2. Поняття та види конституційних прав, свобод та обов’язків

Ядром, системотвірним елементом конституційно - правового статусу людини і громадянина є права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

Права людини - це соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це - категорія не лише юридична, а й філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:

1)  права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлюються вони людиною чи ні;

2)  за змістом права людини - це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства. Тому законодавець не може штучно змінювати обсягу прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

3)  права людини - це категорія можливої поведінки людини; їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. Водночас нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. Ось чому держава не може обмежуватись юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, а й економічними, політичними та культурними засобами;

4)   права людини мають універсальний характер, неподільні, взаємопов'язані та взаємообумовлені, вони є надбанням кожної людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «.Права належать індивідові, оскільки він є людиною. Вони співвідносяться з широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім людським істотам».

Поняття «свобода» в його суб'єктивному значенні тотожне поняттю «суб 'єктивне право», і його застосування пояснюється історичними чинниками. Водночас у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з характеристикою таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). Своєю чергою, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур .

Забезпечуючи права і свободи людини держава, своєю чергою, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб'єктивного права, юридичний обов'язок - це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна коритися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність установлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають установлюватися законом та бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, поскільки це є сумісним із природою зазначених прав, і тільки з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;

3) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас основи правового статусу особи (конституційний статус особи) визначають лише права, свободи та обов'язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення і, завдяки цьому, називаються основними правами, свободами та обов'язками людини і громадянина.

Основні права і свободи людини і громадянина - це закріплені в Конституції України невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи завдяки наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1)  вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тім, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі й гідності людини тощо.

Для суспільства й держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

2)  вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

3)  їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:

а)   конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, установлених іншими галузями права, які, з огляду на це, мають похідне значення стосовно до основних;

б)  закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;

в)  мають загальний характер, тобто їх об'єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина;

г)  основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення - вони фіксуються в Конституції України;

д)  специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин.

Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина становлять певну систему і класифікуються за різними підставами :

1)  залежно від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів - на права першого, другого і третього покоління. Перше покоління включає проголошені буржуазними революціями (XVII-XVIII ст.) громадянські й політичні права, які отримали назву «негативних», себто таких, що виражають незалежність особистості від держави, позначають межі її втручання у сферу свободи індивідуума (право на життя, недоторканність житла, виборче право тощо).

Друге покоління стосується соціальних, економічних і культурних прав, що дістали закріплення в міжнародно-правових документах і конституціях багатьох держав до середини XX ст. Цю групу прав інколи називають «позитивними», оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації прав першої групи, вимагає «позитивного втручання» держави, створення відповідних механізмів реалізації (право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту тощо).

До третього покоління відносять солідарні або колективні права, існування яких пов'язане з глобальними проблемами людства та які належать більше націям, народам чи територіальним громадам, ніж окремим індивідуумам (на мир, безпечне довкілля, самовизначення, на місцеве самоврядування тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої світової війни.

3) за генезою - на природні (природжені) та похідні від них;

4) за видом суб'єкта - на індивідуальні та колективні;

5)  за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

6) за характером утворення на основні та додаткові.

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Звичайно за змістом вони поділяються на три групи: особисті або громадянські права і свободи, політичні права і свободи; економічні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи.

Конституційні громадянські права особи.

Громадянські (особисті) права, права першого покоління, покликані забезпечувати свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. 

До громадянських (особистих) прав і свобод людини відносять:

• право на життя;

• право на повагу честі та гідність особи;

• право на свободу та особисту недоторканість;

• недоторканість приватного життя, помешкання;

• свободу пересування та вибору місця проживання;

• свободу думок та слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань;

• свободу вибору національності та вибору мови спілкування;

• право на судовий розгляд;

• право на презумпцію невинуватості;

• свободу висловлення поглядів;

• свободу інформації;

• свободу від катувань та інших форм нелюдського поводження та покарання;

• таємницю листування тощо.

Право людини на життя проголошується всіма міжнародно-правовими актами про права людини і майже всіма конституціями країн світу як невід'ємне право людини, що охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27 Конституції України).Право на життя передусім передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. У мирних умовах гарантії цього права не зводяться до заборони вбивства – це закріплюється Кримінальним кодексом кожної країни. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу із злочинністю, особливо з терористичними акціями. Особливе значення має питання про смертну кару. Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. в країнах, що не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину. Смертні вироки не виносяться за злочини, що вчинені особами, молодшими 18-ти років, і не виконуються щодо вагітних жінок.

Суть свободи від катувань полягає в тому, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма відтворена у ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 3 Європейської конвенції про захист прав та свобод людини 1950 р. та в ст. 28 Конституції України. Катування та інші жорстокі види поводження і покарання, що принижують гідність особи, розглядаються міжнародним товариством як грубі порушення прав людини.

Право на гідність є основною метою всіх інших прав людини. У цьому значенні гідність людини - джерело її прав і свобод. Розділи про права і свободи людини в багатьох сучасних конституціях (ст. 28 Конституції України) відкриваються поняттям "гідність людини". Гідність – це визнання суспільством соціальної цінності, унікальності конкретної людини, значимості кожної особистості як частки людського співтовариства. Зазіхання на гідність людини може бути засобом як фізичного, так і психічного впливу. Ніхто не повинний піддаватися катуванням, насильству, іншому жорстокому або принижуючому людську гідність поводженню і покаранню, а також без добровільної згоди - медичним, науковим або іншим дослідам. Гідність як суб'єктивне право людини містить у собі й охорону честі, репутації і доброго імені. Захист гідності особистості є безумовним і здійснюється державою: ніякі обставини не можуть служити підставою для її приниження.

Право на свободу й особисту недоторканність означає свободу людини, право самостійно визначати свої вчинки, розпоряджатися собою, своїм часом (ст. 29 Конституції України). Зазначене право складається з таких компонентів: 1) індивідуальної свободи особи розпоряджатися собою за своїм розсудом; 2) фізичної, моральної і психічної недоторканості особи. Незаконне позбавлення волі кваліфікується в кримінальномузаконодавстві як акт насильства - фізичного або психічного. Проте існують ситуації, які потребують примусового обмеження свободи або недоторканності. Такого роду дії повинні грунтуватися на законі. До основних примусових засобів обмеження свободи громадянина відносяться:арешт, ув'язнення та утримання під вартою осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів; примусове лікування психічно хворих, що представляють небезпеку для себе й оточуючих; тимчасова ізоляція і лікування хворих, які страждають на тяжкі інфекційні захворювання; направленнянеповнолітніх до інтернатів, спецшкіл тощо. У демократичній державі обмеження свободи у всіх цих випадках допускається, як уже відзначалося, на основі закону і тільки за судовим рішенням. Гарантії від незаконного обмеження свободи особи докладно регламентуються адміністративним, кримінально-процесуальним, кримінальним правом. Конституційне право на свободу є одним з найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є самою свободою – можливістю здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей.

Право на недоторканність приватного і сімейного життя та збереження його таємниці (ст. 32 Конституції України). Це право надає людині можливість контролювати збір інформації про себе, її збереження, користування та розповсюдження. Особа може перешкодити розголошенню відомостей приватного, інтимного характеру. Приватне життя можна визначити як фізичну і духовну сферу, що контролюється самою людиною. Можливості обмеження цього права передбачаються Конституцією України та можуть бути здійсненими тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожна людина має право знайомитися з будь-якими відомостями про себе, які не є державною, чи такою, що охороняється законом, таємницею. Ці відомості повинні бути представленими йому органами державної влади, органами місцевого самоврядування, установами чи організаціями. Кожна людина має право вимагати спростування недостовірних відомостей про себе та вилучення будь-якої інформації стосовно його приватного (сімейного) життя. Крім того, особа має право вимагати компенсації шкоди, що спричинена збиранням, збереженням, використанням та розповсюдженням будь-якої недостовірної інформації.

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень,обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та оглядумайна. Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які проживають за договором найму. При цьому житлом визнається і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність поширюється на особисті речі та папери, що виключає незаконні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках незгоди інших мешканців. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. За порушення цього права передбаченакримінальна відповідальність (ст. 130 Кримінального кодексу України). Порядок, підстави, процедура обшуків та інші дії, причетні до сфери праванедоторканності житла особи, визначені у ст. 177 Кримінально-процесуального кодексу України.

Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на недоторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідомлень виходить за межі приватного життя і значною мірою поширюється на сферу службових або суспільних відносин. Гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуальногоправа. За порушення встановленої Конституцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, регулюються ст.ст. 20, 121, 185, 187 Кримінально-процесуального кодексу України. Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну інформацію неможливо.

Конституційні соціально-економічні права особи.

Соціально-економічні права грають величезну роль у забезпеченні правового статусу особи. Як визначено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., "ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при котрих кожний може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами так само, як і своїми громадянськими і політичними правами". Цю точку зору підтвердила Генеральна Асамблея ООН (резолюція від 4 грудня 1986 р.), проголосивши "неподільність і взаємозалежність економічних, соціальних, культурних, громадянських і політичних прав".

За змістом Конституції, можна навести наступний перелік соціально-економічних прав та свобод:

1) право приватної власності (Ст. 41);

2) право на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності (Статті 13, 41)

2) право на підприємницьку діяльність (Ст. 42);

3) право на труд, на вибір професії та сфери діяльності (43);

4) право на відповідні умови праці (43);

5) право на справедливу оплату праці (43);

6) право на соціальне забезпечення та захист (46);

7) право на захист прав споживачів (42);

8) право на страйки с приводу економічних та соціальних питань (44);

Систему основних прав і обов'язків громадянина в галузі економічного життя складають:

Право на приватну власність (ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватної власності.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: "Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". Це право озна­чає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підпри­ємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина мо­же визначитися, що вигідно для неї особисто, і зазда­легідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та мо­ралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

Право на користування об'єктами державної та кому­нальної власності (статті 13, 41) означає, що кожний гро­мадянин має право користування природними об'єкта­ми права власності народу згідно із законом (ст. 13), а відповідно до ст. 41 громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності на основі закону. Об'єктами як першої, так і другої форм власності громадяни користу­ються, як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров'я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку). Іншими об'єктами гро­мадяни можуть користуватися за плату в порядку і за умов, встановлених органами, що управляють держав­ним чи комунальним майном.

Право на працю (ст. 43) — одне з фундаментальних, пріоритетних соціальних прав, в ч. 1 ст. 43 дається загальне визначення цього права і передбачаються гаранти його здійснення.

Зокрема, у Конституції зазначається, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як зазначається у ч. 2 ст. 43 Конституції, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду тру­дової, діяльності, реалізовує програми професійно-тех­нічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Право на працю, від­повідно до ст. 43, включає право на належні, без­печні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на вчасне одержання винагороди за працю захищається законом.» У ст. 43 Основного Зако­ну передбачена заборона використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

Державі належить контроль за організацією та умо­вами найманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у поточному законодавстві (в нормах трудо­вого, адміністративного, сільськогосподарського, кримі­нального права). Захист трудового права здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими об'єднаннями громадян.

Право на страйк, (ст. 44) — якісно нове для нашої країни право, яке тісно пов'язане з правом на працю. Зокрема, у ст. 44 зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із врахуванням необхідності за­безпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав та свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Конституційні політичні права та свободи громадян.

Політичні права і свободи - важлива категорія суб'єктивних прав і свобод громадянина. Їх цілком правомірно розглядати як забезпечену законом і привселюдною владою можливість участі (як індивідуально, так і колективно) в суспільно-політичному житті держави і здійсненні державної влади. Політичні права громадян є неодмінною умовою функціонування всіх інших видів прав, оскільки вони складають органічну основу системи демократії і виступають як цінності, якими влада повинна обмежувати себе і на які повинна орієнтуватися. Політичні права і свободи є невід'ємним атрибутом цивілізованого суспільства. 

До політичних прав відносять:

• право на управління справами держави;

• право на звернення;

• свободу пересування;

• свободу слова;

• право на мирні зібрання;

• право на утворення союзів (спілок) та об’єднань (асоціацій).

Одним з основних політичних прав є право громадян брати участь в управлінні справами держави, що юридично забезпечує включення громадян у сферу прийняття і здійснення державних рішень, у сферу політики. Це право обумовлено природною рівністю і природженою свободою людей та закріплене у ст.38 Конституції України. Воно гарантується демократичною організацією всієї політичної системи суспільства, що включає громадян в активну політичну діяльність. Особиста участь громадян в управлінні державними справами здійснюється шляхом їх волевиявлення на виборах, референдумах, а також особистої участі в роботі органів законодавчої, виконавчої або судової влади. Не випадково гарантіями й одночасно конкретними формами реалізації цього політичного права є цілий ряд інших прав: право обирати і бути обраним, право брати участь у референдумі, право на рівний доступ до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Ст. 124 Конституції України передбачає також участь у відправленні правосуддя через народних засідателів та присяжних. Звідси цілком справедливим є висновок про те, що право на участь в управлінні державними і суспільними справами є не тільки основним принципом взаємовідносин між державою і його громадянами, але й одним із найважливіших прав громадянина.

Серед політичних прав і свобод громадян свобода слова (ст. 34 Конституції України) займає особливе місце, є одним із найважливіших конституційних прав людини. Ідейний плюралізм, тобто багатство і розмаїтість політичних, економічних, моральних і інших ідей і цінностей, сприяє впровадженню в політичне життя суспільства фундаментальних демократичних принципів. Отже, свобода думки і слова, так само як і свобода привселюдних дискусій щодо суспільно значимих проблемах, є форма існування демократичного терпимого суспільства. Свобода думки і слова є суттєвим фактором розкриття людської індивідуальності, затвердження своєрідності й унікальності кожної особистості. Будь-який насильницький вплив на людину з метою примусити її до вираження своєї позиції або відмові від неї є неприпустимим.

Свобода зборів, мітингів, демонстрацій (ст. 39 Конституції України) є формою привселюдного вираження колективної або індивідуальної думки щодо будь-якого питання суспільного або державного життя. Зазначеними політичними свободами громадяни користуються як в інтересах розвитку своєї особистості, самовираження і самоствердження, так і для своєї активної участі в суспільно-політичному житті.

Право на об'єднання в громадські організації (ст. 36 Конституції України) забезпечує участь індивіда в суспільно-політичному житті. Це право, відоме також за назвою свобода спілок і асоціацій, являє собою право утворювати будь-яку спілку в межах закону. Суспільні об'єднання створюються в результаті вільного волевиявлення громадян, які об'єдналися на основі спільності інтересів для досягнення спільних цілей. Звичайно, це право припускає принцип свободи діяльності суспільних об'єднань і їх рівноправності. За загальним правилом, закон визначає види об'єднань, що підлягають реєстрації, порядок цієї реєстрації, а також форми нагляду за ними.

Необхідно також зазначити і право на звернення (ст. 40 Конституції України), так зване право петицій. Звернення громадян до державних органів й органів місцевого самоврядування являють собою не тільки засіб відновлення порушеного права, але і форму політичної участі в вирішенні привселюдних справ. Реалізація цього права припускає розвиток особистої ініціативи й особистої зацікавленості громадян при вирішенні питань державного і суспільного характеру. Закон України “Про звернення громадян” визначає порядок подачі і розгляду письмових звернень, як і прийняття по ним рішень. Суть цього права полягає в можливості громадян направляти індивідуальні та колективні звернення до компетентних державних органів. Звернення, які мають форму скарги, частіше усього зводяться до вимог усунути порушення суб'єктивного права громадянина, яке допущене в результаті неправомірної дії (або бездіяльності) влади. Тому аналізованому праву відповідає обов'язок посадових осіб у встановленому порядку та у встановлені терміни виносити по ним обгрунтовані та законні рішення. На відміну від скарги, предметом пропозиції або заяви може бути суспільний інтерес, вимога оцінки державним органом політичної або іншої події. 

Культурні (духовні) права громадян.

Культурні права гарантують духовний розвиток людини, допомагають кожному індивіду стати корисним учасником політичного, духовного, соціального і культурного прогресу. До них відносять право на освіту, право на доступ до культурних цінностей, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, право на творчість (ст. 54 Конституції України), право на користування результатами наукового прогресу та їх практичним застосуванням тощо.

Кожен має право на освіту, визначається у ст. 26 Загальної декларації прав людини. Встановлюється вимога безоплатності загальної та початкової освіти та обов'язковість останньої. Право на освіту є одним із найважливіших прав людини, що визначає не тільки соціальний розвиток людини, а і його суспільний статус. У ст.13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплюється спрямованість освіти на повний розвиток людської особистості і збільшення поваги до прав людини та основних свобод. Вона повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими та релігійними групами.

Право громадян на освіту забезпечується:

• розгалуженою мережею навчально-виховних закладів, які можуть бути як державними, так і приватними;

• системою наукових установ, закладів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів;

• відкритим характером навчально-виховних закладів;

• створення умов для вільного вибору профілю навчання відповідно до їх інтересів та уподобань;

• різними формами навчання - очною, заочною, вечірньою; останнім часом з'явилась ще й дистанційна форма навчання.

Обов'язки — складова частина правового статусу особи. Вони тісно пов'язані з правами та свободами людини і громадянина, і цим можна пояснити ту обставину, що обов'язки закріплені у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України. Неможливо уявити людину, яка має тільки обов'язки, як неможливі й права особи без обов'язків. Свобода тільки тоді є реальною, якщо їй притаманні риси порядку, який базується на праві, а порядок і є єдність прав і обов'язків. Конституційні обов'язки законодавцем встановлюються для забезпечення інтересів інших людей, держави і суспільства, самих носіїв обов'язків. Для цих обов'язків характерним є їх тісний зв'язок із вимогами міжнародних актів.

Конституція України виходить із принципу рівності обов'язків, що випливає із ст. 24 щодо рівності прав і свобод. У практичному аспекті це означає, що ні один громадянин не повинен звільнятись або ухилятись від обов'язків, цей тягар рівною мірою повинен поширюватися на всіх громадян. В Україні проживає чимало осіб, які не є громадянами нашої держави. Конституція не звільняє їх від деяких обов'язків (поважати Конституцію і закони України, сплачувати податки, оберігати природу). І це правомірно, оскільки вони мають майже такі ж права і свободи, як і громадяни України. Але деякі обов'язки на таких осіб не поширюються (зокрема, захист Вітчизни

1. Обов'язок дотримуватися Конституції і законів України. Це один із найважливіших обов'язків людини і громадянина, передбачений ст. 68 Конституції України. Цей обов'язок має загальне значення і не має винятків. Він стосується всіх осіб, які знаходяться на території України, як громадян, так і негромадян України.

Цей конституційний обов'язок передбачає дотримання, насамперед, Конституції України як акта прямої дії, тобто дотриман­ня конституційної законності. Водночас він поширюється і на виконання інших законів України, які складають систему чинного законодавства.

При цьому незнання законів не є підставою і не звільняє нікого від юридичної відповідальності при їх невиконанні чи порушенні.

2. Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Цей обов'язок передбачений ст.65 Конституції України.».

3. Обов'язок охорони культурної спадщини, відшкодовування завданих збитків передбачений ст. 66 Конституції України.

4. Обов'язок не заподіювати шкоди природі передбачається ст. 66 Конституції України. Необхідність забезпечити охорону довкілля є одним з найголовніших завдань як держави, так і кожної людини. Це пов'язано зі значними негативними наслідками, до яких призводить невиконання екологічних вимог. Прикладом таких явищ є забруднення територій України та деяких інших країн, яке сталося внаслідок Чорнобильської катастрофи. Обов'язок дотримання вимог екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони екологічного середовища став загальнонаціональним завданням.

5. Обов'язок поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні права і свободи. Цей конституційний обов'язок є найважливішою умовою дотримання законності і правопорядку в суспільстві та державі. Він закріплений у ст. 68 Конституції України і передбачає обов'язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Дотримання цього обов'язку значною мірою унеможливлює конфлікти між окремими особами або мінімізує їх.

6. Обов'язок набуття повної загальної середньої освіти. Нарівні з визначенням права кожної особи в Україні на освіту, ст. 53 Конституції України передбачає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту. Цей обов'язок забезпечується насамперед державою та батьками неповнолітніх дітей.

7. Обов'язок піклування про дітей та про непрацездатних батьків передбачений у ст. 51 Конституції України. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Кодексом законів про шлюб та сім'ю передбачається обов'язок батьків у вихованні дітей (ст. 61), обов'язок утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги.

8. Обов'язок сплати податків і зборів вперше передбачений у ст.67 Конституції України.