Тема 5. Філософія Нового часу та доби Просвітництва

Схема 7

Філософія Нового часу віддзеркалює утвердження буржуазного способу виробництва, наукову революцію й встановлення експериментального природознавства у XVI-XVII ст. Головним завданням філософії цього періоду є розробка й обґрунтування методів наукового пізнання.

Головні напрями:

Початковий етап філософії Нового часу

Сенсуалістична філософія Нового часу

Раціоналістична філософія Нового часу

Представники

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.)	Джон Локк (1632-1704 рр.)	Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.)
Рене Декарт (1596-1650 р.р)	Джон Берклі (1684-1753 рр.)	Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716 рр.)
Томас Гоббс (1588-1688 рр.)	Давид Юм (1711-1776 рр.)	Християн Вольф (1679-1754 рр.)

Головні риси:

Природоцентризм

Раціоналізм

Емпіризм

Етичний раціоналізм

Критика схоластики й вільнодумство

Механістичне світорозуміння

Таблиця 7

Словник до теми:
Агностицизм -	(від грецьк. “непізнаванний”) - філософський напрям в теорії пізнання, який заперечує можливість пізнання сутності речей, закономірностей розвитку дійсності й пізнання істини
Гносеологія -	вчення про пізнання
Дедукція -	(від лат. deductio- виведення) рух думки від загального до окремого
Дуалізм -	(від лат. dualis - подвійний) – філософське вчення, яке визнає рівноправне існування двох субстанцій - матеріальної та ідеальної, духа й матерії.
Емпіризм -	(від грецьк. “досвід”) – напрям у теорії пізнання , який на противагу раціоналізму вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, а в формах мислення вбачає лише суто суб’єктивний засіб систематизації уявлень.
Етичний раціоналізм -	cистема поглядів філософії Нового часу, яка ґрунтується на визнанні впливу розуму на етику і поведінку людей.
Індукція -	(від лат. inductio - наведення) – рух думки від окремого до загального.
Інтуїція -	(від дат. іntuitis – погляд, вид) - спосіб отримання істинного знання без логіки попереднього доведення
Метафізика -	(від грецьк. букв. “після фізики”) – філософська категорія, яка використовується в двох значеннях: по-перше, як філософська система, предметом якої є принципи й перші сутності буття. Як термін виникає в І ст. до н.е. у філософії Аристотеля. Друге значення –протилежний матеріалізму метод у філософській системі Геґеля.
Монада -	(від грецьк. “одиниця”, “одиничне”) – філософське поняття, яке віддзеркалює найпростішу неподільну єдність - субстанціональну одиницю буття. Монада – центральне поняття філософії Ляйбниця.
Раціоналізм -	(від лат. rationalis – розумний, ratio - розум) – в широкому розумінні – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей (на противагу ірраціоналізму, який заперечує можливості розуму); в більш вузькому розумінні слова - напрям у теорії пізнання, який на противагу сенсуалізму і емпіризму, вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум (теоретичне мислення)
Сенсуалізм -	(від лат. sensualis – чуттєвий, від sensus – відчуття, почуття) – напрям в теорії пізнання, який визнає відчуттє єдиним джерелом знань про світ.
Субстанція -	(лат. substantia - сутність) – філософська категорія для позначення: 1) першопричини, яка немає зовнішньої причини існування; 2) об’єктивної реальності, яка аналізується зі сторони її внутрішньої єдності
Теодіцея -	(франц. theodicee від грецьк. “бог” і “справедливість” – “боговиправдання”) – релігійно-філософське вчення, яке має на меті довести, що існування в світі зла не заперечує релігійні уявлення про Бога як абсолютного добра (доведення того, що зло є відсутність добра).

Характерною особливістю для періоду становлення і розвитку філософії Нового часу (XVII-XVIII ст.) є визначення розуму як певної суми адекватних знань про природу, а разом з тим і людину.

Абсолютизуючи той чи той бік пізнавального процесу, філософія Нового часу виокремлює дві можливі моделі пізнавального процесу: емпіризм, за яким вважалося, що єдиним способом пізнання предметів і явищ довколишнього світу є чутєвий досвід, та раціоналізм, який був реакцією на крайній емпіризм, коли стало зрозуміло, що природа речей і явищ світу не може бути повністю відкрита чуттєвому пізнанню і має бути доповнена мисленням людини.

В основі філософії Нового часу лежало різке протиставлення об’єкту і суб’єкту пізнання. В результаті в раціоналізмі домінуючого значення набув суб’єкт пізнання, а в емпіризмі – об’єкт пізнання. Виходило, що ізольований суб’єкт пізнання впливає на об’єкт і робить неадекватну проекцію на нього об’єктивних потенцій і емоційного компоненту (раціоналізм), а з іншого боку, ізольований об’єкт ігнорує всю специфіку суб’єктивного в процесі пізнання і трактує її як продовження закономірного розвитку предмета вже на рівні свідомості (емпіризм).

Раціоналізм, як і вся новоєвропейська метафізика, отримав своє обґрунтування в творчості спершу в творчості Декарта, Спінози, Ляйбніца. А емпіризм репрезентували такі філософи, як Бекон, Гоббс, Локк, які, крім емпіризму, розвивали ідеї сенсуалізму. Сенсуалізм логічно витікав з емпіризму, який вважав, що почуття людини є джерелом достеменного знання, а отже весь зміст процесу пізнання однобоко заземлявся до органів чуття людини.

Згідно емпіризму раціональне є лише надбудова над чуттєвим досвідом. Раціональне є результат комбінацій чуттєвих вражень (досвіду). Але як цілісна система емпіризм склався лише в XVII-XVIII ст. Важливо зазначити, що існував ще й емпіризм на суб’єктивно-ідеалістичній основі, що визнавав єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм). Це направлення довело до крайності емпіричну сенсуалістичну меодологію, звело предметний світ до досвіду й відчуття про нього.

Згодом стало очевидним, що емпірична гносеологія не витримує критики (для пояснення наукових фактів ставало недостатнім емпіричних методів). Емпіризм все частіше потребував для доведення істинності знання логічних прийомів. Наприклад, спроби знайти пояснення інтуїції на чисто емпіричній основі виявились марними.

Раціоналізм визнавав, що розум є основою пізнання (на противагу емпіризму і сенсуалізму). Він остаточно сформувався як цілісна філософська система у XVII-XVIII ст. і був репрезентований такими філософами як Декарт, Спіноза, Мальбранш, Ляйбніц та ін.. Раціоналізм на противагу релігійному світогляду виходив з того, що в природі мають існувати властиві їй об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки, в основі яких лежить єдина сутність (субстанція).

Раціоналізм міг бути як матеріалістичним (до цього прагнув Спіноза), так і ідеалістичний (Ляйбніц), об’єднувало їх критичне ставлення до емпіризму на основі абсолютизації незалежності мислення від емпіричного досвіду. Якщо основна теза сенсуалізму звучала як “немає нічого в розумі того, чого б не було у відчуттях людини”, то Ляйбніц при цьому іронічно додавав “крім самого розуму”. Вважалося, що тільки за допомогою розуму можна зрозуміти загальне і необхідне. Чуттєвий досвід однобоко фіксує лише окремі й випадкові факти. В своїх крайніх формах раціоналізм вів до теорії вроджених ідей Декарта і Ляйбніца, принижував роль чуттєвого пізнання. Кінець кінцем ця позиція привела до відриву суб’єкту пізнання від реального емпірично пізнаного об’єкту, що перегодом у Геґеля отримало своє логічне завершення в ідеї панлогізму (саме раціональне (раціо) стає надприродним деміургом).

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) – англійський філософ, засновник емпіричного напряму в філософії. З самого початку своєї кар’єри він працює як високопоставлений державний чиновник, а потім стає відомий як вчений і філософ.

У 1584 р. він написав свій перший філософський твір “Найвеличніше породження часу”, який не зберігся. Під “найвеличнішим породженням часу” Бекон розумів науку. Аналізу науки були присвячені й інші його праці з характерними назвами: “Похвала пізнанню” (1592 р.), “Про прогрес вченості” (1605 р.), а в 1620 р. з’явилася праця, що вважається головним філософським твором Ф.Бекона - “Новий органон”.

В цих та інших працях Френсіс Бекон виступає як засновник емпіричного методу пізнання. Суть основної філософської ідеї полягає в тому, що в основі пізнання лежить виключно досвід людини. Чим більше досвіду акумулює людина (як теоретичного, так і практичного), тим ближче вона до істинного знання. Істинне знання не повинно бути самоціллю. Головними завданнями, що стоять перед пізнанням, допомогти людині реалізувати свої матеріальні й духовні потреби, сприяти прогресивному розвитку суспільства, пануванню людини над природою. За аналогією, він вважав, що метою філософії також є допомога людині отримувати практичний результат у житті.

Ф.Бекон вважає, що головним методом пізнання є індукція, за допомогою якого здійснюються сходження від окремих спостережень, окремих фактів до узагальнених висновків, які дозволяють підійти до розуміння сутності предметів, явищ і процесів зовнішнього світу. Головний недолік методу індукції - це отримання неповного знання, яке має імовірний характер, але цей недолік долається акумулюванням суспільством впродовж свого історичного розвитку якогомога більшого досвіду в усіх галузях науки.

При цьому індукція є результатом складного процесу відбору лише тих фактів, істина яких підтверджується експериментально. Свою позицію Френсіс Бекон ілюструє алегоріями трьох можливих шляхів пізнання: 1) “шлях павука” (виведення нових істин знання з самого себе), 2) “шлях мурахи” (нагромадження необхідних даних, які характеризують зання), 3) “шлях бджоли”, що переробляє нектар в мед (перетворення дослідником емпіричних даних в наукову істину).

Процес пізнання людиною навколишнього світу повинен проходити з огляду на подолання упереджених поглядів (похибок), які не дають можливості отримати істинне знання. Такі упереджені погляди на світ Ф.Бекон називає ідолами. Він наводить чотири групи таких негативних ідолів (похибок): 1) “ідоли роду”, до яких належать ті похибки, що існують в людській свідомості та людському розумі. Розум є кривим дзеркалом, що змішує власну недосконалість з природою тих речей, що ним віддзеркалюються. 2) “Ідоли печери”, зумовлені особливостями самої людини (особи чи групи людей). Похибки, закладені в людині від народження, до них належать недоліки виховання, негативні схильності тощо. 3) “Ідоли площі” мають в основі недосконалість і неточність мови, що деформують істинне знання. Слова (поняття, терміни) неадекватно замінюють предмети, явища довколишнього світу, що на практиці ілюструється величезною кількістю різних точок зору і суперечливих дискусій. 4) “Ідоли театру”. Цей вид похибок народжується сліпою вірою людей в авторитети, догмати, без критичного їх переосмислення. Ключовим методом, що сприяє уникненню зазначених похибок, на думку Бекона, є метод індукції в поєднанні з методом експерименту.

Ф.Бекон розвиває ідеї про те, що одним із головних завдань і метою науки є систематизація, класифікація і обґрунтування всіх відомих наук. На його думку, класифікація наук в своїй основі має окремі властивості людського розуму (пам’яті, уявлення, розсудку). В результаті домінування в людському розум пам’яті детермінує заняття історією, уявлення сприяє поетичній творчості, розсудок – заняттям філософією. Важливо зазначити, що Ф.Бекон вважав філософію головною наукою, а її головними предметами стають природа (яка пізнається завдячуючи чуттєвому пізнанню й досвіду), Бог (який пізнається через природу) і людина (яка пізнається завдячуючи пізнанню людини своїх пізнавальних можливостей - рефлексії).

У ставленні до релігії Ф.Бекон був послідовним деїстом, який дозволяв йому реабілітувати науку перед лицем релігійної свідомості. Згодом деїзм починає домінувати в більшості філософських систем Нового часу (до Декарта і Руссо).

Вислів Френсіса Бекона “Знання - сила” став візитною карткою його філософських поглядів. Він вважав, що наукове знання сприятиме створенню “Царства небесного” на землі й ліквідує страждання як неприємний факт людського існування.

Як висновок можна сказати, що головною заслугою Ф.Бекона стало теоретичне обґрунтування ідеалу історично нового типу знання – експериментально-індуктивного природознавства, завдання якого – дати знання, яке (шляхом підкорення природи) приносить безпосередню користь людям.

Рене Декарт (1596-1650 рр.) – французький вчений-математик, засновник класичного раціоналізму як філософського методу. Р.Декарт акцентує увагу на мисленні людини, розробляє “нову філософію”, а разом з нею і нову науку, метою якої є реінтерпретація принципів пізнання зовнішнього світу, які були винайдені філософами минулого. Головним предметом філософії Р.Декарта стає розум та самопізнання.

Найвідомішими** відомими роботами Рене Декарта, які репрезентують його філософські погляди, стали “Міркування про метод” (1637 р.), “Метафізичні розмисли” (1641 р.), “Принципи філософії” (1644 р.) з доповненням до “Принципів філософії” - трактатом “Пристрасті душі” (1649 р.).

В цих роботах Р.Декарт ставить проблему перевірки достеменності знання, яке людина отримує в процесі пізнання зовнішнього світу. Він вважає, що в основі достеменного знання лежить принцип очевидності з доповненням чотирьох спеціальних правил (раціональних методів):

1. Приймати за істинне знання тільки таке, яке не дає підстави для сумнівів.

2. Розкладати складні проблеми на максимально прості елементи.

3. Логічно вибудовувати з цих простих елементів чітку послідовність, структуру (навіть в тих випадках, коли здається, що такої послідовності немає).

4. Складати повне без винятку перерахування цих елементів.

Ці правила Декарт взяв з математики, що, на його думку, повинно стати основою для організації будь-якого дослідження об’єктів довколишнього світу.

Разом з цим Рене Декарт вважав, що знання повинно мати в своїй основі єдину систему очевидних істин, які неможна піддавати сумніву. Прикладом такої істини стає знаменитий вислів Декарта “мислю, а значить існую”. Ясність й очевидність стають критеріями істинності таких знань, які отримуються шляхом інтуїції, а відтак є продуктом розуму. Інтуїтивні істини (аксіоми¹⁵) є очевидними й не потребують спеціального доведення.

Аксіоми не приходять в розум людини самі по собі, для цього необхідно використовувати спеціальні методики для їх генерації, наприклад, шляхом розкладання складної проблеми на елементи. Окремі знання розум отримує двома способами мислення: дослідно-індуктивним або дедуктивно-математичним. При цьому Р.Декарт надає перевагу дедукції (властивості розуму встановлювати зв’язок між двома інтуїтивно ясними висновками).

Однією з головних проблем, яка цікавить Р.Декарта, є проблема буття. Він прагне вивести засадове поняття, яке б могло схарактеризувати сутність буття. Таким поняттям стає “субстанція”, під субстанцією він розуміє певну першопричину, яка лежить в основі всього й не потребує нічого, крім самої себе. Такою субстанцією може бути лише Бог, як вічна, незмінна і всесильна першопричина всього існуючого в світі. Бог-творець (субстанція) творить природний світ із окремих субстанцій (одиничних предметів, ідей), що рівносильні одна одній, але по відношенню до найвищої субстанції (Бога) вони є вторинні й залежать від нього.

Створений Богом світ (природа) складається з двох субстанцій матеріальної та духовної. До найважливіших властивостей матеріальної належить її протяжність (довжина, ширина, висота), подільність до безкінечності, а також наявність модусів (властивостей, які витікають з протяжності). Прикладами модусів є форма, рух, положення в просторі тощо. Матеріальна субстанція уособлюється з природою, а значить в ній діють механічні закони, які можна описати математичною наукою механікою. Духовна субстанція (ідеї) має лише властивості мислення і неподільності. Прикладами модусів духовних субстанцій є почуття, бажання тощо.

Людина є специфічним творінням Бога, що складається з суперечливої взаємодії двох субстанцій - матеріальної (тілесно-протяжної) і духовної (мислячої). Р.Декарт вважав, що людина є єдиним творінням Бога, в якій існує єдність субстанції, саме це дає змогу людині стояти на більш високому рівні, ніж проста природа.

Іншими словами природа людини є дуалістична (подвійна). З такої точки зору Декарт вирішує основне питання філософії. Він вважає, що питання про первинність і вторинність не мають ніякого сенсу. Матерія і свідомість поєднуються тільки в людині, а позаяк людина дуалістична (тобто поєднує в собі дві субстанції), то ні матерія, ні свідомість не можуть бути ні первинними, ні вторинними, вони існують вічно і є проявами єдиного буття (Бога).

Підсумовуючи можна сказати, що головне значення філософії Рене Декарта полягає в наступному: він одним із перших філософів Нового часу обґрунтував ідеї про домінуюче значення розуму (мислення) у пізнанні довколишнього світу, розробив учення про субстанцію та її атрибути і модуси, став автором теорії дуалізму, тим самим намагав примирити матеріалістичні та ідеалістичні напрями в філософії, обґрунтував теорію про науковий метод пізнання на основі вроджених ідей та інтуїції.

Томас Гоббс (1588-1679 рр.) – англійський філософ, представник емпіричного напряму філософії Нового часу, послідовник Ф.Бекона, засновник семіотики.

Головними творами, які репрезентували його філософські погляди, стали “Левіафан”, (1651 р.), “Про тіло” (1655 р.), “Про людину” (1658 р.)та ін.

В цих та інших творах Томас Гоббс виступає як автор оригінальної теорії держави, один з перших висунув ідею, згідно якої в основі виникнення держави лежав суспільний договір. Роздумуючи над предметом філософських досліджень, він робить висновок, що філософія повина займатися дослідженням причинно-наслідкових зв’язків, які існують в природі. Він вважав, що метою філософії повинні бути практичні результати на користь людині. В традиційній для філософії Нового часу проблемі, дискуссії між емпіризмом і раціоналізмом стояв на боці емпіризму, критиккував раціоналістичну філософію Р.Декарта. в світоглядних позиціях був послідовним матеріалістом.

В теорія пізнання Т.Гоббс обстоює ідею, що всі уявлення про світ є результатом процесу співвідношення розуму з об’єктивно існуючими в світі предметами. Головними методами пізнання зовнішнього світу він вважає як індукцію, так і дедукцію. Джерелом знань про довколишній світ є чуттєве сприйняття світу органами відчуття з наступною їх переробкою в “сигнали” і “знаки” розуму.

Таким чином безпосереднім об’єктом пізнання світу є не самі предмети матеріального світу, а уявлення про них. Ці уявлення і є “знаками” (“мітками”).

Т.Гоббс розробив систему класифікації цих знаків, яка вміщує в себе: сигнали, звуки в живій природі, які віддзеркалюють певні наміри або дії, мітки, які використовуються людиною для спілкування, природні знаки “сигнали природи”, комунікативні знаки (різноманітні слова), штучні закодовані знаки (наукова термінологія, релігійні поняття, жаргон тощо) і, нарешті, знаки знаків – узагальнені поняття.

Аналізуючи антропологічні проблеми, Т.Гоббс вважає, що основною цінністю людського існування є її прагнення до самозбереження (бажання будь-яким чином уникнути смерті). Позаяк самозбереження є найвища цінність, то основою людської діяльності стає егоїзм. Межі егоїзму не існує, тому кожна особа сама для себе вирішує, що для неї є добре, а що погано.

Як вже було зазначено, Т.Гоббс активно займається дослідженням взаємодії держави і суспільства. Цю проблему він вважає однією з головних для філософії, тому що остання повинна допомогти людині реалізувати свої духовні й матеріальні потреби в усмовах конкретного державного устрою.

Форма державного устрою, на думку Т.Гоббса, визначається природою людини (яка за своєю суттю є негативною – злою), тому що в основі діяльності й вчинку людини лежить приватний інтерес, егоїзм, біологічні потреби тощо. Людина не зупиняється в прагненні отримати все, що бажає, звідси виникнення конфліктів з іншими людьми (“війна всіх проти всіх”). В кінцевому результаті в процесі розвитку людства неможе бути переможених і переможців, що робить безперспективними пошуки гармонії співіснування між людьми та розрахунку на суспільно-економічний прогрес.

З метою уникнення конфліктів між людьми, встановлення можливості реалізації загальної суспільної мети (загального самозбереження) люди укладають суспільний договір. Суть суспільного договору полягає в тому, що одна людина приймає обов’язки перед іншою не чинити перепони волі (влади), якій всі підкоряються. Держава уособлює в собі волю всіх. Носієм державної влади стає одна особа або група людей. Їх влада є неподільною і необмеженою. Щоб виконувати свої функції, держава повинна бути сильною, агресивною, безжалісною (подібно до чудовиська Левіафана, що все знищує на своєму шляху) до всього, що загрожує її життєдіяльності, прогресивному розвитку. Найвищий обов’язок носіїв державної влади – це діяльність на благо народу.

Для збереження єдності держави може бути використана релігія і церква, але на умовах їх повного підкорення загальнодержавному інтересу. Як матеріаліст, він відкидає істинність догматів церкви, заперечує віру в Бога, чудеса, посмертні муки грішників тощо. Він вважає, що церковнослужителі - це люди несповна розуму, а саму Біблію називає збіркою алегорій. Причини релігії знаходяться в самій людині, вважав Гоббс.

Висновок: поряд з досягненнями Т.Гоббса в теорії пізнання і вчення про природу і людину, найвищим результатом в його філософській творчості можна назвати наукове причинно-наслідкове пояснення виникнення держави, принципів її взаємодії з суспільством на основі суспільного договору.

Ґотфрид Вільгельм Ляйбніц (1646-1716 рр.) – геніальний німецький філософ, вчений, математик, юрист. Вважається одним із останніх філософів Нового часу, представник раціоналізму.

Головними філософськими працями, які репрезентують його філософські погляди були “Роздуми про метафізику” (1686 р.), “Нові досліди про людське розуміння” (1705 р.), “Теодіцея” (1710 р.), “Монадологія” (1714 р.).

Як і інші філософи Нового часу Ляйбніц прагнув розкрити сутність буття. На основі критичного переосмислення теорії Декарта про субстанцію він розробив власне вчення про першооснову світу – монаду.

Монада, на думку Ляйбніца, є найменшим елементом світобудови, першоелементом буття, яка має духовну, а не матеріальну сутність. Водночас монада є простою і неподільною, вона існує вічно, тому що не розпадається на частинки, має лише чотири якісні стани: прагнення, потяг, сприйняття й уявлення. За своєю суттю монада є діяльністю, яка направлена на зміну свого власного стану. В силу неперервності свого існування монада усвідомлює сама себе. Монади замкнуті самі на собі і водночас незалежні одна від одної. Існування монад пов’язано з їх активністю у будь-якій точці всесвіту. Ляйбніц розрізняє декілька різновидів монад в залежності від рівня їх досконалості, встановленої Богом: 1) “голі монади” лежать в основі неорганічної природи – це каміння, землі, корисні копалини, 2) “монади тварин”, яким притаманні почуття, але ще немає розвинутої самосвідомості, 3) “монади людини” - душі, які мають свідомість, пам’ять, мислення. Найвищою монадою є Бог.

В гносеології Ляйбніц прагне примирити емпіризм та раціоналізм. Всі знання він розділяв на два різновиди – “істини розуму” та “істини факту”. “Істини розуму” виводяться з самого розуму й можуть бути доведені за допомогою логіки. Вони мають необхідний і узагальнюючий характер. “Істини факту” – це знання, які можуть бути доведені лише досвідом, експериментом. Це конкретні знання, які констатують лише факт і не говорять про причину, мають імовірний характер. Але незважаючи на те, що дослідне емпіричне знання є неповне й імовірне, воно все-таки є знанням. Тому, як вважає Ляйбніц, пізнання зовнішнього світу повинно бути реалізовано тільки раціональним або емпіричним шляхом. При чому, раціональне знання буде мати достеменний характер на основі розуму, а емпіричне знання (засноване на досвіді) буде мати лише імовірний характер. Гармонія єдності раціонального й емпіричного пізнання задається Богом.

Висновок: в своїй теорії пізнання Ляйбніц прагнув специфічним способом поєднати досягнення раціоналізму і емпіризму, особливого значення набувають запропоновані ним рекомендації: поважати наукові факти, довіряти власним відчуттям, прагнути всі причинно-наслідкові зв’язки в довколишньому світі тлумачити з точки зору природознавства. Особлива заслуга Ляйбніца полягала в тому, щщо на його ідеях виросли представники німецької транцендентально критичної філосоії.

Питання для самоперевірки:

1. Розкрийте сутність раціоналізму і емпіризму філософіі Нового часу.

2. Які характерні риси філософії Нового часу ви можете назвати?

3. У чому проявляються особливості філософії Ф.Бекона?

4. Розкрийте сутність філософських погляді Р.Декарта.

5. Назвіть головні проблеми філософії Т.Гоббса.

6. Визначте і обґрунтуйте позицію Ляйбніца в необхідності об’єднання раціоналізму і емпіризму.

Схема 8

Філософія Просвітництва це французька філософія (ідеологія) кінцяXVII – початку XVIII ст., що віддзеркалювала інтереси ранньо-буржуазного суспільства, заперечуючи феодально-монархічний устрій, який з її точки зору суперечить розуму і природі людського існування.

Головні напрями:

Деїзм

Атеїстично-матеріалістичний напрям

Утопічно-соціалістичний напрям

Головні представники:

Франсуа Вольтер (1694-1779)	Жюльєн Ламетрі (1709-1751)	Габріель Маблі (1709-1785)
Шарль Монтеск’є (1689-1755)	Дені Дідро (1713-1784)	Мореллі (XVIII ст.)
Жан Жак Руссо (1712-1778)	Клод Гельвецій (1715-1771)	Гракх Бабеф (1760-1797)
Етьєн Кондільяк (1715-1780)	Поль Гольбах (1723-1789)	Клод Сен-Сімон (1760-1825)

Домінуючі риси:

Раціоналізм

Антропоцентризм

Історичний оптимізм

Секуляризація релігії й церкви

Атеїзм

Матеріалізм

Таблиця 8

Словник до теми:
Атеїзм	(від грецьк. букв. безбожжя) – в філософії система ідей, поглядів, переконань, які заперечують існування Бога, надприродного й відкидають необхідність будь-якої релігії.
Вільнодумство	Критичне ставлення до релігії та церкви, сумніви в питаннях віри, заперечення окремих релігійних догматів, обрядів тощо.
Деїзм	(від латин. deus - бог) - релігійно-філософський принцип, згідно якого, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечується його подальше втручання в явища природи і хід суспільних подій. виступали проти персоніфікації Бога (наділення його рисами людини, а також проти ототожнення Бога і природи (пантеїзм)).
Енциклопедисти	Колектив авторів французької енциклопедії, яка видавалася у ХVIII ст., ( “Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел”). Всього вийшло 35 томів. Загальна світоглядна направленість: атеїзм, просвітництво, суспільний прогрес. Д.Дідро, Ж.Л.Даламбер, Ш.Л.Монтеск’є, Вольтер, К.Гельвецій, П.Гольбах, Ж.Ж. Руссо, Г.Маблі, Е.Б. Кондільяк, Ж.Бюффон та ін.
“Природне право”	Поняття філософсько-правової і політичної думки XVII-XVIII ст., яке означало сукупність принципів, правил і цінностей, які витікають з природи самої людини.
Провіденціоналізм	(від латин. providentia – провидіння, передбаченя) – теологічне розуміння причин суспільних подій як прояву волі Бога, а їх сенсу напередвизначенного наміру бога
Рівність	Є одним з ідеалів справедливого суспільного устрою, означає можливість однакового соціального становища всіх людей в суспільстві, рівноправне користування громадянами свободами та і обов’язками, і рівний розподіл всієї сукупності створених суспільством матеріальних і духовних цінностей.
Свобода	можливість людини діяти згідно зі своїми власними інтересами, ідеалами і метою, узгоджуючи свої дії і вчинки з об’єктивною необхідністю.
Секуляризація	(від лат. saecularis – світський) – процес звільнення різноманітних сфер суспільства, організацій, індивідуальної свідомості, діяльності і вчинків людей, соціальних відносин й інститутів від впливу релігії.
“Царство розуму”	Домінуюча ідея, яка панувала серед просвітників XVII-XVIII ст. про те, що суспільство рухається до його розумних форм існування, в яких не буде місція соціальному злу і будуть створені умови для щастя людини.

Французьке просвітництво. XVIII ст. увійшло до історії світової культури як період Просвітництва. А французьку філософію XVIII ст. за аналогією називають філософією Просвітництва. Ця назва закріпилася за французькими філософами тому, що вони критично переосмислювали попередні уявлення про Бога, довколишній світ, людину та кінцеву мету їх існування, виявляли нові кардинальні направлення для розвитку філософії, відкрито пропагували ідеї та цінності буржуазного суспільства, не прямо, а опосередковано готували ідеологію необхідності революційної трансформації французького суспільства (Велику французьку революцію 1789-1794 рр.).

Ідеї Ляйбніца про необхідність перебудови життя на основах розуму були підхоплені рядом мислителів Європи і Франції в тому числі. Філософи зацікавилися можливістю заміни старого світу (монархії) на новий світ (демократичний), а ідеали епохи Відродження, свободи совісті, свободи волевиявлення набувають характеру практичних орієнтирів. Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно заміщується практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом. Зазначені ідеї і цінності епохи Відродження пропонувалося здійснити шляхом поширення раціональних практичних і корисних знань про природу і суспільство. Тому кожна розумна людина тогочасного суспільства повинна була сприяти розповсюдженню освіченності (звідси власне і поява терміну просвітництво).

Мислителі XVIII ст. вважали, що ключовими фігурами в соціальній перебудові залишків феодального суспільства повинна стати аристократія на чолі з монархом. Тому саме на них була спрямована практична філософія з метою формування високого рівня інтелекту, цінностей свободи (ідея “освіченого монарха”). В зв’язку з тим, що знання про природу, соціальні орієнтири різко суперечили твердженням офіційної теології, то своїм головним завданням філософи-просвітителі поставили непримириму критику релігійних догм, що суперечили здоровому глузду і повсякденній практиці. Починаючи з епохи Відродження проходить активна секуляризація¹⁶ церковного життя, що отримала новий атеїстичний імпульс у Франції XVIII ст.. Життя людини переорієнтовувалось на необхідність отримання простого задоволення від вирішення безпосередніх матеріальних і духовних потреб людини. Філософи Просвітнитцтва стали на позиції послідовного атеїзму й безкомпромісного антиклерикалізму. Розум звільнявся від релігійних віри, ставав єдиним засобом отримання істини про зовнішній світ.

Філософія Просвітництва набуває форму матеріалізму, яку репрезентували такі філософи, як Мельє, Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах. Вони пояснювали природу та сутність людини без будь-яких посилань на релігію і Бога. Обстоювали ідею, що існує первинна матерія, яка має механізми саморозвитку, в результаті чого розвивається Всесвіт і з’являється її найвищий продукт - людина.

Філософи Просвітництва були об’єктивно втягнуті в аналіз кризових явищ тогочасрного суспільства, які з необхідністю вели до соціального вибуху (революції). Головним предметом їхнього філософствування стають принципи “природного права” та суспільного договору, згідно яких будь-яка людина повинна мати гарантії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духовних потреб особи. Аби уникнути реальних і потенційних конфліктів між людьми, а також між людьми і державою, необхідно свідомо відмовитися (передати) частину своїх прав державі (монарху) на основі суспільного договору. Іншими словами одна сторона договору (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бере на себе обов’язки забезпечити максимальний мир і злагоду в суспільстві. Революційний контекст цих ідей визначався тим, що позаяк абсолютиська монархія не виконувала своїх обов’язків перед народом згідно суспільного договору, то народ мав об’єктивне право таку владу ліквідувати.

У прихильників Просвітництва виникають нові світоглядні цінності, які пов’язані із впевненістю у тому, що вони живуть у найважливішу для цивілізації епоху. Вся попередня історія (насамперед середньовіччя) сприймалася ними як епоха панування зла, невігластва, релігійних забобонів.

Домінуючою концепцією, яка пояснювала можливість адекватного пізнання світу з метою його практичного перетворення стає філософія Френсіса Бекона (необхідність використання в процесі пізнання емпіричного досвіду разом із правом суб’єкту пізнання на власну позицію в науковому дослідженні і права власної інтерпретації отриманих знань). Молода буржуазія потребувала підтримки з боку практичної філософії (синтезу природничих і гуманітарних знань).

У другій половині XVII ст. розвиток науки набув такого рівня, що держава була зацікавлена приймати участь в організації наукових досліджень. Наприклад, у 1662 р. була заснована Академія в Англії, у 1666 р. у Франції, а в 1700 р. в Німеччині. Основою наукових досліджень став експеримент, що започаткував експериментальні науки (біологію, хімію, фізику та ін.).

Метафізичні системи, які передували філософії Просвітництва і не співпадали з потребами емпіричної науки, замінюються концепцією матеріалістичного сенсуалізму з можливістю використання практики як критерію істини. При цьому велика увага приділялася людині та аналізу проблем, з нею пов’язаних.

Розповсюджувались і пропагувались ідеї дослідного знання, розвивалося вчення про природне право, права особи, договірні відносини, основи виникнення і функціонування держави і суспільства, законність використання насильства у вирішенні соціальних конфліктів. Філософські інтерпретації зазначених ідей стали основою для подолання кризи метафізичної філософії.

Франсуа Вольтер (1694-1778 рр.), справжнє ім’я Франсуа Марі Аруе, - французький філософ, письменник, історик, один з найвідоміших представників Просвітництва. У філософських поглядах стояв на позиціях поєднання емпіризму і раціоналізму, надаючи перевагу першому.

Головними роботами, які репрезентують його філософські погляди були: “Філософські листи” (1734 р.), “Метафізичний трактат” (1734 р.), “Роздуми про людину” (1734 р.), “Філософський словник” (1764 р.), “Філософія історії” (1765 р.), “Досвід про звичаї і дух народів” (1759 р.), “Кишеньковий філософський словник” (1764 р.), “Англійські листи” (1734 р.).

На початку своєї творчої біографії Вольтер деякий час жив в Англії, де познайомився з ідеями передових англійських мислителів – сенсуалізмом Локка, емпіризмом Бекона, фізикою Ньютона. На основі цих вражень Вольтер розпочинає розробляти власне вчення про необхідність встановлення загальної свободи духу на противагу домінуючому у Франції догматичному мисленню та залишкам феодальної культури.

Перші роботи Вольтера присвячені аналізу англійського суспільства, яке на його думку, є прикладом сприятливих умов для розвитку свободи, можливості особи вибирати за власним бажанням шлях до неї.

Як пропагандист Просвітництва і вільнодумства, Вольтер зайняв непримиренну позицію до релігії і церкви, які вважав причиною гострих соціальних конфліктів, відсутності свободи й існування несправедливості серед людей. Візитною карткою ставлення Вольтера до церкви стає його вислів – “Роздушіть гадюку!” (тобто церкву). Аналізуючи розвиток релігії, він сприймає зміну їх форм як зміну одних забобонів на інші. Тому людство повинно якнайшвидше відмовитися від цих забобонів (неістинного знання про світ) на користь розуму й істини, що лежать в основі нормального існування суспільства.

Така гіпертрофована критика релігії ще не є підставою вважати Вольтера представником войовничого атеїзму. В своєму ставленні до релігії він виступає як непримиренний критик релігійної свідомості і церкви як соціального інституту. Вольтер визнає існування Бога з позицій деїзму, вважаючи Бога творцем світу, але заперечуючи його подальше втручання в явища природи і хід суспільних подій. Вольтер був впевнений, що ніяка теорія і практика не зможе достеменно довести його існування або відсутність. Знаменитою стає його теза “якби Бога не було, то його необхідно було б вигадати, але вся природа говорить про те, що він існує”.

На думку Вольтера, суспільство потребує релігії, але не такої, яка базується на теології, а такої, яка в своїй основі має державний інтерес й філософські цінності деїзму. Вольтер стверджував, що релігія, в основі якої лежить теологія “є мати фанатизму, громадянських конфліктів, ворог людини, а державна релігія є основа світового порядку і законності”. Іншою причиною, яка на думку Вольтера позитивно характеризувала необхідність нової релігії – сприяння вирішенню морально-етичних проблем з метою підтримування порядку в суспільстві, утриманню окремих людей від антисоціальної поведінки (під загрозою Божої кари).

Аналізуючи розвиток світової історії, Вольтер прийшов до висновку, що в основі історичного процесу лежить боротьба протилежних поглядів і думок, на противагу існуючим в той час богословським теоріям (ідеям провіденціоналізму в історії). Він пропонує аналізувати історію на основі філософських методів дослідження, він вперше використав термін “філософія історії”.

Передові філософські ідеї Вольтера зіграли велику роль у формуванні нового покоління французьких просвітників, до яких належали Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах та інші.

Шарль Луї Де Монтеск’є (1689-1755 рр.) – один з перших французьких філософів-просвітителів, письменник, юрист, вчений, сучасник й однодумець Вольтера. Головним завданням філософії вважав аналіз причинно-наслідкових зв’язків у природі на основі законів механіки.

Засадовими творами, які репрезентують його філософські та правові погляди стали “Перські листи” (1721 р.) та “Дух законів” (1748 р.). Остання книжка попала в “Індекс заборонених книг”¹⁷.

В ставленні до релігії та Бога обстоював позиції деїзму. Віру в Бога вважав необхідною для підтримки порядку й виховання моральності серед людей. Але водночас він відкидав ідею безсмертя душі, критикував християнство й католицьку церкву за їх претензію в отриманні влади і бажання керувати суспільством, введення в оману віруючих людей і пригнічення людської ініціативи.

В своїй головній роботі “Дух законів” Монтеск’є аналізує розвиток суспільства у його історико-правових формах, використовуючи для цього поняття природного права. Природне право унеможливлює розростання деструктивних конфліктів у суспільстві. В основі природного права лежить природа речей (об’єктивні фактори), які в цілому визначають дух законів, їхній зміст і особливості функціонування в тому чи тому суспільстві.

До об’єктивних факторів, які лежать в основі природного права, Мотеск’є відносить: 1) територію - він вважає, що великі території сприяють розвитку демократичного устрою, а маленькі - схильні до республіканського правління; 2) клімат, що може сприяти ефективному керуванню й сталому державного устрою (південні країни із жарким кліматом зазвичай прагнуть до деспотії, північні з холодним кліматом прагнуть до демократії, середньоєвропейські країни з помірним кліматом періодично переходять від деспотії до демократії і навпаки); 3) до інших факторів належать соціальні та історичні чинники, релігія та мораль, традиції, форми господарювання, принципи керування суспільством тощо.

Загалом ці фактори формують дух законів і конкретний спосіб їх реалізації в соціальній практиці. Водночас Монтеск’є виділяє три різновиди державного устрою, в основі яких лежить домінуючий принцип їх функціонування: по-перше, деспотичну державу, в основі якої лежить страх; по-друге, монархію, в основі якої лежить честь і гідність окремого правителя й по-третє, республіку, в основі якої лежить демократія з якнайширшими гарантіями реалізації принципів доброчинності.

Головною доброчинністю (цінністю функціонування держави) Монтеск’є виділяє гарантію свободи особистості. Він вважав, що свобода обмежує владу держави через саму владу, завдяки розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, з метою її більш ефективного функціонування й попередження деспотизму (“ідея розділеної влади”).

Таким чином, Монтеск’є став засновником соціологічної науки, яка з самого початку знайшла своє віддзеркалення в філософсько-правовій тогочасній літературі. Соціологія Монтеск’є не закликала послідовників його поглядів на радикальні зміни в суспільстві, він вважав, що прогресивний розвиток історії загалом неможливий – соціум розвивається в площині потсійної взаємозаміни періоду його падіння (регресу) і наступного періоду підйому (прогресу). У зв’язку з цим він говорив, що відчуває старе зло, яке існує в світі, знає, яким чином його ліквідувати, але разом з тим, бачить нове зло, яке виникає на основі цієї ліквідації.

Дені Дідро (1713-1784 рр.) – французький філософ й ідеолог Просвітництва, письменник, теоретик мистецтва, лідер гурту енциклопедистів.

Основними творами, які репрезентують його філософські погляди були: “Думки про тлумачення природи” (1754 р.), трилогія “Розмова Д’Аламбера з Дідро”, “Сон Д’Аламбера”, “Продовження розмови” (1769 р.), “Філософські принципи відносно матерії і руху” (1770 р.), “Монахиня” (1760 р.), “Племінник Рамо” (1762 р.), “Жак фаталіст” (1773 р.).

В цих роботах Дені Дідро заявляє про себе як філософа-полеміста, що критично переосмислює релігійний світогляд й цінності монархічної системи. Тому його перша робота (“Філософська думка”) за рішенням Паризького парламенту в 1746 р. була спалена, а сам Дідро був заарештований, і згодом відпущений на волю. З 1751 р. по 1780 р. він приймає безпосередню участь у виданні 35-ти томної енциклопедії, що об’єднала навколо себе найкращих мислителів того часу (Руссо, Д’Аламбера, Вольтера, Кондільяка, Монтеск’є, Гольбаха та ін.). В даному випадку багатогранність наукових і видавничих занять Дені Дідро мала і зворотній негативний напрямок – його філософські погляди були лише реінтерпретацією вже відомих ідей, концепцій і сентенцій, без достатнього рівня професіоналізму.

Продовжуючи традиції мислителів Просвітництва, Дені Дідро став найвідомішим** відомим непримиримим критиком релігії. Він різко критикував її за те, що вона не сприяє отриманню наукових істин про довколишній світ і підкоряє здорову свідомість людини впливу релігійних забобонів, вбиває в людині бажання активного перетворення світу згідно її інтересів. Дідро – один з перших мислителів виступив за необхідність повного знищення релігії, організацію життя без Бога на основах атеїзму як форми світогляду. При чому атеїзм в своїх основах мав базуватися на загальнолюдських цінностях, здоровому глузді, моральній відповідальності.

Дідро критикує ідеї триєдинства Бога, віру в релігійні чудеса, загострює увагу на суперечностях новоєвангельських історій тощо. Один з перших поставив проблему необхідності реалізації в суспільстві принципів свободи совісті, відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Одним з головних завдань Просвітництва вважав подолання негативного впливу релігії і церкви на людину.

До кінця життя Дені Дідро залишався на позиціях матеріалістичної філософії й войовничого атеїзму. Останніми словами Дені Дідро були слова: “Перший крок до філософії – це відсутність віри”.

Жан Жак Руссо (1712-1778 рр.) – представник філософії Просвітництва, письменник, теоретик мистецтва. Своїми ідеями розвивав філософсько-політичну філософію (з позицій революційної демократії). Короткий час співробітничав з “енциклопедистами”, до того часу, коли між ними не виникла конфліктна ситуація.

Основними творами, що репрезентували його філософські погляди, були “Міркування про науки і мистецтво” (1750 р.), “Міркування про походження та основи нерівності між людьми” (1755 р.), “Юлія або Нова Елоїза” (1761 р.), “Про суспільний договір” (1762 р.), “Еміль або про виховання” (1762 р.).

В цих творах Жан Жак Руссо ставить для себе ключове питання: яким чином можна захистити людину від існуючої соціальної несправедливості? Відповідь на нього він знаходить аналізуючи сенс людського існування в сучасних йому історичних реаліях.

Руссо акцентує увагу на тому, що природним станом людського існування є свобода. В межах цієї свободи людина відчуває себе індивідуальністю, а отже певною мірою самотньою людиною. Людина переживає (драматизує) свою самотність через рефлексію, що ускладнює її життя, створює внутрішній дискомфорт (страждання), атмосферу потреби “самокопання” у власній долі.

Вихід із такого дискомфортного стану можливий шляхом конструктивної любові людини до самої себе. Ця любов, на думку Руссо, стимулює появу позитивних людських якостей (людських почуттів), наприклад, почуття милосердя до інших. Тому він вважав, що любов людини до самої себе є основою для організації позитивних взаємовідносин між людьми, що в кінцевому результаті сприятиме розвитку свободи людини.

На розвиток свободи впливають культура, мова, наука, мистецтво, державні інститути. Цей вплив деструктивний і загалом негативний. Руссо вважає, що соціальне оточення перетворює здорову любов людини до самої себе в егоцентризм, який використовується соціальною нерівністю, інтересами приватної власності і конкурентною боротьбою. Культура стає інструментом політики, наприклад, правова культура сприяє існуванню майнової нерівності (через систему правосуддя), підтримує позицію багатих (додаючи їм багатства), нехтує інтересами бідних (при цьому робить їх ще біднішими).

Аналізуючи сучасне йому життя, Руссо чи не один з найперших філософів ставить проблему відчуження людини від результатів своєї праці. Культура (політика і право) консервує відчуження, яке за певних обставин стають причинами конкретних конфліктів між людьми, насильства й агресії.

Таким чином культура сприяє не тільки розповсюдженню відчуження в міжлюдських відносинах, але і деформує особистість через нав’язування фальшивої поведінки, облуди, моральної спустошенності тощо. Такими негативними чинниками є наукове знання і розум, які разом з культурою також обмежують відчуття свободи і рівності, поєднуючись з багатством і приватною власністю, вони роблять людину безсилою при вирішенні суперечностей життя. Цьому деструктивному процесу Руссо пропонує протиставити (крім повноцінної любові людини до самої себе) реалізацію в житті ідеалів свободи, використовуючи для цього методи педагогічного (оптимістичного) впливу.

Основою концепції педагогічного оптимізму Руссо була відсутність будь-якого насильства над дитиною в процесі виховання, гармонійне поєднання внутрішнього бажання із зовнішньою необхідністю. Головною умовою виховання мала стати нейтралізація негативного впливу на людину з боку суспільства. Руссо говорить про виховання “серця людини” шляхом негативної педагогіки, тобто педагогіки, яка повинна була навчити людину правильної любові до інших і тим самим знайти шлях до самої себе через створення власного позитивного досвіду життя. В ідеалі любов людини до самої себе повинна була перерости в любов до Батьківщини загалом.

Бажаному стану свободи сприяє і практична філософія, яка на думку Руссо, організує доцільну взаємодію суспільства і держави на основі суспільного договору. Підкоряючись загальній волі кожна людина гарантує свободу волі собі та іншим людям. На думку Руссо, в загальну волю входить приватна воля, а тому кожна людина буде беззаперечно підкорятися загальній волі, як своєму власному закону.

Суспільний договір стає основою не тільки для розвитку держави і суспільства, але є основою для суверенітету окремого народу, його цілісності та прогресивного розвитку. Суспільний договір стає основним законом держави, до якого адаптуються і з яким узгоджуються всі інші закони. Якщо такого погодження немає, то закони перетворюються в прості постанови (укази). Таким чином воля суспільства, народу фіксується в законах з метою їх реалізації в соціальній практиці виконавчою владою.

В якості ідеальної держави Руссо пропонує форму республіки. Керуючими органами цієї республіки повинен стати не парламент, а народні збори (сходи), які віддзеркалюють рівні права громадян на участь у владі. Головними характеристиками республіканської влади повинні бути реальна свобода і рівність всіх громадян (з орієнтацією на встановлення майнової рівності). Майно громадянам необхідне не для багатства, а для задоволення матеріальних і духовних потреб.

Але було б невірним вважати Жан Жака Руссо проповідником ідей утопічного соціалізму (майнової зрівнялівки). Тих, хто порушують принципи суспільного договору, він пропонував карати на смерть, незважаючи на те, що Руссо проповідував принципи ненасильства. Водночас він розвиває ідею про право народу на повстання в тих випадках, коли пригнічена частина громадян (без прав і власності) має право і можливості скинути паразитуючу меншість (владу) і створити те суспільство, яке вони вважають за необхідне.

В цій державі знаходиться місце і для релігії. На погляд філософа, Бог є уособленням світової волі й світового розуму, людина помирає лише своїм тілом, душа її залишається безсмертною. Але в зв’язку з тим, що із зникненням релігії можуть зникнути моральні підвалини суспільства, Руссо пропонує створити замість християнської релігії нову, штучну релігію - “громадянську” релігію (“культ великої істини”), з метою освячення суспільного договору й більш ефективного виконання людьми існуючих законів.

Підсумовуючи, зазначимо, що ідеї Жан Жака Руссо вплинули не тільки на формування філософської думки Просвітництва, але й стали практичними рекомендаціями в соціальних реформах періоду Французької революції. Якобінці впроваджували свої радикальні соціальні перетворення під прапором “руссоїзму”, якобінський Конвент ввів деїстичний культ (громадську релігію) з відомими для цього періоду наслідками тощо. Перегодом ідеї Руссо стали використовуватися практично всіма соціал-демократичними рухами.

Поль-Анрі Гольбах (1723-1789 рр.) – французький філософ, один із засновників школи французького матеріалізму та атеїзму. Найвідомішими роботами, які репрезентують його філософські інтереси були “Система природи” (1770 р.), “Розвінчане християнство” (1761 р.), “Кишенькове богослов’я” (1768 р.), “Здоровий глузд” (1772 р.), “Універсальна мораль, або Права людини, основані на природі” (1776 р.) та ін.

В своїй головній роботі “Система природи” Гольбах виступив автором філософської картини Всесвіту, де все знаходиться в єдиному цілому взаємопов’язаних елементів. Він стверджував, що об’єктивно існує первинна матерія (природа), вона є самопричина, безкінечна в просторі й часі. Гольбах одним із перших намагав дати визначення матерії – матерія є все, що діє на наші органи чуття. А Рух є спосіб існування матерії. В природі діє вічний, неминучий необхідний порядок (зв’язок причин), згодом ця ідея стала основою космічної теорії Лапласа. В розумінні людини Гольбах стояв на позиціях еволюціонізму. Він вважав, що людина є витвором природи, людина існуєтільки в межах природи, підкоряється лише законам природи (і не може звільнитися від неї навіть в думках). Людина є фізична істота. Сутність людини проявляється в її самозбереженні, отриманні особистого задоволення від реалізації матеріальних та духовних потреб.

Гостро критично ставився до релігії і церкви. Він вважав, що головною причиною існування релігії є відсутність наукових знань про природу. Іншими словами людина вірить в Бога в результаті власного невігластва, а також супутніх йому страху, тривоги перед можливою бідою. Тривога і страх створює фантазії, химери, призраки, від яких може врятувати лише наукове знання, просвіта. Гольбах вважав, що слово “Бог” використовується людьми в тих випадках, коли забувається слово “природа” та механізми її розвитку. Тому, якщо незнання природи породило віру в Бога, то навпаки її пізнання приведе до її знищення.

Гольбах вважає, що життя людини має вектор направленності від нещастя до щастя. Релігія, рабство, страхи, демагогія – соціальне зло та інше постійно будуть зникати із розвитком науки й освіченності якнайширших верств населення. Щоб бути щасливою, людина повинна знати своє місце в природі. Ці та інші філософські сентенції Гольбаха зіграли величезну роль в підготовці Французької революції XVIII ст.

В середині XVIII ст. у філософії французького Просвітництва сформувалися утопічно-соціалістичні (комуністичні) мрії, проекти, які найбільшого поширення отримали під час Великої Французької революції 1789-1794 рр. Основними рисами цього напряму можна назвати прагнення вирішити проблему побудови й розробки ідеального суспільства, заснованого на рівності й соціальній справедливості. Ідеї французького утопічного соціалізму епохи ПРосвітництва з позиції природного права критикували феодально-капатлістичне суспільство з метою відродження “золотого віку”. В середині XVIII ст. Габріель Маблі, французький філософ, письменнике, історик (брат Кондільяка) виступив з проектами погбудови комуністичного суспільства на основі рівності всіх людей і права на працю.

Ключове значення для розвитку французького утопічного соціалізму мали ідеї Франсуа Бабефа (псевдонім Гракх Бабеф), який вважався першим коммуністом (теоретиком і практиком). Він розробив програму “Заговор (змова) в ім’я рівності” з практичним завданням реалізації комуністичної революції і вперше зафіксував необхідність диктатури пролетаріату. В 1797 р. заговор був розкритий, а Бабеф і деякі його прибічники були страчені.

І нарешті до найважливіших представників французького утопічного соціалізму належав великий утопіст Клод Сен-Сімон, який став творцем критично-утоопичного соціалізму (комунізму), чи ненайперший зафіксував можливу анархію капіталістичного виробництва, суперечність існування приватної власності і суспільного інтересу, домінування паразитичних елементів над безпосередніми виробникамии матеріальних благ, моральний регрес панівних верств населення та їх вплив на розбещення суспільної моралі тощо.

Метою суспільного розвитку Сен-Сімон вважав створення промислового суспільства, в основі якого мав лежати ієрархічний принцип його побудови (всі державні посади повинні надаватися на совні певної ієрархії здібностей). В його ідеальному суспільстві головною цінністю повинна стати праця, право на працю і розумний розподіл вироблених продуктів з метою рівного задоволеня потреб членів суспільства (найкраще суспільство це те суспільство, яке надає своїм членам всі умови длч реалізації матенріальних і духовних потреб). Працююче населення (пролетаріат) зіллється з буржуазією в один клас – клас індустріалів. Вважав, що нове суспільство виникне не на основі реворлюції, а на основі еволюції, розвитку економіки і виникнення ідеальних форм суспільства. Висунув ідею про трансформацію існуючої релігії в релігію “нового християнства”, сенсом якої стане гасло “Всі люди брати”.

Вчення Сен-Сімона виявило величезний вплив на розвиток суспільно-політичної думки не тільки Франції, але і в Німеччині, Італії, Росії. З плином часу воно стало одним із ідейних джерел марксистської філософії.

Таким чином в XVII–XVIII ст. у Франції були розроблені засадові ідеї просвітницького світогляду, в основі яких лежали принципи раціоналізму (домінування розуму як вищої інстанції для вирішення всіх проблем людського співтовариства), вільнодумства, антиклерикалізму, політичного радікалізму та атеїстичного матеріалізму (заперечення існування Бога в будь-якій формі, пояснювали появу світу і людини з точки зору матеріалізму, а в питаннях пізнання світу віддавали перевагу емпіризму).

Передові погляди французьких філософів-просвітників значною мірою повпливали на наступний розвиток філософської думки в Європі, а також в Україні. Вже у кінці XVII- на початку XVIII ст. просвітницькі ідеї стали розвиватися кращими представниками Києво-Могилянської академії – П.Могилою, Й.Кононовичем-Горбацьким, І.Гізелем, Т.Прокоповичем, Г.Конисським та найвидатнішим випускником Києво-Могилянської академії, класиком української філософії Григорієм Саввичем Сковородою.

Питання для самоперевірки:

1. Назвіть головні ознаки філософії Просвітництва.

2. Розкрийте взаємозв’язок між поняттями “природне право” і “суспільний договір”.

3. У чому проявляються особливості деїстичного напряму філософії Просвітництва.

4. У чому полягає атеїстична позиція французької філософії XVII-XVIII ст.?

5. Визначте ключові моменти матеріалістичної позиції французьких просвітителів.

6. Визначте і обґрунтуйте специфіку філософсько-правових і політичних поглядів французьких утопічних соціалістів (комуністів).

Список рекомендованої літератури:

2. Английские материалисты XVIII в. Собр. Соч.: В 3-х т. – М., 1967, 1968.

3. Антология мировой философии: В 4-х т. - М., 170. – Т.2.

4. Бакрадзе К.С. История новой философии // Избр. филос.труды. – Тбилиси, 1977. – Т.4.

5. Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978.

6. Беркли Дж. Алкифрон. Памятники религиозно-философской мысли Нового Времени. – Спб., 1996.

7. Бэкон Ф. Сочинения: В 2-х т. – М., 1971-1972.

8. Грязнов А.Ф. Философия Шотландской школы. – М., 1979.

9. Вико Джамбаттиста. Основания науки об общей природе наций. – М.-К., 1994.

10. Вольтер. Философские сочинения. – М., 1988.

11. Гельвецій К.А. Про людину, її розумові здібності та її виховання. – к., 1994.

12. Гоббс Томас. Бегемот. – К., 1996.

13. Гоббс Т. Сочинения: В 2-х т. – М., 1989.

14. Гусєв В.І. Історія західноєвропейської філософії XV-XVII ст. – К., 1994.

15. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу XVII-XVIII ст. – К., 1998

16. Декарт Р. Метафізичні розмисли. – К., 2000.

17. Декарт Р. Соч.: В 2-х т. – М., 1989-1994.

18. Кондильяк Э. Соч.: В 3-х т. – М., 1980-1982.

19. Кузнецов Б.Г. Разум и бытие. – М., 1972.

20. Кузнецов В.Н. Французский материализм XVIII века. – М., 1981.

21. Кузнецов В.Н., Мееровсикй Б.В., Грязнов А.Ф. Западноевропейская философия XVIII века. – М., 1986.

22. Лейбниц Г. Соч.: В 4-х т. – М., 1982-1989.

23. Локк Д. Соч.: В 3-х т. – М., 1985-1988.

24. Момджян Х.Н. Французское просвещение XVIII века. – М., 1983.

25. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века. – М., 1973.

26. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века. – М., 1974.

27. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

28. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия. От истоков до наших дней. Кн.3. – Спб., 1996.

29. Руссо Ж.Ж. Трактаты. – М., 1969.

30. Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII вв. – М., 1984.

31. Спиноза Б. Об усовершенствовании разума. – М. – Харьков, 1998.

32. Спиноза Б. Этика // Избранные произведения в 2-х тт. – М., 1957.

33. Философия епохи ранних буржуазных революций. – М., 1983.