна чи пішохідна доступність, якість обслуговування тощо). Непрямими показниками густоти рекреантів є щільність стежкової мережі, кількість стоянок, стадій дигресії ландшафтів.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що площа природоохоронних територій складає близько 4% площі території України, тобто 1/25 . У перспективі цей показник заплановано збільшити до 8%.

Екотуризм на природоохоронних територіях .

Як було зазначено вище екотуризм є найбезпечнішим екологічним видом природокористування. В його рамках пізнання може йти в руслі або освітнього процесу, або простого ознайомлення. В першому випадку освітній процес пов'язаний з цілескерованим та тематичним отриманням відомостей про елементи екосистеми, у другому – з непрофесійним спостереженням за природою. Оздоровлення може проходити в пасивній (стаціонарне знаходження в природному середовищі), активній (пов’язаній з переходами туриста від одного природного об’єкту до наступного) та спортивній (подоланні природних перешкод при проходженні маршруту) формах.

Доцільна диференціація форм екотуризму в залежності від інтенсивності рекреаційної діяльності при його практичній організації на природоохоронних територіях, де функціональне зонування передбачає різні режими природокористування. Така диференціація проводиться з врахуванням двох можливих позицій. Перша базується на тому, що реалізуюча форма екотуризму є агресивнішою при інтенсивнішому переміщенні туриста в природному просторі. Інтенсивність визначається протяжністю та швидкістю активного пересування туриста. В основі другої позиції лежить принцип раціонального дослідження природних ресурсів. Його сутність полягає у науково-пізнавальній інформації, що несе в собі об’єкт природи. Ця інформація повинна використовуватись в найповнішому обсязі. Тому якщо цей об’єкт або екосистема є особливо цінними, їхній потенціал не вартує використовувати в формі ознайомлення. Краще замінити їх на менш цінні об’єкти, використання яких в рекреаційно-ресурсному циклі не погіршить якості туристичного обслуговування, проте зменшить навантаження на унікальні об’єкти природи. На відміну від першої позиції раціональне використання пізнавального потенціалу дозволяє розумно розподілити туристичний потік.

Найважливішою ланкою в розвитку екотуризму є наступні природоохоронні території, що мають певні переваги при порівнянні з іншими територіями:

- розташовуються в наймальовничіших, привабливих, цікавих з пізнавальної точки зору місцях;

- володіють сформованою системою обслуговування туристичних груп, відпрацьованою системою туристичних маршрутів, досвідом організації просвітницької діяльності;

- володіють відповідною інфраструктурою та підготовленим персоналом;

- формують ставлення місцевого населення до конкретного місцевого резервату та існуючим на його території екологічним обмеженням на господарську діяльність.

Ресурсами екотуризму є об’єкти матеріальної та духовної культури, що невід’ємно пов’язані з навколишнім природним середовищем. Включення в програми екотурів відвідування історико-культурних пам’яток є на сьогодні світовою тенденцією. Також слід зауважити, що до ресурсів екотуризму відносяться тільки ті пам’ятки історії та культури, що знаходяться на території ПЗО та інших привабливих природних ділянках або розташовані в безпосередній близькості від них.

Розвиток екотуризму на території заповідників та національних природних парків.

З тих чи інших причин, лише заповідники та національні парки володіють потенціалом, необхідним для розвитку екотуризму:

1) мережа заповідників та природних національних парків охоплює унікальні привабливі ландшафти та екосистеми, не порушені діяльністю людини;

2) заповідники та їхні відділи є мережею науково-дослідних закладів, що охоплюють різні природні зони, обумовлюючи їхню перспективність для організації туризму, студентських практик, волонтерських програм;

3) поєднання еколого-просвітницької та екотуристичної діяльності на базі заповідників значно підвищують ефективність екологічної освіти та дозволить привернути увагу громадськості до питань охорони природи.

Розвиток туризму в заповідниках та національних природних парках допустимо при наступних умовах:

- туристи не повинні порушувати екосистеми заповідників та національних природних парків;

- рішення наукової діяльності в конкретному заповіднику або національному парку повинні прийматись на основі експертного аналізу;

- для заповідників та національних парків не прийнятні масові види туризму;

- потік туристів в заповідники та національні прати повинен обмежуватись та ретельно регулюватись;

- для розвитку екотуризму повинні використовуватись буферні зони заповідників та національних парків, а також суміжні території;

- заповідники та національні парки можуть отримувати прибуток, виступаючи в якості організаторів екскурсійних програм на місцях, пропонуючи відвідувачам можливі послуги;

- туристична діяльність повинна здійснюватись на методичні базі заповідників та національних парків, в тісній кооперації з іншим науковими та еколого-просвітницькими відділами;

- підбір клієнтів і організація екскурсій для відвідування заповідників та національних парків повинні здійснюватись через сітку спеціалізованих турагенств та туроператорів;

- діяльність заповідників та національних парків не повинна бути збитковою.

До основних проблем, що перешкоджають розвитку туризму на природоохоронних територіях України відносять наступні:

- відсутність єдиних методів визначення рекреаційного навантаження та моніторингу, а також чіткого правового забезпечення рекреації в заповідниках та національних парках;

- відсутність розвинутої інфраструктури;

- відсутність інформації про райони проведення турів та еклого-пізнавальних програм, а також спеціалізованої інформації;

- відсутність маршрутів і програм, розроблених для різних категорій туристів, а також турпродукту, що відповідає стандартам на міжнародному ринку;

- відсутність досвіду та знань працівників природоохоронних територій для успішної організації туризму;

- відсутність достатнього різноманіття платних послуг та продукції, єдиних цивілізованих стандартів формування цін на послуги, що надаються туристові;

- відсутність рекламно-інформаційних матеріалів та можливостей виходу на міжнародний ринок екотуризму;

- відсутність механізмів, при яких частина фінансових надходжень від екотуризму скеровується на потреби місцевих мешканців, а також недооцінення необхідності участі місцевого населення у розвитку екотуризму.

Щоб вирішувати ці проблеми, необхідно розвивати не масові, а альтернативні види туризму, що сприяли б охороні природних комплексів і одночасно допомагали б розв’язувати завдання, пов’язані з екологічним просвітництвом та отриманням рекреаційного ефекту. Тому туристичною спеціалізацією природоохоронних об’єктів повинно бути обслуговування туристів, для яких головними видами рекреації є заняття, що базуються не на споживанні екологічних ресурсів, а на спілкуванні з природою.

Необхідно розвивати пізнавальні форми туризму та популяризувати серед населення екологічні та культурно-історичні знання, що сприяє привабленню на відпочинок освічених людей. Одним із важливих завдань розвитку пізнавальних форм туризму є туристичні маршрути або екологічні стежки, що розширюють в екскурсантів знання про процеси і явища довколишньої природи. Друге завдання – виховання екологічної культури поведінки людини як частини загальної культури взаємовідносин людей одним з одним та відношення людини до природи. Екологічні маршрути та стежки також є регуляторами потоку туристів, розподіляючи їх в різних напрямках по природоохоронних об’єктах, знижуючи тим самим туристичне навантаження на природне середовище.

Однак освітній аспект в українському екотуризмі розвинутий досить слабо – частіше екскурсії або тури виявляються скерованими на демонстрацію визначних місць, екзотичних «чудес» і «красот» природи, а не на усвідомлення екологічних проблем та активної участі у їхньому вирішенні. Швидше можна говорити про успішну реалізацію тих чи інших конкретних принципів екотуризму, а не про наявність «абсолютно позитивних» прикладів розвитку екотуризму в Україні.

Найбільш оптимальними умовами для розвитку екотуризму володіють національні парки. Основними вилами туристичних послуг і товарів для національних парків можуть бути розроблені, обладнані та підконтрольні парку постійні маршрути; освітні та консультативні послуги різних типів; організація спортивного, пригодницького, зеленого, сільського, лікувального та реабілітаційного туризму; спеціальні екологічні та еколого-культурні тури; екскурсійні послуги, в тому числі в межах околиць парку, проведення спеціальних заходів та акцій (ярмарки, аукціони, фестивалі, конкурси тощо); підконтрольні заготовлення туристами так званих дарів природи, продаж екологічно чистих місцевих продуктів харчування; екотехнологічні послуги розміщення та транспортні послуги; прокат туристичного спорядження; виготовлення та продаж сувенірів, в тому числі і поштових марок; продаж торговельних знаків з екологічною символікою парку, рекламні послуги; виготовлення і продаж спеціальної аудіо-, фото- і кінопродукції [17] .

Режим заповідників, найсуворіший при порівнянні з іншими видами природоохоронних територій, накладає максимальні обмеження на організацію екологічного туризму. Специфіка заповідників як резерватів, створених для вирішення низки науково-дослідних завдань, дає можливість використовувати їх для наукового екологічного туризму. Проте для його розвитку необхідне виділення спеціальних зон, строге дотримання прийнятої природоохоронної системи і чітке нормування кількості відвідувачів.

Успішний розвиток екотуристичної діяльності на території національних парків (частково, заповідників) зможе додатково сприяти привабленню власних засобів. Джерелами поступлення можуть бути орендна плата за виділення парком землі під будівництво закладів туристичної сфери, розробка додаткових тарифів за відвідування парку, ліцензійна діяльність на відрахування від фірм, що планують організовувати в літній час найбільш популярні серед відвідувачів кінні та водні маршрути.

Вплив туристичної діяльності на екологію природоохоронних територій.

Різні види туристичної діяльності на території заповідників та національних парків часто призводять до негативних наслідків (табл. 5.5.).

Таблиця 5.5.