Пріоритети сучасної соціально-економічної стратегії демократичних держав

Пріоритети сучасної соціально-економічної стратегії виз­начаються, виходячи з того, що головною метою сучасного суспільства є розвиток людини за допомогою людей і для людей. Цю ідею вперше було сформульовано Авраамом Лінкольном, а нині вона стала основним гаслом 00Н. Зміст наведеної тези означає необхідність не надання гуманітарної допомоги нуж­денним верствам населення або нужденним країнам, а сприян­ня їх розвиткові.

Треба зазначити, що більшість, принаймні індустріаль­них, держав світу тою чи іншою мірою враховує цю ідею у своїй стратегії. Відповідно формується система пріоритетів, ос­новними цілями якої є таке.

1. Економічне зростання - забезпечення виробництва більшої кількості та ліпшої якості товарів, тобто зростання життєвого рівня народу.

2. Повна зайнятість - надання підходящої роботи всьому трудоакгивному населенню.

3. Економічна ефективність - максимальний результат витрат обмежених ресурсів.

4. Стабільний рівень цін;

5. Економічна свобода виробників та споживачів.

6. Справедливий розподіл прибутків, який протидіє різко­му соціально-економічному розшаруванню суспільства і зу­божінню будь-яких його верств.

7. Економічна забезпеченість існування непрацездатних членів суспільства.

8. Торговельний баланс - співвідношення зовнішньотор­говельного і валютного сальдо.

За структурою і складом наведеної системи пріоритетів можна зробиш такі висновки.

* По-перше, в багатьох випадках суто економічні інтереси підкоряються соціальним вимогам. Суспільства давно вже зрозуміли, ідо жити в умовах існування численних маргіналь­них груп (чи то демографічних, чи то цілих держав або їх блоків) просто небезпечно. Тому навіть така країна як Сполу­чені Штати має настільки складну систему соціального забез­печення, що існують родини, де представники трьох і навіть чотирьох поколінь ніколи не працювали.

* По-друге, частина наведених цілей мас кількісні виміри (це стосується цілей 1 - 4), а частина може бути визна­чена виключно атрибутивне (цілі 5 - 8).

* По-третє, практично всі цілі є взаємодоповнюючими, тобто при умові досягнення однієї реалізуються й інші. На­приклад, ліквідація безробіття (ціль 2) сприяє мінімізації групи осіб з найнижчими доходами (ціль 6).

* По-четверте, аналіз можливої соціальної або соціополітичної напруги, пов'язаної з різким економічним розшаруванням суспільства і різкою нерівністю в розподілі доходів (цілі 1,6,7), доводить їх послаблення з економічним зростанням та збільшенням абсолютних масштабів прибутки в більшості на­селення.

* Нарешті, по-п'яте, ми повинні зауважити, що одночасне досягнення всіх восьми цілей неможливе, якщо мати на увазі їх максимальне значення: частина є взаємопротирічною. Так, безсумнівно, протирічать одна одній цілі 2 і 4 (неможлива повна зайнятість без інфляції), 1 і 6 (економічне зростання і запобігання економічному розшаруванню суспільства). Чинники максимального економічною зростання повної зайнятості, як правило, спричиняються до інфляції;

прагнення до рівності в розподілі доходів може послабити сти­мули до праці, До інспектування, технічного прогресу, підприємницького ризику, тобто послабити дію чинників швидкого економічного зростання.

. зк.рли основні цілі вступають у протиріччя, суспільство вимушене розробити систему пріоритетів. Наприклад, якщо повна зайнятість супроводжується інфляцією, а стабільний рівень цін призводить до зростання безробіття (тобто цілі 2 і 4 протирічать одна одній), суспільство має їх ранжіювати. На­приклад, вибирати між двома варіантами розпитку: повною зай­нятістю за умову річних темпів інфляції на рівні 7% або стабільними цінами за умову безробіття па рівні 8%. Ймовірно, що перевагу буде надано деякому компромісу п вигляді 496-го річного темпу інфляції при 6%-му рівні безробіття.

Цілком зрозуміло, що говорячи про перехід української економіки від адміністративно-командної до ринкової недо­статньо простої фіксації напрямку розвитку, необхідне чітке формулювання системи пріоритетів, їх ранжіювання. 1 це - за­вдання не тільки парламенту, хоча його перш за все. Своя сис­тема-пріоритетів, іншого рівня, повинна існувати і у виконав­чих структурах, і в регіонах. Без цього усталений розвиток, як­що виключати усталену кризу, - неможливий.

Наведена система пріоритетів відсилає нас до широкої сфери державної активності, що власне і є розвитком держави, суспільства в цілому.

Демократична Держава; яка своєю метою має створення рівних можливостей для всіх своїх громадян, розвивається серією своїх дій в різноманітних сферах, включаючи економіку, культуру, освіту, охорону здоров'я. планування сім'ї, турботу про сім'ї та дітей, підтримку інвалідів та етнічних меншин, охорону навколишнього середовища, охорону держави та пра­вопорядку в ній тощо. Прагнення забезпечити рівні умови для всіх людей є головною соціальною проблемою, що вирішується створенням таких умов, які б забезпечили кожній особистості певний рівень життя (сам цей рівень, тобто життєвий стандарт Визначається насамперед економічними можливостями суспільства). Ці можливості специфічні для кожної країни і в певний час.

Наприклад, економічна політика, пов'язана з втручан­ням держави в економіку, з сучасних позицій означає пом'як­шення наслідків економічних циклів та запобігання еко­номічній депресії. Зрозуміло, що політика кожної держави формується з урахуванням національних інтересів національ­них пріоритетів.

Соціальна політика , пов'язана з втручанням держави в соціальні процеси, із забезпеченням колективного (і індивіду­ального благополуччя), з розподілом і перерозподілом наявних ресурсів суспільства.

Відповідно розрізняються такі типи соціальної політики.

Підтримка певних державних установ: оборони, безпеки, міської інфраструктури, охорони здоров'я, освіти, культури і науки

Соціальна підтримка або соціальний захист населення які з різних причин потрапили в скрутні обставин. В цьому контексті ми маємо розрізняти систему соціального захисту і систему соціальної підтримки.

Соціальний розвиток, тобто пріоритет тих складових суспільства які саме і забезпечують його розвиток у цілому: науки, культури освіти, забезпечення соціальної солідарності, міжнародної кооперації тощо.

У контексті аналізу й управління ринком праці доцільно обмежитися двома компонентами тами державної політики: політи­кою ринку праці і соціальним захистом.