2. Право власності на майно, що підлягає внесенню до державних реєстрів.

Правовий режим майна, що є об'єктом права власності інших дер­жав, юридичних, осіб, спільних, підприємств і міжнародних орга­нізацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами. Окремі майнові об'єкти мо­жуть бути спільними для кількох держав. Режим використання спільних об'єктів, розташованих на території України та сусідніх держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими Україною.

Стосовно громадян іноземних держав та осіб без громадянства в Законі України "Про власність" зазначено, що вони користуються правами та несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено за­конодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто на іноземців у пи­таннях права власності поширюється національний режим. Це вип­ливає з вимог Закону України "Про власність", де окремим положен­ням наголошено, що суб'єктами права на приватну власність крім громадян України можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства (ст. 11).

Відповідно до законодавства України іноземці можуть мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, зокрема мають право власності на житло (ст. 12,13 Закону України "Про пра­вовий статус іноземців"). Згідно зі ст. 8 Закону України "Про прива­тизацію державного майна" покупцями об'єктів приватизації мо­жуть бути разом з громадянами України іноземні громадяни та осо­би без громадянства, юридичні особи інших держав.

Деякі об'єкти в Україні не можуть належати на праві власності іноземним громадянам та особам без громадянства. Так, згідно із Земельним кодексом України іноземним громадянам, іноземним юридичним особам та особам без громадянства земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність не передаються . Ці особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Законодавством України встановлено, що земля може надаватися іноземним суб'єктам права у користування та на умовах оренди. Так, у постійне користування (без заздалегідь визначеного терміну) земля на­дається радами народних депутатів із земель, що перебувають у дер­жавній власності, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.

У Законі України "Про оренду землі" зазначено, що орендарями землі в Україні, тобто суб'єктами строкового, платного володіння і користування земельною ділянкою, необхідною для здійснення підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні об'єднання та організації, іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства. Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Зе­мельним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими законами України за договором оренди землі. Його умови визначено в Законі "Про оренду землі". У наведених нормативно-правових актах врегульовано питання, пов'язані з порядком та умо­вами укладання й дії договору оренди, орендною платою, права та обов'язки орендодавців та орендарів, захист їх прав.

Виключно користування землею іноземним суб'єктам дозво­ляється в більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Україна та ін.). Водночас законодавство Естонії передбачає можливість володіння землею іноземними суб'єктами права.

Відповідно до Кодексу України "Про надра" не передаються у власність іноземним суб'єктам права й надра України. Проте вони можуть надаватися у постійне чи тимчасове користування з певною метою, наприклад для геологічного вивчення, в тому числі для дослідно-промислового розроблення родовищ корисних копалин за­гальнодержавного значення; видобування корисних копалин тощо. Кабінет Міністрів України Постановою від 8 червня 1998 р. № 841 затвердив Положення "Про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на ко­ристування надрами". Іноземним юридичним та фізичним особам надра в користування надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів) з урахуванням вимог законодавства про зовнішньоеко­номічну діяльність, Кодексу України "Про надра", інших актів зако­нодавства. Правовою підставою користування надрами є ліцензія, ви­дана відповідно до контракту.

У Положенні вказано, що об'єктами тендерів щодо укладання контрактів на користування надрами можуть бути:

1. окремі ділянки надр, у тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України;

2. конкретні родовища або частини родовищ корисних копалин;

3. техногенні родовища корисних копалин;

4. об'єкти будівництва та експлуатації підземних споруд, непов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод.

У користування можуть надаватися окремі ділянки надр, у тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, родовища корисних копалин або їх частини як загаль­нодержавного, так і місцевого значення, зокрема техногенні родови­ща. Порядок надання частини надр користувачам на території Ук­раїни визначається Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59.

Загалом питання, пов'язані з наданням природних ресурсів у корис­тування, є компетенцією приймаючої сторони. Це випливає з Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Про постійний суверенітет над національними природними багатствами" від 14 грудня 1962 р., де закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами згідно з національними інтересами. На цих засадах ґрун­тується й законодавча практика України, наприклад Закон України "Про виключну (морську) економічну зону" від 16 травня 1995 р.

До об'єктів, які не можуть перебувати у власності громадян, гро­мадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, належать такі, що затверджені Постановою Верховної Ради України "Про право власності на ок­ремі види майна" від 17 червня 1992 р. № 2471-ХП . Так, у власності зазначених суб'єктів права не можуть бути:

1. зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї, а також спортивної зброї та боєприпасів до неї, що купуються громадськими об'єднання­ми з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військо­ва техніка, ракетно-космічні комплекси;

2. вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва;

3. бойові отруйні речовини;

4. наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засо­би (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5. державні еталони одиниць фізичних величин;

6. спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (ці засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності);

8) електрошкові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Цією ж постановою затверджено спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна певними суб'єкта­ми правовідносин. Іноземці можуть мати вклади в установах Ощад­банку України чи бути застрахованими в нашій державі. Але відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обігу сертифікатів, отриманих громадянами України як компенсація втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та колишнього Держстраху" від 7 лютого 1996 р. № 161 вони не мають права на сертифікат, який видається на суму індексації вкладів чи знецінення коштів в установах колишнього Держ­страху і може бути використаний для приватизації державного май­на. Зазначений Закон України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" не вирішує питання про право іно­земців на компенсаційні сертифікати, що могли б бути використані для приватизації державного майна.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками акціонерного товариства нарівні з громадянами та юри­дичними особами України, крім випадків, передбачених законодав­чими актами України.

Певне майно може використовуватися іноземцями тільки на те­риторії України. Його вивезення за межі митної території нашої дер­жави заборонено. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1996 р. № 1094 затверджено перелік предметів промисло­вого призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі митної території України забороняється.

Майно, необхідне для виконання контрактів іноземними юри­дичними особами та громадянами, надається їм на умовах, передба­чених законодавством України. Передання третім особам державно­го майна, яке надається в користування відповідно до контракту іно­земним юридичним особам та громадянам, не допускається. Після закінчення терміну дії контракту майно (у тому числі нерухоме), придбане (споруджене, створене) за рахунок іноземної юридичної особи (громадянина), залишається у її (його) власності, якщо інше не передбачено контрактом.

Питання про користування майном, яке не перебуває у власності іноземних суб'єктів, регулюється й законодавством про іноземні інвестиції. В Україні, зокрема, передбачається користування з прис­воєнням користувачем його плодів. Вище зазначалося, що користу­вання майном може оформлятися договором майнового найму (оренди). Іноземні суб'єкти права можуть бути орендарями будь-якої форми власності майна. Це передбачає, зокрема, Закон України "Про оренду державного майна", де вказано, що орендарями можуть бути фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні ор­ганізації та особи без громадянства. Особливості такої оренди визна­чаються законодавством України (ст. 6).

Отже, суб'єкти іноземного права можуть бути власниками, во­лодільцями та користувачами майна в Україні, якщо це прямо та у вик­лючній формі не заборонено законом України. У свою чергу, громадя­ни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їм і розташоване за кордоном, у повному обсязі та відповідно до вимог законодавства країни перебування.

Відповідність законодавства України конвенціям з прав людини щодо права власності. Законодавство України щодо права власності не суперечить міжнародному. Єдиним положенням у системі Євро­пейської конвенції з прав людини та протоколів до неї, яке стосується захисту права власності та правомочностей власника, є ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Вона передбачає: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути поз­бавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Ці положення, однак, жодним чином не обмежують право дер­жави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загаль­них інтересів або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів". Значення цього положення підсилюється тим, що Протокол № 1 став першою багатосторонньою міжнародно-правовою угодою із зазначеного питання. До цього право на мирне володіння майном ду­же узагальнено проголошувалося у ст. 17 Загальної декларації прав людини 1948 р.: "Кожна людина має право володіти майном як одно­осібно, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбав­лений свого майна". Проте ця Декларація не має юридичної обов'язко­вості, хоч і набула значного морально-політичного впливу. Значні розбіжності у поглядах стосовно того, чи слід взагалі регулювати це право, і якщо так, то у якому обсязі, не дали змоги від самого початку внести відповідне положення до тексту Конвенції з прав людини та зумо­вили ту обережність, з якою воно сформульоване у Протоколі. Текст складений таким чином, що держави зберігають значну свободу щодо визначення обсягу цього права та допустимих обмежень його здійснен­ня. До того ж, як можна побачити з тексту, Протокол прямо не гарантує компенсації в разі втручання у здійснення майнових прав. Особливістю цього положення є також те, що воно передбачає захист не лише фізич­них, а й юридичних осіб, тоді як решта положень Конвенції та прото­колів до неї стосується лише прав фізичних осіб.