Тема 4. Філософія Відродження та реформації

Схема 6

Філософія епохи Відродження
Головні напрями:
Гуманістичний	Неоплатонічний	Натурфілософський	Реформаційний	Політичний	Утопічно-соціалістичний

Головні представники:
Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.)	Микола Кузанський (1401-1461 рр.)	Микола Копернік (1473-1543 рр.)	Мартин Лютер (1483-1546 рр.)	Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.)	Томас Мор (1478-1535 рр.)
Франческо Петрарка (1304-1374 рр.)	Піко делла Мірандола (1463-1495 рр.)	Джордано Бруно (1548-1600 рр.)	Томас Мюнцер (1490-1525 рр.)		Томмазо Кампанелла (1568-1639 рр.)
Лоренцо Валла (1407-1457 рр.)	Парацельс (1493-1541 рр.)	Галілео Галілей (1564-1642 рр.)	Жан Кальвін (1509-1564 рр.)
			Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.)

Характерні риси:

Антропоцентризм

Гуманізм

Опозиційність до церкви і схоластики

Пантеїзм

Нова натурофілософія

Інтерес до держави і суспільства

індивідуалізм

Ідея соціальної рівності

Таблиця 6

Словник до теми:
Антропоцентризм	(від грецьк. “людина” і лат. centrum - центр) – філософський принцип, згідно якого людина є центр і мета всесвіту
Гілозоїзм	Релігійно-філософське вчення, згідно якого вся матерія є одухотворенною і має здатність відчуття
Гуманізм	(від лат. humanus – людський, людяний) – сукупність ідей і поглядів епохи Відродження, які утверджують повагу до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Оптимізм і песимізм	(від лат. optimus – найкращий, pessimus - найгірший) – поняття, які характеризують протилежні типи уявлень людей про світ і про майбутнє. Епоха Відродження стала епохою оптимізму, віри в людину та її майбутнє.
Пантеїзм	(від лат. pan – все, theos – бог) – філософське вчення (світогляд), згідно якого бог і світ знаходяться у нероздільній єдності.
Політика	(від грецьк. politika – державні, суспільні справи) -у філософському контексті – сфера діяльності, пов’язана з розподілом і реалізацією влади в середині держави і між державами.
Реформація	(від лат. reformatio – перетворення, виправлення) - соціально-політичний рух в Європі XVI ст. проти феодалізму та католицької церкви.
Свобода	Можливість діяти згідно з власними ідеалами, інтересами й метою.

Філософія Ренесансу або Відродження в Європі (насамперед, в Італії) займає значний історичний період з XIV по XVI ст. Сама назва епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стають зразком для діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання.

Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови (період нових наукових винаходів та відкриттів). Наприклад, був запроваджений компас, що різко покращило техніку й досягнення мореплавства і дало змогу розпочати європейсьу експансію в інші країни (Колумб, Васко да Гама, Магелан). Не менш значущим явищем стало винайдене Гуттенбергом книгодрукування, яке одразу дозволило акумулювати і розповсюджувати соціально значиму інформацію. Л.Б.Альберті відкриває принцип перспективи у живописі. Розвиваються економічні й грошові відносини. На основі вогнепальної зброї вдосконалюється військова техніка, зменшується вплив середньовічної лицарської культури. Впроваджуються станки, доменні печі, мікроскоп тощо, що загалом веде до кардинальної трансформації тогочасного суспільства. Якщо для середньовічного суспільства характерною рисою була локальна обмеженність спілкування між людьми в межах певних соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження виникає “бум спілкування” людини зі світом природи, іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняє філософію Відродження від інших напрямів, стає антропоцентризм. Людина стає центром філофських досліджень, вона сприймається не тільки як результат Божого творіння, але і як результат космічного буття. Людина аналізується не на ґрунті її взаємодії з Богом, а з точки зору проблем її земного існування. Філософи визнають безмежність Всесвіту, де природа і людина виявляють свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

В цей період виникає нова система цінностей, в якій людина сприймається як природна істота. Ця ідея викликала ланцюгову реакцію в культурі Відродження, розпочався процес секуляризації, тобто звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестають сприйматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація культури, і насамперед науки, не означала, що релігійні цінності християнської культури були забуті, вони залишалися актуальними, але вже не були визначальними, тобто не знаходилися в центрі уваги філософії.

Людина, а не Бог була поставлена в центр філософських досліджень. Репрезентували цей період такі мислителі XV-XVI ст., як Леонардо Да Вінчі, Мікеланджело, Еразм Ротердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель Де Монтень та інші. Головними питаннями, які їх цікавили у філософському осмисленні світу, стали питання визначення місця людини в світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час проходить становлення і розвиток окремих наук, які були покликані генерувати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Коперніка, Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та інших).

Мислителі й вчені того часу в своїх дослідженнях спираються на розум та досвід, а не на інтуїцію та Божественне одкровення, що було характерним для Середньовіччя. Подальший розвиток отримує скептицизм Мішеля Де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створюються і розвиваються перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелла.

Історія філософії епохи Відродження поділяється на наступні головні напрями: 1) гуманістичний, 2) неоплатонічний, 3) натурфілософський, 4) реформаційний, 5) політичний, 6) утопічно-соціалістичний. Коротко зупинимося на аналізі кожного з них.

Гуманістичний напрям (XIV-XVI ст.) у філософії Відродження за своїм жанром зливався з літературою і набував художньообразної форми.

В центрі гуманістичних сентенцій стоїть людина і пов’язані з нею проблеми природи, історії та мови. Само поняття “гуманізм” походить від назви духовної течії “studia gumanitatis” (“вивчення людської природи”), яка була зорієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету - виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних й естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини ставав показником морального самовдосконалення особи. До найвідоміших філософів гуманістів належали Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валла, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі та іншими.

Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.) беззаперечно визнається родоначальником гуманізму епохи Відродження. У його літературних поетичних та філософських творах (“Божественна комедія”, “Нове життя”, “Монархія”, “Піршество”) ми знаходимо всю палітру світоглядних змін, характерних для раннього Відродження. Так, наприклад, у своєму творі “Божественна комедія” Данте описує середньовічний світогляд, в основі якого лежала геоцентрична космологія, “замішана” на теологічній мудрості, тому, визнаючи християнські цінності, він ніби поміж рядків іронізує над “немудрими” суперечливими богословськими сентенціями.

Данте вважає, що людина (як і світ загалом) є результат поєднання природного і божого (перехрестя світу тлінного і нетлінного). Оспівучи божий світ і людину в ньому, як творіння Боже, Данте робить акцент не на значенні Бога, а на величі й красі людини. Людина має подвійне призначення, з одного боку, вона існує сама для себе, як частина природи, а з іншого боку, для Бога, як результат його творіння. Метою життя людини Данте пропонує вважати земне блаженство, яке в кінцевому результаті дає змогу людині досягнути щастя в реальному житті, що випливає з її богоподібності.

Не менш значимою персоною для початкового періоду гуманістичної філософії був поет Франческо Петрарка (1304-1374 рр.). З його ім’ям багато дослідників історії філософії пов’язують початок гуманізму в Європі.

Основними творами, які репрезентують його філософські погляди, були “Книга пісень”, “Моя тайна, або книга бесід про зневагу до світу” (1342-1348 рр.), трактати “Про самотнє життя” (1346 р.), “Інвектива проти лікаря” (1352-1353 рр.), “Листи до нащадків” (1361 р.), “Книга про повсякденні справи” (1366 р.) та інші.

На відміну від Данте Петрарка відкидає схоластику в поясненні проблем життя (яка відволікала непотрібними дискусіями про поняття і значення слів-термінів від вирішення проблем життя і наукового дослідження). Схоластика для нього була прикладом дурості й марновірства. Наука (знання), яка спирається на досвід і практику, повинна протистояти схоластиці. Петрарка вважає, що тогочасна схоластика, а разом і богословські науки, відвертають людину від справжніх християнських цінностей і сприяють появі безбожників у найгіршому розумінні цього слова.

Пояснити сенс життя, на думку Петрарки, може тільки філософія (насамперед філософія Платона). Шлях філософії лежить у площині вивчення людини (місця людини в світі). Джерелом знання про людину є Бог, але ці знання знаходяться не тільки в Святому Письмі, але й в античних (язичницьких) знаннях та працях мусульманських вчених-філософів. Петрарка стверджує, що Бог дає людині життя один раз, тому людина та її життя є унікальними. Людина є носієм певних доброчинностей, що є результатом досвіду і знань, отриманих від попередніх мудреців. Неповторність й одиничність людського життя орієнтує її на те, що вона повинна жити не стільки для Бога (приносити себе в жертву Богові), скільки для самої себе і для інших (повинна насолоджуватися життям і любити). Крім того, він стає засновником нової європейської лірики і любовних сонетів.

Узагальнюючи, можна зробити наступний висновок, що гуманісти XIV-XV ст. в центр уваги філософських досліджень ставили людину, літературно-поетичними засобами возвеличували її доброчинності, богоподібність, могутність через критичне переосмислення догматів християнської церкви (вільнодумство).

Неоплатонівський напрям (середина XV - кінець XVI ст.), представниками якого були Микола Кузанський, Піко делла Мірандола, Парацельс та інші.

Микола Кузанський (1401-1464 рр.). вважається засновником напряму неоплатонізму, один із найвідоміших оригінальних мислителів того часу. У своїй філософії він використовував традиції середньовічної філософії (схоластики), але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, математикою, античною філософською мудрістю.

Основними працями, які репрезентують його філософські погляди, стали “Про вчене незнання” (1440 р.), “Про припущення” (1440 р.), “Книги простака” (1450 р.), “Апологія вченого незнання” (1449 р.), “Про вершину споглядання” (1464 р.).

Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог є безкінечним. Тому кінцевий світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога ні. Безкінечний Бог є певною межею реального і надреального, тому про надреальний світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, яка відкривається лише через богоодкровення. Тому в результаті пізнання (без божих істин) веде до “вченого незнання”.

М.Кузанський вважав, що Бог є найвища істина, максимум Всесвіту. Бог є у всьому, а значить водночас він є і мінімум Всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об’єднує в собі цей максимум і мінімум, з метою отримати єдність з Богом. Споглядальницький спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя сприяє руху до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

З метою доведення своїх ідей Микола Кузанський використовував математику (традиція платонізму). Інтерес до античності, критичне переосмислення схоластики на користь діалектичного методу, розвиток гуманістичних цінностей людської особи зробили Миколу Кузанського одним з найкращих мислителів епохи Відродження.

Піко делла Мірандола (1463-1494 рр.) – філософ епохи Відродження, енциклопедично освічений аристократ (є відомості про те, що він знав більше ніж тридцять мов). У 24 роки став відомим гуманістом.

Найзначнішими роботами, які репрезентують його філософські погляди, стали “Тентал” (тлумачення проблеми творіння Богом світу) (1489 р.), “Про суще і єдине” (1494 р.), “Роздуми проти астрології” (1494 р.), особливе значення має його робота “Розмова про гідність людини” (1486 р.).

В цих роботах Піко делла Мірандола розвиває свою філософську концепцію аналізу місця людини в довколишньому світі. Мислитель по-своєму реінтерпретує тезу про богоподібність людини з огляду на античну філософську мудрість. Він вважав, що людина є центром Всесвіту, мікрокосмосом, а тому вона наділена Богом свободою волевиявлення, за допомогою якої вона постійно творить себе і довколишній світ. Воля людини обмежується “світовим порядком”, і в тих випадках, коли вона порушує світовий порядок, вона втрачає власну гідність (гідність бути людиною).

Надзичайно цікавими стали роздуми П.Мірандоли про філософію як шляху до “природного” щастя людини. Він вважав, що в житті людини є два різновиди щастя: перше щастя, як результат пізнання людиною своєї природи, законів світу, друге - надприродне щастя (найвищий рівень щастя), яке людина отримує тільки шляхом віри в Бога. Шлях людини до надприродного щастя лежить через етику (вчення про доброчинності). Філософські роздуми і філософський спосіб життя ведуть до теологічної мудрості як завершального етапу шляху до щастя (єдності з Богом через божественну мудрість). Без філософії не можна стати щасливою людиною.

Основою доброчинності людини Мірандола вбачав в умінні пізнати закони “світового порядку” через віру в Бога. Початок процесу пізнання виходив із вивчення законів природи на рівні розуму, а потім руху до божих істин. Пізнання Святого Письма розпочинається з уміння його раціонального осмислення з наступним переходом на рівень містики. В результаті на основі вчення Платона він започаткував власне вчення про світ, з метою пізнати божі істини в ньому й отримати єдність з Богом через правильно пізнану божественну мудрість.

Натурфілософський напрям (XVI-XVII ст.), до якого належали Леонардо да Вінчі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей та інші.

Леонардо Да Вінчі (1452-1519 рр.) - геніальна особа епохи Відродження. Він проявив себе як видатний живописець, знаментий архітектор і будівельник, знавець оптики і перспективи, математики й астрономії. Його філософські роздуми не друкувалися за життя. І лише пізніше вони були зібрані в окремий трактат під назвою “Трактат про живопис” і видані його учнем.

Одним з головних своїх завдань Леонардо Да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежать досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії й містики, які відкидають закони природи. Але по при все, Бог для Леонардо Да Вінчі є “великий художник”, що створює прекрасний багатоколірний світ. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом.

Світ філософії Леонардо сконцентрований в художніх образах, які вважаються єдиним способом раціонального осмислення світу і не потребують теологічної інтепретації. Гармонія світу існує поряд із дисгармонією (темнотою і трагізмом), що знаходить своє віддзеркалення в суперечливості людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення з тим, щоб вона власновручно вибирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденно примітивному (тваринному) рівню життя.

Микола Копернік (1473-1543 рр.) - інший відомий представник натурофілософії епохи Відродження, засновник геліоцентричної картини світу. Його знаменита книга “Про обертання небесних сфер” () відіграла кардинально важливу роль у формуванні нової картини світу, в основі якої лежав десакралізований космос без теологічної концепції його пояснення. Був ліквідований богословський конфлікт між “Землею і Небом”. Бог продовжував виступати першопричиною світу (як “світовий механізм”), але після акту його творення він вже не втручався в закони його розвитку. Таким чином Копернік ввів у космологію і філософію принцип саморозвитку, критично переосмислив ідею Арістотеля про Бога як постійної першопричини розвитку всесвіту, відкрив шлях до пізнання космосу і Всесвіту без теології на основі наукових знань.

Джордано Бруно (1548-1600 рр.) – пантеїст, продовжує розвивати вчення неоплатоніка Миколи Кузанського та натурофілософські ідеї Коперніка і на цій основі розробляв власні онтологічні висновки. Пантеїстичні погляди Джордано Бруно, а також побудована ним на цій основі картина світу стала причиною гострого конфлікту з церквою (інквізицією), в результаті чого в 1600 р. він був засуджений і спалений на вогнищі в Римі.

Основими роботами, які репрезентують його філософські погляди були “Про причину, початок і єдине” (1584 р.), “Про безкінечний Всесвіт та світ” (1584 р.), “Про героїчний ентузіазм” (1585 р.), “160 тез проти метематиків та філософів нашого часу” (1591 р.), “Про монаду, число і фігуру” (1591 р.) та інші.

Джордано Бруно критично переосмислює і далі розвиває геліоцентричну картину світу Коперніка. Він говорив, що Всесвіт не обмежений сферою нерухомих зірок на його кордоні. Всесвіт є рухомий, вічний і безкінечний (ідея безкінечного космосу). Цей Всесвіт складається з паралельних світів, які можливо населені людськими істотами.

В основі безкінечного космосу лежить безкінечний Бог як першопричина світу. Бог є всеєдинство суперечностей, які знаходяться в “скрученому” вигляді. Багатогранність предметного світу є результатом “розкручення” Бога в просторі й часі. Джордано Бруно робить свій засадовий висновок – Бог не є за межами Всесвіту, а знаходиться у самому Всесвіті.

Відносна гармонія предметного світу порушується причинно-наслідковими зв’язками між можливістю й дійсністю, що приводить до зміни якісного стану предметного світу й спричиняє його рух у просторі й часі.

Джордано Бруно вважав, що першопричиною світу, космосу, природи є світова душа, яка породжує розум і діє на матерію зсередини (надає її форму), в результаті чого створюється вся багатогранність природного світу. Д.Бруно робить висновок, що форма не існує ззовні, а існує в самій матерії та дає можливість стати реальною дійсністю. Матерія пронизана духом, а тому є проявом світової душі.

Для пояснення проявів “світової душі” Бруно використовує термін “духовна субстанція”, яка існує в окремому предметі й зникає разом зі знищенням самого предмета. Людська душа має специфічні можливості бути розумною, а значить адекватно пізнавати світ природи. Логіка людини є віддзеркаленням фізичних форм світосприйняття. Першим кроком пізнання є фіксація проблемної ситуації (існування сумніву). Власне сумнів лежить в основі філософських роздумів. На практиці це означає заперечення віри, догматизму й Божого одкровення, як засобу пізнання.

Джордано Бруно оптимістично сприймав життя, а смерть вважав позитивним чинником для життя людства загалом. Душа, як і людина – смертна, усвідомлення цього факту повинно стимулювати людину якнайефективніше використовувати власний час, який відведений їй долею. Ці натурофілософські принципи піднімали душу людини на рівень індивідуальної відповідальності за свою діяльність і вчинки. Головним критерієм істинної моральності (повноцінності) людського життя стає її активність у повсякденному житті (швидкоплинному і короткому).

Пізнання законів Всесвіту є також проявлм моральності людини. Закон (воля Бога) існує в природі, благочестивій душі, сяянні сонця, красі предметів матеріального світу, в багаточисельних живих істотах, які живуть, відчувають і вихваляють чудесну єдність з Богом. Пізнання законів потребує певного інтелектуального героїзму, саможертовності в любові до мудрості, що перетворює людину в живого Бога. Любов до мудрості наділяється Джордано Бруно характеристиками інтелектуальної еротики. Він називає цей стан душі “героїчним ентузіазмом”. Своїм способом життя Джордано Бруно підтвердив можливість жити в жертовній любові до мудрості (істини), що зробило його прикладом геніальності на всі часи для всіх народів. Саме тому 9 червня 1880 року в Римі на Площі квітів у присутності 6 тисяч делегатів від усіх народів світу Джордано Бруно був відкритий пам’ятник як геніальному мислителю і герою інтелектуальності.

Пізнання законів Всесвіту й руху, а також життя на землі згідно цих законів є кращим способом служіння Богу (“монаді монад”). Тому головним предметом філософського дослідження є не пізнання надреального Бога, а необхідність пізнання Бога в предметах фізичного світу. Релігійна віра та мораль повинні мати місце лише як елемент виховання відсталих народів, які не мають достатнього рівня культури (розуму). В майбутньому релігію богоодкровення повинна замінити “релігія розуму”.

Висновок: представники натурофілософського напряму на основі критичного переосмислення догматів християнської церкви про Бога і космос створили нову картину світу, побудовану на наукових знаннях про світ, космос, всесвіт: Всесвіт є єдиним і безкінечним, він ніким не породжений, а відтак ніким не буде знищений, загалом всесвіт нерухомий, в просторі й часі рухаються лише тіла, що є складовими частками всесвіту.

Реформаційний напрям (XVI-XVII ст.), ідейне оформлення якого зробили Мартін Лютер (1483-1546 рр.), Ульріх Цвінглі (1484-1531 рр.), Жан Кальвін (1509-1564 рр.), Томас Мюнцер (1490-1525 рр.) Джон Усенліф (), Еразм Роттердамський () та інші. Вони вважали, що неохідно подолати офіційні католицькі фальсифікації вчення про Ісуса Христа і відновити “істинне християнство” і “церкву апостольських часів”.

Відомо, що Реформація стала наслідком глибокої кризи католицизму і показником того, що попереднє феодальне суспільство не могло досягнути соціальної мети - подолання надмірної гріховності серед людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного.

Криза католицизму отримала своє вираження в наступних явищах: надмірному обожнюванні Папи Римського, розповсюдженні фактів зловживання духовенством своїм положенням, компроментуючій діяльності інквізиції, претензійності католицького духовенства відпускати будь-які гріхи, продажу індульгенцій, ускладненій культовій діяльності церкви, деморалізації серед віруючих, підтриманні ідеї “благочестивої омани” тощо.

Безпосередньо Реформація розпочалася в Німеччині і Швейцарії, а головним її вдохновителем і організатором став Мартін Лютер – автор знаменитих “95 тез”, адресованих керівництву католицької церкви. Віровчення протестантизму було представлено в “Аусбургському ісповіднику віри” (1559 р.). А узагальненою формою протестантизму стає вислів Мартіна Лютера “тільки Віра, тільке Письмо, тільки Милосердя Боже”.

В результаті Реформації (“критичної перевірки” догматів тогочасного католицизму) протестанти визнали істинними лише два таїнства з семи (хрещення і покаяння), відмінили пости й більшість церковних свят, акцентували увагу на індивідуальній відповідальності за власний порятунок перед Богом (без залучення церкви і духовенства). Церква стає союзом братів і сестер, а не ієрархічною стуктурою керуючих і підлеглих (ідея “узагальненого священства”).

Теоретики Реформації лицемірній позиції феодально-католицької ідеології можливого порятунку (спасіння не через віру, а через театралізовану поведінку, лояльність до церкви й держави) протиставили модель такого способу життя, який орієнтував на “чистосердечне спокутування гріхів власною вірою”. Мирський аскетизм орієнтував протестантів жити таким життям, яке б логічно продовжувало служіння Богу і сприядо порятунку душі. Влучно охарактеризував цю ідею протестантизму К.Маркс, який зазначив, що протестантизм “звільнив людину від зовнішньої релігійності і зробив релігійність внутрішнім світом людини”¹⁴.

Не менш значимою для Реформації стала ідея “дешевої церкви”, яка в своїй основі виходила з того, що длоя порятунку віруючої людини не потрібно жодного посередника (на роль якого претендувала католицька церква) – за власний порятунок людина несе відповідальність сама.

Теоретичною основою критики католицького культу стала концепція переосмислення взаємодії матеріальної природи зі Святим Духом. Протестанти вважали, що священного і сакрального значення предмет набуває лише в момент його взаємодії з віруючою людиною, саме цей момент індивідуальної віри в святість предмета робить предмет священним. А це означає, що коли віра відсутня, то святість предмета пропадає.

Епоха Реформації і поява протестантизму привели до загострення міжрелігійних конфліктів, в результаті чого в європейській правовій культурі вперше формулюються принципи свободи совісті, віротерпимості, інших політичних свобод. Протестантизм дозволив по-новому переосмислити принципи взаємодії держави і церковних організацій, позбутися консервативного принципу теократизму. Релігія стала лише інститутом держави.

Соціолог Макс Вебер, проаналізувавши особливості реформаційних рухів у XVI-XVIII ст. (у період формування капіталістичних ринкових стосунків), зробив висновок, що протестантська етика “заземлювала” віруючу людину до її земних потреб. Протестантизм цього періоду орієнтував думати не про добрі справи в майбутньому, що дадуть людині абстрактну благодать і порятунок, а на розуміння того факту, що життя є дуже коротким і дорогоцінним, а значить витрачати власний час на нереальні цілі в межах земного життя, з точки зору моралі, навіть релігійної, абсолютно неприпустимо. Тому протестантська етика направляла віруючу людину на те, щоб вона віддала всі свої сили, енергію, думки на власну підприємницьку дільність, отримання надприбутків і таким чином побачила в своїх успіхах чудеса Божої Благодаті.

Ідеї Реформації у XVI-XVII ст. через Польщу стали проникати в Україну. Особливого розвитку цей процес набув під час Національно-визвольної боротьби українського народу проти польських магнатів, католицької експансії(полонізації). Ідеї Реформації проявилися також в критиці верхівки православного духівництва як реакція на Брестську Унію (1596 р.), у демократичній інтерпретації Біблії, у вимогах громадянської рівності. Ідеї Реформації в Україні висловлювалися письменниками-полемістами, діячами братств, професорами й вихованцями Києво-Могилянської академії, зокрема Г.С.Сковородою. У XVII ст. реформаційні громади в Україні перестали існувати.

Католицька церква відповіла на Реформацію контрреформацією, що привело до жорстоких релігійних війн XVI-XVII ст.

Висновок: реформаційний напрям прагнув якісним способом трансформувати консервативну католицьку ідеологію згідно потреб капіталізації суспільства й організації нового рівня взаємовідносин між віруючими, церквою, державою і суспільством загалом.

Політичний напрям (XV-XVI ст.) представляв насамперед Ніколо Макіавелі (1469-1527 рр.), який вивчав проблеми ефективного керування державою, а також поведінку правителів.

Головними працями, які репрезентували його філософсько-політичні погляди, були “Князь” (1503-1515 рр.), “Історія Флоренції” (1520-1525 рр.), “Роздуми про першу декаду Тіта Лівія” (1513-1519 рр.), в цих роботах Макіавеллі обґрунтував головні принципи дослідження законів соціального організму, і перш за все його політичних стосунків.

На думку Н.Макіавеллі, філософія соціального життя (історії) повинна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що держава, в процесі керування суспільством в якості головного об’єкта вибирає людину (конкретну особу), що має ряд якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику (насамперед, негативні якості - жадність, мстивість тощо.).

Характерні особливості взаємодії державної адміністрації й населення країни визначає “людина натовпу”, тому держава спирається на силу й “культ особи” керуючого. Але у будь-якому випадку керування розпочинається із аналізу об’єкту керування (тих, якими керують) і суб’єкту керування (того, хто керує).

Головним завданням політики є отримання влади і подальше її збереження від посягань. Чим більше влади, тим більше загрози й страху за можливість її втратити, відчувають ті, які нею володіють. Тому влада не допускає компромісу, щодо посягань на неї з боку опозиції.

Релігія і мораль, на думку Макіавеллі, також стають інструментом політики. Але жити за правилами релігії й моралі держава не зможе.

Політичні рішення повинні прийматися лише на підставі аналізу політичних фактів (при врахуванні, але не домінуванні інтересів релігії і моралі). В політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка повинна привносити свої приватні інтереси, уподобання (релігійні і моральні) в політику. Насильство також відноситься до інструментів, за допомогою яких влада отримується, оберігається і використовується.

Утопічно-соціалістичний напрям (XV-XVII ст.), представниками якого були Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали моделі побудови ідеального суспільства.

Томасом Мором (1478-1535 рр.) – політичний діяч, лорд-канцлер Англії, історик і філософ. Він виступив проти Реформації в Англії за що і був був страчений королем Генрихом VIII.

Головними роботами, які репрезентували його філософські погляди, були “Історія Річарда ІІІ” (1512 р.), “Золота книга така ж корисна, як і забавна про найкращу побудову держави та про новий острів Утопія” (1516 р.). Ця книга, скорочено “Утопія”, принесла Т.Мору світову славу.

Утопія – це місце, якого не існує в природі, суспільство, яке розташоване на острові, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. Т.Мор, описуючи Утопію, розвиває ідею Платона про необхідність ліквідації приватної власності як причини розділення людей і виникнення між ними конфліктів. На його думку, створення суспільства з суспільною власністю на засоби виробництва повинно відновити єдність людей.

Описуючи трагічну долю обездоленних англійських селян (коли вівці поїли людей) Т.Мор пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю (6 годин в день), можливість всім в рівному степені користуватися результатами цієї праці. В цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота (золото і срібло призначалося для виготовлення нічних горщиків та іншого посуду для нечистот).

Мета життя утопійців – створення в суспільстві рівних умов для всіх людей в отриманні задоволення від життя (відпочинку після роботи, розваг тощо). В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, тому що він веде до зниження моральності. Головна модель способу життя утопійців – це повна уніфікація в поведінці, цінностях, одязі тощо.

Таким чином Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму (утопічно-комуністичного суспільства), в якому можливість вільного розвитку одного громадянина залежать від можливостей вільного розвитку інших громадян. реалізація інтелектуальних та творчих здібностей особи, а також можливості їх постійного самовдосконалення. Загальною метою всіх жителів Утопії є отримання всіма його громадянами загального щастя, яке лежить не в площині аскетичного способу життя, а в реалізації творчих бажань людини й потреб здорового тіла. Пияцтво, розпуста, лінькуватість відкидаються здоровим суспільством, переслідуються і караються законом Утопії.

Згодом, як жертву переслідування за католицьку віру, Папа Пій Х у ХХ ст. проголосив Томаса Мора святим.

Томмазо Кампанелла (1568-1634 рр.),І був іншим відомим представником утопічного соціалізму, який також виступив із програмою перебудови суспільства на основі принципу утопічного комуністичного устрою. За свою суспільно-політичну позицію Томмазо Кампанелла 27 років провів у тюрмах, де написав декілька творів, серед яких особливо знаменитим стала його робота “Місто-Сонце” (1601-1602 рр.).

Т.Кампанелла в своїх філософських і релігійно-політичних поглядах виходив з того, що існує дві істини - істина природи та істина Богоодкровення (“подвійне одкровення”). Основою буття є матерія (світ предметних речей і живих організмів). Живі організми прагнуть отримати задоволення від життя. Загалом ця ідея принижувала авторитет Святого Письма. Хоча загалом Т.Кампанелла визнавав, що Бог є творцем життя, але пізніше відійшов від його керування, а тому воно існує за власною логікою подій (деїзм).

Головними першопричинами (або премалітетами) буття виступають мудрість, міцність, любов. Воля людини направлена на отримання влади шляхом використання інтелекту (знання).

“Місто Сонця” – це християнсько-комуністична утопія, в якій панівне положення отримають філософи-священники на чолі з Метафізиком, якій вміє використовувати в керуванні людьми магію, астрологію тощо. Поряд з ним керують суспільством сила, мудрість і любов (та 10 керуючих спеціалістів, що несуть відповідальність за вирішення військових, наукових та інших питань). Допомагають їм в цьому більш вузькі спеціалісти – граматик, логік, фізик, політик, етик, економіст, астролог тощо. Державний устрій міста Сонця в своїй основі має суспільну власність на засоби виробництва. А це означає, що це місто Сонця не є результат Божого волевиявлення, а з’являється в результаті раціонального переосмислення життя в поєднанні з науковими знаннями, астрологією, магією тощо. Утопія Кампанелли була спробою поєднання надії і мудрості опозиції (пригнічених мас) протидії нелюдським формам соціального та духовного гноблення, освячених і виправданих церквою.

Висновки: філософія Ренесансу (Відродження) своїм головним предметом філософського дослідження поставила антропоцентризм і гуманізм; утвердила віру в безмежні можливості людини та її доброчинності; створила опозицію до церкви і релігії, в результаті чого католицька церква втратила монопольне становище, що сприяло розвитку науки й світської культури. Філософія Відродження створила принципово нову наукову матеріалістичну картину світу; генерувала практичний інтерес до соціально-політичної проблематики; стимулювала розгляд проблем соціальної рівності, свободи совісті, віротерпимості тощо; стала періодом торжества індивідуалізму.

Питання для самоперевірки:

Список рекомендованої літератури:

1. Антология мировой философии в 4-х тт. – М., 1969.

2. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

3. Гусєв В.І. Історія західноєвропейської філософії XV-XVII ст. – К., 1994.

4. Данте Алигьери. Божественная комедия. – М., - 1968.

5. Данте Алигьери. Малые произведения. – М., 1968.

6. Лоренцо Валла. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. – М., 1989.

7. Монтень М. Опыты. В трех книгах. - М., 1992.

8. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века. – М., 1974.

9. Николай Кузанский. Сочинения в двух томах. – М., 1979.

10. Петрарка Ф. Избранное. – М., 1974.

1. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. В 4-х т. – С-Пб., 1994-1997.