1.Розлом - Поняття багатозначне. Найпоширеніше тлумачення – це велика диз’юнктивна дислокація земної кори, яка супроводжується розривом та переміщенням розірваних частин геологічних тіл одна відносно одної. Така дислокація поширюється на велику глибину і має значну протяжність та ширину. Розлом звичайно розділяє різнорідні тектонічні структури і має довготривалу історію розвитку. Термін найчастіше використовується при регіональних геологічних дослідженнях. Синоніми – розрив, розривне порушення, розривна дислокація та інше.

3. Елементи розривного порушення:

Зміщувач-площина вздовж якої відбувається переміщення блоків-розломів.

Блок(крило)-частина геологічного середовища, яка одділяється розломом (змішувачем від іншої).

9. Тектонічний порив (шар’яж)-крупне розривне порушення при якому відбувається насування крупних мас г. п. на інший блок по слабонахиленій субгоризонтальній холлястій поверхні на відстані від 1 км до 1х десятків км

12. Визначення відносного переміщення блоків розлому за віком порід. При різкому заляганню у розрізі, які порушуються розломами блок з давнішими г. п. буде піднятим.

16 лістричні розломи – це порушення до якого відносяться розриви будь-якого типу,які у вертикальному перетині мають ківшоподібну форму.

17циліндричні розломи – це такі порушення у вертикальному розрізі , які мають форму дуги, але зміщення по них за падінням може змінюватися від скидового до підвидового, або навпаки.

18кільцеві розломи – порушення ,які мають форму кола чи наближеної до нього фігури в плані. Їх утвор. повязане з вулканічними, підземними вибухами, поверхневими ударами та ін.. явищами, а також обертанням тектонічних блоків по вертикальній чи круто нахиленій осі.

19 розсуви – це розриви, які являють собою гігантські тріщини відриву і вони завжди компенсаційно заліковані магматичними або матасоматичними тілами.

20динамопари та динамосистеми розломів. Деякі розломи по простяганню переходять з одного кінематичного типу в інший, утворюючими комбіновані сполучення. Одним із поширених є зєднання по простяганню зсуву і насуву. При цьому серед подібних сполучень виділяють динамопари (пара зсув = насув)та динамосистеми(трійця, яка скл з лівого і правого зсуву та насуву,який їх з’єднує)

21, 22. структурно-реологічнаобстановка та розшарованість земної кори

одним із найважливіших факторів, який впливає на реологічні форми прояву дислокаційних перетворень, є в’язкість гірських порід у стартових умовах. Величина останньої в геологічних середовищах залежить від мінерального складу порід та Р-Т умов цих середовищ, а в осадових товщах, крім того, - від літогенетичного стану осадових тіл. Якщо врахувати ту обставину, що земна кора являє собою термоградієнтне тіло, то зміна в’язкості порід у ній також, як і зміна температури, носить градієнтний характер, тобто зменшується в напрямку зверху донизу синхронно зі збільшенням температури та ступенів метаморфізації гірських порід. Що ж стосується впливу в цьому відношенні літогенетичних станів, то з ними пов’язано зростання в’язкості порід у зворотному напрямку (зверху донизу по вертикалі), але до певної межі, після котрої знову набуває чинності влив температури. Причому температурний вплив на в’язкість гірських порід носить загальнокоровий характер, тоді як сфера дії літифікаційного фактора обмежується межами розповсюдження осадових товщ.

Тенденції зміни в’язкості порід, а разом із нею реологічних властивостей середовищ, дозволяють умовно, у загальному вигляді поділяти земну кору на області пружну (крихку) та пластичну. Перша охоплює верхню, відносно найбільш холодну частину земної кори, яка відзначається нульовими Р-Т умовами метаморфізму. У ній, якщо не враховувати присутності ділянок, складених відносно слабо та помірно літифікованими осадовими породами, панують крихкі та наближені до пружних крихко-пластичні механізми деформаційних перетворень. Друга охоплює певні більш глибинні частини земної кори, у межах котрих гірські породи розігріті до температур, що відповідають умовам зеленосланцевої та ще більш високотемпературних фацій метаморфізму, і де деформації носять переважаючий пластичний або в’язкий характер.

Відзначена тенденція зміни форм прояву деформацій у земній корі по вертикалі надала підставу ряду дослідників (А.В.Пейве, 1961, А.В.Лукьянов, 1980, Є.І.Паталаха, 1981, Kirby, 1983, О.Б.Гінтов, В.М.Ісай, 1988 та ін.) розглядати цю кору як реологічно (структурно-реологічно) розшаровану (стратифіковану), тобто фактично поділену на певні горизонти (шари, зони), які відрізняються між собою за реологічними властивостями гірських порід, а якщо точніше - спроможністю цих порід деформуватися за допомогою того чи іншого реологічного механізму.

Найбільш логічну модель такої розшарованості запропонував Є.І.Паталаха (1981). Зокрема, він поділяє земну кору на наступні структурно-реологічні обстановки: 1) епізону, 2) мезозону та 3) катазону . Ці зони певною мірою відповідають петрологічним зонам Груберманна, але визначаються вони не стільки за ступенями чи фаціями метаморфізму, а в першу чергу за реологічними властивостями порід та відповідними цим властивостям механізмами реалізації дислокаційних процесів і структурними формами. Відзначені зони не мають жорсткої прив’язки по вертикаліЛукієнко стр. 106-111

23. Епізона – структурно реологічна обстановка, що охоплює відносно холодну верхню частину (область) земної кори, у межах котрої дислокаційні перетворення відбуваються в умовах нульового метаморфізму, а в осадових чохлах, крім того, на фоні літифікації осадових порід. Температури розігріву порід у цій обстановці не перевищують кінематичного порогу метаморфічних реакцій, який за А. Міясіро становить 100-150 С, а за думкою інших дослідників, може досягати 300-350 С.

Епізону поділяють на первинну та вторинну.

Первинна епізона – зона до дислокаційних перетворень яких потрапляють породи, які знаходяться на місці свого утворення та ніколи не перебували в умовах дислокаційних перетворень в інших зонах.

Вторинна епігона – виділяють для порід, які попередньо пройшли перетворення в мезозоні або катозоні.

24. Мезозона – області земної кори, у межах яких дислокаційні перетворення відбуваються в Р-Т умовах зеленосланцевої та епідот-амфіболітової фації метаморфізму, або в супроводі низько- та середньо температурного метасоматозу. Їй відповідають температури приблизно від 100-150 С до 550-600 С. У породах. Які містять вільний кварц (кварцити, граніти) нижня температурна межа всієї зони відповідає межі α-β-переходу кварца – 573 С. вище котрої різко зростає текучість цього мінерала.

25. Катазона – охоплює області земної кори, у межах яких дислокаційні перетворення відбуваються в Р-Т умовах, що відповідають амфіболітовій та гранулітовій фаціям метаморфізму, а також умовам роговикової фації високотемпературного метасоматозу. У складі катазони виділяють верхню (амфіболітову), нижню (гранулітову) та локальну ката зону.

26. Еліпсоїд напружень-деформацій.

Еліпсоїд деформації орієнтований так: мала вісь еліпсоїда деформації С (головна вісь деформації) орієнтована, розміщується приблизно горизонтально вхрест до простягання складчастості;  середня вісь еліпсоїда деформації В, по якій також проходить скорочення розмірів деформуючої ділянки, хоч дещо менше, ніж по осі С, розміщується горизонтально, паралельно простяганню складок; довга вісь еліпсоїда деформації А (вісь подовження деформуючої ділянки) орієнтована вертикально.

27. Тектонофації та тектонофаціальна шкала.

Тектонофація – це своєрідні деформаційні (дислокаційні) фації, які за сумою структурних та речовинних ознак відображають ступені – бали за десятибальною шкалою – деформаційних перетворень гірських порід, з урахуванням Р-Т умов та реологічних властивостей середовища, в якому відбувався дислокаційний процес, а також реологічних механізмів, за допомогою якого цей процес реалізувався.

28. Критерії виділення реологічних типів розломів.

Під реологічними типами розломів розуміють реологічні механізми, за допомогою котрих відбувалося зміщення та відповідні цим механізмам морфологічні форми прояву розломів. Дж. Рам сей запропонував поділяти розломи на крихкі, крихко-пластичні та пластичні. Є.І. Паталахою та І.А. Гарагашем запропоновано типізацію розломів за співвідношенням крихкого, або дискретного, та в’язкого компонентів амплітуди.

29. Крихкі розломи. – це розломи, які являюсь собою великі та гігантські тріщини сколювання, розвиненні головним чином у вторинній епізоні, що відзначається пружними властивостями відповідного їй середовища. Маркуються розломи даного типу тектонофаціями IX-X вторинної епізони.

30. Крихко-в’язкі розломи. Розриви даного типу розвинено в епізоні й можливо мають місце в нижній катазоні. Такі порушення, крім крихкого компонента амплітуди, мають і в’язкий компонент. Останній знаходить знаходить свій вираз у структурах катакластичної течії продуктів механічного руйнування. Тому розломи даного типу, на відміну від крихких, крім катаклазит – мілонітового шва, мають зону дроблення, яка у вигляді «сорочки» облямовує цей шов з обох боків, надаючи розлому в цілому зональної будовою. Визначена структурна зональність маркується тектонофаціями VII-X епізони.

30.Крихко-в'язкі розломи. Розриви даного типу розвинено в епізоні. Такі порушення, крім крихкого компонента амплітуди, мають і в'язкий (чи наближений до нього) компонент. Останній знаходить свій вираз у структурах катакластичної течії продуктів механічного руйнування. Тому розломи даного типу, на відміну від крихких, крім катаклазит-мілонітового шва, мають зону дроблення, яка у вигляді "сорочки" облямовує цей шов з обох боків, надаючи розлому в цілому.Поява цієї зони зумовлена розвитком дуже густої сітки тріщин сколювання і відриву, які поділяють породи на мікроблочки розміром від перших десятків сантиметрів до перших міліметрів. зональної будови.

31.Субв'язкі розломи. Розриви цього типу розвинені виключно в епізоні на границі останньої з мезозоною (перехідна підзона). Але на відміну від інших розломів епізони вони не мають чітко вираженого шва та відповідного крихкого компонента амплітуди ) і являють собою досить потужні (у великих, регіональних – шириною до перших кілометрів) лінійні зони крихкого кліважування гірських порід. Зміщення по цих розломах відбувається за схемою простого зсуву: сумарна амплітуда складається із суми мікрозміщень по всіх кліважних поверхнях, які складають відповідну цьому порушенню зону.

32.В'язкі кліважні розломи. Розриви даного типу розвинено тільки в мезозоні. Вони, як і розглянуті вище субв'язкі розломи, виражено лінійними зонами кліважної течії гірських порід, але в даному випадку за участі динамометаморфізму. У шаруватому середовищі такі розломи несуть у собі складки ламінарної течії та дезінтеграційні структури типу в'язкого будинажу тощо, розвиток котрих, також як і в попередньому випадку, обумовлений диференційованим розподілом амплітуди по всій ширині зони течії.

33.В'язкі кристалізаційно-сланцюваті та гнейсуваті розломи. Такі порушення майже безроздільно панують у верхній катазоні й мають місце в нижній катазоні. Вони також являють собою лінійні зони з усім набором складчастих та дезінтеграційних утворень, характерних для в'язких розломів розглянутого вище типуРозломи даного типу також складають шовноскладчасті зони. Крім того, їх різновиди, що залягають відносно горизонтально, утворюють у метаморфічних товщах структури типу "шаруватого пирога" з ритмічною тектонофаціальною зональністю по вертикалі

34.Тектоніти-г.п.,що сформувалися в зоні розломів механічної та термальної зміни г.п. Блоків розлому.

35.Катаклазити-продукти механычного дроблення г.п. З утворенням уламків, розмір яких не перевищує перших сантиметрів(0,5-1 см).

36. Глинки тертя-продукти механічного перетирання г. п. до розлому глинистих мінералів (< 0,01) в «холодних» умовах..

37. Мілоніти-(від грец. млин) кластогенна г. п., що утворилась за рахунок тонкого перетирання г. п. при можливому динамометаморфізму по поверхні розломів.

38. Ультрамілоніти-різновид мілонітів в якому первинна структура г. п. повністю змінена, зерна мінерал повністю розроблена, через що г. п. становиться однорідною за структурою та має мікросмугасту текстуру.

39. До бластомілонітів відносять перекристалізовані мілоніти. Вони мають мікросланцювату текстуру (розмір зерен та лусочок мінеральних новоутворень не перевищує десятих часток мілімера).

40. Псевдотахіліти-мікрозерниста скловата порода, що формується за рахунок часткового плавлення під впливом високої t⁰, яка викликана механічними процесами.

51. Діапірові тіла в різних випадках мають форму лаколітів, лополітів, штоку, тощо. Форма таких тіл при тривалому спливанні еволюціонує за приблизною схемою.

52. Галокінез(соляна тектоніка) – здійснюється як переміщення по вертикалі в напрямку денної поверхні відносно легких пластичних мас кам’яної солі. Уважається, що головним рушійним механізмом подібного процесу є густинна інверсія на границі солі та її перекриття. Крім того, припускають, що первину роль у реалізації цього процесу відігравала ерозія перекриття, ослаблення над сольового комплексу розломами та нерівномірний розподіл навантаження.

53. Будова діапірової структури: Внутрішня будова діапірових тіл ускладнюється структурами в’язкої течії самих солей-флюїдалеподібною смугастістю та ламінарними і турбулентними складками цієї смугастості. Відзначення смугастість та осьові поверхні складок у крайових частинах таких тіл, як правило, паралельні їх контактам, тоді я у внутрішніх частинах та біля склепіння цих тіл вони набувають вигляду структурних нагнітань.

54. Діапазон глибин в якому можуть формуватись діапірові структури. 900м. але найбільш активний рух солей за інверсійними чиниками на глибинах 5-6км.