Інформаційні та програмні продукти, їх використання в діяльності підприємств

Знання або сукупність даних, які зменшують невизначеність об'єкта чи проблеми називається інформацією. Ці дані мають бути певним чином перетворені у певному контексті використання, ма­ють бути змістовними і корисними для конкретних користувачів.

Основними вимогами до інформації є:

• вірогідність (наближення до першоджерела і точність її переда­вання);

• об'єктивність (позбавлення суб'єктивних викривлень);

• своєчасність (відповідність конкретному моменту);

• релевантність (відповідність розв'язуваній проблемі, здатність сприяти ЇЇ вирішенню);

• повнота (достатня для прийняття відповідного рішення);

• економічність (мінімізація витрат на її отримання) та ін.

Інформаційний продукт - це відповідним чином оброблена і сис­тематизована інформація, представлена у виді, придатному для вико­ристання або продажу (бази даних, програмні продукти та ін.).

Інформаційний продукт є однією із складових інформаційної технології, яка об'єднує апаратне забезпечення, програмне забез­печення, телекомунікації, системи управління базами даних та інші технологічні засоби зберігання, оброблення і передавання інфор­мації. Проте, найбільш важливою складовою інформаційних техно­логій є інформаційні продукти.

Переваги на ринку мають ті підприємства, які можуть зібрати, обробити, використати або передати іншим споживачам науково-технічну і маркетингову інформацію, необхідну для створення та реалізації продукції, тобто підготувати якісний інформаційний продукт.

Інформаційні продукти постійно вдосконалюються завдяки ос­воєнню нових видів інформаційно-обчислювальних робіт і послуг; розробленню окремих актуальних завдань, пов'язаних із соціаль­ною сферою (пенсійне забезпечення, працевлаштування, екологія, приватизація тощо); адаптації розробок, впроваджених в інших ор­ганізаціях; опрацювання і впровадження нових стандартів, техніч­них умов, нових технологій.

Використання і продаж інформаційного продукту має свої особ­ливості через складність взаємозв'язків між формою і змістом, які можуть існувати «майже самостійно». Зокрема, програмний про­дукт має дві складові - матеріальну і нематеріальну.

До матеріальної складової програмного продукту належать мате­ріальні об'єкти - носії, на яких записана комп'ютерна програма або база даних (дискети, CD-ROM і т. д.); до нематеріальної складової - авторське право. Згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права», авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, на якому записана комп'ютерна програма або база даних, не залежать одне від одного.

Таке «розщеплення» програмних продуктів свідчить про те, що право власності на «рукопис» програми, відображений на матері­альних носіях, належить особі, яка заплатила за виконану роботу і володіє даним носієм. Маючи таке право власності па матеріальний об'єкт, його власник може без дозволу автора, якому належить ав­торське право на дану комп'ютерну програму, переписувати її на вінчестер комп'ютера, здійснювати адаптацію програми відповідно до умов ведення бізнесу.

Ці положення Закону особливо актуальні для споживачів замов­леного програмного продукту (інших підприємств, банків, страхо­вих компаній), який створюють як штатні працівники підприєм­ства, так і програмісти, котрі працюють на нього за договорами цивільно-правового характеру.

За створення комп'ютерної програми авторам виплачується на­лежна винагорода у виді основної або додаткової заробітної плати, а роботодавець може використовувати цю програму без укладення авторського договору, якщо вона призначена не для комерційної ре­алізації, а для використання «всередині» підприємства.

У разі, коли необхідно відтворювати програмний продукт більш як в одному примірнику, його виробник повинен мати всі майнові права для відтворення і розповсюдження.

Такі права можна одержати шляхом придбання ліцензії.

Продавцями ліцензій є програмісти - розробники програмних продуктів, фірми, які спеціалізуються на розробленні таких про­дуктів, підприємства, які володіють авторським правом на про­дукти.

Покупцями ліцензій можуть бути будь-які організації або осо­би, що використовують програмні продукти для задоволення своїх внутрішніх потреб, або ті, що торгують програмними про­дуктами.

Предметом купівлі-продажу є певний обсяг майнових і немай- нових прав на програму, які ліцензіар на компенсаційній основі пе­редає ліцензіату. Це може бути здійснено шляхом продажу простої ліцензії на використання програмного продукту або виняткової лі­цензії на його поширення.

Під час придбання ліцензії на програмні продукти можуть вико­ристовуватися відомі форми розрахунків: роялті або паушальний платіж.

Підприємство - власник програмного продукту повинно визна­читись із його вартістю. На вартість програми впливають такі чинники:

• ціна програми, що склалася на ринку;

• собівартість розроблення;

• витрати на вдосконалення програми, копіювання;

• старіння, що визначається часом від моменту створення про­грами;

• кількість комплектів програми, переданих стороннім особам;

• ступінь кодового захисту від несанкціонованого використання програми.

Залежність вартості програми (В_пп) від зазначених параметрів можна представити так:

В_пп = (С + W), грн.,

де К - коефіцієнт, що характеризує ступінь кодового захисту про­грами;

К_с - коефіцієнт старіння програми;

С - ринкова ціна програми, грн.;

W- витрати на удосконалення програми, копіювання, інші до­даткові витрати, пов'язані з програмою, грн.

Найважливішим параметром є ціна програмного продукту. Її нижня межа визначається витратами на виробництво програми, упущеною вигодою, пов'язаною із відмовою від самостійного вико­ристання програми в разі її передачі посередникам для подальшого розповсюдження, можливість перетворення користувача в майбут­нього конкурента, зростанням ризику від можливості несанкціоно­ваного копіювання та розповсюдження. Верхня межа ціни визнача­ється виходячи із оцінки приросту прибутку у користувача в разі використання програмного продукту, конкурентної ціни (якщо ре­алізується не унікальний, а поширений продукт), можливості са­мостійного розроблення програми користувачем.

Оскільки програмні продукти є легко тиражованими і швидко поновлюваними, то ціна повинна бути гнучкою, враховувати потре­би замовників і суб'єктивні чинники.

Оцінювання вартості та амортизація нематеріальних активів

Оскільки нематеріальні активи є неуречевленою частиною май­на підприємства, то їх оцінювання має свою специфіку і складність, обумовлену:

• різноманітністю об'єктів інтелектуальної власності, кожен з яких за законом має бути оригінальним;

• різними способами їхньої появи на підприємстві;

• різними формами їхнього практичного використання на під­приємстві;

• імовірнісним характером отриманих результатів оціню­вання.

Конкретна технологія оцінювання вартості нематеріального активу обумовлена метою ЇЇ проведення. Методологічною підставою оціню­вання нематеріальних активів є базові принципи ціноутворення:

• комплексного обліку трьох груп чинників: витрат, корисності для споживача, впливу конкуренції;

• обліку чинників, що визначають сприйнятливість покупця до ціни нематеріального активу;

• адекватності методів виокремлення частки інтелектуальної власності в загальній вартості чи прибутку від використання майна підприємства.

Нематеріальні активи можуть бути оцінені в грошовій формі з використанням таких видів оцінок:

• за фактичною собівартістю (на основі первісної вартості під час їх придбання);

• за поточною відновною вартістю (на основі наявних цін та з урахуванням ринкової ситуації в процесі заміни відповідного об'єк­та такої ж корисності);

• за поточною ринковою вартістю (на основі ціни продажу акти­ву на ринку);

• за чистою вартістю реалізації (суми коштів, що може бути отримана під час конверсії нематеріального активу в національну чи іноземну валюту в ході господарської діяльності, за вирахуван­ням витрат на проведення операції).

Згідно з міжнародними стандартами оцінки майна (МСО), які набрали чинності з 1994 року, використовують три основних підхо­ди до визначення вартості окремих об'єктів інтелектуальної влас­ності та нематеріальних активів:

• метод початкових витрат (вартість нематеріального активу визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років);

метод вартості заміщення (максимальна вартість нематеріаль­ного активу визначається мінімальною ціною придбання активу аналогічної корисної або споживчої вартості);

• метод відновної вартості (найбільш прийнятний метод, за яким відновна вартість нематеріального активу визначається як сума витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу).

• метод капіталізації прибутків;

• метод дисконтування майбутніх грошових потоків (чистий прибуток від використання об'єкта і величина амортизації цього об'єкта).

• методу порівняльного аналізу продажу (порівняння об'єкта ін­телектуальної власності з вартістю аналогічних об'єктів, які були реалізовані на ринку);

• метод звільнення від роялті (має за основу умовне припущен­ня, що інтелектуальна власність підприємства йому не належить, а додатковий прибуток від її використання є частиною виручки, яка мала би бути виплачена у виді роялті власникові цієї інтелектуаль­ної власності).

Згідно з Національними стандартами бухгалтерського обліку, в Україні (положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8) придбані або створені нематеріальні активи зараховуються на баланс підпри­ємства за первісною вартістю. Вона складається з ціпи придбання, мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню, та ін­ших витрат, безпосередньо пов'язаних з його придбанням та дове­денням до стану, в якому він придатний для використання за при­значенням.

Цим же положенням регулюється визначення первісної вартості нематеріального активу в разі його одержання підприємством у ре­зультаті обміну, безоплатного отримання, внесення до статутного капіталу підприємств та ін.

Нематеріальні активи підприємства підлягають амортизації. Нарахування амортизації здійснюється протягом терміну їх корис­ного використання, який встановлюється підприємством, але не більш як 20 років. Відповідно до цього терміну встановлюються норми амортизаційних відрахувань.