Тема 1. Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві

Схема 1

Філософія як різновид світогляду

Світогляд - це сукупність поглядів і уявлень людини про світ, які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності, життєву позицію та ціннісні орієнтації

Основні різновиди світогляду

Міфологія форма суспільної свідомості, світогляд первісного суспільства, який являє собою поєднання фантастичних і реалістичних уявлень про довколишній світ

Релігія світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння, а також відповідна до них практика, в основі яких лежить віра в існування надприродного трансцендентного абсолюту, який в зрілих релігіях називається богом

Філософія у самому широкому значенні означає форму суспільної свідомості, самопізнання людини, вчення про загальні принципи існування буття

Основні питання:

Функції релігії

Функції філософії:

Походження Всесвіту, землі та людини	Світоглядна	Світоглядна
Пояснення причинно-наслідкових зв’язків у повсякденному житті	Компенсаторно-терапевтична	Методологічна
Визначення сенсу життя людини, життя і смерті, причин діяльності й вчинків людини	Комунікативна	Розумово-теоретична
Питання добра і зла, честі й обов’язку	Інтегративна	Аксіологічна
	Дезінтегративна	Критична
	Регулятивна	Виховна, гуманістична
	Легітимна	Прогностична

Система філософії

		Онтологія
		Гносеологія
		Історія філософії
		Антропологія
		Соціальна філософія

Таблиця 1

Головні категорії та поняття до теми
Буття -	Філософська категорія для позначення реально існуючої, самостійної, об’єктивної, вічної, безкінечної субстанції, яка містить у собі все суще
Дуалізм -	(від лат. dualis – “подвійний”) – філософське вчення, яке визнає рівноправне існування двох субстанцій – матеріальної та ідеальної, духа й матерії
Ідеалізм -	Філософський напрям, який у розв’язанні основного питання філософії стверджує, що дух, свідомість, мислення, ідеальне є первинним, а буття, природа, матеріальне – вторинним.
Картина світу -	одна з форм світоглядного відображення об’єктивної реальності в суспільній свідомості, суб’єктивний образ освоєної в практиці навколишньої дійсності.
Матеріалізм -	Філософський напрям, який у розв’язанні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне – вторинним
Метод -	(від грец. “шлях дослідження чи пізнання”) – спосіб матеріального або духовного оволодіння дійсністю.
Методологія -	вчення про способи організації й побудови теоретичної і практичної діяльності людини.
Міфи -	(від грец. “розповідь”) – архаїчні розповіді про діяння героїв, богів, що віддзеркалювали фантастичні уявлення про світ та богів, які ним керували.
Міфологія -	форма суспільної свідомості, світогляд первісного суспільства, який являє собою поєднання фантастичних і реалістичних уявлень про довколишній світ, у вузькому розумінні слова світ сприймається не таким, яким він є, а таким, яким би хотілося, щоб він був
Натурфілософія -	філософія природи, система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу в її цілісності
Наука -	Сфера діяльності людей, функцією якої є розробка й теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність
Основне питання філософії -	Традиційно вважається питання про відношення свідомості до буття і духовного до матеріального, проблема цього відношення має два аспекти: 1) Що первинно? 2) Чи можна пізнати світ?
Пізнання -	Творча діяльність суб’єкта, зорієнтованого на отримання істиннних знань про світ
Релігія -	Світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння, а також відповідна до них практика, в основі яких лежить віра в існування надприродного трансцендентного абсолюту, який в зрілих релігіях називається богом
Філософія -	у самому широкому значенні слова означає форму суспільної свідомості, самопізнання людини, а загалом - вчення про загальні принципи існування буття (за античною традицією).
Світогляд -	Сукупність поглядів і уявлень людини про світ, які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності, життєву позицію й ціннісні орієнтації

Філософія як різновид світогляду

Що таке філософія? Як і чому вона виникла? Чим пояснити те, що сьогодні існує безліч різноманітних філософських напрямів, окремих шкіл та вчень? Чому для одних людей вона є метою життя, а для інших –марнуванням часу?

Відповіді на ці та багато інших запитань можна отримати в процесі вивчення курсу філософії у вищих учбових закладах, а також під час обговорення філософських проблем на семінарських заняттях і самостійної роботи з філософськими першоджерелами та монографічними критичними дослідженнями проблем сучасної філософії.

Починаючи знайомство з філософськими знаннями є підстави дати попередні пояснення про сутнісні характеристики філософії, специфіку її предмета, функції і значення для сучасної цивілізації.

Відомо, що слово “філософія” походить від грецьких слів “люблю” і “мудрість” (буквально – любов до мудрості), в самому широкому значенні слова означає форму самопізнання людини, суспільної свідомості (можливості адекватного пізнання довколишнього світу), а загалом вона є вченням про загальні принципи існування буття (за античною традицією). Трохи пізніше філософію стали трактувати як науку про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення.

У науковий обіг цей термін ввели античні філософи. Одним із перших його став використовувати Піфагор, який вважав, що мудрістю про істини світу володіє лише Бог, проста людина може лише любити цю мудрість і прагнути до неї. В результаті люди, які живуть за такими принципами, стали називатися філософами.

Подальший розвиток філософії пов’язаний з епохою європейського Середньовіччя, що розвивала цінності християнського віровчення у поєднанні з античною філософією Греції та Риму. Перегодом середньовічна філософія була критично переосмислена культурою Відродження (Ренесансу). А далі розпочинається її новий етап розвитку в умовах Нового часу і епохи Просвітництва. З ХІХ ст та на початку ХХ ст. філософське знання отримує свої класичні форми в рамках німецької трансцендентально-критичної філософії. І з ХХ ст. трансформується в так звані некласичні філософські системи, до яких належали марксизм, емпіріокритицизм, філософія життя, фрейдизм тощо. А ще пізніше з’являються найновіші сучасні філософські системи, до яких належить екзистенціоналізм, феноменологія, неофрейдизм, філософський антропологізм, філософська герменевтика та інші.

Таким чином становлення і розвиток поняття “філософія” здійснювалося протягом тривалого історичного часу, коли виникали і вирішувалися все нові й нові проблеми пізнання довколишнього світу і формувалися ті чи інші картини світу. Філософські знання, ідеї, вчення кінець-кінцем складали узагальнену систему знань про світ, метою яких було пояснення законів і принципів оточуючого світу, з необхідністю їх практичного використання.

Вищезазначене дає змогу нам скласти попереднє уявлення про поняття “філософія”. При першому наближенні можна запропонувати таке визначення – філософія є форма світоглядних знань (її найвищий теоретичний рівень) про Буття людини, найсуттєвіші взаємовідносини з природою, суспільством і духовним життям у всіх його основних формах існування. Філософія раціональним способом прагне створити максимально узагальнену картину світу і визначити в ній місце людини (що співпадає з основним завданням світогляду).

Щоб якнайглибше зрозуміти сутність філософії та її генетичного взаємозв’язку зі світоглядом, необхідно детальніше зупинитися на розвитку форм світогляду.

Світогляд та його форми. Розвиток філософської картини світу органічно витікає зі світогляду (як окремої людини, так і суспільства загалом). Світогляд є відповіддю на запитання про місце людини в світі та ставлення світу до людини. В результаті людство має можливість сформувати певну картину світу, отримати узагальнені знання про світобудову, загальну структуру, закономірності виникнення і розвитку довколишнього світу. Світогляд в своїй основі, як і картина світу, має специфічні категорії.

Поняття світогляду є набагато ширшим, ніж поняття філософія. Як відомо, світогляд може бути і міфологічним, і релігійним, і науковим тощо. Світогляд також може бути індивідуальним, суспільним.

Буденний світогляд (свідомість) формується стихійно на ґрунті безпосереднього повсякденного досвіду (співпадає зі здоровим глуздом) і є результатом вирішення проблем повсякденного життя. Буденна свідомість разом з історією людської цивілізації проходить три найбільш значимі стадії – міфологічну, релігійну і філософську.

Міфологічна свідомість з самого початку пов’язана з культурою первісного суспільства (30-40 тис. рр. тому назад). Загалом вона була конгломератом знань, відповідей на такі запитання як: причини існування світу, причинно-наслідкові зв’язки в світі, що таке живе і неживе, що таке смерть, що означає добро і зло тощо. Особливого значення набувають такі більш складні запитання як сенс життя, існування доброчинностей тощо. Міфологічні знання передаються зазвичай усно, з використанням специфічного знаку і символіки (сказання, перекази, магічних формул, заклинань). Концентрованим виразом міфологічного світогляду був міф як конкретний фрагмент світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння. Міф поєднав у собі як фантастичну, так і реалістичну форму сприйняття довколишньої дійсності. Він поєднує людину і природу, наділяючи останню психологічними характеристиками (наділяє світ якостями одухотворенної істоти). Водночас раціональний зміст міфу визначає його практичну значущість, міф не тільки пояснює світ, але обов’язково містить практичні моделі поведінки (практичні знання). Наприклад, міф захищає людей від зла (хаос, ворог, хвороба) навколишнього світу, яке зазвичай приходить з-за межі племені, роду, родини.

Із розвитком людської цивілізації розвивається свідомість (як окремої особи, так і суспільства загалом), вона автономізується, отримує свободу, індивідуальність, в результаті чого проходить розрив єдності людини й дійсності (природи і суспільства). Міф перестає бути єдиною домінуючою формою свідомості, він не зникає повністю, він ховається у свідомості людини й існує в ньому як потенційне бажання поза раціонального єднання із довколишньою дійсністю.

Релігія стає наступною історичною формою світогляду. Поняття “релігія” походить від латинського слова religare, що означає зв’язок або reeligare, що означає відновлювати. Особливістю цієї форми світогляду є віра в існування надприроднього абсолюту, з яким людина прагне встановити контакт (комунікацію), з метою отримання гарантій щасливого життя і уникнення можливого зла. Релігія визначається як світовідчуття, світорозуміння, світобачення, а також відповідна до них практика, в основі яких лежить віра в існування трансцендентної абсолютної сили, яка в світових релігіях називається Бог.

Характерною рисою релігійного світогляду є домінування чуттєво-надчуттєвого способу пізнання зовнішнього світу (тобто перевага образно-емоційного світобачення) при мінімумі його раціонального осмислення. Як і міфологія, релігія має два аспекти: теоретичний, до якого належить віровчення, що фіксується в догматах, та прагматичний, що містить культову діяльність (виконання певних нормативів і вимог, спрямованих на узгодження життя віруючої людини з нормами і вимогами пануючого у Всесвіті Абсолюту (Бога)).

Способи, рівень і напрямки релігійного впливу на суспільство й окрему особу виявляються у функціях релігії (від латин. functio - завершення). Функцій релігії дуже багато, тому зупинимось на аналізі головних із них.

1. Світоглядна функція релігії – це найголовніша функція, яка дає змогу визначити людині своє місце у світі і ставлення світу до людини. В результаті чого формується система поглядів, уявлень людей про навколишній світ з точки зору релігійної віри, тобто релігія стає певним світоглядом. Реалізація цієї функції допомагає людині визначити сенс свого життя.

2. Компенсаторно-терапевтична функція релігії ліквідує почуття обмеженості, залежності й безсилля перед об’єктивними законами матеріального світу. Ідея про загальну рівність (в стражданні і гріховності) всіх людей перед Богом допомагає зменшити дискомфорт переживання об’єктивного конфлікту людини і природи, людини і суспільства. Сам процес переживання проходить на основі таких релігійних феноменів, як релігійної втіхи, релігійного катарсису, духовної насолоди тощо.

3. Комунікативна функція реалізує потребу спілкування віруючої людини як по вертикалі – з Богом, так і по горизонталі – з єдиновірцями.

4. Інтегративна функція релігії організує безконфліктний зв’язок між віруючими на основі принципів солідарності. Для цього в релігійному комплексі є універсальні релігійні цінності, уніфікований спосіб життя, загальна мета в житті тощо. Інтегративна функція залежить від реалізації в соціальній практиці таких релігійних цінностей як послух, релігійну єдність, релігійно-культурні традиції тощо.

5. Дезінтегративна функція є реалізацією в соціальних стосунках іншої сторони інтеграції - дезінтеграції. Для того, що об’єднатись з одновірцями необхідно роз’єднатись з послідовниками інших релігійних цінностей. Дезінтегративна функція стає основою етно-конфесійних конфліктів, які при правильному і своєчасному вирішенні сприяють розвитку релігійних систем і, навпаки, при їх ігноруванні, неадекватному та несвоєчасному вирішенні приводять до кризових явищ у цій сфері.

6. Регулятивна функція (за змістом подібна до інтегративної функції) організує взаємодію людей на основі специфічних релігійних принципів, ідей, цінностей, традицій, що є характерними для кожного історичного етапу розвитку людської цивілізації.

7. Легімітивна (від лат. legimitus – законний) функція. Реалізація цієї функції в соціальній практиці означає накладання певних обмежень на людину через певні зразки необхідної поведінки. Наприклад, бути християнином означає вести такий спосіб життя, який має відмінності від способу життя представників інших релігій, і бути християнином за своїми вчинками.

Узагальнюючи можна сказати, що всі функції спрямовані на відновлення гармонійного співіснування (відновлення порушеної єдності) людини і Бога. Особливо рельєфно зазначена особливість отримує своє місце в світових релігіях.

Релігійна свідомість пройшла складний суперечливий шлях свого розвитку, що знайшло своє віддзеркалення в існуванні конкретних релігійних систем. Так ранні релігійні вірування виникли 30-40 тис. рр. тому назад. До них належали анімізм, тотемізм, фетишизм, магія, шаманізм, рільничі культи, язичництво тощо. Наступним етапом стають етнонаціональні релігії (VI-IV тис. до н.е.) з характерною особливістю політеїзмом, до яких належали релігія Давнього Єгипту, Давньої Індії, Давнього Китаю, зороастризм, індуїзм тощо. І нарешті, поява світових релігій з характерною особливістю монотеїзмом – буддизму (VI ст. до н.е.), християнства (І ст. н.е.), ісламу (VII ст. н.е.). Сьогоднішній світ стає творцем нових релігійних форм, які отримали назву сучасні нетрадиційні релігії або неокульти. Таким чином ми бачимо, що розвиток релігійних систем (а разом з ними і релігійної свідомості) тісно пов’язаний з розвитком людської цивілізації, зростанням людського інтелекту і появою теоретичного мислення. Релігія на тих чи тих етапах свого історичного розвитку була і є системоорганізуючим чинником людської культури і розвитку цивілізації.

Специфіка предмета філософії. Функції філософії. На відміну від інших форм світогляду інтерес філософії спрямований не на окремі сфери буття, а на світ як цілісність. Завдання філософії – дати пояснення існування світу загалом через постановку специфічних філософських запитань і відповідей на них. До таких питань (проблем) належать наступні: про сутність буття і його походження, сутність матеріального світу, про субстанцію світу, походження свідомості, взаємодія матерії і свідомості, про появу людини, мету її життя, наявність душі та духовного світу людини, взаємодії природи і суспільства, матеріально-економічних сфер життя та особливості процесу пізнання, вчення про істину і перспективи розвитку людини і суспільства, рух філософських категорій, закони, принципи та багато іншого. Ці питання філософія вивчає у наступних своїх розділах: онтології (вчення про буття), гносеології (вчення про пізнання), антропології (вчення про людину), соціології (вчення про суспільство).

Узагальнюючи вищезазначене можна сказати, що предметом філософії є історично змінні форми співвідношення буття і духовності, матерії і духу. співвідношення матеріальної і духовної сфери визначається рівнем розвитку матеріальної і духовної культури суспільства.

Питання про предмет філософії тісно пов’язане з питанням про функції філософії. Знання цих функцій допомагає розкрити механізми виникнення і розв’язання вищезазначених філософських запитань. Безпосередньо під функціями філософії розуміють основні направлення використання філософії в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, в результаті чого реалізується її мета, завдання і призначення.

Найважливішими функціями філософії є:

1) світоглядна функція, яка сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлення про будову світу і всесвіту, визначення місця людини в них, визначення принципу взаємодії людини і довколишнього світу.

2) Методологічна функція філософії, яка виробляє основні методи пізнання довколишнього світу (дійсності).

3) Розумово-теоретична функція (гносеологічна) має за мету правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності (іншими словами філософія дає механізми істинного пізнання).

4) Аксіологічна функція (ціннісна) дає можливість адекватної оцінки предметів, явищ і процесів об’єктивної дійсності з точки зору цінностей (етичних, естетичних, соціальних, ідеологічних тощо) конкретного історичного періоду. Мета аксіологічної функції філософії – селекція, відбір найконструктивніших цінностей, які сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдоцінностей, артефактів культури, які працюють на регресивний розвиток.

5) Критична функція має за мету все піддавати сумніву, особливо різноманітні системи знань про світ, шукати нові істини через вирішення суперечностей між тим, що вже пізнано і тим, що ще не пізнано, протидіяти догматиці і суб’єктивізму.

6) Виховна, гуманітарна функція філософії сприяє генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації. Створює соціальні умови для їх реалізації на рівні окремої особи, розвиває гуманітарну культуру, допомагає окремій особі в пошуках сенсу життя і визначення власних позицій у довколишньому світі.

7) Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу.

Важливо зазначити, що функцій філософії є набагато більше, ніж вище перераховано. У той чи інший історичний період розвитку суспільства домінуючими стають одні або інші функції, на наш погляд вище перераховані функції є найактуальнішими саме в умовах сучасної цивілізації. Загалом всі функції є результатом одухотворенності, розвитку людського існування, наповнення людського життя вищим сенсом, вищими ідеями і неперехідними цінностями.

По відношенню до узагальненої ідеї (бачити і розвивати в людині людське) філософія домінуючого значення надає соціальній практиці. Реалізуючи свою гносеологічну функцію, філософія генетично поєднана з наукою, виступаючи її методологією.

Відомо, що будь-яке наукове знання є єдністю теорії та методу. Теорія є система ідей, поглядів, направлених на пояснення (пізнання) зовнішнього світу. Вона відповідає на запитання Яким є предмет? Або чим він являється? Відповідь на ці запитання розкриває природу, сутність і всебічні зв’язки предметів, явищ і процесів об’єктивної дійсності. Головні характеристики, які повинні мати наукові знання, це істинність та їх практична цінність.

Метод є одночасно і способом, і засобом пізнання, а також і практикою використання цих знань, прогнозуванням можливих змін в об’єкті пізнання. Метод відповідає на запитання Як пізнати світ?

Філософія як найвища форма теоретичного світогляду головним об’єктом (предметом свого пізнання) має найуніверсальніші зв’язки, закони і принципи об’єктивної дійсності. Але, як ми знаємо, вона є одночасно і методом пізнання світу, його властивостей, способу існування, що робить її одночасно методологією для всіх конкретних наук (визначає їх стратегію, направлення наукових досліджень, стає безпосереднім або опосередкованим змістом наукових ідей, теорій, сприяє науковому прогнозу, який спирається на філософські знання про закони і принципи об’єктивної дійсності).

Філософські методи мають певну специфіку свого впливу на науку. Ця специфіка пов’язана з тим, що філософські методи мають максимально узагальнюючий характер. Найвищий рівень філософської методології є діалектика, яка дає змогу аналізувати світ, в тому числі і духовний, через їх постійний саморозвиток, а джерело руху шукати у внутрішніх суперечностях предмета (діалектична логіка)¹. Філософська методологія дозволила розробити такі ключові принципи науково-теоретичного знання, як співпадання логіки пізнання з об’єктивною логікою світу (єдність логічного і історичного); рух від першої абстракції до всебічного і конкретного знання (сходження від абстрактного до конкретного) тощо.

Сучасна філософія є прикладом як змінюється домінування в ній тих чи інших функцій, а разом з тим є прикладом змін предмета філософських досліджень. Так було доведена неможливість дати відповідь на основне питання філософії² - воно є вічним і відкритим для подальших філософських роздумів. У ХХ і ХХІ ст. його актуальність різко знизилась. Натомість у філософії стала переважати проблема людини (антропологія), дослідження екзістенціальності людського існування, сенсу життя, свободи вибору в досягненні індивідуального щастя.

Сучасна філософія повинна вирішувати актуальні проблеми людини, сприяти знаходженню ідеалів і конкретної практики для їх досягнення не в далекому майбутньому, а вже сьогодні на основі знання про людські можливості. Філософія повинна стати практичним інструментом, який дозволить людині, окремій особі визначити свою життєву позицію до світу, оточуючих людей і до власного “Я”.

Дослідження предмета філософії та її соціальних функцій буде продовжено у наступних розділах при аналізі проблеми генези і становлення філософських знань (історії філософії).

Система філософії визначається особливістю завдань, проблематики і предмета філософії, що дає змогу виокремити її основні структурні компоненти (структуру).

Вже в античному світі під структурою філософії розумілася логіка (правильне мислення), фізика (вчення про природу), етика (вчення про людину). Водночас вважалося, що головною є етика, а всі інші структурні компоненти повинні були підкорятися практичній філософії, яка з необхідністю була спрямована на вирішення людських проблем, наприклад, філософія стоїцизму. В основному ця структура філософського знання зберегла своє значення до сьогоднішнього дня.

У німецькій трансцендентально критичній філософії структурність була представлена вченням Ґ.Геґеля. Він вважав, що філософія обов’язково повинна складатися з трьох частин: логіки (яка співпадає з об’єктивною діалектикою і теорією пізнання), філософії природи, філософії духу (філософія держави і права, філософія історії, філософія релігії, філософія мистецтва та історія філософії).

Таким чином логіка, діалектика і методологія пізнання стають ядром філософії як системи. Структура сучасної філософії стала набагато ширшою від її ядра. Нові філософські дисципліни доповнюють її структурні компоненти. До них належать антропологія, етика, естетика, метафізика, філософія науки, філософія мови, філософія історії, філософія права тощо.

Окремо необхідно сказати про таку філософську дисципліну як історія філософії. Вона має декілька аспектів прояву: відбиває в собі процес історичного розвитку філософської думки; віддзеркалює невпинний діалог філософських сентенцій; описує історію суб’єктів філософського мислення, які стали генераторами головних філософських ідей у конкретний історичний період їх життя.

Історія філософії є прикладом того, що філософія може розвиватися лише на основі адекватного віддеркалення проблем сучасної цивілізації через процес рефлективності, критичного переосмислення своїх попередніх положень, самовдосконалення власних методів та теоретичного аналізу. На практиці це означає, що будь-який філософ, маючи право на оригінальність, завжди говорить від імені всіх попередніх мислителів (філософії загалом).

Водночас історичний досвід розвитку філософії говорить про це, що головною цінністю стає плюралістичний метод інтерпретації історико-філософських знаннь. Згідно якому жодна з окремих точок зору філософа не є істинною на всі часи, а тому всі окремі філософські точки зору мають право на існування у межах певних логічних кордонів (які вміщують у собі частину загальної істини), що робить усіх їх значимими і практично необхідними.

Загалом людство, завдячуючи історії філософії, може доповнити власне знання про себе, мету свого існування – щастя (шляхи його досягнення), реінтерпретуючи для цього вже знайдені в минулому філософські істини. Тому історія філософії є не просто механічна частина філософії, а її основа, суть, самосвідомість.

Становлення філософського знання проходило впродовж більш ніж двохтисячолітньої історії людства з ІХ – VI ст до н.е. до ХХІ ст. н.е., починаючи від міфологічної свідомості і релігії до утвердження філософського світогляду як раціонального осягнення світу.

Питання для самоперевірки:

1. Назвіть історичні форми світогляду.

2. Що таке філософія, її предмет і функції?

3. Коротко охарактеризуйте структуру філософського знання.

4. Що вивчає історія філософії?

5. Дайте коротку характеристику міфології як історично першій формі світогляду.

6. Охарактеризуйте релігію як другу історичну форму світогляду.

7. Як співвідносяться філософія та релігія?

Список рекомендованої літератури:

1. Антология мировой философии: В 4 т. – М., 1969-1972.

2. Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. – Львов, 1986.

3. Бердяев Н.А. Самопознание. - Л., 1991.

4. Герасимчук А.А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб для вузів. – К., 1999.

5. Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991.

6. История философии. Учеб. для вузов. – Ростов н/Д., 2002.

7. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін.; за ред. В.І.Ярошовця. – К., 2002.

8. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. – М., 2000.

9. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. – Свердловск, 1991.

10. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М., 1992.

11. Мир философии: Книга для чтения: В 2 т. – Ч.1: Исходные философские проблемы, понятия и принципы. / Сост. П.С.Гуревич, В.И.Столяров. – М., 1991.

12. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. – М., 1991.

13. Саух П.Ю. Філософія: Навч. посібник. – К., 2003.

14. Світогляд і духовна культура. – К., 1993.

15. Спиркин А.Г. Философия: Учеб. для вузов. – М., 1998.

16. Философия: Учеб. пос. для вузов. – Ростов н/Д., 2003.

17. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.