Практична робота №10 Аналіз природоохоронної роботи у країнах світу

У різний час в різних країнах переважали різні цілі та, відповідно, різні підходи до створення територій особливої охорони. Так, наприклад, на українській частині Російської імперії на початку XX ст. головними цілями організації природно-заповідних територій були такі: утилітарна (мисливські, лісові, рибні заказники), наукова (приватний заповідник Асканія-Нова), естетична (Хортицькі скелі; дендропарки), релігійна (ліси монастирів) тощо. У США головною метою створення національних парків було і залишається збереження для майбутніх поколінь національної спадщини. У колишньому СРСР в останні десятиріччя сформувалися два підходи до організації територій особливої охорони - природно-екологічний та історико-архітектурний. У наш час у країнах СНД формується культурологічний підхід до створення нових та інтерпретації існуючих територій особливої охорони.

Природно-екологічний підхід передбачає створення територій особливої охорони з метою збереження та оптимального використання природних комплексів (як первісних, так і частково перетворених), генетичного фонду планети, її біологічної різноманітності, тобто виникають природні території особливої охорони, що формує екологічний каркас регіону.

Природоохоронні території підтримують енвайронментальну стабільність навколишніх регіонів. Вони забезпечують можливість ра­ціонального розвитку сільської місцевості, наукових досліджень та моніторингу, природоохоронне навчання, рекреацію та туризм. Однак, система об'єктів ПЗФ змінюється від країни до країни, залежно від не­обхідності та пріоритетів, різниці в законодавстві, інституційної та фі­нансової підтримки. Саме тому система управління одними об'єктами деколи не є прийнятною для інших. Це призводить до появи значної кількості змістовних означень природоохоронних територій.

У 1993 році було укладено список природоохоронних об'єктів під егідою ООН, причому для включення у цей список об'єкти ПЗФ повинні відповідати певним критеріям.

Цей список був укладений у відповідності з резолюцією, прийнятою Генеральною Асамблеєю на 16 сесії у грудні 1962 року під назвою «Еко­номічний розвиток та охорона природи». Ця резолюція підтверджувала більш ранню резолюцію (№713 від 1959 року), прийняту на 27-й Сесії Еко­номічної та Соціальної ради ООН. Згідно цієї резолюції Національний парк та еквівалентна природоохоронна територія є важливим фактором природокористування.

Зараз Список ООН готується комісією IUCN по національних пар­ках і природоохоронних територіях, та Світовим природоохоронним моніторинговим центром. Попередні списки виходили у 1961/1962, 1966, 1972-1975, 1980, 1982, 1985, 1993 та 1997 роках.

Комісія IUCN по Національних парках та природоохоронних те­риторіях (CNPPA) є керівною міжнародною науковою та технічною структурою, пов'язаною з відбором, започаткуванням та управлінням національних парків та інших природоохоронних територій. В її ком­петенцію входить понад 500 працівників природоохоронних терито­рій зі 120 країн. Комісія обслуговується IUCN Програмою природоо­хоронних територій для забезпечення створення світової мережі назем­них та морських територій з ефективним управлінням.

У 1993 році головою CNPPA став Бінг Лукас із Нової Зеландії, а потім - Адріан Філіпс. Організація комісії є регіональною з 14 регіона­льними заступниками та 2 тематичними заступниками (по морських та гірських природоохоронних територіях). Як правило, проводиться 2-3 робочі сесії на рік.

Банк даних CNPPA був заснований у 1981 році для систематизації зростаючої кількості інформації і для допомоги Комісії у підготовці публікацій відносно національних парків та інших природоохоронних територій у всьому світі. Зараз банк є частиною Світового моніторингового центру і розташовується у Кембриджі (Великобританія).

Існують три критерії, котрі визначають слід чи не слід включати природоохоронну територію до списку ООН, а саме:

1. Розмір. Включаються лише об'єкти ПЗФ, котрі перевищують 1000га, за винятком океанічних островів площею не менше 100 га, де охо­роняється весь острів. Одна тисяча гектарів є еквівалентом 10 км², 2,421 акра чи 3,86 кв. милі.

2. Умови управління. Ряд природоохоронних категорій управлін­ня, визначених IUCN/CNPPA. Зокрема, національні природоохоронні категорії повинні відповідати категоріям IUCN, що повинно також обґрунтовуватися національни законодавством. Якщо управління об'єктом не здійснюється на відповідному рівні, то цей об'єкт або упу­скається зі списку або відноситься до іншої категорії. Причиною цього може бути неналежне використання, невідповідність ресурсів, агресивна політика вмішування цивільних органів до справ об'єкту та недостатній контроль з боку органу управління. Слід пам'ятати, що таке вилучення чи переміщення може бути лише тимчасовим заходом, пов'язаним з наявністю інформації.

3. Керівний орган системи управління. Включаються об'єкти, що управляються відповідними органами в межах державної системи.

У результаті до списку включено 9832 об'єкти. Об'єктів WCMC, що увійшли до бази даних, є більш як 37000, багато з яких не попада­ють під перший вищенаведений критерій.

Розподіл об'єктів ПЗФ по континентах досить нерівномірний. Кі­лькісно їх найбільше в Америці. У тропічному залісеному ре­гіоні об'єкти ПЗФ становлять понад 10%. Багато дебатів викликано проблемою туземного населення й включенням, чи навпаки - не вклю­ченням їх до списку об'єктів ПЗФ IUCN. Для прикладу, Колумбія ви­діляє під такі території до 25% усієї території країни.

Хоч приватні об'єкти ПЗФ не становлять значного відсотка від за­гальної площі та кількості природоохоронних територій світу, вони важливі своїм досвідом менеджменту та рівнем охорони. До них відно­сяться об'єкти, які управляються різними фундаціями, приватними осо­бами та товариствами. Досвід створення таких об'єктів,має, наприклад, Королівське товариство охорони птахів у Великобританії, Фундація Мойзеса Бертоні у Парагваї, Королівське товариство охо­рони природи у Йорданії та ін.

Вищенаведена інформація одержана переважно з Інтернету за да­ними, укладеними Elaine Shaughnessy та Anne Rodford із підрозділу публікацій IUCN.

Практика організації та функціонування природних територій особливої охорони (ПТОО) у державах СНД визначилася як "заповідна справа". Мережа природних територій особливої охорони забезпечує екологічну рівновагу, можливість обміну насіннєвими зачатками та міграції тварин.

При складанні комплексних схем охорони природи окремих регіонів, крім розміщення та складу природних територій особливої охорони, у першу чергу враховується також наявність природної рослинності, її розміщення, склад, ступінь антропогенної трансформації. У багатьох країнах при розробці схеми подальшого вдосконалення територіальної організації продуктивних сил враховують екологічно оптимальну структуру території регіону, яка будується за принципом багатодисперсного розподілу територій з перевагою природних систем. Вони послідовно чергуються з високоурбанізованими територіями та об'єднуються у єдину регіональну систему смугами водоохоронних лісів та природних луків переважно вздовж малих річок. У центральній частині територій з перевагою природних систем розміщуються існуючі або майбутні заповідники, природні парки, заказники. По периферії до них прилягають землі головним чином рекреаційного або лісогосподарського значення. Навколо розташовуються переважно сільськогосподарські території, а за ними великі міста із зеленими зонами.

У залежності від конкретних умов країни або регіону форма "екологічних каркасів", що утворюються природними територіями особливої охорони, буває різною. В Естонії, наприклад, вони утворюють своєрідний хрест, у Литві мають полярне розміщення. Екологічний каркас України у перспективі повинен мати вигляд дуги, що охоплює ділянки на заході, північному заході, півночі та північному сході, з "екологічними островами" на іншій території, у першу чергу у південно-східних та південних районах.

У цілому проблема розвитку природних територійособливої охорони є предметом діяльності .багатьох міжнародних природоохоронних організацій - як урядових, так і неурядових. Найбільш активними у цьому плані є Організація Об'єднаних Націй у питаннях освіти, науки та культури (ЮНЕСКО); Програма Організації Об'єднаних Націй з Оточуючого Середовища (ЮНЕП); Рада Європи; Міжнародний Союз Охорони Природи (МСОП); Міжнародний Фонд Дикої природи (ВВФ) та ін.