Тема 6. Німецька трансцендентально-критична філософія. Марксизм

Схема 9

Німецька трансцендентально-критична філософія кінця XVIII – першої половини хіх ст.

Об’єктивний ідеалізм	Суб’єктивний ідеалізм	Матеріалізм

Головні представники:
Іммануїл Кант (1724-1804)	Ґеорг Геґель (1770-1831)	Фрідріх Шеллінґ (1775-1854)	Йоганн Фіхте (1762 - 1814)	Людвиґ Фоєрбах (1804 - 1872)

Головні досягнення:

1. На основі синтезу попередніх філософських систем (проблем буття, пізнання, мислення) головну увагу зосередила на дослідження суті людського існування.

2. Особливу увагу приділила проблемі розвитку як саморозвитку.

3. Кардинально збагатила логіко-теоретичний аппарат філософії.

4. Зрозуміла історію як цілісний процес.

5. Відкрила багато видатних філософів, які стали фундаторами сучасної світової філософії (Кант, Фіхте, Гегель, Фейєрбах, Маркс, Енгельс, Шопенгауер, Ніцше).

Таблиця 9

Словник до теми:
Агностицизм -	(від грецьк. “непізнаванний”) - є філософською концепцією в теорії пізнання, яка заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності
Антиномія -	(від грецьк. “проти” і “закон”) – поєднання суперечливих тверджень про предмет, кожне з яких визнається логічно доведеним.
Антропологізм -	Філософська концепція, згідно якої поняття людини є основою світоглядною категорією і завдячуючи якій можна розробити систему уявлень про буття, природу, суспільство, культуру, істину, добро, доброчинність, обов’язок і свободу.
Апостеріорі -	(від лат. a posteriori – з наступного) – означає знання, яке добуте з досвіду, тобто є його результатом
Апріорі -	(від лат. a priori – з попереднього) – знання, що передує досвіду, незалежне від нього, тобто з самого початку присутнє в свідомості
Відчуження -	Філософсько-соціологічна категорія, що відбиває суспільний процес, в межах якого проходить перетворення результатів і продуктів діяльності людей в незалежну від них силу, яка стає над людьми і пригнічує їх
Діалектика -	Визнана в сучасній філософії теорія розвитку об’єктивної дійсності і заснований на ній філософський метод. Діалектика як теорія віддеркалює розвиток матерії, духу, свідомості, пізнання й інших аспектів дійсності
Зняття -	Одна з центральних категорій філософії Ґ.Геґеля, яка означає одночасне знищення і збереження чогось. Ця категорія слугує для пояснення зв’язків між певними рівнями розвитку.
Ідеалізм -	Філософський напрям, який у розв’язанні основного питання філософії стверджує, що дух, свідомість, мислення, ідеальне є первинним, а буття, природа, матеріальне є вторинним.
Ірраціоналізм -	Філософський напрям, який на основі критичного переосмислення раціонального способу пізнання протиставляє йому і обстоює домінуюче значення інтуїції, віри тощо
Категоричний імператив -	Ключове поняття етики І.Канта для позначення морального наказу (припису), який є безумовним для виконання всіма людьми
Матеріалізм -	Філософський напрям, який у розв’язанні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним
Ноумен -	Філософське поняття, яке в давньогрецькій та середньовічній ідеалістичній філософії означає те, що осягається розумом, на противагу даному в чутттях (феномену). В філософії І.Канта це поняття віддзеркалює недосяжну для людського досвіду об’єктивну реальність, синонімом якого є поняття “річ у собі”
Річ у собі -	Філософський термін, що означає внутрішню сутність предмета, яка ніколи не буде пізнаною розумом
Трансценден-тальний -	Поняття філософії І.Канта, що означає те, що зумовлює можливість пізнання
Трансцендентний	Поняття філософії І.Канта, яке означає те, що лежить за межами свідомості та пізнання.
Феномен -	Філософське поняття, що означає явище, яке осягається за допомогою чуттєвого досвіду, але не дає істинного знання про дійсність, тому що є лише суб’єктивним образом об’єктивного світу

Німецька трансцентдентально-критична філософія охоплює досить значний проміжок часу -приблизно 100 років, з середини XVIII ст. до кінця ХІХ ст. В своєму розвитку вона пройшла певні періоди, які збігаються з назвами її головних напрямів: 1) німецька класична філософія (сер. XVIII – 1 половина ХІХ ст.), 2) матеріалізм (середина і друга половина ХІХ ст.) та 3) ірраціоналізм (друга половина і кінець ХІХ ст.), представлений “філософією життя”.

Засновником цього філософського напряму вважається Іммануїл Кант (1724-1804 рр.) – німецький філософ. Майже все його творче життя пройшло в м.Кенігсберг (сьогодні Калінінград, Росія), де він навчався, працював (в Кенігсбергському університеті) і помер. Його філософську біографію можна умовно поділити на два етапи: “докритичний” з 1746 р. – дата написання першої філософської роботи “Думки про істинні оцінки живих сил”. Головною роботою цього періоду є “Загальна природна історія і теорія неба” (1755 р.), яка пронизана оптимізмом в можливості пізнання зовнішнього світу. не менш важливого значення отримали його роботи “Дослідження питання, чи відчула Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу свого постання” (1754 р.), “Про причини землетрусів” (1756 р.), “Нові примітки щодо пояснення терії вітрів” (1756 р.), “Нова теорія руху та покою” (1758 р.). Завершується “докритичний” період в 1770 р.

В цей період Кант дотримувався передових для свого часу натурфілософських ідей. Так, в своїй роботі “Загальна природна історія і теорія неба” (1755 р.) Кант запропонував космогонічну гіпотезу, що в подальшому була розвинута Лапласом і ввійшла в історію науки під назвою “гіпотеза Канта-Лапласа”. Він вважав, що з самого початку матерія знаходилась в стані туманності (газу), з якої на основі сил тяжіння і впливу механічних законів виникли астероїдні тіла та інші планети. Сонце, а разом з ним Земля також виникають на основі дії природних законів без втручання Бога і потойбічних сил. Узагальнюючи можна сказати, що в докритичний період Кант стояв на позиціях матеріалізму.

З 1770 р. розпочинається другий – “критичний” період у філософії І.Канта. В цьому році сорокашестилітнім Кантом була написана професорська дисертація “Про форму і принципи світу який сприймається чуттями та умоспоглядається”, в якій він критично переосмислив свої погляди по низці фундаментальних філософських питань, в тому числі про природу простору і часу. З позицій матеріалізму Кант переходить на позиції суб’єктивного ідеалізму. Простір і час тепер тлумачиться ним не як об’єктивні форми зовнішнього світу, а як апріорні, тобто ті, які існують в свідомості й передують досвіду. Це положення, особливо в тій частині, яка торкається часу, Кант вважав самим головним в своїй філософії. У зв’язку з цим відомим є його вислів: “Хто спростує моє твердження, той спростує всю мою філософію”.

Відтоді своє філософське вчення Кант починає називати “критичним”¹⁸. Його критична філософія була викладена в трьох роботах: “Критика чистого розуму” (1781 р.), “Критика практичного розуму” (1788 р.), “Критика здатності судження” (1789 р.). Перша книга повинна була дати відповідь на запитання “Як можлива наука і філософія?” (розробка теорії пізнання). Друга книга відповідає на запитання “Як може існувати моральність?”, “Якою повинна бути поведінка людей?” (розробка проблем етики). І третя відповідає на запитання “Яким чином може існувати прекрасне в природі та мистецтві?” (розробка проблем естетики). Кінцева мета використання чистого розуму за І.Кантом співпадає з визначенням предмета філософії та є відповіддю на запитання “Що я можу знати?”, “Що я маю робити?”, “На що я маю надіятися?”

У “Критиці чистого розуму” Кант досліджує процес людського пізнання зовнішнього світу, акцентує увагу на специфіці діяльності суб’єкту пізнання. Кант вважає, що уявлення про світ є продуктом нашого розуму. Але власне розум людини впливає на зменшення степені достеменності знання про зовнішній світ, який завжди залишається для нас “річчю в собі”¹⁹, не зважаючи на те, що він є причиною всіх наших відчуттів. Кант висовує гіпотезу, що пізнавальні можливості людського розуму обмежені. Все, що ми бачимо навколо нас, лише світ явищ, які ми спостерігаємо (феноменальний світ). Сутність світу пізнати неможливо (агностицизм²⁰).

Складності процесу пізнання мають місце і в чистих судженнях розуму, які дозволяють не порушуючи правил логіки довести кінечність і безкінечність світу, його простоту і складність, присутність або відсутність Бога в світі (антиномії). Наявність антиномії є доведенням факту про існування кордонів пізнавальних властивостей розуму. Люди разом з тим мають можливість отримати узагальнені і необхідні (істинні) знання, які існують апріорно (мають вроджені форми, незалежні від досвіду). Кант виділяє три різновиди таких форм: 1) простір і час (в сфері чуттєвого пізнання). Завдячуючи цій формі свідомість людини систематизує відчуття, розміщує їх в просторі й часі. 2) Поняття категорії (в сфері розсудку).

Категорії - максимально узагальнені поняття, за допомогою яких проходить усвідомлення і систематизація первинного відчуття, що попередньо вже розміщені в “системі координат” простору і часу. Згідно Канта за допомогою категорій розсудок реалізує свою діяльність. Таких категорій Кант виділяє дванадцять і поділяє їх на чотири класи по три в кожному. Причому дві категорії кожного з класів мають протилежні характеристики властивостей класу, а третя є їх синтезом. До таких категорій належать:

А) категорії кількості (єдність; множина; цілісність).

Б) категорії якості (реальність, заперечення, обмеження).

В) категорії відношення (субстанціональність і акціденція; причина і наслідок; взаємодія).

Г) категорії модальності (можливість і неможливість; існування і неіснування; необхідність і випадковість).

До третьої форми належать вищі ідеї (в сфері розуму). До таких ідей належать ідея Бога; ідея душі; ідея сутності світу тощо. Власне філософія, за Кантом, є наука про вищі ідеї.

Апріорні форми знань²¹ людина отримує від природи, власне ці знання забезпечують правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає, що істина може бути частково досягнена. Якщо навіть ми не можемо зрозуміти світ таким, яким він є, то завдячуючи апріорним знанням ми можемо принаймні дещо знати про нього.

На етапі пізнання світу через практичний розум (під практичним розумом Кант має на увазі моральність) людина використовує знання, отримані за допомогою чистого або теоретичного розуму. Практичний розум орієнтує людину на її поведінку в суспільстві та повсякденному житті. Основою такої поведінки є автономна воля і максими, які виробляються суспільством. Автономна воля детермінує людські вчинки (добрі або злі). Самим загальним регулятором поведінки є моральний закон.

Іммануїл Кант ставить два ключових запитання “Що таке моральний закон?” і “Що означає моральна поведінка людини?” Відповідаючи на ці питання, він зазначає, що чиста моральність це доброчинності суспільної свідомості, які визнаються всіма членами суспільства, які окрема особа сприймає як свої власні. Реальне життя суперечить чистій моральності. Тому мораль, а разом з нею і поведінка людини, мають бути незалежні від зовнішніх умов життя людини і підкорятися тільки моральному закону. Цей моральний закон повинен мати найвище і безумовне значення. Кант називає його категоричним імперативом: “Поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства”, “дій так, щоб ти завжди ставився і в своїй особі, і в особі будь-якого іншого лише як до мети і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу”.

На думку Канта, спираючись на категоричний імператив, можна змінити людське життя, створити новий соціальний устрій. Він зазначав, що люди живуть ніби в двох вимірах: з одного боку серед регламентованих і встановлених державою норм і принципів, а з іншого боку вони є включеними в процес організації власного життя на основі індивідуальної моральності.

Світ, в якому живе людина, жорстоко регламентується нормами і принципами, виробленими державою і церквою. Цей світ Кант не вважає істинно людським світом, тому що в ньому є багато неістинних знань, марновірство, обман, непотрібні пережитки тощо. Тільки суспільство, в якому поведінка людей буде регулюватися добровільними внутрішніми моральними законами (категоричним імперативом), може дати справжню свободу, а значить щастя людині.

Аналізуючи філософські ідеї Іммануїла Канта важливо звернути увагу на його естетичні дослідження (“Критика здатності судження”). Його цікавлять ті умови, при яких наші суб’єктивні враження про предмет отримують естетичну наповненість. Естетика Канта вирішує питання про природу художнього смаку, аналізує властивість естетичних суджень з огляду на філософські знання. Кант вважає, що в естетичному судженні є апріорна узагальненість. Прекрасним є все те, в чому ми відчуваємо ідею доцільності (хоча видимої мети цієї доцільності зазвичай не існує). Прекрасним “дещо” є саме тому, що ми не можемо дати відповідь на запитання “Чому це прекрасне?” і отримуємо “незацікавлене”задоволення.

Соціально-політичні погляди І.Канта виходили з тої ідеї, що в основі людини лежить зло, яке необхідно подолати (як ми вже знаємо) шляхом реалізації морального закону (категоричного імперативу). На його думку цей механізм співпадає з процесом формування демократії й правового порядку в суспільстві, а також з потребами норм і вимог взаємовідносин між окремими державами і народами. Майбутнє людського існування визначав як “найвищий мир”, в якому буде ліквідована війна (заборонена правом) або вона просто стане невигідною.

Узагальнюючи, можна зробити наступні висновки: Іммануїл Кант науково пояснив виникнення Сонячної системи, висунув ідею про обмеженість процесу пізнання (агностицизм), сформулював дванадцять категорій, які створюють основу мислення людини, сформулював моральний закон для людей - категоричний імператив, підтвердив необхідність демократії й правового порядку як на рівні окремої держави, так і на рівні міжнародних відносин, засуджував війни і пророкував “найвищий мир” у майбутньому.

Філософія Геґеля. Самим значним представником німецького класичного ідеалізму став Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831 рр.), професор Гейдельберзького, а потім Берлінського університетів в Німеччині. Найважливішими його філософськими працями були “Феноменологія духу” (1807 р.), “Наука логіки” (1812-1816 рр.), “Енциклопедія філософських наук” (1817 р.), “Філософія права” (1821 р.) та ін.. В них Геґель постає як творець філософії об’єктивного ідеалізму, в основі якої лежить поняття абсолютної ідеї - Світового духу, а поняття узагальненого філософського методу – діалектики.

Геґель розробив оригінальну філософську концепцію вчення про буття (онтологію) з домінуючою ідеєю про ототожнення буття й мислення. Згідно його вчення основою світобудови є Абсолютна ідея (як єдиноіснуюча справжня реальність, що є першопричиною всього існуючого в світі). Абсолютна ідея (Світовий дух) з самого початку існувала як першопричина, що згодом шляхом відчуження попадає в оточуючий світ, природу і людину. А потім знову шляхом відчуження через мислення і діяльність людини, закономірні події в історії повертається до самої себе, тобто проходить кругооборот по схемі: Світовий (Абсолютний) дух – відчуження – оточуючий світ і людина – мислення і діяльність людини - реалізація духом самого себе через мислення і діяльність і в кінці - повернення Абсолютного духу до самого себе.

Онтологія Геґеля пояснює місце людини в світі. Людина вважається носієм Абсолютної ідеї. Свідомість кожної людини є частинкою Світового духу, завдячуючи людині Світовий дух отримує волю, особисті риси, індивідульний характер. Таким чином людина є кінцевий дух, в якому уособлюється Абсолютна ідея.

Геґель вважає, що Світовий дух проявляється в людині у вигляді слів, мови, жестів тощо. Завдячуючи Світовому духові людина може ставити конкретну мету в житті й завдяки окремим діям, вчинками її реалізовувати, перетворювати індивідуальну діяльність в історію. Дух пізнає себе через пізнавальну діяльність окремої людини, а також проявляє творчий потенціал у вигляді матеріальної, духовної культури, яка створюється людством загалом.

Ґеорг Геґель сформулював основні закони діалектики (закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення). Діалектичні закони пояснювали розвиток та існування Світового духу і процесу формування ним навколишнього світу. Філософ пояснює, що Світовий дух і “кінцевий дух”, людина, предмети, явища довколишнього світу складаються із взаємодіючих суперечливих сторін, що одночасно знаходяться в стані єдності (відбиваючи єдність буття і Світового духу. Філософ робить висновок, що єдність і боротьба протилежностей стає основою для розвитку всього існуючого у світі.

Геґель аналізує механізми розвитку, що визначають направленність циклічного руху ідеї від абстрактного до конкретного. Цикл розпочинається з наявної тези (яку Геґель називає тезою “буття”), наступним етапом цього циклу стає поява антитези (заперечення, “небуття”), третій крок - ще одне заперечення, тобто заперечення попереднього заперечення - синтез. Синтез стає новим твердженням на більш високому рівні і заразом стає тезою, але на більш високому рівні розвитку. Для ілюстрації дії зазначеного механізму розвитку Геґель наводить наступний приклад: а) Бог-отець (в-собі-суще) відмовляється від своєї одинокості, б) створює природу (дещо зовнішнє, а значить своє заперечення), в) породжує Сина (своє друге “я”). В останньому заключному циклі (синтезі) проходить “зняття” взаємної суперечності двох перших циклів “Бог в силу Своєї безконечної любові споглядає себе Сам, впізнає Свою подібність і повертається в Ній до Своєї єдності”.

Прикладом циклічності розвитку є відома марксистська тріада “гроші-товар-гроші”: товар “заперечує” гроші, а гроші “заперечують” товар. Іншими словами там, де є підготовлений для продажу товар, немає грошей, коли ж з’являються гроші, “зникає” товар. Зняття заперечення проходить на останньому третьому етапі. Тут з’являється синтез і уявне повернення до минулого. Ми знову маємо гроші, але це вже інші гроші й інша ситуація.

Позаяк діалектика існує в кожному предметі, явищі, процесі існуючого світу, то завдячуючи їй проходить процес розвитку через розростання суперечностей до моменту їх вирішення на більш високому рівні. Діалектика, за Геґелем, є вічним процесом розвитку, необхідністю революційних змін, тому як філософський метод вона вимагала розглядати все в русі і розвитку, бачити в усьому суперечності, які згодом будуть вирішені й приведуть до заміни нищих форм вищими, старого новим. А з іншого боку, філософська система Гегеля увічнювала певні суспільно-історичні форми буття і претендувала на отримання абсолютної істини, в результаті чого виникла суперечність між діалектичним методом і метафізичною системою Геґеля.

Зазначена суперечність частково позначилась на соціально-політичних поглядах Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога в світі. Правові стосунки в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси домінують над приватними інтересами особи, тому інтереси особи можна принести в жертву інтересу держави. Багатство і бідність є природним станом реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки є добром, що сприяють прогресу. А це означє, що суперечності й конфлікти між державами, війни є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищають дух нації.

Важливо зазначити, що одним із найважливіших філософських висновків Геґеля про співвідношення буття і свідомість свідчив про те, що суперечності між буттям (матерією) і свідомістю (ідеєю) не існує. Свідомість, ідея, уособлює в собі буття, а буття уособлює свідомість. Гегель висловив свій висновок так: “Все розумне дійсне, а все дійсне розумне”.

Проявами дії Світового духу, згідно філософської системи Геґеля, стають мистецтво, релігія й філософія. Мистецтво, як вважав філософ, є результатом безпосереднього віддзеркалення людиною (талановитою і творчою) Абсолютної ідеї, релігія є антитезою мистецтва, якщо мистецтво є Абсолютна ідея, яку побачили талановиті і творчі люди, то релігія є Абсолютна ідея, яка дарована людині Богом через богоодкровення.

Філософія, за Геґелем, є синтезом, найвищим ступенем розвитку в розумінні Абсолютної ідеї. Це знання, яке дароване Богом і в той же час усвідомлене геніальними людьми – філософами. Філософія – це повне розкриття всіх істин, пізнання Абсолютним духом самого себе. Головне завдання, яке стоїть перед філософією, є необхідність охопити світ в ідеях, тобто дати осмислене тлумачення дійсного. Інакше кажучи філософія є світом, який охоплений думкою. Філософія коментує історичні події за допомогою категорій. Безпосереднім предметом філософії, за Геґелем, є філософія природи, філософія історії, антропологія, психологія, логіка, філософія держави, філософія громадянського суспільства і діалектика.

Узагальнюючи можна сказати, що творчість Геґеля стала основою для подальших філософських пошуків та реінтерпретацій у ХІХ-ХХ ст. від теїстично-ідеалістичного до атеїстично-матеріалістичного. В результаті сформувалося два табора – младогеґельянці, які взяли на озброєння його діалектичний метод. Вони прагнули змінити соціальний устрій шляхом державних реформ. Прибічники збереження старих форм життя представили другий табір під назвою старогеґельянці, вони виправдовували розумну діяльність в межах існування сформованої феодальної держави. В 30-40 рр. ХІХ ст. в Німеччині, як і в інших країнах Європи, відбувалася боротьба між цими двома направленнями післягеґелівської філософії. В ній знайшла своє віддзеркалення сила ідей Геґеля і потреба суспільства в реалізації прогресивних ідеалів.

В марксизмі діалектика Геґеля стає головним методом пояснення соціальних, економічних та історичних процесів, з метою їх подальшої трансформації згідно інтересів робітників і селян. Критичне переосмислення геґелівської системи для багатьох європейських філософів стає основою для формування власних філософських систем, наприклад, для С.Кьєркегора, Г.Маркузе, Е.Фромма, А.Адлера, В.Райха та інших.

Філософія Людвіґа Андреаса Фоєрбаха (1804-1872 рр.) вважається заключним етапом німецької класичної філософії ідеалізму і початком матеріалістичної епохи в німецькій і світовій філософії.

Л.Фоєрбах народився в родині відомого криміналіста. Після завершення навчання в університетах Німеччини (де він мав можливість слухати лекції Геґеля) та захисту дисертації він працював приват-доцентом в Ерлангенському університеті. В 1830 році Фейєрбах переїжджає на постійне місце проживання в маленьке містечко Брукберґ, де веде усамітнений спосіб життя, друкує окремі філософські роботи, в яких критично переосмислює ідеалістичну філософію Ґ.Геґеля і розвиває свою власну філософську систему матеріалізму²².

Основними роботами Фоєрбаха, які репрезентують його філософські погляди, були “Сутність християнства” (1841 р.), “Основні засади філософії майбутнього” (1843 р.), “Необхідність реформи філософії” (1842 р.), “Сутність релігії” (1845 р.), “Теогонія” (1857 р.). та ін.

Назви його робіт свідчать про головну тему його філософського інтересу: пояснення релігії та феномену релігійної віри в бога на основі матеріалістичних антропологічних принципів. Критично переосмислюючи ідеалістичну концепцію Геґеля в поясненні виникнення релігії, Л.Фоєрбах розробив власну теорію - “теономію”, яка відповідає на питання про те, як людина створила собі бога.

Обґрунтовуючи свої матеріалістичні ідеї Фоєрбах критично переосмислює головні положення німецького класичного ідеалізму, він заперечував ідеї тотожності буття і мислення, існування Абсолютної ідеї як самостійної субстанції (як першопричини матеріального світу), доведення неможливості відчуження Абсолютної ідеї в матеріальний світ, заперечував єдність філософії і релігії, заперечував діалектику, китично ставився до філософської системи Геґеля, яку він вважає штучною, наповненою упередженими філософськими конструкціями, які зорієнтовані лише на минуле, якого вже не існує, а значить не є адекватними і не співпадаючими з розвитком сучасної науки.

На противагу об’єктивному ідеалізму Геґеля Фоєрбах висовує власну теорію пояснення проблем довколишнього світу і, насамперед, головного предмета філософії – антропології. В результаті він став відомий як засновник теорії матеріалістичного антропологізму²³. Основними положеннями цієї теорії стали ідеї про існування єдиної реальності, до якої належить природа і людина. Людина є частиною природи. Людина є єдність матеріального і духовного. Ідея не існує сама по собі, а є продукт свідомості людини. Бога, як окремої самостійної реальності, не існує, бог є результат фантазії людини. Природа, матерія є вічна і нескінченна. Вона ніким не була створена і ніким не може бути знищена. Все, що нас оточує – предмети, явища, є різноманітні прояви матерії.

Вирішуючи проблеми існування бога, Фоєрбах створює концепцію під назвою “теономія”. Ця концепція пояснює, що релігія є результатом прагнення людини подолати суперечливість свого буття, почуття безсилля, подолати закони матеріального світу. Безсилля людини детермінує пошук надії і втіхи в усвідомленні неможливості подолання обмеженності біологічного існування. Фантазія людини персоніфікує бажані почуття в образ бога, який відчужується від людини, об’єктивується і перетворюється з об’єкту людського творіння на об’єкт, що творить сам, на першопричину всього існуючого, яка ставить людину в залежність від творця, “вищої істоти”. Загалом бог є ідеальний образ людини, створений самою людиною, який виникає як наслідок відчуження її найкращих якостей.

Релігія і віра в бога, на думку Фоєрбаха, паралізує прагнення людини до організації щасливого життя в реальному світі (отримання задоволення від перетворення світу згідно своїм матеріальним і духовним потребам), підмінює щастя необхідністю очікування ілюзорного щастя в потойбічному світі як посмертного воздаяння.

Але матеріалістичний антропологізм Л.Фоєрбаха в поясненні феноменів релігії не отримує логічного завершення в його філософських концепціях. Пояснюючи місце релігії в історії, суспільному житті він виступає з точки зору ідеаліста. Він вважав, що людина є унікальне біологічне створіння, яке наділене індивідуальною волею, розумом, відчуттями і бажаннями. Повноцінна реалізація людини, своїх індивідуальних потенцій (свого “Я”) можлива тільки через взаємодію з іншими людьми (“ти”), тобто людина може жити тільки в суспільстві. Головною творчою цінністю, духовною силою, що об’єднує суспільство, повинна стати релігія та любов, тому, критикуючи віру в Бога, він пропонує замінити любов до бога любов’ю до людини, (концепція “нової теології”). Саме “нова теологія” на основі любові повинна вирішити суперечність між матеріальним і трансцендентними світами, створити нову форму єдності – царство небесне на землі (вікової мрії всіх людей на землі). Людвіґ Фоєрбах вважав, що “нова теологія” стане основою для релігійно-морального переродження людей, подолання відчуженності, відтворення істинного спілкування між людьми з метою отримання щастя як сенсу життя людини.

Узагальнюючи, можна зробити наступні висновки:

Філософія Людвіґа Фоєрбаха стала першим випадком глибоко послідовного матеріалізму, що виявився у повному розриві з релігійними традиціями, у спробі пояснити бога і релігію з матеріалістичної точки зору згідно сутності людської природи, матеріалістичному поясненні проблем довколишнього світу і людини, великому і практичному інтересі до соціальних і політичних питань, впевненості в можливості пізнання навколишнього світу.

В подальшому філософія Фоєрбаха також отримала реінтерпретацію серед її послідовників: марксизм визнав її одним із своїх першоджерел, матеріалістичний антропологізм став основою атеїстичних поглядів на світ в новій історії, неабияке значення вона відіграла у становленні і розвитку сучасного філософського антропологізму.

Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки щодо німецької класичної філософії: 1) вперше висунула ідею про те, що філософія відіграє чи не найважливішу роль у розвитку культури і життя суспільства загалом. Завдячуючи філософії суспільство має можливість пізнати себе, а не тільки через науку, релігію, мистецтво. Вперше філософія почала сприйматися не як “наука наук”, а як синтез знань (природничих і гуманітарних), в основі яких лежить певна теоретична структура і спеціальний категоріальний аппарат (а не просто любов до мудрості). 2) Діалектичний метод, який враховує суперечливість розвитку природи, суспільства і мислення, який проголошується головним і єдино правильним як в філософії, так і в інших науках. 3) Історія розвитку суспільства аналізується як процес розвитку розуму, який має власні закони, що вивичаються з метою керування історією. Головна цінність прогресивного існування суспільства – свобода окремої людини. Завданням філософії – є необхідність показати, яким шляхом повинна людина дійти до свободи. Всі ці риси підготували ґрунт для виникнення марксизму.

Марксизм виникає в Європі в 40-і роки ХІХ ст.. У вузькому розумінні цього слова марксизм уособлюється з марксистською філософією, яка була створена двома німецькими вченими Карлом Марксом (1818-1883 рр.) та Фрідріхом Енґельсом (1820-1895 рр.).В широкому розумінні слова марксизм поряд з філософією містить економіку (політекономію) та соціально-політичну проблематику (науковий комунізм). Марксистська філософія стала логічним завершенням попередньої матеріалістичної філософії (Демокріта, Епікура, англійських матеріалістів XVII ст. – Бекона, Гоббса, Локка, французьких просвітителів XVII ст. й атеїстично-матеріалістичної філософії Л.Фоєрбаха).

Головними творами засновників марксизму, які репрезентують їхнє вчення, були “Тезиси про Фоєрбаха” (18) К.Маркса, “Капітал” (1867, 1885, 1894 р.) К.Маркса, “Економічно-філософські рукописи 1844 року” К.Маркса, “Маніфест Комуністичної партії” (1848 р.) К.Маркса і Ф.Енгельса, “Святе сімейство” (1844-1845 рр.) і “Німецька ідеологія” (1845-1846 рр.) К.Маркса і Ф.Енгельса, “Анти-Дюринг” (1878 р.), “Діалектика природи” (1872-1882 р.), “Походження сім’ї, приватної власності і держави” (1884 р.) Ф.Енгельса та ін.

Марксистська філософія розпочинає свій переможний розвиток у ХІХ ст. з критичного переосмислення К.Марксом філософії Геґеля. Саме від Геґеля К.Маркс взяв діалектичний метод мислення, а від Л.Фоєрбаха – принципи атеїстично-матеріалістичної філософії, тим самим зробивши останній крок переходу від ідеалізму до матеріалізму. Матерія є первинною, вона визначає свідомість, діє на відчуття людини, віддзеркалюється в свідомості, а значить дає можливість отримати істинне знання, яке перевіряється практикою людини.

Свою закінчену форму матеріалізм отримав у діалектичному матеріалізмі, який розроблявся другом К.Маркса Ф.Енґельсом, що відбилося в наступних теоретичних положеннях: існуюча об’єктивно матерія знаходиться в процесі постійного руху і розвитку. Матерія є вічна і незмінна, в процесі свого розвитку вона отримує все нові форми свого існування. Розвиток матерії проходить за трьома законами діалектики - закон переходу кількості в якість, закону єдності й боротьби протилежностей, закону заперечення заперечення. Матерія діалектично розвивається, завдячуючи зіткненню протилежних тенденцій і сил, які “знімають” одне одного на більш високому рівні. Саморозвиток матерії проходить “стрибками”, дискретно без впливу на неї зі сторони Бога тощо.

Позаяк вся матерія розвивається за діалектичними законами, то на цій основі Маркс і Енґельс аналізують історію. В результаті вони отримують історичний матеріалізм, як конкретний додаток до матеріалістичної діалектики. Допоміжними засобами і аналізі історії виступають економічні теорії.

К.Маркс і Ф.Енґельс приймають активну участь в політичних подіях, тому вони прагнуть створити таку практичну філософію, яка зможе допомогти політичній діяльності у вирішенні конкретних політичних завдань. Іншими словами перейти від геґелівської містичної ідеології до практичного перетворення об’єктивної реальності. Тому ключове значення надається дослідженню такої філософської категорії як практика²⁴. Вихідним пунктом для початку усвідомленої практичної дії повинна була стати нищівна критика кризового суспільства. Маркс акцентував увагу на тому, що попередня філософія лише пояснювала світ, а головним завданням філософа було його практичне перетворення. Таким чином практика стає головним критерієм істини філософських знань.

Як вважав Маркс, діалектичні закони розвитку історії віддзеркалюються в економічних процесах і становлять “базис” історичного розвитку, всі інші елементи суспільства (філософія, релігія, культура) стають ідеологічною “надбудовою”. Базис і надбудова взаємно впливають один на одну. Згідно Маркса, суспільний базис і надбудова (структура суспільства) детермінуються і розвиваються за допомогою економічних чинників.

В історичному процесі Маркс виділяє ряд послідовно змінюючих одна одну суспільних формацій: первісне суспільство, рабовласницьке суспільство, феодалізм і сучасний йому буржуазний капіталізм. В майбутньому ці формації повинні були бути доповнені соціалістичним (комуністичним) суспільством, суспільством майбутнього, в основі якого повинна була бути вільна праця рівних людей на основі суспільної власності на засоби виробництва.

В своєму аналізі економічних стосунків Карл Маркс спирається на результати класичної політичної економії, які розробили англійці А.Сміт (1723-1790 рр.) і Д.Рікардо (1772-1823 рр.). Сміт проаналізував економічні чинники як причину розвитку і розквіту економіки (розділення праці). Рікардо займався головним чином теорією вартості, що пояснювала взаємозв’язок товару з працею (як необхідною умовою його виробництва).

Карл Маркс розробляє власну економічну теорію, що описує механізми розвитку продуктивних сил, які приводять до зміни суспільно-економічних формацій і появи нового суспільно-політичного устрою, а також досліджує яким чином механізми економіки, матеріальне виробництво, матеріальні відносини впливають на долю окремої держави, суспільства, історії й окремої особи. Головні положення Марксової економічної теорії:

1. в основі сфери економіки лежать засоби виробництва як унікальний товар, функції праці, які дозволяють виробляти новий товар. Для виробництва нового товару крім засобів виробництва необхідна допоміжна сила, яка називається робоча сила.

2. В процесі розвитку капіталістичних стосунків проходить процес відчуження²⁵ робочої сили від засобів виробництва, а значить від результатів праці. Основний товар – засоби виробництва - акумулюється в руках малочисельних власників, а основна маса працюючих людей, не маючи власних засобів виробництва, повинна звертатися до власників засобів виробництва з метою продажу власної робочої сили за заробітну платню.

3. Вартість виробленого товару, створеного найманою робочою силою, вище вартості праці (у вигляді заробітної платні). Різниця між ними створює прибуткову вартість, частина якої йде в кишеню власнику засобів виробництва, а частина вкладається в нові засоби виробництва для отримання в майбутньому ще більшої прибуткової вартості.

4. Робітник відчуває, що його максимально експлуатують, в умовах жорстокої конкуренції ще більше відчужують його від власної сутності. Такі відношення викликають жорстокі антагоністичні суперечності (класову боротьбу), конфлікти в суспільстві, втрату істинного спілкування між людьми. Вихід з даного положення основоположники марксизму бачили у встановленні нових соціалістичних (комуністичних) стосунків шляхом пролетарської революції.

Особливою позицією позначилося гіперкритичне ставлення К.Маркса і Ф.Енґельса до релігії. В аналізі сутності релігії та її соціальних передумов Маркс виходив з такої позиції, що релігія є фантастичним віддзеркаленням в головах людей пануючих над ними стихійних сил природи та пригнічуючих їх соціальних стосунків. Він вважав, що першопричини релігії знаходяться не на небі, а на землі, в нелюдських умовах життя, а тому зі знищенням соціальної несправедливості буде знищена релігія, як специфічна форма її відображення. Маркс зазначав, що релігія маніпулює свідомістю простих людей, заплутує в тенета марновірства, закріплює психологію рабства тощо. “Релігія є опіумом для народу”²⁶, - вважав К.Маркс.

Тому боротьба проти політики пануючих класів має проходити паралельно з критикою релігії з метою її повного подолання. Шляхами цього мають стати створення певних економічних передумов, ліквідація експлуатації людини людиною (побудова соціалізму), атеїстична критика релігії та процес виховання.

Карл Маркс, вивчаючи ідеї французьких утопічних соціалістів К.А.Сен-Сімона (1769-1825 рр.) і Ш.Фурьє (1772-1837), критично переосмислює їх головні положення, доповнюючи принципами історичного матеріалізму, пропонує конкретну практичну програму встановлення соціалістичної суспільно-економічної формації шляхом ліквідації приватної власності на засоби виробництва, ліквідації експлуатації людини людиною (присвоєння результатів чужої праці у вигляді додаткової вартості), заміни приватної власності на суспільну (державну) власність, організації справедливого розподілу кінцевого продукту між всіма членами суспільства.

Впродовж багатьох десятиліть в Європі марксизм слугував пригніченим класам (робітникам і селянам) ідеологією і певною політичною програмою по їх звільненню від соціального гноблення (в революційних рухах). Філософія марксизму в певний час свого існування (в СРСР) була виголошена ідеологією держави, сприймалась в якості інструменту побудови соціалізму, який повинен бути трансформований в комунізм. Філософські, економічні погляди Маркса і Енґельса до сьогоднішнього дня виявляють величезний вплив на суспільство, але вже в нових формах, які отримали назву неомарксизм.

Питання для самоперевірки:

1. Історичні рамки німецької класичної філософії.

2. Назвіть основні твори Іммануїла Канта.

3. Що таке “річ-у-собі” Канта?

4. Чому філософію І.Канта називають агностицизмом?

5. Що означає термін “категоричний імператив” І.Канта?

6. Поняття Абсолютної ідеї в філософії Геґеля.

7. Основні закони діалектики, сформульовані Геґелем.

8. Протилежність між методом і системою Геґеля.

9. Основні принципи антропологічного матеріалізму Л.Фоєрбаха.

10. Розкрийте ідеалістичні уявлення Фоєрбаха в його поглядах на суспільство.

11. Назвіть основні теоретичні положення діалектичного матеріалізму К.Маркса та Ф.Енгельса.

12. Дайте коротку характеристику діалектико-матуріалістичного розуміння історії К.Марксом та Ф.Енґельсом.

13. Проаналізуйте категорію практика з огляду на вчення марксизму.

14. Дайте коротку характеристику економічній теорії К.Маркса і Ф.Енґельса.

15. Марксизм про релігію.

16. Марксизм і досвід реального соціалізму в СРСР.

Список рекомендованої літератури:

1. Гегель Г. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – М., 1974.

2. Герасимчук А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. Для вузів. – К., 1999.

3. Гулыга А. В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.

4. Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності та держави // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.21.

5. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. – М., 1998.

6. Кант И. Критика чистого разума // Соч.: в 6 т. – М., 1964. – Т.3.

7. Кузнецов В.Н., Мееровский Б.В., Грязнов А.Ф. Западноевропейская философия ХVII века. – М., 1985.

8. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року /// Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.42.

9. Маркс К. Капітал. Т.1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.23.

10. Маркс К. Капітал. Т.3 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.25.

11. Марксизм: «про» и «контра». – М., 1992.

12. Нижников С.А. История философии: Курс лекций. – М., 2004.

13. Спиркин А.Г. Философия: Учеб. для вузов.- М., 1998.

14. Философия: Учеб. для вузов / Под ред. проф.В.Н.Лавриненко. – М., 1998.

15. Філософія: Навч. посіб. / Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – Київ, 2001.

16. Ципко А. Противоречия учения К.Маркса // Через тернии. Перестройка: гласность, демократия, социализм. – М., 1990.