10. Відчуття

10.1. Відчуття як джерело інформації про навколишній світ і внутрішні стани людини.

2. Основні теоретичні підходи до вивчення відчуттів.

2. Види відчуттів та їхня класифікація:

1. Екстероцептивні відчуття;

2. Інтероцептивні відчуття;

3. Пропріоцептивні відчуття.

4. Загальні властивості відчуттів.

5. Закономірності відчуттів.

10.1. Відчуття як джерело інформації про навколишній світ і внутрішні стани

людини

Пізнання навколишнього світу та самого себе починаються з відчуттів. Вони відносяться до найпростішого та філогенетично найстаршого джерела наших знань. Без відчуттів неможливі жодні інші психічні процеси: ні пізнавальні (сприймання, пам'ять, мис-

177

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

лення, мовлення, уява, увага), ні емоційно-вольові. Більше того, якщо різко обмежити можливості людини відчувати будь-що, на­приклад, раптово позбавити зору, слуху, нюху і дотику, вона впадає в стан сну. Подібний результат досягається, коли людину на дея­кий час помістити в світло- та звукоізольовану камеру і якщо вона зберігатиме однаковий лежачий стан. Якщо людину на тривалий час позбавити притоку інформації, в неї починаються галюцинації. З цього випливає, що відчуття — це основна умова нормального психічного життя людини.

Відчуття — це пізнавальний психічний процес відображення окремих властивостей та якостей предметів і явищ навколиш­ньої дійсності та внутрішніх станів організму, який виникає внаслідок безпосереднього впливу подразників на органи чут­тя в даний момент. Це — найпростіший пізнавальний психічний процес. Відчуття притаманні людям та всім видам тварин, у тому числі найпростішим. У рослин відчуттів немає (є лише подразливість).

Емпіричні дані фізіології та психології доводять активний характер відчуттів. Спостереження, які провів американський психолог Нефф ще в 30-х роках XX ст., довели наступне: якщо під мікроскопом спостерігати за ділянкою шкіри, яку подразнюють голкою, можна побачити, що момент виникнення відчуттів супро­воджується рефлекторними руховими реакціями цієї ділянки шкіри. У наступних багаточисельних дослідах інших вчених було з'ясовано, що до складу кожного відчуття входять рухові компо­ненти: іноді у вигляді вегетативної реакції (наприклад, скорочен­ня судин), іноді у вигляді реакції м'язів (наприклад, поворот очей, голови, рухи рук тощо). Все це доводить, що відчуття як психічний процес мають активний характер.

10.2. Основні теоретичні підходи до вивчення відчуттів

Ще давньогрецькі філософи розмірковували над тим, як люди­на пізнає навколишній її світ. Один із них — Арістотель (IV ст. до н. є.) важав, що ці знання здобуваються завдяки досвіду, в основі якого є відчуття. Саме він створив існуючу і нині класифікацію відчуттів на зорові, слухові, нюхові, смакові та тактильні.

178

В історії науки, насамперед у філософії і фізіології, розроблено декілька теоретичних підходів до вивчення відчуттів: теорію емпіризму, соліпсизму, специфічної енергії органів чуття та рефлекторну.

Теорія емпіризму формувалась у філософській думці XVII-XVIII ст. (Г. Гоббс, Дж. Локк) і була пов'язана з тим, що єди­ним джерелом знань про навколишній світ є досвід людини, який вона здобуває завдяки зору, слуху, нюху тощо, тобто завдяки відчуттям. Цей досвід людина засвоює в результаті навчання та асоціацій, і записується він на так звану «чисту дошку» (tabula rasa), якою є людина від народження.

Теорія соліпсизму (від лат. solus — один; ipse — сам) є теорією суб'єктивного ідеалізму, і її суть зводиться до того, що світ існує лише у наших відчуттях і сприйманнях. Якщо ми не відчуваємо предмета, то його взагалі не існує. Однак, як стверджував Дж. Берклі, один із засновників цієї теорії (XVIII ст.), завжди все відчуває та сприймає Бог, тому світ є постійним, і одночасно це є доказом існування Бога.

У ХІХ-ХХ ст. на основі цієї теорії виникла оригінальна теорія специфічної енергії органів чуття (Д. Юм, Е. Мах, Г. Гельмгольц). Вважається, що органи чуття не відображають впливу зовнішньо­го чи внутрішнього подразника, а лише отримують від нього по­штовхи, які збуджують власну «специфічну енергію» цих органів чуття. Дійсно, достатньо натиснути на око або спричинити ме­ханічне подразненя вуха, щоб виникло відчуття світла чи звуку. Отже, органи чуття не відображають навколишніх впливів, а ли­ше збуджуються від них. Відповідно людина відображає не об'єктивний вплив зовнішнього світу, а лише власні суб'єктивні стани, які вказують на діяльність її органів чуття. Тому відобра­жати навколишній світ людина не може; вона може лише пізнати саму себе.

Рефлекторна теорія (від reflexus — згин, вигин) відчуття роз­глядає як результат активного процесу взаємодії організму з на­вколишнім середовищем у результаті функціонування рефлексу. її у середині XIX ст. обґрунтував російський фізіолог /. Сеченов на підставі власних досліджень, а також робіт видатних фізіологів се­редини XIX ст. Е. Пфлюгера, К. Бернара і Е. Вебера. Основні поло-

179

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

ження рефлекторної теорії наступні: цілісним актом, який зв'язує організм з об'єктом, є рефлекс; центральну ланку рефлексу не можна відокремити від рецептора та ефектора.

103. Види відчуттів та їхня класифікація

Види відчуттів класифікують за принципом модальності. В ос­нову такої систематичної класифікації покладено місцезнаход­ження подразників та рецепторів. На цій основі виділяють ексте-роцептивні, інтероцептивні та пропріоцептивні відчуття.