Тема 2. Філософія Стародавнього сходу: Індія, Китай.

Схема 2

Філософія Стародавньої Індії

Основні етапи розвитку філософії в Стародавній Індії

Ведичний період (приблизно VІ-V ст. до н.е. – ІІІ-ІІ ст. до н.е.) Першоджерела: релігійно-філософські трактати “Веди” (знання)

Епічний етап (VІ-ІІ ст. до н.е.) Головні першоджерела епоси“Махабхарата” і “Рамаяна”

Ера сутр (ІІ ст. до н.е. – VII ст. н.е.) Першоджерела: короткі філософські трактати “сутри”, які аналізують окремі філософські проблеми.

Складові частини Вед:

Основні опозиційні до Вед вчення

“Святе Письмо” - релігійні гімни “Самхіти”	Буддизм
Трактування ритуалів - “Брахмани”, написані брахманами	Джайнізм
Книги лісових самітників “Араньяки”	Чарвака-локаята
Філософські коментарі до Вед “Упанішади”
	Філософські школи, які розвивають ведичну традицію “даршани”
	Йога
Назви Вед, які дійшли до наших часів	Веданта
Рігведа	Вайшешика
Самаведа	Ньяя
Яджурведа	Міманса
Атхарваведа	Санкх’я

Таблиця 2

Словник до теми:
Атман	Одне з головних понять релігійно-міфологічної системи індуїзма. У ведійській літературі (Упанішадах) означає суб’єктивну психологічну першооснову буття, душу, яка сприймається як в індивідуальному, так і в універсальному значенні.
Ахімса	Релігійно-етичний принцип (обов’язок) - ненанесення зла живим істотам, який є характреним для індуїзма, буддизма, джайнізма.
Брахма	В індуїзмі одна з особ, що складає поряд з Вішну і Шивою божественну трійцю (Трімурті).
Брахман	санскритське слово, яке має два значення, 1) представник вищої варни і касит в Індії, 2) в релігійно-філософському вченні веданти – безособова духовна першопричина, яка все створює, зберігає і повертає до самої себе.
Брахманізм	Релігія Давньої Індії, яка виникла на основі ведичних релігій
Будда	(від санскрит. “просвітлений”, той, який отримав кінцеву мудрість світу. в буддизмі – істота, що досягнула в процесі багатьох перероджень абсолютної досконалості й властивості навчити цьому інших з метою спасіння.
Веди	(санскр. священне знання) священні книги релігійно-філософської літератури, які складалися впродовж багатьох століть (ІІ- початок І тис. до н.е.), складаються з чотирьох збірників (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарведа).
Даршана	Філософські школи, які розвивали ведичне вчення.
Дхарма	(санскр. закон, релігія, обов’язок) – одне з найважливіших понять індуїстської та буддійської філософії. В індуїзмі дхарма – це істинна реальність, основа світу, онтологічна першопричина буття. В буддизмі – терміном дхарма позначають як найменші неподільні духовні частинки, з яких складається потік індивідуальної свідомості.
Карма	(санскритське “дія”, “обов’язки”, “діяльність”) в релігійно-філософських системах Давної Індії - певна напередвизначенність людського життя (долі), мета якої провести людину через потік випробовувань, для того, щоб людина через самовдосконалення добилася найвищої цілі морального розвитку – мокши.
Майя	Філософська категорія в індуїзмі та буддизмі, яка віддзеркалює причину видимості, ілюзорності світу, ососблива сила Бога, за допомогою якої вічний, безкінечний брахман являється кінцевим, багатогранним і змінним, тобто причина, яка дає змогу побачити одиничне в загальному і загальне в одиничному.
Манас	Душа людини, яка виникає в процесі індивідуального життя. Манас знаходиться в стані постійного еволюційного розвитку, характеристики якого залежать від результатів діяльності людини.
Мокша	Найвищий моральний рівень досконалості, після досягнення якого зупиняється еволюція душі (припиняється вплив на неї карми).
Нірвана	(санскр. “згасання”) – центральне поняття релігійної філософії буддизму і джайнізму, означає повне звільнення людської душі від безперервного потоку перевтілень, страждань (сансари) і злиття з духовною першоосновою світу.
Сансара	В релігійно-філософських системах Давньої Індії – уявлення про плинність всього живого, процесу переходу однієї тілесної оболонки в іншу, ланцюг страждань в земному житті, кругооберт народження і смерті, трансміграція душі (метемпсихоз).

Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств та ранніх держав. Це був час, коли в минуле відходила міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, які згодом перетворилися в справжню філософію. У ІІ-І тис. до н.е. цей процес охопив територію Давньої Індії, де і з’явилися перші філософські традиції та школи. Підтвердження цьому знаходимо у ранньому релігійно-літературному тексті (в геніальній пам’ятці давньоіндійської духовної культури) – “Ведах” (приблизно 1500 р. до н.е.).

“Веди” (в перекладі з санскриту – “знання”). В них сконцентровані всі існуючі на той час знання в міфологічній та релігійній формі, які характерні для цього періоду в історії Індії, а також викладені практичні рекомендації для жерців про правильне виконання релігійних обрядів тощо.

“Веди” складаються з чотирьох розділів:

1. Рігведа - збірник релігійних гімнів міфологічного і космологічного змісту.

2. Самаведа - зібрання наспівів, піснеь, які реінтерпретують тексти Рігведи з метою їх використання в ритуально-обрядовій діяльності.

3. Яджурведа – опис ведичних ритуалів і правил жертвопринесень.

4. Атхарваведа – зібрання текстів магічних заклять та формул.

До “Вед” також відносяться тексти, які їх інтепретують (тлумачать), наприклад, Брахмани, в яких пояснювалася мета і послідовність необхідних жертвопринесень, а також їх правильне виконання. До такої літератури належала і інша частина Вед – Упанішади, в якій власне і знаходилися засадові ідеї давньоіндійської філософії, що розроблялися наступними філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами), до яких належали - вчення про карму, про реінкарнацію душі, сансару, тотожність атмана і брахмана тощо.

Ці ідеї стали основою для появи перших філософських систем, які досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, пошуки шляхів подолання тих негараздів, що об’єктивно існували у людському житті. Вони допомагали знайти відповідь на вічні філософські питання про добро і зло, картину всесвіту, сенс людського життя, хоча загалом ці відповіді носили песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування в матеріальному світі. Людина усвідомлює факт свого страждання, а тому знаходиться в постійному пошуку його уникнення або подолання. Головною причиною страждання є залежність людини від дії на неї Всесвітнього закону (карми).

Поняття “карми” стає одним з ключових понять давньоіндійської філософії. Воно віддзеркалює в собі ідею про те, що результати повсякденної діяльності і вчинків людини впливають на майбутню форму її переродження. При цьому вважалось, що карма не обмежує можливості індивідуального волевиявлення людини. Карма детермінує (визначає) долю людини, але це положення не є абсолютним, тому що змінюючи обставини свого життя і свого місця в цьому житті, людина може змінити свою карму.

Таким чином сенсом людського існування стає прагнення керувати своєю кармою з метою подолання зла, яке домінує в реальному житті й створює небезпеку в майбутньому. Іншими словами людина кожну мить повинна використовувати для керування своєю кармою, щоб забезпечити своє щасливе майбутнє.

Роздумуючи над причинами існування зла в світі, давньоіндійські філософи зробили для себе висновок: головна причина зла - це незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв’язки, що існують в її житті та у Всесвіті. Звідси звільнення від зла, страждань можливо тільки через пізнання істини та адекватних цій істині правил поведінки. Ці істини людина отримує як результат одкровення, яке приходить до неї при певних обставинах особистого життя (використанні правил самоконтролю, самокерування, які допомагають якісно змінити стан своєї душі, психіки і привести її до стану просвітленності, отримання кінцевої мудрості про світ, істини – мокши).

Істина (самоконтроль, самокерування) необхідна для того, щоб звільнити людину від матеріальних “кайданів” світу (людські бажання, чуттєві потреби тощо) які є безпосередньою причиною існування зла (страждань). Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який знаходиться в стані вічного незмінного спокою, щастя і блаженства (стану, який в буддизмі отримує назву нірвана).

Вищі істини орієнтують людину на те, що “нижчі” потреби людського життя (в їх матеріальній формі) повинні підкорятися вищим. На практиці це означає, що у повсякденному житті людина має прагнути жити життям і цінностями аскета з метою приборкання своїх природних потреб і бажань. На цих ідеях побудована етика діяльності й поведінки в давньоіндійському суспільстві.

Приблизно в 500 р. до н.е. починається епоха становлення класичних філософських систем. Філософія долає обмеження брахманізму і знаходить свою підтримку у найбільш широких верств населення. Історики релігійно-філософської думки Давньої Індії називають шість класичних систем:

1. санкх’я та йога,

2. ньяя та вайшешика,

3. міманса та веданта.

До некласичних систем умовно відносять буддизм, джайнізм та чарваків локаятів.

На відміну від безіменної ведичної епохи релігійно-міфологічної думки нові світоглядні системи позначилися конкретними історичними датами й іменами. Стають відомими такі імена як Бріхаспаті, Вардхаман, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі тощо. Зазвичай це були історичні особи, засновники тих чи інших релігійно-філософських систем, які залишили після себе так звані сутри (букв. “нитка, на яку нанизані намистинки”) - короткі практичні рекомендації, які відображали суть їх вчення і згодом стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями з ритуалів, жертвопринесень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов’язків. Сутри ставали об’єктом для подальших коментарів, вони розвивалися і критично переосмислювалися згідно нових історичних умов. Таким чином даршана, сутра і прагнення знайти спосіб звільнення від страждання визначали загальний контекст філософствування у Давній Індії.

Історичний період після 1000 р. н. е. вважається періодом посткласичної індійської філософії. А з початку XIX ст. можна говорити про сучасний період у розвитку філософії Індії з характерною особливістю подолання її самоізоляції, входження до кола західної культури. Репрезентували цей період такі відомі мислителі як Рамакрішна, Гадахар, Чатерджі (1834-1886 рр.), Вівеканда Свамі (1863-1902 р.), Ауробіндо Гхош (1872-1950 рр.), Тагор Рабіндранат (1861-19 рр.), Крішнамурті Джидду (1895-1986 рр.).

Узагальнюючи можна сказати, що давньоіндійська філософія пройшла наступні етапи розвитку: 1) Ведичний період (1500 – 600 рр. до н.е.), який співпадає з часом розселення арійців і поширенням їх духовної культури, час виникнення ведичної релігії, брахманізму і формування Вед. 2) Епічний етап (VI ст. – ІІ ст. до н.е.) містить період від ранніх Упанішад до даршанів (систем філософії). Найвідомішими першоджерелами стають епоси “Махабхарата” і “Рамаяна”. В цей час виникають буддизм, джайнізм, чарвака локаята та класичні філософські школи (даршани) – санкх’я, йога, веданта, вайшешика, ньяя, міманса, веданта. 3) Ера сутр (з ІІ ст. до н.е. – VII ст. н.е.), які містять скорочені і узагальнені філософські системи, яка завершує період давньоіндійської філософії. 4) Схоластичний період (ІІ ст. н.е.) між ним і попереднім періодом немає чіткого розмежування.

При цьому зазначимо, що сучасна історико-філософська традиція поділяє давньоіндійські філософські системи за принципом їх відношення до Вед: ортодоксальні (астика), які визнавали авторитет Вед як результат Одкровення, а друга частина – неортодоксальні (настика) офіційно не визнавали їх авторитету. Але, як свідчить історія, вони також на них спиралися й логічно виходили з них. До ортодоксальних відносилися санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, міманса, веданта. Неортодоксальні – джайнізм, чарвака локаята, буддизм. Цей спосіб класифікації дає змогу більш ефективно засвоїти вищезазначені філософські вчення, течії, школи.

Знайомство з філософією Давньої Індії розпочнемо з аналізу найвідоміших неортодоксальних філософських систем, насамперед, буддизму, який в Середньовіччя зайняв панівне положення в індійській філософії.

Буддизм – релігійно-філософська система Давньої Індії, яка виникла у VI - V ст до н.е. В ній можна виокремити три площини: релігійне вчення³, культова психотехнічна практика та оригінальний філософський дискурс.

Відомо, що засновником буддизму була реальна історична особа - принц Сіддхартха Гаутама (Будда), який народився приблизно в 567 р. до н.е. Існує легенда, згідно якої він з раннього дитинства жив в ізольованому палаці, а тому ніколи не стикався з проблемами повсякденного життя. Але одного разу він випадково дотикнувся тих нещасть, які існують у житті людей (він зустрів жалобну процесію, невиліковного хворого, стару людину) і аскета, який прагнув уникнути цих неприємностей. Принц зрозумів, що люди хворіють, старіють і помирають, і що є люди, які шукають способи подолання нещастя снуючих страждань у житті.

Описані зустрічі настільки вразили Сіддхартху, якому в той час було 29 років, що він залишив свій дім і пішов шукати способи подолання нещастя, що існує в житті людей. Через шість років пошуків під час однієї з медитацій він отримав просвітлення (у 527 р. до.н.е.), відтоді його стали називати Буддою (“той, хто отримав кінцеву мудрість світу”). Само слово “будда” походить від слова “пробуджений”, “просвітлений” (“будх” означає “будити”).

Релігійно-філософська концепція, що стала основою буддизму є оригінальною і водночас геніально простою. Вчення Будди про страждання і способи його подолання сформульовані в чотирьох благородних істинах: 1) життя є страждання, що притаманне всім живим істотам на землі. 2) Причина страждання закладена в самому факті народження людини в матеріальному тілі, а значить в її прив’язанності до всього матеріального, земного. В кінцевому розумінні людське страждання є результатом незнання істини. 3) Страждання можна побороти шляхом ліквідації залежності від матеріальних оков світу, уникнути дії всесвітнього закону (карми) і тим самим зупинити подальші переродження (сансару). 4) Є шлях (спосіб звільнення), який дає змогу подолати факт страждання в матеріальному світі, він складається з восьми ступенів: правильна точка зору, правильна мова, правильна думка, правильний спосіб життя, правильна дія, правильне вміння, правильна увага і правильна концентрація думки.

Рухаючись сходинками “восьмискладового шляху”, адепт буддизму просувається від незнання до знання і в кінці отримає істину просвітленого розуму, що називається станом Нірвани – Великого Звільнення. В результаті всі переродження будуть закінчені, а разом з ними зникне само страждання. Досягнення стану нірвани можливо лише за умови праведного життя, що містить п’ять заповідей-орієнтирів: не вбий, не вкради, не бреши, будь цнотливим, не вживай наркотичних і алкогольних напоїв. Головним моральним ідеалом у буддизмі виступає любов до всього живого і збереження життя будь-якій істоті (ахімса).

Реінтерпретація буддистської істини про вічну зміну Буття людини давала підстави послідовникам буддизму говорити про те, що 1) все в світі змінюється, в ньому немає нічого постійного, все перебуває в безперервному становленні і зникненні.2) Всі предмети зовнішнього світу взаємопов’язані і взаємозалежні. Ніщо не існує само по собі. 3) немає ніякої надсубстанції, тому немає ніякого Бога. 4) Одне життя за законами карми породжує інше життя, цей процес не має ні кінця ні краю.

Буддизм з самого початку не прагнув до філософських узагальнень. Сам Будда, зазвичай уникав давати відповіді на метафізичні питання. Він вважав, що страждання людини орієнтує не на філософські роздуми, а на терміновий пошук практичних методів їх подолання. Як ілюстрація цієї ідеї у буддизмі наводиться приклад стріли, що влучила у груди і яку необхідно якомога швидше витягнути, а не займатися роздумами про те, з чого вона зроблена, хто і для чого її випустив з луку тощо. До безперспективних філософських запитань Будда відносив такі запитання як існування Бога, душі, вічності тощо.

Будда вважав, що звільнення від матеріальних оков світу може отримати будь-яка людина, незважаючи на те, до якої варни вона належить. Він виступав за терпимість, ненасильство, всепрощення і стриманність у повсякденному житті.

Особливий наголос він ставив на необхідності уникати десяти кайданів, які заважають отриманню Нірвани: ілюзії особи, сумніви, марновірство, тілесні бажання, ненависть, прив’язанність до землі, бажання насолоди, гордість, самовдоволення, невігластво. Зі всіх різновидів дій, які перешкоджають отриманню Нірвани найбільш згубними є не слово, не тілесний вчинок, а думка.

Будда проповідував своє вчення ще впродовж сорока років, подорожуючи з міста в місто. Після смерті Будди (паранірвани) його вчення передавалося усно і було письмово зафіксовано тільки у 80 р. до н.е. на Цейлоні. Головним джерелом раннього буддизму є “Трипітака” (“три кошики”) або “Палійський канон” (ІІІ ст. до н.е.).

Буддизм розвивався в різних напрямках: 1) школа тхераваду (букв. школа старої мудрості, інша назва – “мала колісниця”) як релігійне вчення для ченців (небагатьох обраних); 2) школа махаяна (“велика колісниця” або широкий шлях спасіння) для мирян і всіх бажаючих. Згодом у махаяні створюється вчення про верховне й абсолютне божество, під яким став розумітися Будда. Індивід може заручитися на своєму шляху до спасіння підтримкою Бодхісатв (які через любов до людей відмовились від кінцевого просвітлення). Третім напрямом буддизму стала ваджраяна (або “діамантова колісниця”), інша назва тантризм - таємниче вчення буддизму про шляхи отримання нірвани за допомогою магічних заклинань і спіритуалістичної практики, що своїм корінням сягали давньоіндійських землеробних культів.

Таким чином буддизм став основою для розвитку всієї духовної культури Індії, в своєму зародженні і розвитку він виступав як опозиція брахманізму. Вплив буддизму на світову релігійно-філософську думку дуже значний. Буддійська релігійно-філософська думка створила оригінальний ментально-духовний світ зі специфічною архітектурою, живописом, літературою і способом повсякденного життя.

Джайнізм також належить до неортодоксальних філософських систем Давньої Індії. Послідовники джайнізму вважають засновниками свого вчення двадцять чотири пророки-вчителя, останній з яких був Вардхаману або Махавіра (Джина-Переможець, власне від цього імені походить слово джайнізм) (приблизно 500 р. до н.е.). Історія доносить до нас деякі відомості про особу Махавіри. Він народився в аристократичній сім’ї, у 28 років залишив дім, після чого 12 років подорожує Індією як проповідник-аскет. У кінці цього періоду отримав прозріння (істину), а потім впродовж тридцяти років став активно проповідувати свої погляди серед багаточисельних послідовників.

Сам Махавіра не вважав себе творцем оригінального вчення, він називав себе інтерпретатором догматів попередніх мудреців тіртханкарів і таким чином виступав лише як реформатор вже існуючих релігійно-філософських систем. Махавіру вважав, що досягнути істини життя можуть лише чоловіки, жінка не може досягнути звільнення. Послідовники Джини не мали канонічних книг. Головні догмати джайнізма передавалися усно і лише з V по Х ст. були вперше кодифіковані й зафіксовані в текстах (наприклад, в “Йогашастрі”).

Загалом релігійно-філософські основи джайнізму витікають з свого роду метафізики, яка говорить про існування двох вічних ніким не створених субстанцій: 1) джива (буквально живої душі, свідомості, вічності, активності, дії), 2) аджива (неживої матерії, простору й ефіру). Існуючі душі знаходяться у певній взаємодії, але головною потенційною тенденцією є звільнення душ від матеріального світу.

Діяльність душ приводить до того, що вони притягують до себе частинки матерії, а одночасно матерію карми, що закріплюються на рівні людського тіла (в бажаннях і прив’язанністю до переродження). Джайни пропонують шлях індивідуального спасіння душі від деструктивного впливу з боку матерії та її поєднання з верховною душею.

Щоб досягнути цієї мети, душа повинна звільнитися від карми, що досягається реалізацією у повсякденному житті певних доброчинностей, аскетичних принципів поведінки. Загалом джайністське звільнення за змістом дуже подібне до буддійської нірвани і стану мокши.

Вчення джайнів насамперед має етичний характер. Головною цінністю, яку воно пропагує, є виконання аскетичних зобов’язань послідовника джайни, наприклад, гіпертрофоване дотримання принципу ахімси (неспотворення).

Джайни не вірили в існування Бога, вони вважали, що необхідно вірити у вчення джайнізму, доповнене обов’язковими для виконання п’ятьма доброчинностями (ахімсою, милосердям, чесністю, утриманням в словах, думках і справах, уникненням земних і тілесних бажань), що приведе душу до найвищого рівня блаженства, щастя. В результаті душа стане Параматманом (Верховною душею). Бог в джайнізмі є лише найвищим проявом мудрості, яка потенційно існує в кожній окремій людині. Тому всі мудрі люди є проявом існування божества. Місце Бога на землі займають мудреці (тіртханкари), які порівняно з іншими людьми є всесильними і всезнаючими.

Незважаючи на жорсткі аскетичні і етичні норми джайнізму, він отримав надзвичайно великого поширення в індійській культурі, а згодом і в світовій культурі загалом. На його ідеях виросли і Махатма Ганді, з його проповіддю ахімси, і багато інших представників філософії ненасильства в сучасній західній культурі.

Школа Чарвака-локаята (“лока” в перекладі з санскриту означає “цей світ” або “все, що йде з цього світу”) – одна з давньоіндійських неортодоксальних філософських систем, її незрідка називають матеріалістичною, тому що первинним для неї є реальність (всесвіт), яка виникла природним шляхом без впливу Бога, складається з чотирьох елементів (землі, води, вогню, повітря), що загалом є першопричиною світу. Свідомість людини, згідно вчення чарваків, є комбінацією матеріальних елементів. Головним джерелом істиного знання про світ є чуттєве сприйняття. Людина живе тільки один раз, тому вона повинна думати про щасливе життя не в майбутньому, а у теперішньому житті.

В етичному плані метою людського існування є багатство і насолода (“доки живемо, до тих пір щасливі”). Душа людини - це модифікація елементів, які розпадаються, як тільки тіло помирає. Чарваки вважали, що релігія є вигадкою багатих людей для обману бідних. На відміну від інших даршан чарваки джерелом зла і страждання вважали жорстокість, насильство і несправедливість у людському житті.

Чарваки-локаяти заперечували всю систему релігійно-філософських уявлень про існування надприродного світу (єдності душі та Бога) і в зв’язку з цим заперечували переселення душі, вчення про карму.

Школа Санкх’я - філософська система, що розвивала ведичне вчення, відома своєю дуалістичною картиною світу. Засновником цієї школи вважається мудрець Капіла. Він вважав, що існує два вічних джерела світу, дві першопричини – пуруша (чистий дух) і пракріті (матерія) - основа всього багатогранного світу.

Пуруша є носієм чистої свідомості, як джерело світу він є абсолютно пасивним і самостійно діяти не може. Пракріті навпаки є активною енергією (силою), яка не має свідомості й власного вектору розвитку.

Еволюція світу розпочинається з моменту поєднання пуруші й пракріті. В результаті чого виникає велетенський зародок всесвіту (“махат”), який має інтелект, що починає розбудовувати світ предметів і явищ. Розвиток світу в своїй основі має активність трьох енергій пракріті (“гун”): 1) енергії світла і радості, 2) енергії руху і пристрасті, 3) енергії темноти і відсутнього розуму. До з’єднання з пурушою ці енергії знаходяться в стані спокою, але як тільки вони стихійно об’єднуються виникають 24 елементи світобудови, серед яких з’являється розум, самосвідомість, почуття тощо.

Незважаючи на момент єдності пракріті протистоїть пуруші (по суті вони залишаються відносно самостійними одне від одного). Наприклад, на рівні людини зв’язок душі й тіла є завжди відносним: “Я” людини (душа) є вільним елементом, який прагне продовжити свою реалізацію в просторі та часі за рамками матеріального буття. Але у зв’язку з тим, що “Я” людини не знає істини життя, матеріальна залежність обмежує його потенційні можливості існувати самостійно. В результаті чого виникають страждання душі (драматизм життя) окремої людини.

Санкх’я пропонує шлях до звільнення від страждання, де першим кроком є необхідність усвідомлення того факту, що “Я” і тіло це різні субстанції. У “Я” виникає жага уникнення матеріальних потреб, світського життя, з метою зміни своєї карми і отримання кінцевих істин життя.

Школа Ньяя як ортодоксальна філософська система має дуже багато подібного зі школою вайшешика. Відомою вона стала завдячуючи своїй філософській логіці в той же час, коли вайшешика стала більш відомою завдячуючи своїм натурофілософським поглядам.

Оригінальні ідеї про людину, її долю, ставлення до Бога стали визначальними у філософських концепціях ньяя. Засновником школи вважається філософ Готама (IV ст. до н.е.) (або Акшопада), першоджерелом вважається “Ньяя-сутра”. Головним предметом його філософських роздумів стали логічні способи пізнання світу та доведення їх істинності.

У вченні про Бога Готама вважав, що світ складається не з пустоти, а із законів, простору, часу, ефіру, розуму та душі. Він запропонував власний аргумент, який доводить існування Бога – все в світі має причину, значить світ також має причину – Бога. Всі предмети у світі складаються з частин, які в свою чергу складають щось більше, ніж окремий предмет (ціле). Це ціле і є Бог. Людина живе в реальному світі щасливо, в результаті її активності (праці).

Школа міманси була заснована мислителем Джайміні приблизно у ІІ ст. до н.е. Головною роботою цієї школи вважалася “Міманса-сутра”. Міманса продовжувала традиції Вед і особливо її культової ритуальної сторони. Згідно Міманси від правильного виконання жертвопринесень залежить можливість отримання істинного знання , а значить і звільнення від матеріальної залежності.

Міманса абсолютизує словесне знання Вед. Веди є вічні, а сама вічність витікає з об’єктів, що віддзеркалюються словами Вед. Послідовники міманси вважали, що Веди існують вічно, вони не були створені Богом і лише інколи дають про себе знати через тлумачення їх тексту пророками. Авторитет Вед є абсолютним, а тому кожна людина повинна обов’язково виконувати закони Вед, що стає головною умовою звільнення людини від матеріальної залежності.

Міманса робить висновок, що душа людини є реальністю об’єктивного світу, верховної душі у вигляді Бога немає, світ є результатом взаємодії матеріальних причин в межах дії космічного закону - карми. Тому кармі підкоряється не тільки людина, а все живе на землі. Ритуал і добрі вчинки допомагають людині адаптуватися до карми, полегшити її вплив з метою якнайшвидшого отримання звільнення від неї.

Школа Веданти виросла як інтерпретація заключних положень Упанішад. Засновниками цієї школи вважають мудреців Шанкара, Рамануджи, а також відомий мудрець Бадараяна, автор “Брахма-сутр”. Поряд з Упанішадами, Брахма-сутрою одним з найважливіших текстів вважається “Бхагаватгіта” (Божественна пісня).

Послідовники Веданти розробляли ідею про існування єдиної душі (атмана), єдиного бога Брахми. Все, що існує в світі – це Бог, а значить душа є також Богом, тому Бог є єдиною реальністю у світі (монізм).

Бог створює світ за допомогою “Майї”. Світ - це ілюзія, видимість справжньої реальності. Людям, яким не відома істина світу, цей світ видається не таким, яким він є, а таким, яким ми його відчуваємо. Це означає, що людина, яка отримала істину, починає бачити світ адекватно, сприймати його реально. Отримати істину про світ (реальність) можливо лише шляхом аскетичного самообмеження, постійного самоконтролю, які в кінцевому результаті об’єднує індивідуальну духовну основу людини (атмана) і брахмана.

Згідно вчення веданти основним обов’язком людини є вивчення Веданти з метою стати брахманом. Під час отримання істини про кінцеву мудрість світу людська душа втрачає ілюзію, що є результатом чуттєвого пізнання світу, піднімається до Бога і стає звільненою. Тобто отримує вічне і незмінне щастя.

Школа йоги (йога від санскрит. букв. “поєднання”, “зв’язок”) - одна з шести даршан давньоіндійської філософії, виникла в ІІ ст. н.е. Засновником йоги вважається філософ Патанджалі, автор роботи “Йога-сутра”(приблизно ІІ ст. до н.е.). Елементи йогівського вчення частково знаходилися у Ведах, що орієнтували людину на отримання надприродних властивостей шляхом спеціальної духовної практики (аскетизму, глибоких роздумів, концентрованої думки), а також. в Упанішадах та “Махабхараті”, де також знаходилися ідеї про йогу як спосіб отримання істинного знання.

Але безпосередньою філософською основою йоги стає санкх’я. Згідно філософського вчення йоги пракріті (матеріальна субстанція) і пуруша (духовна субстанція, свідомість) з самого початку існували незалежно одна від одної. Але пуруша в результаті незнання, невігластва попала в залежність матерії і відтоді вона прагне подолати цю залежність, тобто повернутися до свого початкового незалежного стану. Людина є уособленням цього суперечливого поєднання матерії та душі (свідомості), тому йога вважає, що людина повинна “звільнити” душу з кайданів матеріального світу.

Головними засобами для отримання вищих знань і звільнення душі від матеріальних пут світу стають концентрація, медитація й аскетичні цінності. Сам факт звільнення піднімає людський дух до нових сфер життя, перериває коло перероджень (сансару) і приводить до злиття атмана (“Я” людини) з брахманом (абсолютом).

Класична йога пропонує вісім ступенів практичної самореалізації на шляху до звільнення, що є кінцевою метою людського життя: 1) “яма” – приборкання, стриманість. Людина утримує себе від брехні, крадіжок, жадоби, нанесення зла будь-якому живому стврінню на землі.

2) “ніяма” – етична культура. Виховання в собі гарних звичок, вивчення текствів Вед, роздуми про Бога.

3) “асана” – дисципліна тіла, тренування певних положень тіла, які сприяють повній концентрації думок і глибокого розздумів.

4) “пранаяма” – регулювання дихання.

5) “прад’яхара” – ізоляція душі від матеріальних почуттів і від людського тіла.

6) “дхарана” – увага або концентрація психіки на одному об’єкті мислення.

7) “дхіяна” – роздуми з метою подальшого проникнення в предмети світу, внутрішнє споглядання цих предметів, максимальна концентрація на предметі і в самому предметі.

8) “самадхі” – прозріння. Ситуація відчуття блаженства, перехід від зовнішнього споглядання до внутрішнього розуміння і злиття з предметом. Одночасно втрата самої себе як матеріальної частини світу та усвідомлення самої себе.

Традиційно йога розділяється на чотири різновиди: 1) Джнана-йога (йога роздумів, шлях пізнання) стверджує, що як тільки знищується незнання і отримується знання (істина), душа стає вільною;

2) Карма-йога (діяльність безкорисливе служіння суспільному благу) вимагає повного подолання людиною марних інтересів життя з метою отримання звільнення;

3) Бхагті-йога (йога любові до Найвищої Істоти) пов’язує звільнення з любов’ю та відданістю божеству або абсолюту;

4) Раджа-йога (найвища йога, “царська йога”) – шлях панування над своїм тілом, завершальний етап в самопізнанні, який веде до самопросвітлення й кінцевого звільнення від матеріальних кайданів світу.

Загалом головним об’єктом, на який направляється йогівська практика, є Бог (як найдосконаліший об’єкт) – абсолют. Тому йогічна техніка самообмеження і медитація (зосередження в роздумах на Богові) робить людину рівносильну Богу. В момент максимального зосередження (самадхі) людина стає носієм божественних якостей.

Школа Вайшешика – одна з ортодоксальних даршан давньоіндійської філософії, як вважається заснована мудрецем Улука на прізвисько Канада (VI-V ст. до н.е.). Головним текстом, в якому зафіксовані її положення є “Вайшешика-сутра”.

Згідно філософських поглядів вайшешики весь світ складається із субстанцій, якостей, дій, всезагальності, особливості, присутності та небуття. Субстанція має 9 елементів (земля, вогонь, повітря, ефір, час, простір, душа, розум). Перші субстанції складаються з невидимих першоелементів (атомів). Розум і душа є вічними субстанціями. Індивідуальна душа усвідомлюється розумом окремої людини. Верховна душа це Бог (творець всього сущого на землі). Власне Бог створив світ з атомів. Розпад гармонії атомів означає смерть предмета або тіла. Атоми взаємодіють між собою в результаті волевиявлення Бога і в межах дії закону – карми.

Натурофілософські погляди вайшешика орієнтують на те, що все матеріальне складається з неподільних атомів, гармонія яких може бути порушена. Завдячуючи гармонії, предмет можна бачити і використати для практики. Після закінчення космічного циклу існування матеріального буття зв’язки атомів в ньому рвуться, матеріальний предмет пропадає до появи нової комбінації (нового предмета), але вже в іншому світі.

Вайшешика традиційно трактує мету людського життя – позбавлення залежності від матеріального тіла (сансари), що в повсякденному житті означає закінчення всіх мук і страджань. Досягнення кінцевого стану звільнення рівносильно отриманню істини про світ.

Блаженство не є кінцевою метою життя людини, а лише спосіб звільнення від матеріальної залежності. Шлях до звільнення є результатом власного волевиявлення, яке є дарунком Бога людям, тому всі люди рано чи пізно отримають звільнення (пізнають істину).

Узагальнюючи розвиток давньоіндійської філософії можна зробити наступні висновки: загалом індійська філософія головним предметом свого дослідження вбачала людину, як єдність мікро- і макрокосмосу. Характерною особливістю даршанів став їх етико-спіритуалістичний характер та її практична спрямованність, що охоплювала майже всі сфери людської діяльності. Іншими особливостями стали визнання субстанціональної єдності всіх істот, впевненість у можливості отримання істини про зовнішній світ різними шляхами і розмуіння того, що вдосконалення світу можливе в результаті самовдосконалення кожної окремої людини.

Питання для самоперевірки:

1. Дайте коротку характеристику філософським школам Стародавньої Індії.

2. Проаналізуйте характерні особливості філософських поглядів буддизму і джайнізму.

3. Перерахуйте і дайте короткі характеристики ортодоксальним філософським школам Стародавньої Індії.

4. Розкрийте специфіку релігійно-філософських поглядів йоги.

5. Зробіть узагальнені висновки щодо розвитку філософії Стародавньої Індії у VI - II ст. до н.е..

Схема 3