10. Порівняльні теорії причин злочинності

Порівняльна теоретична кримінологія містить масу різних теорій, концепцій, підходів, напрямів і шкіл, які не тільки різні за своїм змістом, а часто просто суперечать один одному. Їхній аналіз показує, що багато теорій являють собою підходи, що об’єднують злочинність з різними сторонами людини й суспільства. Теорії піддаються змінам у часі і нерідко ангажовані політичними режимами в тій чи іншій країні. Процес народження нових теорій і модифікації старих практично не припиняється.

Таке різноманіття і суперечливість кримінологічних теорій є результатом відсутності єдиної теоретичної й предметно-дослідницької бази. Основу більшості теорій причин злочинності складають такі напрями у філософії як позитивізм, прагматизм, емпіризм і еклектизм. На їхній основі складно відкрити загальні закономірності походження злочинності і створити єдину теорію причин злочинності.

Усе це пояснює рівнобіжне існування мало пов’язаних між собою соціологічних, психологічних, медико-біологічних, психі-атричних, психоаналітичних, економічних, культурологічних і інших пояснень злочинної поведінки.

Узагальнення деяких концепцій причин злочинності можливе за ознаками історичної наступності і характеру пояснень детермінації злочинності.

Історична наступність теорій причин злочинності визначена єдиною світоглядною спрямованістю як минулих, так і сучасних кримінологічних концепцій, що виділяються для порівняння, а також фактичним зв’язком нових теорій зі своїми попередниками. Кримінологічна наука в результаті вивчення но-вих явищ і процесів, а також розвитку знань звільняється від застарілих концепцій, оновлює термінологію, наближаючись до реальних детермінант злочинної поведінки. Деякі нові напрями і підходи є сучасним трактуванням колишніх кримінологічних ідей. Особливо це характерно для біологічної галузі кримінології на основі досягнень генетики, психіатрії й медицини.

Детермінаційні розходження зводять усю сукупність теорій до двох великих шкіл – біологічної й соціологічної. Відомо, що людина є єдністю цих двох основних детермінацій, які формують її психологію. Таке положення багато кримінологів переносять на походження поведінки і на злочинність як масове явище. Тільки в одних теоріях перевага віддається біологічній детермінації, в других – соціальній, а в третіх – біосоціальній чи психологічній.

11. Біологічні і біосоціальні теорії причин злочинності

Засновником біокримінології став італійський судовий психіатр Ч. Ломброзо, який у 1876 р. написав книгу „Злочинна людина” і розробив теорію природженого злочинця, оголосивши злочин природним явищем. Він стверджував, що злочинцями народжуються, а тому вони мають цілком визначені анатомічні й психофізіологічні ознаки.

Незважаючи на спростування цієї теорії ще при житті Ломб-розо, її з деякими змінами продовжували розвивати: в Італії – Р. Гарофало, Е. Феррі, Д. ди Тулліо, у Німеччині – Е. Кречмер, В. Зауер, у США – Е. Хутон, У. Шелдон і інші біокримінологи.

Сучасні біокримінологи обґрунтовують свої позиції, спираю-чись на останні досягнення природних наук. Спадкова теорія в сучасному осмисленні розпадається на кілька різновидів: сімейна схильність, близнюкова, хромосомна, ендокринна й ін. Свої висновки представники цих теорій роблять на результатах вив-чення родоводів злочинців, функціонування залоз внутрішньої секреції, зіставлення поведінки близнюків і виявлення хромо-сомних відхилень у злочинців і не злочинців.

Безперечних зв’язків між злочинністю і біологією людини не встановлено. Ні в окремих країнах, ні у світі в цілому біологічні теорії причин злочинності не знаходять серйозної підтримки.

Фройдистські теорії набули поширення на початку XX ст. Свою назву вони одержали від родоначальника – австрійського лікаря-психіатра З. Фройда. У роботах „Психопатологія повсяк-денного життя”, „Основні психологічні теорії в психоаналізі” він стверджував, що пояснення людської, у тому числі і злочинної, поведінки варто шукати в психосексуальних конфліктах, із якими людина зіштовхується в ранньому дитинстві. Боротьбу підсвідомих статевих потягів (libido), а також інстинктів агресії і страху зі свідомістю людини, моральними і правовими вимогами З. Фройд назвав на ім’я міфічних осіб – „комплекс Едіпа”, „комплекс Герострата”, „комплекс Електри”.

Незадоволені потяги, за Фройдом, витісняються із свідомості на рівень підсвідомості і продовжують впливати на поведінку людини.

Сучасні психоаналітики додатково пов’язують внутрішні конфлікти особистості з високими темпами життя, з нервово-психічними перевантаженнями, з „тиском машин”, що, на їхню думку, призводить до психопатизації, невротизації населення, росту злочинності і психічних захворювань.

Теорія конституційної схильності була запропонована в 20-х роках минулого століття німецьким професором медицини Е. Кречмером („Будова тіла і характер”). Він стверджував, що існує прямий зв’я-зок між будовою тіла, характером і поведінкою людини. Тому поведінка індивіда як правомірна, так і злочинна, визначається різними типами його фізичної конституції, яким властиві визначені характерологічні ознаки і види поведінки.

Відповідно до вчення Кречмера, визначеному типу будови людського тіла і характеру відповідає й особливий вид злочинної поведінки. Його послідовниками були американські кримінологи У. Шелдон, Е. Хутон і ін. У наш час ця теорія не знайшла якого-небудь продовження.

Теорія небезпечного стану була розроблена італійським кримінологом Р. Гарофало в книзі „Критерії небезпечного стану” (1880 р.). Небезпечний стан розуміється як внутрішньо властива людині схильність до вчинення злочину, на підставі якої до неї варто застосовувати превентивні заходи покарання.

Сучасним продовженням теорії Гарофало є клінічний на- прям, розроблений Ж. Пінатєлєм, Д. Сабо, Дж. Канепою і ін., що у 1975 р. у Генуї відкрили міжнародний науковий центр клінічної кримінології, і провели кілька міжнародних семінарів з порів-няльної клінічної кримінології. Представники цієї теорії виробили клінічні методи діагностики й прогнозування небезпечного стану, на підставі яких вони пропонують відмовитися від правових засобів поводження зі злочинцями.

Основні положення даного напряму зводяться до відмови від принципів кримінальної відповідальності, надання клініцисту вирішальної ролі при призначенні покарання, розширення си-стеми невизначених вироків, стирання граней між в’язницею і психіатричною лікарнею, тобто до застосування превентивних заходів безпеки до осіб, що становлять потенційну небезпеку для суспільства.